Зміст принципу свободи праці в галузі трудового права
Загальноправовий принцип свободи праці є основним і визначальним для всієї галузі трудового права України.
Свобода завжди полягає, як слушно зазначав В.І. Прокопенко, у можливості вибору поведінки. Свобода праці проявляється в добровільному, свідомому обранні конкретних форм застосування праці. При цьому повинні враховуватись особисті якості людини: покликання, здатність, професійна підготовленість, освіта, а також суспільна потреба.
Свобода людини належить до найвищих демократичних цінностей. Її найбільш значущим проявом є наявність можливості для кожного члена суспільства будувати своє життя на власний розсуд, керуючись винятково особистими мотивами, інтересами, бажаннями. Це стосується і трудової діяльності людини. Зрозуміло, що така свобода не може бути безмежною. Реальних гарантій свободи можна досягти лише за допомогою права як імперативного регулятора суспільних відносин. Адже організованість і порядок у суспільстві, створювані імперативним механізмом правового регулювання, забезпечують необхідну свободу дій учасникам суспільних відносин. Отже, передусім необхідно розкрити зміст принципу свободи праці у трудовому законодавстві України, а також з'ясувати його співвідношення з принципом свободи трудового договору.
Свобода праці відноситься до природного, невід'ємного права, вона існувала до держави і її законів. Свобода праці походить від природного стану людини, яка народжується вільною і повинна вільною залишатися все життя. Про істинну свободу праці можна говорити лише стосовно вільного суспільства.
|
|
|
На відміну від принципу загальності праці, який існував у радянський період, принцип свободи праці надає кожній працездатній людині можливість цілком самостійно і незалежно від будь-кого розпоряджатися своєю здатністю до праці. Людина може вільно вибрати вид трудової діяльності, рід занять. Вона може, наприклад, працювати за наймом за трудовим договором (контрактом) або забезпечити себе роботою самостійно як підприємець, фермер, займатись індивідуальною трудовою діяльністю або працювати на підставі цивільно-правових договорів (підряду, поруки, платного надання послуг, авторського договору). Вільне обрання праці та вільне погодження на неї означає, що тільки самій особі належить виняткове право розпоряджатися своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Але водночас принцип свободи праці не гарантує реального забезпечення її конкретною роботою.
Свобода розпоряджатися своїми здібностями до праці пов'язана з наданням індивідууму можливості відмови від будь-якої діяльності або самостійного вибору роду діяльності (як самостійного чи несамостійного господарюючого суб'єкта) і форми застосування своїх здібностей до праці (трудоправової, цивільно-правової, адміністративно-правової), місця діяльності (конкретний регіон чи населений пункт як у межах України, так і за її межами, конкретний роботодавець).
|
|
|
Принцип свободи праці закріплено у статті 43 Конституції України: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Отже, свобода праці виявляється у добровільному, свідомому обранні конкретної форми застосування праці. Тільки громадянин визначає, де йому застосовувати свої знання та здібності. Свобода праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість громадян не може бути підставою для притягнення їх до адміністративної чи до будь-якої іншої відповідальності. Принцип забезпечення свободи праці — це сукупність таких можливостей громадянина як суб’єкта трудового права:
1) Можливість отримати роботу і бути працівником організації будь-якої форми власності конкретизується в інститутах працевлаштування й трудового договору. Конвенція МОП “Про політику в галузі зайнятості” № 122 (1964 р.) передбачає активну політику, спрямовану на здійснення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Сприяння державними службами зайнятості у виборі підходящої роботи й працевлаштуванні — засіб забезпечення свободи праці. Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина для себе обирає чи на яку погоджується.
|
|
|
2) Можливість отримати підходящу роботу. Згідно ст. 7 Закону України “Про зайнятість населення”,підходяща робота — це робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він живе. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попереднім місцем роботи з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі. Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, що потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки. Для громадян, котрі бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, підходящою вважається робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості цього - інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю).
|
|
|
3) Можливість вільно обирати рід заняття та професію. Громадяни можуть реалізувати право на працю, що дає можливість заробляти на життя працею, яку вони вільно обирають, або на яку вільно погоджуються. Громадянин має право не вступати у трудові відносини і в цьому разі на нього не поширюються принципи трудового законодавства.
4) Можливість реалізувати здатність до праці у безпечних умовах (права на належні, безпечні й здорові умови праці).
5) Можливість при звільненні та безробітті на сприяння у працевлаштуванні. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. У випадку незайнятості з незалежних від особи причин їй гарантується право на матеріальне забезпечення відповідно до закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.
6) Можливість захисту права на працю. Відповідно до ст. 43 Конституції України громадянину гарантується захист від незаконного звільнення. Працівник має можливість вимагати захисту прав і свобод через відповідні органи.
