Правова основа існування та діяльність НАТО
Реферат
На тему: Україна та НАТО: перспективи розвитку
Виконала:
Студентка ММТ-10
Габібуллаева Дінара
Перевірив :
Старік О.В.
м.Дніпропетровськ,2010
Зміст
Вступ
1. Що таке НАТО?
2. НАТО та Україна
3. Результати та перспективи співробітництва України та НАТО
4. Розвиток та нинішній стан відносин Україна – НАТО
Висновки
Списки використаних джерел
Вступ
Метою дослідження є визначення цілей та принципів діяльності НАТО та перспективи розвитку НАТО та України, співробітництво України і НАТо.
Ці питання є досить актуальними, оскільки діяльність НАТО останнім часом є доволі активною і певним чином навіть суперечною стосовно конкретних питань. Тому відповідь на питання, що саме має на меті ця організація в сучасному світі, може допомогти розставити багато крапок над багатьма «і» та звісно, розкрити питання стосовно співробітництва України з НАТО.
НАТО – це регіональна військово-політична міжнародна міжурядова організація. У Довіднику НАТО зазначено, що Організація Північноатлантичного договору – це альянс 28 країн з Північної Америки і Європи, які прагнуть досягти мети Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.[10] За Договором головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів за допомогою політичних і військових засобів.
Проте неважко зрозуміти, що для досягнення таких цілей від організації вимагатиметься дуже активна і водночас виважена політика, оскільки у сфері регіональної безпеки кожний крок може бути фатальним.Сучасний світ не балує нас стабільністю та стовідсотковою безпекою. Кожного дня ми стикаємось з тим, що в тому чи іншому куточку світу відбуваються якісь конфлікти, котрі іноді доходять до рівня збройного протистояння. Більше того для нас як для громадян України питання безпеки не є чимось абстрактним. Постійні суперечки, що виникають між урядами Росії та України дають підґрунтя для сумнівів у тому, що Україна на даному етапі в змозі протистояти загрозам її суверенітету.
|
|
|
Минулого року стався збройний конфлікт між Росією та Грузією, який закінчився виходом зі складу Грузії територій Південної Осетії та Абхазії та наступним проголошенням їх незалежності. Звісно, сам факт агресії Росії на можна розглядати як показник неминучості агресії Росії проти України, але те, що такий масштабний збройний конфлікт відбувся зовсім поряд, повинно змусити замислитись над оборонною могутністю України.
Окрім цього питання щодо НАТО є актуальними ще й тому, що Україна вже багато років тісно співпрацює з НАТО, беручи участь у всіх її програмах по веденню діалогу з не-членами Альянсу. 9 липня 1997 року між НАТО та Україною було підписано Хартію про особливе партнерство за чим послідкувало заснування Комісії Україна — НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні[7].
|
|
|
Останні роки ведеться активна діяльність по забезпеченню якнайскорішого вступу України до НАТО і це викликає багато питань у тих громадян, котрі не володіють достатнім обсягом інформації про діяльність НАТО. Роз’яснення цілей діяльності НАТО на сучасному етапі могло б посприяти консолідації народу навколо однієї думки: варто чи не варто Україні вступати в НАТО.
Проте, перед тим як дати характеристику специфічним цілям та принципам діяльності НАТО, я б хотіла у короткому огляді визначити місце міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права, тим самим визначивши загальний статус Організації Північноатлантичного договору.
Основним і ключовим суб’єктом міжнародного права були і залишаються держави. Причиною цього є особливості самого міжнародного права як специфічної правової, можливо «міждержавної правової», системи.
Однак сьогодні національні держави перестали бути єдиними акторами на світовій арені. В другій половині ХХ в. усе більш активна участь у системі міжнародних відносин стали приймати нові актори — міжнародні організації, форуми багатобічної дипломатії, багатонаціональні корпорації, великі міста, трансграничні регіони, індивіди. Підвищення їхньої ролі і значення в міжнародному житті особливо проявилося в останні десятиліття ХХ в. Міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права особливого роду. Їх правосуб'єктність не ідентична правосуб'єктності держав, так як не виникає із суверенітету.
|
|
|
Міжнародна організація, не володіючи суверенітетом, джерелом своїх прав і обов'язків у сфері реалізації своєї компетенції має міжнародний договір, укладений між зацікавленими державами. Тому міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права вторинні, похідні по відношенню до держав. Кожній міжнародної організації властива договірна правоздатність, специфіка та обсяг якої визначаються її статутом.
