Розвиток сучасних процесів легітимації державної влади
Легітимація влади відіграє провідну роль в процесі демократичної модернізації. Ії важливість пояснюється, перш за все тим, що модернізація є якісним оновленням влади, яка вимагає зміни традиційних форм легітимації. До того ж модернізаційні зміни потребують консолідації, напруження зусиль всього суспільства, об’єднання його навкруги владного центру.
Проблема відносин між народом та владою присутня в наукових дослідженнях ще з давніх часів. Довірі та повазі народу до влади приділяв увагу, наприклад, китайський мислитель Конфуцій. Зокрема, він стверджував, що в державі з гарним управлінням повинно бути вдосталь продовольства, достатньо зброї та народ повинен довіряти правителям. Філософ вважав, що при крайній потребі можна відмовитися від зброї та продовольства, але не від довіри народу, бо “без довіри народу держава не зможе встояти”. Зустрічається ця проблематика і в працях українських вчених. Так, С.Оріховський-Роксолан в відомій праці „Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу” пише, що вже від початку свого правління королеві треба „найпильніше подбати, щоб привернути прихильність тих людей, серед яких правиш. Вона є єдиним захистом королів. Без прихильності підданих неміцною і непевною буває влада короля”. Таким чином підкреслюється сутнісна важливість підтримки з боку народу для існування влади та виконання нею своїх функцій.
|
|
|
У загальному визначенні сутність легітимності полягає в тому, що той чи інший порядок створення та забезпечення виконання законів є придатним для громадян держави. Держава існує лише тоді, коли ті, над ким вона панує, підкоряються авторитету володарюючих. Виходячи з цієї тези, М.Вебер розрізняє три основи легітимності: вона може бути традиційною, харизматичною або бюрократичною. Ці три форми авторитету можуть розглядатися як віддзеркалення різних процесів інституціоналізації. Традиційний авторитет виступає у якості норми у тому суспільстві, де не існує окремих адміністративних структур для виконання функцій, що не є політичними. Легальне володарювання виникає в результаті появи соціальної диференціації, коли політичний авторитет передається спеціалізованим інститутам, які часто визначаються терміном “бюрократія”. І третя форма - володарювання харизматичне, народжується в результаті заперечення традиційного володарювання вождем, який бажає, щоб його власний авторитет був визнаний у якості морального обов’язку. Таким чином, різні форми авторитету не стільки відносяться до типів цінностей, на яких вони засновані, скільки до організаційних засобів їх створення та стабілізації.
|
|
|
Подальший розвиток політичного процесу привів до усвідомлення легітимації влади як сутності розвитку політичної системи суспільства. Саме цей аспект розглядає відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет в книзі “Одна інтерпретація світової історії”. На прикладі зародження, розквіту та падіння Римської імперії Ортега доводить, що рівень легітимності виступає провідним чинником розвитку суспільства. Навіть назва римської держави - республіка - означає “справа народу” або “загальна справа”, тобто саме легітимна, підтримана громадянами. Дослідник творчості Хосе Ортеги-і-Гассета Н.Андрушкевич стверджує, що у Римській імперії термін “республіка” не мав антимонархічного забарвлення, він використовувався і тоді, коли влада успадковувалася, і тоді, коли обиралася. Таким чином, республіка стала протиставлятися монархії набагато пізніше, за часів Великої Французької Революції, саме тоді вона стала асоціюватися виключно з механізмом обрання влади.
Аналізуючи історичний процес, Ортега-і-Гассет виділяє декілька типів легітимності. Первинною, зразковою та прототипною він називає монархічну форму легітимності, яка в прихованому вигляді продовжує існувати під всіма іншими формами. Слідом за монархічною приходить демократична легітимність. Вона, на думку вченого, вимагає обов’язкового підтвердження своєї ефективності на ділі. Таким чином, ця вторинна легітимність потребує подвійного виправдання: підчас виборів - первинного консенсусу, який є суб’єктивним, хоча і колективним волевиявленням більшості, а також наступного виправдання влади результатами діяльності. Фактично, Ортега тут виділяє ще і такі різновиди легітимності, як суб’єктивна та об’єктивна, формальна та реальна.
|
|
|
Вчений формулює алгоритм досягнення істинної легітимності під час переходу від монархічної влади до демократичної. Він включає в себе наступні елементи:
1. Попередня народна згода та подальша ефективність самої влади;
2. Правонаступність шляхом збереження більшості монархічних установ навіть після кінця монархії;
3. Збереження авторитету за “кращими”, тобто за аристократією.
Базовою засадою легітимності є “колективна віра усього народу, що представники влади дійсно є тими, хто має право здійснювати її. Тому, коли це загальне вірування розпадається, разом з ним розпадається й легітимність. Треба підкреслити, що має значення не переконання окремої людини, а колективне вірування, загальний політичний консенсус. Таким чином, основою легітимності є політичний консенсус або соборність”[1].
|
|
|
Цю ж думку стверджує С.Ліпсет в своєму класичному дослідженні “Людина політики”: “Легітимність передбачає здатність політичної системи породжувати та підтримувати віру в те, що існуючі політичні інститути більш за все підходять для даного суспільства”. Ліпсет вважає, що західним державам при формуванні легітимності прийшлося мати справу з трьома складними питаннями:
1.Місце церкви та різних релігій в державі.
2.Розповсюдження на робітничій клас всіх економічних та політичних прав.
3.Боротьба навкруги розподілення національного доходу.
Особливість політики полягає в тому, що вона виконує специфічну функцію щодо інших форм соціальної дії. Тільки в її межах приймаються рішення, обов’язкові для всіх членів певного суспільства. Важливе значення для виконання цієї функції має лояльність тих, кого торкаються прийняті рішення. На думку, М.Брі лояльність виникає як наслідок відповідності політичного рішення до ціннісних уявлень населення про суспільні блага. Віра в легітимність виникає тоді, коли діючі правила, які визначають хто, коли і в якій послідовності може приймати рішення, розглядаються як обов’язкові, незалежно від оцінки самих рішень, що приймаються при слідуванні цим правилам. Таким чином, лояльність завойовується або втрачається в залежності від результатів політичного процесу. М. Брі надає своєрідну формулу легітимності: “Політичний режим є стабільним тоді, коли порядок прийняття рішень є легітимним, їх результати сприяють лояльності, а альтернативи можуть бути придушені”[4].
Деякі автори, наприклад, М.Дюверже, сутність влади пов’язували саме з підтримкою народу. На його думку, про владу можна говорити лише у тому випадку, коли народ вірить, що підкоряючись вимогам влади, він вчиняє нормально, справедливо на законних засадах. К.Гаджиєв стверджує, що сутність легітимації влади полягає в виправданні права володарювання існуючої в даній країні форми правління. Таким чином, легітимна влада - це влада, яку визнає більшість громадян держави.
Джерелами легітимності політичної влади виступають передусім: основоположні ідеологічні принципи, відданість структурі та нормам режиму, конкретним авторитетам. Показниками легітимності є рівень примусу, що використовується для проведення політики в життя; наявність спроб повалення уряду або лідера, сила проявлення громадянської непокори, а також результати виборів, референдумів, масових демонстрацій на підтримку влади. Для вимірювання легітимності використовуються також такі параметри, як готовність громадян виконувати основні закони, чисельність поліції відносно до загальної кількості громадян. У Великій Британії, наприклад, де рівень легітимності влади традиційно високий чисельність поліції значно менша, ніж у Франції, Німеччині або США. Об’єктами легітимності виступають: політичні еліти, адміністративний персонал, норми та структури режиму.