Принцип свободи праці, як зазначає В. Єрьоменко, пронизує усі відомі національному трудовому законодавству форми реалізації громадянами права на працю чи організаційно-правові форми залучення їх до праці, а саме:
1) при укладенні трудового договору (контракту);
2) при обранні на посаду;
3) при конкурсному заміщенні посади;
4) при призначенні на посаду;
5) при прийнятті-вступі у члени, якщо членство зумовлене обов'язковістю особистої праці;
6) при прийнятті на роботу молодих фахівців;
7) при прийнятті на роботу за рахунок броні (квоти).
Принцип свободи праці доповнюється принципом заборони примусової праці та принципом свободи трудового договору.
Принцип свободи праці знаходить відображення і у ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості. Це означає, що громадяни України та інші особи, які перебувають в Україні на законних підставах, маючи всі права, закріплені та гарантовані Конституцією, використовують їх у власних інтересах, на свій розсуд розвивають свої здібності, спрямовують поведінку на досягнення поставлених перед собою цілей. Водночас Конституція України визначає й обов'язки людини, які вважаються невід'ємними елементами свободи. З огляду на це важливим є співвідношення між інтересами особи та інтересами суспільства. Тому свобода, в тому числі і свобода праці, повинна узгоджуватись і зі свободою інших людей та обґрунтованими вимогами суспільства. В таких умовах суспільство створює середовище, яке дозволяє людині всебічно розвивати свою особистість.
Свобода праці - це свобода від примусу до неї. Заборона примусової праці означає неможливість примушування до виконання будь-якої роботи під загрозою виконання покарання. Відповідно до ст. 2 Конвенції МОП № 29 "Про примусову та обов'язкову працю" 1930 року примусова чи обов'язкова праця означає будь-яку роботу чи службу, яку вимагають від певної особи, під загрозою застосування будь-якого покарання, роботу, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. У ст. 43 Конституції України говориться про заборону використання примусової праці. Згідно Конвенції МОП № 29 “Про примусову чи обов’язкову працю” та № 105 “Про скасування примусової праці”. Заборонений будь-який примус виконувати роботу під загрозою застосування покарання (примусового впливу), в тому числі:
- для підтримання трудової дисципліни;
- для покарання за участь у страйку;
- як метод мобілізації й використання робочої сили для потреб економічного розвитку;
- як засіб політичного впливу, виховання, чи покарання за політичні погляди або ідеологічні переконання, протилежних установленій політичній, соціальній або економічній системі;
- як міра дискримінації за расовою, соціальною і національною ознаками або віросповідання.
У Трудовому кодексі РФ визначено, що примусовою працею є також невиконання роботодавцем обов'язку щодо несвоєчасної виплати заробітної плати, зокрема не у повному розмірі, а також виконання роботи працівником, яка загрожує його життю та здоров’ю.
Не вважається примусовою працею:
1. військова чи альтернативна (невійськова) служба;
2. робота, необхідна в надзвичайних обставинах, тобто у випадках оголошення надзвичайного чи воєнного стану, під час пожеж, повеней, голоду, землетрусів, а також в інших випадках, що ставлять під загрозу життя або нормальні життєві умови всього або частини населення;
3. робота, виконувана внаслідок вироку суду, що набрав чинності під наглядом державних органів, відповідальних за дотримання законодавства при виконанні судових вироків.
Заборона примусової праці унеможливлює зміну такої умови трудового договору, як трудова функція, якщо ця зміна проводиться роботодавцем в однобічному порядку без згоди працівника.
На думку К.Л. Томашевського принцип заборони примусової праці є не самостійним принципом трудового права, а лише складовою частиною принципу свободи праці. Під свободою праці автор розуміє керівну морально-правову ідею, відповідно до якої ніхто не може примушуватися до праці, індивід самостійно визначає: трудитись йому чи ні і яким саме видом трудової діяльності займатись.
Для розкриття змісту принципу свободи праці у трудовому законодавстві, визначенням його місця у системі принципів трудового права України необхідно з'ясувати його співвідношення з принципом свободи трудового договору.
Сама конструкція трудового договору, суб'єктами якого є працівник та роботодавець, свідчить про їх свободу і добровільний вибір один одного, про виникнення трудових правовідносин на основі угоди сторін. Працівник і роботодавець як сторони трудового договору вільні у виборі один одного. Сторони трудового договору не можуть його укласти всупереч волі однієї зі сторін. Таким чином, конкретні форми застосування праці будь-якого працівника визначаються вільним волевиявленням самого працівника, а також роботодавця. Адже свобода волі — це можливість реального вибору, вона визначає й обмежує свободу людини конкретними варіантами поведінки.
Все, що досягнуто у сфері організації застосування праці за угодою сторін, може бути змінено, припинено також за угодою. Так, при припиненні трудового договору за угодою сторін свобода трудового договору проявляється в одночасному виявленні волі працівником і роботодавцем. Звільнення за власним бажанням — це також прояв свободи, але лише однієї сторони - працівника. Звільнення за ініціативою роботодавця можливе лише за наявності відповідної підстави, передбаченої законодавством.