Всі ці історичні та теоретико-наукові особливості існування та функціонування міжнародних організацій притаманні і Організації Північноатлантичного договору. Проте, для НАТО як для організації оборонної, військово-політичної притаманні специфічні особливості цілей та принципів діяльності, що зумовлені тісним зв’язком з історичними та політичними умовами виникнення та функціонування організації. Тому, на мій погляд буде доречно розпочати з огляду саме визначення НАТО,міфів про НАТО, принципів діяльності Організації Північноатлантичного договору та звісно ж розглянемо питання щодо умов вступу України до НАТО,також розвиток та нинішній стан відносин Україна- НАТО. Методи дослідження:спостереження подій за джерелами, аналіз, узагальнення.
|
|
|
Що таке НАТО
Розпад Організації Варшавського Договору та проголошення Україною своєї незалежності поставили важливе завдання - гарантувати національну безпеку нашої держави.
Займаючи важливе місце на Європейському континенті, цілком природно, що ще в Декларації про державний суверенітет 1990 року Україна заявила про наміри взяти участь в європейських структурах у контексті сприяння і зміцнення миру та безпеки.
Незнання проблеми часто породжує хибне уявлення про природу НАТО, створює міфи про цю організацію. Міфи можливо розвіяти лише надавши суспільству об’єктивну інформацію про засади існування та функціонування Організації, про її внесок у зміцнення безпеки на європейському континенті та у світі.
Результати соціологічних досліджень виявили такі характерні для України міфи про НАТО: НАТО – агресивний імперіалістичний блок; НАТО може втягти Україну у військові дії; вступ до НАТО потребуватиме значних додаткових коштів тощо.
Частково це пов’язано з тим, що протягом тривалого періоду під час протистояння соціалістичного табору країнам західної демократії радянська система приховувала правдиву інформацію щодо ідеології НАТО, а також нав’язувала думку про ворожість Північноатлантичного Альянсу.
Отже, що ж таке НАТО?
На сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Ідеологія Організації Північноатлантичного договору викладена у Договорі, укладеному у Вашингтоні 4 квітня 1949 року десятьма європейськими та двома північноамериканськими незалежними країнами, які взяли на себе зобов’язання щодо забезпечення взаємної оборони.
НАТО – це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об’єднаний спільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним шляхом і ринкова економіка/
Хто є членами НАТО?
На сьогодні членами НАТО є 28 країн: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Албанія і Хорватія.
Які цілі НАТО?
Нині, у XXI, столітті перед Альянсом постає цілий комплекс стратегічних цілей та завдань, які докорінно відрізняються від колишніх, зокрема подолання наслідків поділу Європи за часів «холодної війни», зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи.
Мова йде про боротьбу зі зброєю масового знищення, тероризм та країни із нелегітимними режимами, в яких може виникнути спокуса застосувати таку зброю або передати її терористам.
Щоб зберегти свій авторитет і довіру громадськості країн всього світу, не тільки Заходу, Альянс повинен протистояти цим загрозам і відповідати на нові виклики.
Які цінності захищає Альянс?
На сьогодні НАТО продовжує залишатися практично єдиною дієвою та високоорганізованою інституцією колективної безпеки, діяльність якої грунтується на високих стандартах у сфері захисту прав людини, демократизації суспільства, рівня розвитку економіки й соціальних надбань та військових стандартів.
Правова основа існування та діяльність НАТО
Північноатлантичний договір – головний документ Організації, який відповідає вимогам Статуту Організації Об’єднаних Націй та є легітимним міжнародним договором.
Країни-члени взяли на себе зобов’язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнного планування.
Договір про створення НАТО забезпечує рамки для консультацій між країнами членами, коли одна з них відчуває, що її безпека знаходиться під загрозою.
Договір проголошує, що кожна європейська держава, котра здатна втілювати у життя принципи цього Договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні може бути запрошена до членства в Альянсі.[14]
Принципи діяльності НАТО
Поряд з питанням мети діяльності НАТО важливим також є питання пов’язане з принципами діяльності організації. Аналізуючи цілі та завдання діяльності Альянсу можна помітити, що вони є специфічними і спрямованими на регулювання проблем глобального характеру. НАТО функціонує в особливій сфері і предметом регулювання має безпеку, оборону, стабільність, недопущення війни. Альянс виконує свої функції на великій території. Всі ці особливості зумовлюють наявність специфічних принципів діяльності Альянсу, покликаних забезпечити виконання поставленої мети.