З метою підвищення рівня легітимності дуже важливо підтримувати усвідомлення законності влади та її носіїв. Саме віра в законність режиму забезпечує стабільність політичної системи, всіх владних відносин. Влада може вважати себе достатньо легітимною лише в тому випадку, коли виконуються фундаментальні "правила гри" – відповідальність владних структур перед народом та верховенство закону.
Прийняте в політології трактування легітимності влади охоплює взаємовідносини між владою та правом. Те, як громадяни сприймають владу, довіряють чи не довіряють їй, складає ту чи іншу міру легітимності влади та уряду. Правомірність влади полягає в переконаності суспільства, а не в нормативному(законодавчому закріпленні влади за особою чи групою осіб. Легітимність в цьому контексті представляє собою деякий політичний консенсус влади та громадян.
Існують певна практика та технології створення нової легітимності в суспільстві. В основі таких дій полягає підрив довіри до державної влади, масштабні звинувачення в її бік. Можна виділити наступні риси кризи легітимності влади: відсутність згоди в суспільстві відносно політичної влади, невизнання громадянами процесу прийняття політичних рішень; невідповідність політичних рішень домінуючим в суспільстві уявленням про право та справедливість; надмірна конкуренція в боротьбі за владу; політична пасивність мас по відношенню до закликів політичної влади; нездатність політичної еліти підсилити своє панування.
За більшістю цих ознак можна констатувати наявність кризи політичної влади в сучасній Україні. Ця проблема включає в себе декілька аспектів. Необхідно уточнити, що легітимність влади в самому широкому визначенні означає відповідність існуючої влади соціальним нормам (правовим. релігійним, моральним та ін.), що укорінені в суспільній свідомості. Також треба враховувати, що відповідність факту існування, процедур формування, персонального складу та характеру діяльності певної політичної влади законам даної держави та нормам міжнародного права – це лише формальна складова проблеми легітимності. Не менше значення має безпосередня підтримка владного курсу населенням, внутрішній консенсус влади та громадян.
В українському суспільстві сьогодні присутні ознаки кризи легітимності різних класичних типів за М.Вебером. Більшість дослідників та представників опозиційного табору констатують падіння рівня харизматичної легітимності Президента України. Ознаками цієї кризи є звинувачення в корумпованості близького оточення Президента, відсутність помітних позитивних змін в суспільному розвитку, масштабних результативних дій. Все це вносить суперечності в харизматичний імідж, робить його незрозумілим для простих громадян, а відповідно - підриває довіру.
Раціональна легітимність української влади також потерпає від невизначеності владних “месиджів”, необхідності коментувати, як насправді необхідно розуміти звернення політичних лідерів. Щодо традиційної легітимності, то її майже ні на чому будувати. Пострадянська традиційність режиму Л.Кучми, яка базувалася на апатії громадян, відчуженні від влади, зневірі в своїх силах, і відповідно мовчазній згоді з будь-яким політичним курсом. Така традиційність була зруйнована подіями “помаранчевої революції”. Одначе і нові традиції політичної активності, громадянської комунікативності, революційного протесту руйнуються, не встигши закріпитися в зіткненні з реаліями політичного життя. Розчарування громадян викликають і нестабільність політичної влади, безкінечні скандали та розколи в таборі вчорашніх однодумців. Стійка традиційна легітимність могла б виникнути у разі формування загальновизнаного проекту суспільно-політичного розвитку, чіткого визначення його мети. Але. Як відомо, до сього часу в Україні відсутні політичні сили, які були б здатні об’єднати Україну навкруги такого національного проекту, переконати громадян в своїй здатності на ефективне демократичне управління.
Можна виділити наступні компоненти легітимності влади:
1. Ідеологічний, містить установки, орієнтовані на інтереси частини суспільства, яка спрямована на перспективу розвитку. Ідеологічні цінності відображають існуючу нерівність. Але в них закріплюється угода про “суспільне партнерство”. Ті. Соціальні групи, що не мають власності на засоби виробництва, престижних посад, погоджуються, що все це належить іншим, а власники погоджуються забезпечувати їх існування на історично виправданому рівні.
2. Правовий – відображає потребу суспільства у визначених нормах та правилах, державному регулюванні відносин між сторонами угоди “суспільного партнерства”.
3. Моральний, що містить цінності загальнолюдського характеру.
Позиції влади є стійкими, коли вона легітимна у всіх цих відношеннях. Особливо складно це забезпечити під час суспільної трансформації. В умовах переходу суспільства від одного якісного стану до іншого, процес відображення дійсності, формування цінностей не встигає за швидкоплинною реальністю.
Визнання або невизнання влади легітимною є однією з визначальних рис відношення суспільства до існуючої влади. При цьому, кожний народ має властиві лише йому уявлення та стійкі стереотипи відношення до влади взагалі, що складає основні засади його політичної культури. Такі особливості власного ставлення до влади мають і українці. Аналіз сучасного політичного процесу дозволяє виділити наступні специфічні особливості усвідомлення відношення до влади в українському суспільстві:
- сприйняття влади, передусім, через її лідерів.
- велика увага до моральних цінностей в структурі джерел легітимності.
- чутливість до міжнародного іміджу власної політичної влади.
Характерною особливістю політичного життя в Україні є також недостатня легітимність усіх політичних інститутів, тобто структурна легітимність. Це можна пояснити тим, що виникнення та розвиток політичних інститутів проходили в Україні не органічно, не шляхом зусиль та боротьби громадян за свої права, а як наслідок зовнішніх процесів та завдяки формуванню “зверху” в інтересах порівняно вузького кола правлячої еліти.
Неефективність діяльності демократичної влади, нездатність забезпечити стійке економічне зростання та підвищення рівня доброту громадян знижують її функціональну легітимність. В цілому досвід сучасних демократичних транзитів свідчить про те, що основна загроза новим демократіям полягає в низькому рівні ефективності. Виникає така негативна закономірність: низька ефективність демократичної системи викликається неефективністю політичних рішень, що приймаються керівництвом держави, а недостатня легітимність правління не дозволяє владі діяти ефективно, уникаючи популізму. Соціологічні опитування, що проводилися у жовтні 1998 року Українсько-американським Центром стратегічних досліджень, показали, що громадяни України невдоволені владою в цілому; більш, ніж у 70-ти відсотків населення сформувалося переконання, що основні інститути суспільства діють не на користь народу, їх очолюють корумповані та професійно непідготовлені лідери, яким не можна довіряти.
Низький рівень довіри громадян України до структур влади пов’язаний з домінуванням переважно авторитарних технологій легітимації. Хоча формально вона набувалася під час багатопартійних виборів, у тих, хто отримав офіційні повноваження на здійснення влади, було майже відсутнє прагнення підтримати легітимацію “знизу”, виявляючи професіоналізм, турботу про державу та народ. Через це влада не мала необхідного авторитету і підтримки, що спирається на усвідомлення кожним громадянином особливої значущості та правильності дій влади. Таке переконання, за М.Вебером, є “внутрішньою” гарантією легітимності. Саме її бракує в сучасній Україні.
