Аналіз науково-педагогічної літератури з проблеми дослідження

 

Європейський процес, завдяки його особливим досягненням упродовж останніх декількох років, стає більш відчутною та значущою реалією для ЄС і його громадян. Перспективи розширення разом з поглибленням відносин з іншими європейськими державами надають цій реалії ще ширших вимірів. Водночас ми є свідками дедалі більшого усвідомлення політиками та науковцями, а також громадськістю, потреби у побудові більш всеохоплюючої та спрямованої у майбутнє Європи, зокрема на основі використання і зміцнення її інтелектуального, культурного, соціального, наукового та технологічного потенціалу.

Аналізуючи динаміку наукової та суспільної думки щодо основних тенденцій розвитку європейської вищої освіти, слід відмітити дослідження вітчизняних вчених А.Алексюка, А.Лігоцького, В.Зубка, К.Корсака, В.Козакова, С.Романової, Н. Бідюк, О.Матвієнко, вагомі розробки А.Сбруєвої, Г.Артемчука, Т.Фінікова, О.Навроцького, О.Сидоренка, В.Шейко, Б.Головка, І.Шемприх, І.Фегерлина і Б.Шестедт [60;98;52; 53; 54;9;65;106;7;104]. Сучасні питання розвитку вищої освіти продовжують розробляти українські та зарубіжні компаративісти – Р.Бєланова, Н.Воскресенська, Г.Єгоров, О.Михайличенко, В.Пронніков, І.Тараненко, О.Третяк, Т.Дай, Т.Кайго, А.Келлі, К.Лайсвуд, Д.Лоутон, Т.Моу, С.Парсонс, Д.Харгривз, Дж.Чаб та інші вчені [12;13;16;18;17].

Розвиток освітніх систем зумовлений внутрішніми чинниками, національними традиціями, факторами історичного та економічного розвитку окремих країн і зовнішніми чинниками, що пов’язуються зі світовою спільноти взагалі. Як зазначає Л.Пуховська, ”...за наявності спільних тенденцій в усвідомленні значення освіти в різних країнах виявляються свої національні традиції. Французьке суспільство, наприклад, традиційно прихильне до інтелектуалізації освіти як фундаменту культури людини. У США, навпаки, значення освіти розглядається через призму прагматизму” [79, 8]. Далі зауважує, що є раціональним висновок зарубіжних дослідників Б.Холмса і М.Макліна про наявність чотирьох традицій, які покладені в основу розуміння змісту освіти в різних європейських країнах. Енциклопедизм базується на уявленні, що зміст освіти повинен включати всі людські знання (Франція). Екзистенціалізм закладає в основу змісту освіти сім ліберальних мистецтв- увадривіум: музику, астрономію, геометрію, арифметику, і тривіум: граматику, риторику, філософію або логіку (Англія). Політехнізм поєднує енциклопедичну орієнтацію з акцентом на зв’язки між освітою і продуктивним життям с суспільства (країни Східної Європи). Прагматизм концентрується на знаннях, які необхідні молодій людині для вирішення реальних життєвих проблем у демократичному суспільстві (США).

У ході розвитку систем вищої освіти під вливом викладених вище чинників окреслився ряд провідних тенденцій розвитку освіти.

У програмному документі ЮНЕСКО „Реформа і розвиток вищої освіти” визначено три основні тенденції, спільні для систем і навчальних закладів всього світу: кількісне зростання контингенту студентів та збережєення нерівності на міждержавному та міжрегіональному рівні стосовно доступу до освіти; диверсифікація інституціональних структур і форм освіти; фінансові труднощі у діяльності закладів освіти [80].

На сучасному етапі розвитку суспільства вчені пропонують три складові, які визначають роль і функції вищої освіти, нові підходи до розв’язання її проблем на місцевому, національному та на міжнародному рівнях. Це – відповідність освіти вимогам сучасності; зростання якості освіти; інтернаціоналізація вищої освіти [9]. Друга посідає центральне місце у дисертаційному дослідженні.