Серед основних принципів діяльності Альянсу можна виділити наступні:
Принцип колективної безпеки
Принцип спільного ухвалення рішень на основі консенсусу
Принцип пріоритету індивідуальної безпеки особистості
Принцип мирного вирішення спорів
Принцип спільності і неподільності безпеки
В основі Північноатлантичного договору (Вашингтонського договору) лежить принцип колективної оборони. У контексті НАТО колективну оборону можна описати як
• політичну волю держав-членів при необхідності виступити на захист партнерів за договором, використовуючи наявні в їх розпорядженні засоби (у т.ч.. військові засоби), в той же час будучи готовими опертися на партнерів за договором при забезпеченні військової безпеки своєї держави;
• готовність НАТО в цілому і держав-членів до колективного використання військової сили при усуненні загроз їх безпеки.
Політична воля держав-членів найкращим чином виражена в самому Вашингтонському договорі. Країни-учасниці договору розглядають збройний напад на одну з них нападом на них в цілому і зобов'язуються, в такій ситуації допомагати один одному. Вашингтонського договору держави-члени зобов'язуються, що «... діючи окремо чи колективно, за допомогою постійних і дієвих самостійних зусиль і взаємодопомоги, підтримуватимуть і нарощувати свій індивідуальний і колективний потенціал боротьби з озброєним нападом ».
Принцип колективної оборони не означає звільнення держави від обов'язку самому обороняти себе, а також права відмовитися від розвитку збройних сил. У держави-члена зберігається обов'язок самостійно забезпечувати готовність до виконання вимагають їх застосування військових засобів завдань, які недоцільно реалізувати колективно. У той же час країна, що входить до системи колективної оборони, готова поступитися будь-яку частину своїх завдань з військової оборони партнерам за договором і свідомо відмовляється від розвитку певного військового потенціалу.
Готовність НАТО в цілому і кожної країни-члена окремо до колективної оборони забезпечується їх участю в єдиному процесі оборонного планування. У ході планування, перш за все, спільно визначаються необхідні для оборони військові засоби - їх кількість, якість і готовність. Потім у співпраці НАТО та держав-членів визначаються цілі розвитку збройних сил кожної держави-члена. Основою системи колективної оборони НАТО є обумовлені країнами-членами практичні форми співпраці, які базуються:
• на колективному консультаційному механізмі,
• на інтегрованої військової структури,
• на багатонаціональної структурі військового управління,
• на спільному військовому плануванні і механізм фінансування,
• на готовності кожної держави-члена послати свої війська за межі власної території і прийняти на своїй території війська іншої держави-члена,
• на співпрацю і стандартизації в багатьох військових областях.
Принцип консенсусу у другій половині XX століття став домінуючим у системі міжнародних відносин. Реальним виявом міжнародного (міждержавного) консенсусу є, передусім, договори про утворення міжнародних організацій, положення котрих одностайно визнаються усіма членами організації. Принцип консенсусу було покладено і в основу Північноатлантичного договору 4 квітня 1949 р. Важливим є те, що цей принцип перетворився у відповідну політику консенсусу, яка поширюється на усі сфери життєдіяльності організації, що передбачені базовим договором. Образно можна говорити, що політика консенсусу в міжнародних відносинах є виявом внутрішнього демократизму країн, що вступають в систему міжнародних відносин.
Але внутрішній демократизм держав, що утворюють міжнародну організацію, автоматично не гарантує реалізацію політики консенсусу в ЇЇ діяльності. Для цього необхідним є цілий комплекс додаткових умов.
По-перше, організація повинна представляти собою стабільну коаліцію, що ґрунтується на спільності фундаментальних цінностей і стратегічних інтересів. В преамбулі Північноатлантичного договору однозначно наголошується, що учасники Договору "сповнені рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права...".
По-друге, основою політики консенсусу є взаємне право вето, яким володіють усі країни-учасники, незалежно від їх економічних, воєнно-політичних та інших можливостей. Так, статтею 10 Договору визначається, що "сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу.
По-третє, умовою реалізації політики консенсусу є здатність учасників організації до компромісу, як способу досягнення згоди на основі взаємних поступок. Основою підготовки компромісної згоди є широка дискусія, відкритий обмін думками, який ведеться на різних рівнях організаційних і управлінських структур.
По-четверте, важливою умовою реалізації політики консенсусу є взаємна гарантія терпимості до інтересів усіх сторін організації. У Договорі зафіксовано, що він "не зачіпає і не повинен тлумачитися як такий, що будь-яким чином зачіпає права і обов'язки сторін, які випливають для них як держав-членів із Статуту Організації Об'єднаний Націй.
Систематичні політичні консультації в НАТО розпочалися з першого засідання Альянсу у вересні 1949 року. З того часу цей процес змінювався, розвивався і вдосконалювався в залежності від конкретних обставин, але головним форумом для проведення політичних консультацій завжди залишалася ПАР. її засідання відбуваються з дотримуванням мінімуму формальностей, а дискусії проводяться в атмосфері відвертості.