Брак демократичних засад легітимації змушував суб’єктів української влади використовувати відомі технології авторитарного забезпечення самолегітимації. Серед них можна назвати технологію демонстрації відданості. В Україні експлуатувалися, насамперед, відданість політичній стабільності, незалежності, реформам. Існує також технологія, заснована на обмеженні альтернатив розвитку до однієї можливої. Ця технологія ґрунтується на формуванні образу ворога, який є головною перешкодою прогресивному розвиткові країни. Дуже поширеною є технологія легітимації за допомогою використання популярності та авторитету діячів науки, мистецтва. Часто використовувалася в Україні і технологія “клієнтелізму”, коли під патронатом Президента та провідних політиків проводилися спортивні змагання, фестивалі, конкурси і т. ін.
Регулярні вибори вважаються головним інструментом процедурної легітимації політичної влади - легітимації за допомогою принципу суверенітету народу. Легітимність демократичних виборів досягається лише тоді, коли ці вибори ведуть до відбору найкращих. Це формально містилося в самій назві “кандидат”, що походить від слова “кандіда”, яке означає білий, чистий, цнотливий.
Проводячи демократичні вибори, стверджує зокрема Ю.Габермас, від виборця сподіваються, що він, до певної міри володіє знаннями і здатністю компетентно оцінювати політичні події, із зацікавленням братиме участь у відкритих обговореннях, щоб, зорієнтувавши їх щодо раціональної форми та загальних інтересів, отримати допомогу в пошуку правильного напряму політичної діяльності. У працях на тему теорії демократії та громадської думки можна зустріти наступні чинники “персональної культури виборця”: зацікавленість громадськими справами, поінформованість і знання; тверді політичні принципи або норми моралі; здатність уважно спостерігати; залученість до комунікативності та обговорень, раціональна поведінка, врахування суспільних інтересів.
Актуальним є створення механізмів розвитку взаєморозуміння влади та громадян, формування алгоритму внутрішньої легітимізації української влади. На ґрунті класичних та сучасних досліджень можна запропонувати наступні його складові:
1. Вироблення та інституціоналізація правил та норм політичної діяльності на основі мінімального консенсусу між провідними групами інтересів;
2. Переконання провідних політичних акторів в справедливості прийнятих правил та норм та готовності діяти відповідно до них;
3. Виконання політичними акторами прийнятих правил та норм.
4. Досягнення балансу та конструктивної співпраці між гілками державної влади;
5. Активне та постійне підтримування контактів влади з населенням.
6. Провадження роз’яснювальної роботи відносно програмних цілей розвитку суспільства;
7. Сприяння організації контролю громадськості за діяльністю органів державної влади;
8. Розвиток та закріплення демократичних цінностей в суспільстві, культури політичної участі громадян.
Виходячи з синергетичної теорії, найважливішою характеристикою успішного розвитку політичних систем є їх здатність до самоорганізації, тобто створення структур під впливом внутрішніх чинників. Здатність до самоорганізації визначається, передусім, рівнем відкритості як системи в цілому, так і її складових елементів. Центральним елементом політичної системи є держава, тому перетворення державної влади на провідний засіб саморозвитку суспільства, розвиток її відкритості постає як головна умова модернізації політичної системи суспільства.
Оскільки модернізаційні процеси в Україні мають ендогенно-екзогенний характер, то саме держава повинна виступати у якості лідера та керівника інноваційних змін. Перехід до демократичної системи не передумовлює зменшення та послаблення суспільної ролі держави, мова йде про якісні зміни її сутності та впливу. Провідним шляхом якісної демократизації та посилення модернізаційного впливу держави є підвищення рівня взаємної відкритості та конструктивної співпраці владних структур та громадянського суспільства.
Історичний досвід свідчить про безперспективність як злиття (поглинання) держави і громадянського суспільства, так і їх жорстке протиставлення. Демократична співпраця повинна полягати в функціональному взаємопроникненні обох систем, створенні політичної відкритості, якій внутрішньо притаманний потенціал до суспільної самоорганізації, зворотній зв’язок, через який розвиток політичних подій впливає на соціальну державу та на економічну ринкову систему.
Перетворення держави з органу примусу на загального організатора суспільного життя під впливом розвитку глобальних процесів сучасності формує нові тенденції в її діяльності. Зокрема, це зростання та якісне перетворення владного впливу шляхом спільного виконання частки владних повноважень держави разом з структурами громадянського суспільства. Це робить необхідним доповнення владного авторитету держави політичною інституціональною відкритістю. Така ситуація об’єктивно вимагає реальної дієвої співпраці держави та громадян, розширення сфери їх спільного функціонування.
Виходячи з усіх цих новітніх тенденцій сформульовані напрямки подальшої розбудови держави у напрямку сучасних вимог відкритості та функціональної співпраці з громадянським суспільством. Перш за все, слід підкреслити, що проблема не в обсязі владних повноважень, а в необхідності привести систему управління у відповідність до нових обставин, що передумовлює рішуче оновлення влади, зокрема, шляхів її легітимізації та демократизації.
Системний характер демократизації та розвитку відкритості української держави може бути забезпечений певними змінами в суспільно-політичному житті, як стратегічного, так і тактичного значення. Зокрема, Україна повинна перестати бути пасивною часткою геополітичних стратегій США, Росії, Євросоюзу та створити власну стратегію розвитку країни, зміцнення її економічної та національної безпеки. Комплексного характеру повинне набути і політичне реформування. Необхідно не тільки чітко визначити повноваження та важелі взаємовпливу Верховної Ради, Кабінету Міністрів та Президента України, але й забезпечити прозорість та незалежність діяльності судових органів, здійснити адміністративну реформу та реформу органів місцевого самоврядування.
Успішність названих заходів можлива лише за умови підвищення ролі громадянських структур, забезпечення більшої прозорості та відкритості при прийнятті рішень, а також впровадження нових форм демократичної участі, що не обмежуються лише епізодичною участю у виборах.
Розвиток політичної відкритості держави, функціональної взаємодії з громадянським суспільством вимагає розробки та реалізації нових засобів такої співпраці. В цьому аспекті великого значення набуває теорія публічного управління, інноваційність якої полягає в кількісному та якісному розширенні кола учасників прийняття політичних рішень. Основна увага при створенні такої моделі приділяється конструктивній взаємодії адміністративного та політичного впливів, громадсько-політичного контролю над державним управлінням, відповідальності та підзвітності держави своїм громадянам, участі останніх в політиці.
В основі нової системи управління лежить концептуальна теза про об’єктивний функціональний зв’язок держави та громадянського суспільства та їх рівну відповідальність за вирішення соціально-політичних проблем. Тільки діючи як органічні елементи єдиної соціальної системи, держава та громадянське суспільство можуть створити умови для успішного саморозвитку та життєздатності соціуму перед складними викликами сучасності.