Перш за все, вивчення досліджуваної проблеми потребує визначення її понятійного апарату. Проф. Н. Абашкіна, досліджуючи проблеми розвитку професійної освіти у Німеччині, порушує питання розробки інструментарію пізнання - виявлення принципів і закономірностей успішного розвитку і функціонування освітньої системи. Оскільки однією з найважливіших функцій порівняльних педагогічних досліджень є прогностична, а механізмом реалізації цієї прогностичної функції стає виявлення принципів та законів явища, що досліджується, то лише знання закону явища, дає можливість ймовірно передбачити хід процесу. Знання закономірності процесу допомагає виявити стійку тенденцію або спрямованість у змінах системи, а встановлення принципів розглядається як вираження необхідності або закону явища. У логічному смислі принцип (від лат. principium – початок, основа) визначається як центральне поняття, основа системи, що становить узагальнення і поширення певного положення на всі явища тієї галузі, з якої даний принцип абстрагований. Таким чином, на основі виявлення принципів і закономірностей розвитку освітньої системи можна перебудувати вітчизняну систему освіти відповідно до світових прогресивних тенденцій [1].

Під тенденціями розвитку освіти розуміють напрями її еволюції, що зумовлюються впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників.

У порівняльній педагогіці акцентовано теоретико-методологічні апекти досліджуваної проблеми [62;79;106]. З’ясування феноменології, генезису, функцій, компонентного складу і структури, типології освіти, дало можливість вченим створити необхідну теоретичну базу для визначення освітніх тенденцій, сформулювати та системно подати основні тенденції подальшої еволюції освітньої сфери, встановити її багатовимірний екстенсивно – інтенсивний, кількісно – якісний характер розвитку, зростання значення для суспільства й окремих її індивідів. Теоретичне обґрунтування тенденцій базується на тому, що розвиток освітньої системи здійснюється у напрямах, які забезпечують поліпшення виконання нею своїх функцій. „Адже згідно з теорією функціональних систем останні йдуть на будь – які удосконалення, перебудови, збурення заради реалізації свого призначення. Тому тенденції освіти щонайперше обумовлюються її функціями, реалізація яких може мати сприятливі або несприятливі зовнішні социально-культурні умови” [62, 70].

Питання про виявлення тенденцій в освітній сфері стає дедалі актуальнішим. У докторських дисертаціях В. Глузмана, В. Лугового, Л. Пуховської проаналізовано та узагальнено загальнопланетарні та специфічно-регіональні тенденції розвитку педагогічної освіти (стосуються і Західної Європи), глобальні тенденції (мегатенденції) та підпорядковані ним субтенденції, які в свою чергу поділяються на сукупності ще менш загальних тенденцій. Така ієрархія понять ґрунтується на системному вивченні освіти.

Знання тенденцій в освіті дає основу для її прогнозування і доцільного оновлення, підвищення рівня цілісності, системного управління нею, подолання емпіризму в педагогічній науці і практиці. Адже „ у розбудові національної освітньої системи в Україні необхідні науково вивірені підходи, позиції, що визначали б сутність і стратегічні напрями реалізації поставленого завдання” [62]. У зв’язку із цим роль прогнозування безперервно зростає, оскільки воно „становить якісно новий механізм самозбереження людства, нову форму випереджаючого відображення” [62, 163 ]. Отже, тенденції мають проективний характер. Вони визначають напрям розвитку освіти не тільки в зазначений період ( кінець ХХ – початок ХХІ ст.), але окреслюють подальші перспективи.

На думку В. І. Лугового, часто дослідники при спробі встановити освітні тенденції спираються на емпіричні спостереження і представляють тенденції еклектично – безсистемно, майже не обґрунтовуючи їх теоретично. Крім того, у вітчизняній науковій літературі, на відміну від зарубіжної, за тенденції розвитку часто видається динаміка будь-яких процесів, навіть тих, що ведуть до руйнування й розпаду освітньої системи. Наприклад, як проникливий, але інтуїтивно-емпіричний характеризує вчений аналіз освітніх тенденцій Західної Європи, здійснений І.Фегерлиндом і Б.Шестедт [62]. Автори розглядають тенденції окремо для обов’язкової і середньої освіти, професійного навчання, вищої школи та освіти дорослих. Так, обов’язкова освіта, на їх погляд, „скоріше збереже своє панівне становище щодо альтернативної, але їй доведеться зберігти свою якість”. Визнається, що 9- річна обов’язкова освіта є недостатньою для підготовки до дорослого життя і трудової діяльності, тому все більше європейських країн передбачає продовження освіти після завершення обов’язкової. Остання повинна забезпечити центральний масив знань та прищепити базові навички для безперервної освіти. Причому „тенденція у Західній Європі до професіоналізації навчання у старших класах середньої школи суперечить загальній тенденції у США та Японії.” Стосовно вищої школи вони фіксують подолання межі „ між елітарною і масовою вищою освітою”, а також тенденцію „до злиття навчальних закладів, що не мали повного статусу вузів”. Далі у роботі акцентується урізноманітнення індивідуальних вимог до освіти, зростання інтересу до її якості, подальший розвиток „багатокультурного характеру освіти” з акцентом на єднанні при збереженні різноманітності. Відмічається загальна тенденція до „децентралізації освітніх систем” з паралельним процесом „централізації прийняття рішень відносно норм та оцінки результатів”, а також „розширення числа учасників оціночного процесу”.