Отже, для працівника свобода укладення трудового договору означає повну можливість обирати собі місце і вид роботи з урахуванням власних інтересів, знань, намірів. Для роботодавця свобода трудового договору - це можливість обирати працівника з точки зору ділових, кваліфікаційних якостей.
Принцип свободи трудового договору лежить в основі не тільки добровільного його укладення, а й подальшого існування трудових відносин. Без згоди працівника його не можна перевести на іншу роботу, за винятком прямо передбачених у законі випадків. Припинення трудових відносин можливе без пояснення причин тільки з ініціативи працівника (якщо цей договір не носить строкового характеру). Роботодавець може звільнити працівника в строго обмежених законом випадках. Відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року № 606-XIV рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується негайно, тобто відразу за його проголошенням. Рішення вважається виконаним за наявності двох обставин: відповідного акта органу, який прийняв рішення про звільнення або переведення, про поновлення на роботі та фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов'язків. Невиконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника передбачає застосування державним виконавцем штрафних санкцій та інших заходів, передбачених законодавством.
Сучасний зміст свободи трудового договору характеризується діловим співробітництвом сторін у процесі застосування праці. Працівник і роботодавець вільні в пошуках ефективних засобів підвищення продуктивності праці, покращення якості продукції, економного використання сировини, енергії.
Необхідно зауважити, що держава повинна відігравати активну роль у регулюванні трудових відносин, поєднуючи її із саморегуляцією ринку праці. Бондаренко М.В. стверджує, що принцип свободи трудового договору, проголошений в ст. 37 Конституції РФ не вичерпує повністю проблему обмеження свободи працівника у трудових відносинах. Тому необхідно забезпечити захист суб'єктів трудових правовідносин від посягань на їх свободу через визнання таких дій протиправними і такими, що не породжують юридичних прав і обов'язків. Одним із найбільш ефективних заходів захисту трудових прав є, на думку автора, визнання недійсними дій (угод), учинених в умовах обмеження вільного волевиявлення суб'єктів. При цьому М.В. Бондаренко правильно звертає увагу на те, що за межами регулювання залишились односторонні юридично значущі дії, такі як заяви, накази і розпорядження, до речі, частіше використовувані при встановленні, зміні і припиненні трудових прав і обов'язків сторін. Другим свідченням наявності прогалини є те, що законодавству про працю взагалі невідома така підстава недійсності, як вада волевиявлення, оскільки "невідповідність законодавству" не охоплює часом формально відповідні законодавству правові акти сторін, учинені під впливом погрози, омани, тяжкого збігу обставин. Необхідно зазначити, що сприяють існуванню цих різних, прихованих форм примусу: по-перше, підлеглий характер працівника щодо роботодавця, який виражається в обов'язку першого виконувати накази і розпорядження другого; по-друге, матеріальна залежність працівника від роботодавця, яка полягає в одержанні заробітної плати за виконану працю, що виплачує роботодавець. Заробітна плата є не тільки способом одержання доходу, а й умовою виживання працівника і його сім'ї.
На основі свободи праці і свободи трудового договору працівник і роботодавець вільні від втручання держави, діють як юридично рівноправні суб'єкти. Вони погоджують ті умови трудового договору, без яких неможливе його існування (місце роботи, трудова функція, дата початку роботи, розмір заробітної плати). Але разом із цим вони не можуть скасовувати чи знижувати рівень основних прав і гарантій, передбачених законодавством. Так, ст. 22 КЗпП України вказує на неприпустимість будь-якого прямого або непрямого обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.
Сьогодні в умовах економічної кризи в Україні (високий рівень безробіття, закриття багатьох підприємств, існуючі проблеми в самій системі організації заробітної плати; зменшення фінансування з боку держави таких життєво важливих сфер, як охорона здоров'я, соціальне забезпечення, освіта) принцип свободи праці носить здебільшого декларативний характер. У зв'язку з існуванням ринкових відносин і зменшенням сфери державної економіки держава повинна поступово освоїти і впровадити соціальне правове регулювання у сфері свободи праці і зайнятості. Власне держава сьогодні повинна передусім цікавитись можливістю людей вільно реалізувати своє право на працю.
Тому дійсна свобода праці, а відповідно і свобода трудового договору можливі у сфері функціонування ринку праці при вчиненні дій саме юридично рівноправними суб'єктами, вільними від примусової праці і досягнутими домовленостями на добровільній основі.
Викладене дозволяє зробити такі висновки:
1. саме принцип свободи праці є провідним принципом трудового права, основною і центральною ідеєю регулювання праці кожної людини в сучасних умовах;
2. свобода праці і право на працю в умовах розвитку ринкових відносин повинні розглядатись як об'єктивно необхідні категорії;
3. принцип свободи праці найбільш виражено проявляється через галузевий принцип свободи трудового договору і конкретизується ним;
4. свобода праці передбачає наявність свободи її суб'єктів у договірному регулюванні індивідуальних і колективних відносин у цій сфері при обов'язковості законодавчо закріпленого мінімуму трудових прав і гарантій для найманого працівника.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 592; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!