За таких умов, державний вплив стає більш гнучким, регламентовані вертикальні зв’язки суттєво доповнюються та врівноважуються горизонтальною співпрацею між органами влади та асоціаціями громадянського суспільства. Таке управління здійснюється не на основі політичного керівництва або суто комерційної угоди, його основні засоби – переговори, консультації та узгодження між державою та неурядовими структурами. На противагу звичній практиці публічного управління, заснованого на ієрархії та неухильному виконанні наказів, головними параметрами нової концепції стають згода та договір. Традиційне управління приділяло увагу праву та регламентам, сучасне – нормам, колективним рекомендаціям, моральним угодам. Традиційна влада здійснювалась урядом, бюрократією та парламентом, нова все більше залучає в свою орбіту комісії, форуми, великі демократичні організації.
Нове управління робить більш демократичними та відкритими не тільки відносини між громадянським суспільством та владою, а також в середині державної організації. Виникають такі нові форми державного управління, як спільні підприємства, стратегічні альянси, ділові групи, між міністерські та міжвідомчі утворення, які суттєво відрізняються від класичної внутрішньої структури бюрократичної ієрархії.
Створення такої системи відносин між державою та громадянським суспільством потребує, перш за все, достатньо високого та стабільного рівня легітимності політичної влади в українському суспільстві. Саме легітимність виступає сутнісним зв’язком, який забезпечує життєздатність суспільно-політичної системи, взаєморозуміння між її окремими елементами. Проведене дослідження приводить до висновку, що характерною особливістю політичного життя в Україні є недостатня і нестійка легітимність усіх політичних інститутів, тобто структурна легітимність. Така ситуація пов’язана з неорганічним походженням політичних інститутів, виникненням їх в наслідок переважно зовнішніх процесів та протиборства вузько корпоративних інтересів угрупувань правлячої еліти.
Неефективність діяльності української влади, нездатність забезпечити стійке економічне зростання та підвищення рівня доброту громадян знижують її функціональну легітимність. Виникає така негативна закономірність: низька ефективність демократичної системи викликається неефективністю політичних рішень, що приймаються керівництвом держави, а недостатня легітимність правління не дозволяє владі діяти ефективно, уникаючи популізму.
Криза суспільної довіри стала, нажаль, звичайним явищем для України. Так, на громадянському рівні, існує певна напруженість між східними та західними регіонами країни, яка ґрунтується на недостатньому знанні особливостей історичного розвитку, світогляду та менталітету. Непорозуміння між громадянами різних регіонів України викликається саме браком об’єктивної інформації, існуванням в полоні штучно створених стереотипів.
На інституціональному рівні також спостерігається перевага недовіри, ізольованості в відносинах між провідними політичними гравцями. Досі не розроблені ефективні механізми створення дієвих коаліційних союзів, довготривалих пактів між політичними елітами. Постійний обмін інформацією, конструктивний діалог не налагоджені між Президентом і урядом, Президентом і парламентом, парламентською більшістю та опозицією. Немає порозуміння та дієвої співпраці навіть між різними, але ідеологічно близькими, опозиційними угрупуваннями.
Соціологічні дослідження громадської думки, що проводилися останнім часом в Україні, демонструють падіння рівня довіри громадян до влади, що в значній мірі пояснюється закритістю процедури прийняття політичних рішень, відсутністю громадянської культури співучасті та відповідальності за події, що відбуваються в країні. Влада та громадяни погано знають завдання та інтереси один одного, що приводить до відчуження та неефективної функціональної співпраці.
Проведене дослідження виявило не тільки недостатній, але й вкрай крихкий, нестабільний характер легітимності влади. Він виявляється в різких сплесках та падіннях рівня підтримки влади за останні роки під впливом політичних подій. Так, стабільно низькі рівні суспільної довіри на межі сторіч змінилися зльотом рейтингів влади після “помаранчевої революції” та стрімким падінням після відставки уряду Ю.Тимошенко і стабілізацією на низьких показниках під впливом концентрації влади не на вирішенні кардинальних суспільно значущих проблем, а на чергових виборчих перегонах та перерозподілі владних повноважень. Така ситуація свідчить про суб’єктивний характер легітимності влади в українському суспільстві та невміння і небажання політичних еліт, зациклених на перерозподілі фінансових потоків, використовувати соціальний капітал для створення стабільної системи співпраці держави та громадянського суспільства.
Наявність визначених негативних явищ, потребує створення механізмів розвитку взаєморозуміння влади та громадян, формування алгоритму внутрішньої легітимізації української влади. На ґрунті проведених нами досліджень можна запропонувати наступні його складові:
1. Вироблення та інституціоналізація правил та норм політичної діяльності на основі мінімального консенсусу між провідними групами інтересів, припинення перманентного процесу ревізій конституційних положень та боротьби за повноваження.
2. Переконання провідних політичних акторів в необхідності дотримання визначених політичних домовленостей, як провідної умови життєздатності політичної системи.
3. Досягнення балансу та конструктивної співпраці між гілками державної влади.
4. Активне та постійне підтримування контактів влади з населенням.
5. Провадження роз’яснювальної роботи відносно програмних цілей розвитку суспільства.
6. Сприяння організації контролю громадськості за діяльністю органів державної влади.
7. Розвиток та закріплення демократичних цінностей в суспільстві, культури політичної участі громадян.
Перший та найголовніший етап запропонованого алгоритму - обрання правил та норм, на які погодяться та будуть виконувати всі впливові учасники політичного процесу. Тільки це створить об’єктивні умови інституціональної стабільності, реальної демократизації політичної системи, підвищення її функціональної здатності. Політична модернізація в нашій країні повинна привести до створення не тільки формально, але й внутрішньо легітимної політичної системи, здатної ефективно управляти країною. З цієї точки зору необхідно розглядати і політичну реформу, суть якої полягає в зміні форми правління, виборчої системи та перерозподілі владних повноважень. Кожен з цих елементів виконує свої функції і водночас може відігравати позитивну роль тільки за умови системної відповідності, взаємозв’язку та спрямованості до спільної мети - прогресивного розвитку суспільства, створення умов для підвищення довіри народу до влади.
Питання та завдання для перевірки
- Охарактеризуйте особливості сучасних держав. Розкрийте основний зміст поняття „модернізація суспільства”.
- Сформулюйте основні положення теорії функціонального взаємопроникнення держави та громадянського суспільства Ю.Хабермаса.
- Визначте сутність поняття „політична відкритість”.
- Розкрийте сутність сучасних теорій державного управління.
- Визначте основні складові інформаційної відкритості державної влади.
- Охарактеризуйте сутність процесів легітимації політичної влади.
- В чому полягають криза легітимності політичної влади та основні чинники її подолання.
Рекомендована та використана література:
1. Андрушкевич Н.И. Легитимность в толковании испанского философа Ортега-и-Гассет // Полития. Анализ. Хроника. Прогноз. - 2001-2002. - №4. - С. 181-194.
2. Ачкасов В.А., Елисеев С.М., Ланцов С.А. Легитимация власти в постсоциалистическом российском обществе / Институт “Открытое общество”. — М. : Аспект Пресс, 1996. — 126с.
3. Ачкасов В. Легитимация власти в условиях трансформации: случай России // Вестник аналитики. - 2004. - №2(16). - С. 110-119.
4. Бри М. Региональные политические режимы и системы управления // Россия регионов и трансформация политических режимов. - М.: Прогресс. - 2000. – С.54-76.
5. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Переклад з німецької О.Погорілого. – К.: ОСНОВИ, 1988. – 534 с.
6. Всеобщая декларация прав человека. Принята и провозглашена резолюцией 217 А (III) Генеральной Ассамблеи от 10 декабря 1948года. http://www.un.org/russian/documen/declarat/declhr.htm.[42]
7. Выборы-2006: портреты участников на старте // Зеркало недели. – 2005. - № 48. – С.4.
8. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство. – Львів: Вид-во “Літопис”, 2000. – 319 с.
9. Кола Доминик. Политическая соціологія / Пер. С фр.; Предисл. А.Б.Гофмана. – М.: Издательство “Весь Мир”, “ИНФРА –М”, 2001. – 406 с.
10. Кононов І. Жителі Донбасу: особливості культури і здатність до самоорганізації за умов суспільних змін (Аналізуючи матеріали фокусованих групових інтерв’ю) //Соціологія: теорія, методи, маркетинг – 2002. - № 3. – С.80-102.
11. Кац Е.М.. Принцип прозорості урядових структур. Як громадяни Сполучених Штатів впливають на державну політику. –Office International Information Programs U.S. Department of State // електронний ресурс www.usia.gov./usis.html. [109]
12. Левенець Ю.А. Держава у просторі громадянського суспільства. – К.: Освіт книга, 2006. – 272 с.
13. Лінц Х., Степан А. “Державність”, націоналізм і демократизація // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскіп, 2005. - С.662-686.
14. Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу // Українська література XIV-XVIст. – К., 1988. – С.113-152.
15. Политика: Толковый словарь: Русско-английский. – М.: “Инфра-М”, 2001. – 768 с.
16. Рудич Ф.М. Много ли власти нужно власти? (Украина в контексте трансформации политических систем в странах СНГ и Балтии, Центральной и Восточной Европы): Учеб. пособие для студ. вузов / Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины; Киевский ин-т туризма, экономики и права. — 2.изд., перераб. и доп. — К. : Довіра, 1999. — 199с.
17. Сіленко А. „Електронна україна” // Політичний менеджмент. – 2003. - № 3. – С.71-81.
18. Сморгунов Л.В. Сравнительный анализ политико-административных реформ от нового государственного менеджмента к концепции “Governance» // ПОЛИС. – 2003. - №4. – С.54-60.
19. Уайт Ст. Еще раз о посткоммунистической транзиции // Социс. – 2003. - № 11. – С. 23-31.
20. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели: Пер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТЗАО НПП «Ермак», 2004. – 730 с.
21. Шадрин А.Е. Направления и параметры российськой административной реформы.// ПОЛИС. – 2003. - №4. – С.57-70.
22. State and institution Building in Ukraine / Edited by T.Kuzio, R.S.Kravchuk, P.D’Anieri. – ST. Martivls Press New York, 1999 – 420 р.340
23. Putnam R.D. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy. Princeton University Press. – 1993. – 452 р.
24. Giddens A. The Third Way. The Renewal of Social Democracy. Cambridge, 1998. – 396 p.
ВИСНОВКИ
Проблема політичного розвитку, його сутності та різновидів завжди викликала значну увагу дослідників. Особливої актуальності вона набула наприкінці ХХ сторіччя в зв’язку з розпадом соціалістичної системи і початком процесу створення „нових демократій”.
Аналіз класичних концепцій Г.Алмонда, Г.Пауела, Т.Парсонса, С.Хантінгтона, Л.Пая, Б.Мура та ін. дозволяє зробити висновок, що процеси політичної трансформації та модернізації виступають як складові політичного розвитку. Під „трансформацією” розуміється, передусім, вихід системи за межі стабільного функціонування і перехід в стані нерівновагомості до нової якості. Таким чином, поняття “суспільна трансформація” вміщує в себе весь процес руху суспільства, зміни різної направленості. На відміну від цього поняття “модернізація суспільства” розглядає аспект вдосконалення суспільства, поступу уперед. Модернізація – це саме та частина трансформаційного процесу, коли система не просто виходить за межі власної соціальної організації, а починає вирішувати проблеми соціуму. Специфіка поняття „модернізація” полягає в тому, що воно акцентує увагу саме на підвищенні функціональної здатності соціальних інститутів. Політична модернізація представляє собою процес формування, розвитку та розповсюдження політичних інститутів, практик, здатних забезпечувати виконання головних функцій політичної системи - інтеграції, ціледосягнення, відтворення власного культурного зразку та адаптивності до провідних викликів сучасності.
Виходячи з того, що необхідною умовою самоорганізації складних систем є їх відкритість, яка проявляється в постійному обміні з навколишнім середовищем ресурсами, інформацією, енергією, особливого значення набувають процеси демократизації. Саме вони є найсприятливішим середовищем для формування політичної відкритості, здійснення модернізаційних перетворень шляхом цілеспрямованого впливу на механізми самоорганізації політичної системи.
Модернізаційний потенціал демократії полягає в створенні сприятливих умов для саморозвитку та саморганізації суспільства і його політичної сфери. Ці умови виявляються в механізмах артикуляції та погодження інтересів різноманітних соціальних груп, успішній адаптації до суспільних змін та новацій. Важливу роль відіграють такі принципи, як плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади. Плюралізм забезпечує багатоманітність соціальних атракторів і тим самим розширює діапазон політичного вибору і вірогідність визначення оптимального варіанту розвитку. Періодична виборність влади забезпечує своєчасне виправлення помилок, гнучке коригування політичного курсу. Необхідно зазначити також, що демократія забезпечує досить ефективну легітимацію політичної влади в сучасних умовах розвитку суспільств.
В прикладному аспекті важливим є те, що демократія – це не тільки народовладдя, але й система дієздатної влади. В сучасному динамічному та мінливому суспільстві якість демократичного урядування не повинна обмежуватися процедурою виборів, важливою є також якість, професіоналізм представників народу.
Результати проходження політичного процесу в сучасній Україні свідчать проте, що вона ще знаходиться на стадії початкової демократії і не виконала всіх завдань першого етапу демократичної модернізації. Так, досі не сформовано суспільно-політичний ідеал, ціль розвитку, яка властива саме нашій країні. В суспільстві продовжуються гострі дискусії з приводу вироблення загальноприйнятних норм та правил політичної гри, що виявляється в ревізії конституційних положень, домінуванні конфронтаційних відносин між політичними партіями, надзвичайно складній процедурі створення та нестійкості парламентських коаліцій. Провідним напрямком здійснення демократичної модернізації українського суспільства є його консолідація шляхом розвитку механізмів самоорганізації соціально-політичної системи на всіх її рівнях – від громадян – до політичних організацій та держави.
ПЕРСОНАЛІЇ
Алмонд Габріель – сучасний американський політолог, фахівець в галузі теорії політики та порівняльної політології. Основні роботи ”Порівняльна політологія: концепція розвитку” (1966), „Порівняльна політологія сьогодні” (1988). Спільна робота Г.Алмонда та С.Верби „Громадянська культура” (1963) є класичним комплексним дослідженням проблем політичної культури.
Валлерстайн Аммануїл – сучасний американський політолог та соціолог. Розробив концепцію „світ-системи”. Основні роботи: „Сучасна світ-система” (1989), „Капіталістична світ-економіка” (1978).