Аналізуючи сьогодення, науковці вказують різну кількість явищ, тенденцій, змін та інновацій, які відбуваються на планеті. До головних тенденцій оновлення змісту вищої освіти відносять її гуманізацію та гуманітаризацію.

У доповіді міністра на підсумковій колегії Міністерства і науки (27 лютого 2004 р., м.Одеса) акцентовано загальноцивілізаційні тенденції розвитку освіти ХХІ століття: зближення націй, народів, держав через створення спільного економічного, інформаційного, а зважаючи на вимоги Болонського процесу, й освітнього простору Європи; перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій і формування суспільства знань. Ці та інші тенденції висувають як пріоритетні освіту і науку – сфери, що забезпечують розвиток людини і суспільства.

А.А.Сбруєва, аналізуючи тенденції сучасної вищої освіти, одночасно вказує на протиріччя, які виникають в освітніх системах: між глобальними і локальними проблемами, між традиціями і модернізмом, між конкуренцією у досягненні успіхів і прагненням до рівності можливостей в освітній сфері тощо [ 85].

Порівняльний аналіз різних джерел [60;98;52;54;9;100;4;106;7;104] дозволяє виявити загальні для європейського регіону вищої освіти тенденції та їх специфічні прояви:

1. Демократизація суспільства зумовила доступність вищої освіти та збільшення кількості студентів. Дані ЮНЕСКО свідчать: щороку додається приблизно 2 млн. нових студентів. Цей процес властивий не тільки країнам третього світу, де раніше система вищої освіти взагалі не існувала, тому її постійне розширення є цілковито природним явищем, а й розвиненим країнам. В останніх населення зростає повільно, тому кількісне розширення студентських контингентів має лише одну причину – збільшення молоді й активного населення, охопленого всіма видами сучасної третинної освіти – класичної і професіоналізованої, університетської і не університетської, коротко- і довготермінової, денної і дистанційної (з максимально високим рівнем „заочності”), традиційної та віртуальної (заснованої на цифрових інформаційних засобах й комп’ютерному моделюванні). За сучасними статистичними даними, кількість студентів денної форми навчання у світі перевищила 84 млн. осіб.

2. Паралельно до цієї тенденції відбувається споріднене і подібне явище подовження тривалості набування людиною знань, умінь і навичок. Для частини професій вже майже ліквідовано відміни між роботою і навчанням. Як відомо, у наш час період подвоєння накопиченої людством кількості знань складає приблизно 8 - 10 років. Проте для окремих галузей знань –мікроелектроніки, генної інженерії та ін. – темп подвоєння складає вже місяці, що вимагає від працівників у цих сферах безперервного навчання. Наслідком цього стало формування у європейських країнах частин системи „навчання впродовж всього життя” – пожиттєвого і практично безперервного набуття нових знань, вмінь і навичок. Саме це стало однією з головних передумов стійкого прогресу націй, високої якості життя й успіхів на відкритому світовому ринку товарів і послуг.

3. Науково – технічний прогрес є головною причиною тенденції ускладнення структури вищої освіти, урізноманітнення системи закладів, закриття одних профілів і відкриття інших, постійного оновлення навчальних планів і прогам, модернізації засобів і методів навчання. Перетворення елітарної вищої освіти на масову зумовив її комерціалізацію.