Регулярні політичні консультації та обмін поглядами відбуваються також в рамках інших форумів, межі відповідальності яких визначається ПАР. Це такі організаційні структури як Політичний комітет на вищому та інших рівнях; Група з питань координації політики; Регіональні експертні групи; Спеціальні робочі групи з питань політики; Консультативна група з питань політики в атлантичному регіоні, а також: інші спеціальні комітети і групи, які відіграють безпосередню роль у сприянні реалізації політики консенсусу між урядами держав-членів в Альянсу.
Консультації, які проводять в НАТО, можуть відбуватися в таких формах як :
ü простий обмін думками та інформацією;
ü у формі повідомлень урядів про рішення і заходи, які будуть ухвалені і здійснені найближчим часом або в майбутньому;
ü у формі дискусій, безпосередньо спрямованих на досягнення консенсусу при ухваленні рішень щодо політичного курсу Альянсу. Регулярні консультації проводяться в дусі відкритості та співпраці також з країнами-партнерами у рамках РЄАП, в тому числі, з Україною і Росією, з якими НАТО має особливі партнерські стосунки.
Таким чином, процес ухвалення рішень в Альянсі ґрунтується на консенсусі та загальній згоді, а це, в свою чергу, зберігає індивідуальний досвід та власну позицію кожної країни. Усі члени НАТО є рівноправними і повноправними учасниками процесу політичного співробітництва в межах Альянсу[4].
Принципово важливо зауважити, що пріоритетом всієї системи безпеки НАТО є індивідуальна безпека особистості, реалізація її прав і свобод. При цьому пріоритет безпеки людини і громадянина є домінуючим на усіх рівнях організації та управління: від державних і недержавних інституцій найнижчого рівня до найвищих структур міждержавного рівня. Тому найпершою умовою членства в НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізацію індивідуальних прав і свобод людини і громадянина.
Міфи про НАТО
Міф 1. НАТО - агресивний блок
Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія, про що записано в основоположному документі Організації – Вашингтонському договорі 1949 року. НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом.
Ідея об’єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічним протиставленням викликам Другої світової війни і необхідності спільних дій союзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом США Ф.Д.Рузвельтом і Прем’єр-міністром Великої Британії У.Черчіллем у серпні 1941 року під час підписання “Атлантичної хартії”. Документ, який встановив засади створення НАТО, був покладений в основу Декларації Об’єднаних Націй 1942 року, а пізніше – ООН.
Міф 2. Нейтралітет - надійна гарантія безпеки країни
Світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний. Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки.
При цьому, забезпечення нейтралітету вимагає залучення значних фінансових ресурсів. В нейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція до перегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Так нейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу, беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”. Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїх Збройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означати початок процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складі триваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану. Окрім того, всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню і безпекову політику, в рамках якої планується створення Сил ЄС швидкого реагування.
Міф 3. Членство в НАТО дорого коштує
В НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Ще в 2000 році Верховна Рада прийняла рішення збільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки у 2005 році становили 1,452% ВВП.
Військовий компонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національного бюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя для військовослужбовців та їх сімей.
В європейських країнах військові витрачають гроші на товари з магазинів і на послуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшенню соціально-економічного становища місцевих жителів.
Міф 4. Співпраця з НАТО зіпсує відносини з Росією
На сьогодні Київ, так як і Москва мають партнерські стосунки з НАТО. При цьому слід наголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала такі відносини, і їх стосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО Росія в цілому випереджає Україну. Тому природно, що НАТО не може стати ворожим до Росії.
Росія має спільні кордони з діючими членами НАТО – Польщею, Балтійськими державами, Норвегією. При цьому, взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вони навіть зміцнилися. Враховуючи потенційні загрози міжнародного тероризму, етнічних, релігійних та економічних криз, співпраця України з Альянсом значно посилить національну безпеку країни, а відтак – безпеку нашого стратегічно важливого сусіда – Росії.
Підприємства оборонно-промислового комплексу Росії активно співпрацюють виробниками озброєнь в країнах НАТО, проводиться спільна модернізація військової техніки Збройних Сил Росії та країн-членів НАТО, виконуються авіаційні перевезення для НАТО.