Вебер Макс – видатний німецький соціолог та політолог. Творець теорії легітимного панування. Основні роботи: „Протестантська етика та дух капіталізму” (1905), „Політика як покликання та професія” (1909), „Господарство та суспільство” (1921).
Верба Сидней – американський політолог, роботи якого вважаються класикою сучасної політичної науки. Основні роботи: „Громадянська культура” (1963, спів. Г.Алмонд), „Аналіз порівняльних досліджень” (1969, співав С.Роккан), „Форми демократичної участі” (1971, співав. Н.Найт, Ж.Кім).
Даль Роберт Алан – сучасний американський політолог. Фахівець в галузі теорії демократії та порівняльної політології. Основні роботи: „Вступ до теорії демократії” (1956), „Політична опозиція в західних демократіях” (1966), „Поліархія. Участь та опозиція” (1971), „Дилеми плюралістичної демократії” (1982), „Демократія, свобода та рівність” (1986).
Дюверже Моріс – сучасний французький політолог та політичний соціолог. Відомий фахівець в галузі дослідження партій та партійних систем. Основні роботи: „Політичні партії” (1951), „Соціологія політики: елементи політичної науки” (1973).
Дюркгейм Еміль – французький філософ та соціолог. Обґрунтував один з перших варіантів структурно-функціонального аналізу, розробив концепцію аномії. Основні роботи: „Розподіл праці в суспільстві” (1893), „Правила соціологічного методу” (1895), „Професійні етичні та громадянські моралі” (1950).
Істон Девід - сучасний американський політолог. Фахівець в галузі теорії політики, відомий дослідженнями політичних систем, політичних режимів, процесів легітимності влади. Основні роботи: „Політична система” (1953), „Концептуальна структура для політичного аналізу” (1965), „Системний аналіз політичного життя” (1965).
Лассуелл Гарольд – американський політолог, відомий представник Чикагської школи. Спеціалізувався на політичній психології, теорії політичного лідерства. Основні роботи: „Аналіз політичної поведінки” (1947), Влада та особистість” (1948), „Майбутнє політичної науки” (1963).
Лейпхарт Аренд – сучасний американський політолог. Спеціалізується на порівняльній політології та теорії демократії. Основні роботи: „Демократія в багатоскладових суспільствах” (1977), „Демократія: типи мажоритарного та консенсусного правління в двадцяти одній країні” (1984).
Липсет Сеймур – відомий американський політолог. Дослідник в галузі політичних рухів та ідеологій, політичної соціології. Найвідоміша робота „Політична людина” (1950).
Маккіавеллі Нікколо – видатний італійський історик, політичний діяч та представник політичної думки епохи Відродження. Один з засновників політичної науки. Основні роботи: „Державець” (1513), „Про військове мистецтво” (1506), „Історія Флоренції” (1525), „Роздуми про першу декаду Тита Лівія” (1520).
Моска Гаетано – італійський соціолог та політолог. Один з творців класичної теорії політичних еліт. Найвідоміша робота „Основи політичної науки” (1895).
Мерріам Чарльз Едвард – американський політолог, один з засновників сучасної політології, представник Чикагської школи соціологічних та політичних досліджень. Основні роботи: „Американська партійна система” (1992), Політична влада: її структура та сфера дії” (1934), „Що таке демократія?” (1941).
Норт Сесіл Дуглас – американський економіст, методолог, лауреат Нобелевської премії. Основні роботи: „Підйом західного світу” (1973), „Інститути, інституціональні зміни та функціонування економіки” (1990).
О’Доннелл Гільермо - відомий аргентинський політолог, фахівець з міжнародних відносин. Основні роботи: „Модернізація та бюрократичний авторитаризм” (1973), „Перехід від авторитарних до інших систем правління” (1986).
Парето Вільфредо – італійський соціолог та економіст, один з засновників теорії політичної еліти. Найвідоміша робота „Трактат по загальній соціології” (1906).
Пшеворський Адам - сучасний американський політолог польського походження. Дослідник проблем переходу від тоталітарних та авторитарних режимів до демократії. Основні роботи: „Капіталізм та соціал-демократія” (1985), „Демократія та ринок. Політичні та економічні реформи у Східній реформі та Латинській Америці” (1991).
Сарторі Джовані – американський філософ, політолог та соціолог італійського походження. Фахівець з порівняльного аналізу, теорії політичної еліти та політичних партій. Основні роботи: “Переглядаючи теорію демократії” (1987), „Порівняльна конституційна інженерія” (1994, 1997).
Сорокін Питирим Олександрович – один з видатних соціологів ХХ сторіччя. Наукову діяльність починав в Росії. У 1922 році був висланий за кордон та більшу частину життя провів у США. Основні роботи: „Соціологія революції” (1925), „Соціальна та культурна динаміка” (1962).
Фукуяма Френсіс – сучасний американський політолог, автор концепції „кінця історії”. Основні роботи: „Кінець історії та остання людина” (1992), „Довіра. Соціальні чесноти та створення добробуту” (1995), „Велика загибель” (1998).
Габермас Юрген – провідний німецький соціальний філософ, соціолог та політолог. Автор оригінальних розробок у теорії політики, комунікацій та систем. Основні роботи: „Знання та людські інтереси” (1968), „Криза легітимності” (1973), „Теорія комунікативної компетентності” (1984-1988)
Хантінгтон Самюел – один з найбільш відомих сучасних американських політологів. Фахівець в галузі порівняльної політології та міжнародних відносин. Автор концепцій „зіткнення цивілізацій”, „третьої хвилі” глобальної демократизації. Основні роботи: „Політичний порядок в суспільствах, що змінюються” (1968), „Третя хвиля: демократизація наприкінці ХХ століття (1991), „Зіткнення цивілізацій та перетворення світового порядку” (1996).
Шумпетер Карл – австралійський та американський економіст, соціолог та політолог. Відомий розробками в галузі теорії демократії. Найвідоміша робота „Капіталізм, соціалізм та демократія” (1942).