4. В індустріальному суспільстві домінували заклади університетського рівня, в яких поєднувалися навчальний процес з науковим. В умовах високоелітарної вищої освіти більшість випускників готувалася чи безпосередньо до науково-конструкторської роботи, чи до інших занять, де були важливими вміння аналізувати і вирішувати проблеми на основі саме наукових методів. Рух до суспільства знань зумовив нагальну потребу у вищій освіті і для тих фахів, які не пов’язані з науковими дослідженнями. Це стало безпосередньою причиною появи вищої професійної освіти. Одночасно ВНЗ стали корисними суспільству не лише тим, що навчали молодь. Це явище можна назвати “тенденцією розширення завдань закладів вищої освіти поза традиційний для них обов'язок”.

5. Інтенсифікується явище створення нетрадиційних вищих навчальних закладів, діяльність яких спирається на електронно-цифрове представлення, накопичення і передачу інформації. Поява великої кількості супутників зв’язку зумовила перетворення Інтернету на перспективний засіб дистанційного навчання й основу діяльності так званих “віртуальних ВНЗ”. Попри відсутність стін, вони є справжніми центрами надання освітніх послуг особам, які потребують знань і намагаються підвищити свою кваліфікацію, але перебувають далеко від університетських міст з їх ВНЗ, великими бібліотеками, лекторіями та іншими засобами для забезпечення традиційних варіантів навчання.

6. Нове інформаційне оточення (Інтернет, супутникове телебачення та ін.) значно ускладнює умови праці викладачів вищої школи, зокрема, й ставить перед ними нові вимоги щодо професійної компетентності та майстерності. Збільшення відсотка осіб з вищою освітою загострює конкуренцію за робочі місця, а явища демократизації й децентралізації сприяють зниженню обсягу державних замовлень на кадри. У розвинених країнах світу державний сектор зайнятості давно поступився обсягом приватному.

7. Одна з ознак сьогодення – народження “інноваційної економіки”, для якої характерно використання високих технологій не як допоміжного засобу отримання прибутків у якомусь секторі виробництва, а як головного і незамінного засобу прогресу всієї економіки в умовах глобалізації, появи відкритого світового ринку і загострення конкуренції на ньому.

Розрив між промисловістю й класичними університетами швидко зникає. ВНЗ і промисловці створюють об'єднані науково-виробничі структури з метою інтенсифікації фундаментальних і прикладних досліджень, ліквідації традиційних перешкод на шляху прискореного впровадження їх результатів у виробництво. Все частіше фірми, які дбають про свій розвиток, створюють за власні кошти підрозділи для навчання і підвищення кваліфікації персоналу, які іноді називають „підприємницькими” ВНЗ.

8. Перетворення вищої освіти з елітарної на загальну змінює й засади управління. Така освіта більше не може бути монополією урядів, а державного бюджету бракує на її потреби. Тому в управлінні вищої освіти посилюються демократичні тенденції. Відбувається децентралізація; перерозподіл повноважень всередині державних адміністративних структур, зокрема, вони відмовляються від інспекторсько-наглядових функцій і переходять до стратегічно-координаційних; розширюється автономія закладів. В умовах швидкого старіння населення і збільшення витрат на соціальний захист громадян відбувається відносне скорочення призначеної для освіти частини державного бюджету й інтенсифікується необхідність залучення нетрадиційних джерел її фінансування тощо.

9. Перетворення вищої освіти з елітарної на загальну по-новому ставить питання забезпечення якості освіти. Повинні істотно вдосконалитися системи моніторингу і забезпечення якості вищої освіти, оскільки вимога вільного вступу та збільшення відсотка молоді віком 18-23 років, що навчається у ВНЗ, нерозривно пов’язана зі зниженням якості знань абітурієнтів. У ВНЗ опиняються і найменш здібні абітурієнти, що ускладнює завдання викладачів – вивести подібний контингент на високий рівень виробничих компетентностей.

10. Україна, як і інші країни СНД, не подолала проблему відтоку високоосвіченої молоді за кордон, у розвинені країни, де вищий рівень життя і кращі умови для професійного зростання. Частково втрати молодих науковців є виявом більш широкої тенденції: зростання мобільності учнів, студентів, учителів, викладачів, науковців, нарешті, робочої сили високої кваліфікації в умовах глобалізації економічного життя і зниження бар'єрів між країнами.