Міф 5 У сучасному світі немає об’єктивної необхідності існування НАТО
Спочатку НАТО створювалося для протистояння соціалістичній системі, а не загрозі, що несе міжнародний тероризм цивілізації, включаючи і великі, і маленькі країни. Тепер вже абсолютно ясно, що проти спільної загрози потрібні спільні дії. Характер загрози змінився, необхідні для боротьби з нею засоби – теж, однак принцип залишився тим же самим – колективна оборона країн, об'єднаних спільними цінностями. Можна сказати, що змінилося сучасне розуміння безпеки. Разом з тим, необхідність забезпечувати її залишилася, навіть стала більш гострою, ніж наприкінці 40-х років минулого століття. Північноатлантичний альянс впродовж свого існування виявляв здатність адаптуватися і гнучкість по відношенню до видозмін архітектури глобальної безпеки.
Міф 6. Членство в НАТО погіршує інвестиційний клімат
Відомо, що будь-який інвестор, перед тим, як вкласти свої гроші в якусь країну, обов’язково перевірить стабільність її політичної та економічної системи. Оскільки ймовірність міждержавних війн в Європі майже дорівнює нулю, інвестор скоріше за все хоче знати – які гарантії, що його компанію завтра не обкладуть величезними податками? Де впевненість, що її взагалі не націоналізують? Що не заборонять іноземні капіталовкладення і не змусять його закрити справу? Членство в НАТО є найкращою відповіддю на ці питання.
Процедура вступу до Альянсу – це всеохоплююча експертиза політичної й економічної системи країни. Якщо держава проходить її та стає членом НАТО, це означає, що вона є стабільним та передбачуваним політичним та економічним партнером. Крім того, досвід останніх хвиль розширення Альянсу, коли членства набули країни Центральної і Східної Європи, свідчить, що у період виконання цими державами національних програм з Плану дій щодо членства і проведення переговорів зі вступу обсяги прямих закордонних інвестицій, в першу чергу західних держав, збільшилися на мільярди доларів.
Міф 7. Зі вступом до НАТО країни втрачають суверенітет
Такий сценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамках Альянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте. За цим принципом працює Рада Безпеки ООН, куди на постійній основі з правом вето входять не усі члени організації, а лише п’ять. У цьому сенсі НАТО є більш демократичною організацією.
Міф 8. Члени Альянсу загалом, та європейці зокрема, танцюють під американську дудку
США на сьогодні є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі країн світу. Саме на Сполучені Штати лягає найбільше навантаження військового та фінансового внеску до Альянсу. Американська присутність у Європі завжди відігравала роль страхового полісу для країн континенту. Думка США не завжди збігається з точкою зору європейців, але і самі європейці далеко не завжди виступають з єдиною позицією.
Європейці стурбовані тим, що США рішучі у військовому протистоянні терористичним загрозам, що вони, виходячи з власних національних інтересів і доктрини поведінки, не збираються миритися з існуванням загроз і викликів для своєї держави та її громадян по всьому світу, а також витрачають замало коштів на підтримку та розвиток найбідніших країн світу.
Американці, зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи діяти і виступати злагоджено, розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективним та забюрократизованими інституціями.
Якщо уряди держав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, то НАТО не зможе бути ефективною організацією, але якщо вони докладуть спільних зусиль, то тоді НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі.
Міф 9. Членство в НАТО призводить до перетворення країн на військові табори, заповнені базами НАТО
Стаття 17 Конституції Української держави забороняє розміщення іноземних військових баз на території України і, відповідно, прийняття такого рішення без урахування ставлення до нього народу України може розцінюватися лише як спроба узурпації влади.
Водночас, слід зазначити, що розміщення військових гарнізонів створює нові можливості для працевлаштування населення в місцях дислокації. Це відомо ще навіть з часів Радянського Союзу.
Зокрема, для України згода на тимчасове перебування російської бази в Криму до 2042 року надала можливість розрахуватися за борги за постачання енергоносіїв, на деякий час забезпечити державу дешевими енергоносіями, вирішити проблему належності радянської військової спадщини і перегорнути сторінку складних відносин з сусідом.
Міф 10. Українські миротворці - "гарматне м'ясо" в миротворчих операціях Альянсу
До участі у міжнародних миротворчих операціях вже сьогодні залучаються та залучатимуться у майбутньому виключно професійні військові на добровільній основі. Майже всі країни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. Крім того, рішення щодо направлення українських військових контингентів до складу міжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України.
Міф 11. Україна зобов’язана брати участь в усіх військових операціях НАТО
Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції НАТО. Важливо також, що всі рішення в НАТО приймаються консенсусом. Тобто жодне рішення в НАТО не може бути ухвалене за незгоди хоча б однієї країни-члена Альянсу.[11]
НАТО та Україна
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 335; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!