АЛФАВІТНИЙ ПОКАЖЧИК
Авторитаризм.......................................................................130,131,132,133,134,135, 136, 137, 138, 139
Авторитарна модель модернізації............................. ......122,123,124,125,
125,127
Агрегація інтересів............................................15, 16, 17, 18, 19, 20,21,22
Акції політичні.....................................................................................15-17
Актори політичного процесу..............................................................15-22
Артикуляція інтересів..........................................................................16-18
Атрактор............................................................................................51,52,53,56, 58
Біфуркація...................................................................................................62
Біхевіоризм..............................................................................30, 31, 33 ,34, 35, 36
Бюрократія................................................................................170, 171, 172
Вертикальна демократія...........................................................111, 112, 113
Виборча система.......................................................................150, 151, 152,
153, 154. 155
Влада............................................22, 23, 67, 68, 89, 76, 87, 91-106, 144-165, 168-177, 180-197
Глобальні політичні процеси...............................................................11, 12
Горизонтальні політичні процеси........................................................13-14
Громадянське суспільство.................................................................169-208
Група інтересів.....................................................................................15- 22
Демократія.........................................................................................109-143,
144-157, 166-201
Демократизація..................................................................................109-143
Держава...............................................................................................169-204
Детектор................................................................................................56, 57, 58
Інституціоналізм...................................................................................24-30
Інституціональна стабільність............................................................27, 28
Інтеракції політичні...................................................................................16
Еволюційний цикл політичного розвитку..............................................106
Консолідація демократії....................................................................132-135
Конституціоналізм............................................................................144, 145
Конституційна інженерія..................................................................144-156
Конфлікт політичний.........................................................................133, 134, 150
Криза розподілу......................................................................................73,74
Криза участі.................................................................................................74
Легітимність політичної влади.........................................................180-200
Локальні політичні процеси...................................................................3-14
Мажоритарна виборча система.........................................................149-150
Метод.......................................................................................................22-45
Модернізація........................................................................................84-108, 109-143, 178, 189
Парламентська коаліція...............................................................156, 157, 158, 161
Парламентська форма правління...................................................145, 146, 147-150
Партійна система...............................................................................146-153
Політична динаміка.............................................................................47- 56
Партійна дисципліна..........................................................................149-154
Політична партія................................................................................149-155
Політичні зміни...............................................................................10, 11, 24-30
Політичний інститут..............................................................................24-30
Політичний курс....................................................................................20, 21
Політичний розвиток............................................................................70-83
Політичний процес.................................................................................5-22
Постмодернізація...................................................................................87, 88
Президентська форма правління..........................................................145, 146, 147, 148, 149, 152
Режим протікання політичного процесу...................................................16
Синдром політичного розвитку.................................................................72
Синергетика............................................................................................50-61
Соціальний капітал.............................................................................156, 157
Структуралізм..............................................................................................38
Структурно-функціональний аналіз..............................................35, 36, 37
Структурація.........................................................................................37, 38
Суб’єкти політичного процесу................................................................5-7
Суспільно-політичні практики.................................................................37
Сучасне суспільство.............................................................................84-86
Тезарус...................................................................................................57-58
Традиційне суспільство........................................................................84-85
Транзитологія........................................................................................47-50
Форма правління................................................................................144-151
Функціоналізм.................................................................................... 34, 35
Цикл політичного розвитку................................................................50-69
БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ОПИС
16. Автономов А.С., Кортунов А.В., Марков С.А., Тихомиров Ю.А. Формирование политической системы России / Московский общественный научный фонд. Центр конституционных исследований / А. В. Кортунов (ред.). — М., 1996. — 96с.
17. Адамский В., Андресюк Б., Белый О., Бураковский И., Бурлачук В. Украинская государственность в XX веке: Историко-политологический анализ / Александр Дергачев (рук.авт.коллектива). — К.: Політична думка, 1996. — 436с.
18. Адорно Т.В. Эстетическая теория / Пер с нем А.В.Дранова. - М.: Республика, 2001. – 432 с.
19. Аксютин Ю.В., Волобуев О.В., Данилов А.А., Доброхотов Л.Н., Журавлев В.В. Власть и оппозиция. Российский политический процесс ХХ столетия / Российский независимый ин-т социальных и национальных проблем; Центр политической и экономической истории России / В.В. Журавлев (ред.). — М.: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН), 1995. — 400с.
20. Алексеева Т.А. Современные политические теории / Московский гос. ин-т международных отношений (Университет) / А.В. Торкунов (ред.). — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2000. — 343с.
21. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор: Учебное пособие / Сокр. Пер. с англ. А.Богдановского, Л.А.Галкиной; Под. Ред. М.В.Ильина, А.Ю.Мельвиля. – М.: Аспект Пресс, 2002. – С. 492.
22. Андрушкевич Н.И. Легитимность в толковании испанского философа Ортега-и-Гассет // Полития. Анализ. Хроника. Прогноз. - 2001-2002. - №4. - С. 181-194.
23. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Р. Арон; Перевод с фр. Г.И. Семенова. — М. : Текст : Лит.-изд. студия "РИФ", 1993. — 301с.
24. Афонін Е., Мартинов А. Соціокультурна взаємодія як чинник інтеграційних процесів у світі // Розвиток суспільства. – К.: Вид-во К.І.С., 2004. – С 82-103.
25. Ахиезер А.С. Россия: критика исторического опыта (Социокультурная динамика России) / И.А. Беседин (отв.ред.), С.Я. Матвеева (вступ.статья). — 2.изд., перераб. и доп. — Новосибирск : Сибирский хронограф, 1997, Т. 2 : Теория и методология. — 594с.
26. Ачкасов В.А., Елисеев С.М., Ланцов С.А. Легитимация власти в постсоциалистическом российском обществе / Институт “Открытое общество”. — М. : Аспект Пресс, 1996. — 126с.
27. Ачкасов В. Легитимация власти в условиях трансформации: случай России // Вестник аналитики. - 2004. - №2(16). - С. 110-119.
28. Ашин Г.К, Охотский Е.В. Курс элитологии / Г. К. Ашин, Е. В. Охотский; Рос. акад. гос. службы при Президенте РФ, Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД РФ. — М. : Спортакадемпресс, 1999. — 366с.
29. Бабкина О. Місце і роль держави у політичній системі, що реформується // Сучасна українська політика:Політики і політологи про неї. – К.: Ін-т держави і права ім.. В.М.Корецького НАН України, 2003. – С.42-49.
30. Базив В.А. Політичні партії в незалежній Україні: генеза і типологія. — Л. : Світ, 1999. — 54с.
31. Бакаєв Ю., Борденюк В., Василевський О., Кальниш Ю., Логунов М. Вибори - шлях до демократичного суспільства: Метод. матеріали з питань виборчого процесу / Українська академія держ. управління при Президентові України / В.М. Князєв (ред.). — К. : Вид-во УАДУ, 2002. — 77с.
32. Бакіров В., Фісун О. Політико-режимна еволюція України: від системи “переможець отримує все” до пакту еліт? // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – С. 150-163.
33. Барчук Г.І., Колодій А.М., Халюк С.О. Реформування політичної системи в Україні: актуальні питання: Науковий огляд / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2003. — 63с.
34. Бауман З. Спор о постмодернизме // Социологический журнал. – 1994. - №4. – С. 69-81.
35. Бебик В.М. Базові засади політології. – К.: МАУП, 2000. – 383с.
36. Бебик В.М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг: Навч.- метод.посіб. / Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП). — К. : МАУП, 2001. — 214с.
37. Бевз Т.А. Українська державність: ідеологія, політика, практика (система народоправства у теоретичних концепціях Н. Григорієва): Моногр. / НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослідж. - К., 2004. - 248с.
38. Бевзенко Л.Д. Социальная саморганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаци. – К.: Институт социологии НАН Украины, 2002. - 437с.
39. Бідзюра І.П. Філософія системних реформ в Україні на рубежі століть. — К. : Навчальна книга, 2004. — 189с.
40. Білорус О. Г., Лук'яненко Д. Г., Гончаренко О. М., Мацейко Ю. М., Зленко В.А. Глобальні трансформації і стратегії розвитку / НАН України; Інститут світової економіки і міжнародних відносин / О.Г. Білорус (ред.). — К., 1998. — 416с.
41. Білоус А.О. Політичні об'єднання України. — К. : Україна, 1993. — 108с.