11. Змінюється ставлення до навчання за кордоном. Раніше воно найчастіше було державним відрядженням як свідчення дружби двох країн чи досягнення інших політичних цілей. Нині навчання у зарубіжних ВНЗ стало засобом досягнення насамперед особистих цілей, у першу чергу – вивчення іноземної мови, у другу – знаходження місця праці.

Міждержавні програми обміну викладачами, студентами, проведення міжнародних досліджень сприяє розвитку єдиної політики міждержавного співробітництва.

Уже сформований світовий ринок освітніх послуг, значно загострилася конкуренція різних країн за студентів-іноземців. Світова організація з торгівлі намагається прилучити освіту до сфери свого впливу як одну з безлічі видів послуг. Проте перехід людства до стійкого розвитку можливий лише за умови формування в усіх громадян нової моралі, вищої цивілізованості та відповідальності, перетворення освітньо-наукового комплексу на головне знаряддя розвитку економіки.

12. У минулому студенти-іноземці були досить рідкісним явищем, тому ВНЗ мали час і можливості для індивідуального аналізу кожного запиту. Розширення мобільності якісно змінює ситуацію, оскільки певні ВНЗ напередодні навчального року можуть отримати одночасно сотні запитів від абітурієнтів з багатьох країн. У таких умовах Великобританія посилила роботу так званої “Британської ради” як засобу попереднього відбору претендентів на навчання у метрополії, у країнах, в яких розташовані відділення цієї ради. Діє така рада і в Україні, надаючи консультаційні послуги та полегшуючи українським учням і студентам шлях до Великобританії.

Отже, збільшення міждержавних потоків студентів і зникнення кордонів та інших бар’єрів для руху з метою пошуків місця праці дипломованих осіб ускладнює проблему порівняння періодів навчання, оцінювання і взаємовизнання дипломів. Для Європи ця проблема стала настільки актуальною, що однією з головних цілей Болонського процесу проголошено ліквідацію перешкод в оцінюванні, порівнюванні і визнанні дипломів.

13. В умовах перетворення вищої освіти на обов’язковий елемент соціалізації всієї молоді незмірно зростає роль приватних та інших недержавних ВНЗ. В Україні недержавний сектор вищої освіти постійно розширюється, надаючи освітні послуги найбільш платоспроможній частині кандидатів у студенти. Приватні заклади особливо важливі для національних меншин, бізнесменів, промисловців, що слід вважати одним з наслідків демократизації суспільства і освіти. Лише розпад СРСР, крах ідеї побудови комунізму й поширення цих ідей на весь світ зумовив появу в Україні не лише орієнтованих на економічні та бізнесові професії приватні ВНЗ, але й теологічних ВНЗ ІІІ -ІV рівнів акредитації, Соломонового університету та ін.

Отже, вищевикладене дає підставу виділити такі загальні для європейського регіону тенденції розвитку вищої освіти: перетворення елітарної вищої освіти на загальну, кількісне зростання контингенту студентів та їх мобільності, подовження тривалості обов’язкової освіти, ускладнення структури вищої освіти та урізноманітнення мережі ВНЗ, збільшення та зростання ролі сектору недержавної вищої освіти, професіоналізація вищої освіти, удосконалення системи управління вищою освітою, забезпечення її якості, розробка механізмів інтеграційної політики в галузі вищої освіти.

В Україні порівняльно-педагогічні дослідження розвивалися повільно, а в педагогічній пресі відзначалося задоволення якістю національної освіти. Цьому сприяла та обставина, що учні України не були об’єктом міжнародного тестування, тому бракувало об’єктивних й неупереджених даних про стан системи освіти й рівень якості навчального процесу у порівнянні з тим, що відбувалося в розвинених європейських країнах. Праці, в яких фігурували б якісні аспекти діяльності всієї системи освіти, а не проблеми формування суспільно бажаних рис у дітей і молоді в школах і вищих навчальних закладах, були в Україні до другої половини 1990-х років досить рідкісними [61;83;84 ].

Провідні науковці України І.А. Зязюн, В.П Андрущенко, В.Г. Кремень, О.В Сухомлинська, О.Я. Савченко, Н.Г. Ничкало, П.М. Таланчук, М.З. Згуровський, В.І. Луговий порушили в кількісному та якісному аспектах проблему спільного розвитку комплексу “суспільство і освіта” лише наприкінці 1990-х років [ 32;41;58;61;5;24;32;39; ].

Подібне спостерігаємо і в розвитку порівняльної педагогіки. У перші роки незалежності України публікації порівняльно-педагогічного плану зустрічалися рідко і стосувалися окремих країн [42] чи загальних питань педагогіки [72]. Поява часописів “Шлях освіти”, “Освіта і управління” та інших поширила інформаціо про стан і перспективи розвитку систем освіти розвинених країн світу [ 53; 75;99 ].

Сприяв розвитку в Україні порівняльної педагогіки Міжнародний фонд “Відродження” на чолі з Дж.Соросом. На наш погляд, його уявлення про особливості сучасного суспільно-економічного розвитку заслуговують на увагу освітян та інших науковців в Україні, у першу чергу, під час пошуку стратегій модернізації освіти [ 92 ].

Велике значення мало поширення на Україні освітніх програм Європейського Союзу, у першу чергу – програми ТАСІС, серед завдань якої була підтримка якісних змін у секторі гуманітарної освіти в більшості екс-соціалістичних країн, вивчення, з можливим упровадженням в Україні, досвіду демократичних держав щодо забезпечення відкритості вищої освіти та її прийнятної якості та ін. Інколи серед результатів проектів, фінансованих Заходом, знаходимо наукові праці монографічного, аналітично-описового плану, які стосуються забезпечення якості вищої освіти – тестування, акредитації вищих навчальних закладів і програм [15].

Внаслідок втілення одного з проектів програми ТАСІС у 1995-1996 роках, у якому взяли участь ВНЗ Донецька, вперше за роки незалежності з’явилася монографія стосовно оцінки якості освітньої діяльності ВНЗ. У ній розглянуто організацію і діяльність системи управління якістю освіти у вищому навчальному закладі на основі національного стандарту і врахування зарубіжного досвіду. Наведено огляд акредитаційних систем у різних країнах з різних регіонів світу, подано рекомендації щодо оцінки якості для впровадження у національну практику вищої освіти.

Ця книга потребує детального вивчення і обговорення. Прикладом є схема „Управління вищою освітою на державному рівні”.

 

Президент

 

Верховна Рада (зак-во)

Кабінет Міністрів (викон. влада)

 

Конституція

Постанови і акти ВР по освіті

Закон „Про освіту”

ВАК України

Міністерство освіти і науки

 

Державна атестація професорсько-викладацького складу, присудження наукових ступенів і вчених звань

Науково-методичний центр вищої освіти

Мережа ВНЗ та інших навчальних закладів

Управління та відділи, що регулюють різні сторони освітньої діяльності

Рис. 1.1. Управління вищою освітою на державному рівні

 

Вказано, що єдиним розпорядчим органом у сфері освіти є Міністерство освіти і науки. Тимчасом це не так, оскільки майже половина вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації знаходиться у підпорядкуванні більше 20 різноманітних державних агентств – Міністерства охорони здоров’я, Міністерства транспорту, Міністерства оборони та ін. Так само неповно вказана і законодавча база - Закон України “Про вищу освіту” від 23 червня 2004 р. У монографії відсутнє визначення поняття “якість вищої освіти”, а увагу приділено “управлінню якістю підготовки фахівців у ВНЗ України”, яке ототожнюється з “контролем результатів навчання” і “контролем якості навчання” [232, 18 ]. Наслідком цього стали втрати в теоретичному обгрунтуванні використаних понять, а позитивним є підвищення алгоритмічної цілісності книги, акцентування відповіді на запитання “як слід…”, а не “чому саме…”. Крім того , як буде зазначено далі, учасники Болонського процесу рухаються від ідеї вступного і безперервного моніторингу якості навчально-виховного процесу до ідеї вихідного контролю і вимірювання набутих компетентностей (компетентнісний підхід). Тому книгу І.В.Сороки ми розглядаємо як значний внесок у розвиток вищої освіти України на етапі глибоких суспільних трансформацій.

Серед останніх за часом появи наукових праць педагогів України, що присвячені проблемі “якість освіти” в Європейському регіоні, можна виділити книги, в яких із різних аспектів розглядаються філософські, світоглядні, виховні та інші аспекти діяльності освітньої сфери України [6;56], статті [34;64;81]. Значну роль стала відігравати тема „Болонський процес і забезпечення якості вищої освіти” [7;49;56;71;74;108].

---

Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 311; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!