42. Бойко-Бойчук Л. Синергетика як методологічний підхід до дослідження соціальних наук // Людина і політика. – 2003. - № 5. – С.56-63.
43. Боксанский О.Е., Кучер Е.Н. Когнитивные науки: от познания к действию. – М.: Ком книга, 2005. – 210 с.
44. Бри М. Региональные политические режимы и системы управления // Россия регионов и трансформация политических режимов. - М.: Прогресс. - 2000. – С.54-76.
45. Варывдин А.В. Гражданское общество // Соціально-политические науки. – 1992. - №8. – С.22-33.
46. Васильева Л.И. Теоия элит (синергетический подход) // Общественные науки исовременность. – 2005. - № 9. – С. 75-85.
47. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем. Синергетика и теория социальной самоорганизации. — СПб. : Лань, 1999. — 480с.
48. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Переклад з німецької О.Погорілого. – К.: ОСНОВИ, 1988. – 534 с.
49. Верховна Рада України:парадигми і парадокси. Вип. 1. – К.: Українська перспектива, 1996. – . 56 с.
50. Вибори 2002: Політичний компас виборця. Повна та точна інформація про: партії та виборчі блоки, виборчі списки, передвиборчі програми / Григорій... Андрущак (упоряд.). — К. : К.І.С., 2002. — 127с.
51. Видрін Д.Г, Табачник Д.В. Україна на порозі ХХI століття: Політичний аспект. — К. : Либідь, 1995. — 294с.
52. Витюк В.В. Становление идеи гражданского общества и ее историческая эволюция / РАН; Институт социологии {Москва}. — М., 1995. — 91с.
53. Володин А.Г. Гражданское общество и модернизация в России. Истоки и современная проблематика // Полис. – 2000. - № 3. – С. 104-116.
54. Воронов І.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи. — К. : Генеза, 2004. — 320с.
55. Воронов І.О. Правова держава як предмет політологічного аналізу. — К. : ВіРА ІНСАЙТ, 2000. — 375с.
56. Воронов І. Громадянське суспільство і влада // Людина і політика. – 2003. - № 1. – С. 32-40.
57. Всеобщая декларация прав человека. Принята и провозглашена резолюцией 217 А (III) Генеральной Ассамблеи от 10 декабря 1948года. http://www.un.org/russian/documen/declarat/declhr.htm.
58. Выборы-2006: портреты участников на старте // Зеркало недели. – 2005. - № 48. – С.4.
59. Выдрин Д.И. Политика: история, технология, экзистенция. — К. : Либідь, 2001. — 432с.
60. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство. – Львів: Вид-во “Літопис”, 2000. – 319 с.
61. Габіхт Т. Засоби масової інформації та партії: співіснування в атмосфері суперництва // Політичні партії в демократичному суспільстві. – К., 1997. – С. 123-126.
62. Гаджиев К.С. Политическая философия / Отд-ние экон. РАН; науч.-ред. совет изд-ва "Экономика". - М.: ОАО "Издательство "Экономика", 1999. - 606с.
63. Гаджиев К.С. Политическая наука: Учебное пособие. – М.:”Международные отношения”, 1995. – 400 с.
64. Глазунова Н. Система государственного управления. – М.: ЮНИТИ–ДАНА, 2002. – 551 с.
65. Гмиря С., Гмиря Г. А чи був хлопчик? Довільні роздуми щодо існування еліти в суспільстві // Віче. – 2003. - №1. – С.12-15.
66. Гелстон В.А Громадянське суспільство та “мистецтво обєднань”// Демократія: Антологія. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 861-867.
67. Головатий М.Ф. Політичний менеджмент: Навч. посіб. / К.: МАУП, 2005. – 264 с.
68. Головаха Є.І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні / НАН України, Ін-т соціології – К., 1999. – 156 с.
69. Голобуцький О.П., Кривошеєнко О.В., Кулик В.О. Вибори - 98: Аналіз передвиборчих блоків в Україні напередодні парламентських виборів / Український центр політичного маркетингу; Політичне об'єднання “Молода Україна”. — К., 1997. — 101с.
70. Голобуцький ОП., Шевчук О.Б. Електронний уряд / Інститут Інформаційного суспільства. — К. : ЗАТ "Атлант UMS", 2002. — 173с.
71. Голосов Г.В. Партийные системы России и стран Восточной Европы. – М.: Весь мир, 1999. – 296 с.
72. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. – К.: Академія, 1999. - 240 с.
73. Горбатенко В. Постмодерн і трансформація ціннісної основи людського буття // Політичний менеджмент. – 2005. - №1(10). – С.3-13.
74. Горбатенко В.П. Політичне прогнозування: теорія, методологія, практика. – К.: Генеза, 2006. – 400 с.
75. Горський В.С. Україна на порозі планетарної цивілізації // Практична філософія. – 2001. - №2. – С. 211-220.
76. Гриценко А. Політична еліта України: чи здатна вона виконати свою суспільну місію на сучасному етапі? // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 9. –С. 52-57.
77. Гражданское общество: идея, наследие социализма и современная украинская реальность: Коллект. моногр. / Науч. ред. Кононов И.Ф. – Луганск - Женева - Цюрих: “Альма-матер”, 2002. – 284 с.
78. Грозіцька Т. Ю. Елітарна теорія демократії Йозефа Шумпетера // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Одеса: Астропринт, 1999. – Вип. 5. – С. 179-183.
79. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення та тенденції розвитку / За заг. ред. Ф.М.Рудича. – К.: Парламентське вид-во, 2006. – 412с.
80. Гулыга А.В. Что такое постсовременность? // Вопросы философии. – 1988. - № 12. – С. 150-161.
81. Даль Роберт А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / О.Д. Білогорський (пер.з англ.). — Х. : Каравела, 2002. — 216с.
82. Даль Роберт А. Демократія та її критики / Марина Лупішко (пер.з англ.), Оксана Лупішко (пер.з англ.). — Х. : Видавнича група “РА-Каравела”, 2002. — 440с.
83. Дашутін Г.П, Михальченко М.І. Український експеримент на терезах гуманізму. — К. : Парламентське вид-во, 2001. — 335с.
84. Дергачов О.П. Партнерський потенціал України: становлення і реалізація. – К., 2009. – 496 с.
85. Джилас М. Лицо тоталитаризма: [Сборник : Пер. с серб.-хорв.] / Милован Джилас. — М. : Новости, 1992. — 539с.
86. Дзюба І. На „еліту” надійся, а сам не плошай // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 9. – С. 32-41.
87. Дилигенский Г.Г. Демократия на рубеже тысячелетий // Политические институты на рубеже тысячелетий / Изд. 2-е стереотип. – Дубна: ООО «Феникс+», 2005. – 480с.
88. Дичковська Г. Проблеми державотворення: український індивідуалізм // Людина і політика. - № 2. – 2002. – С.73-81.
89. Дмитренко І. Самозвана “еліта” чи просто номенклатура? // Віче. – 2003. - № 8. – С. 33-36.
90. Дмитричева О. Любовь без расчета в кредит // Зеркало недели. – 2005. - № 9 (537).
91. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. – К., 1990. - http://www.i-u.ru/biblio/archive/dobronravova_sinergetika/01.aspx
92. Донченко О. Архетип психосоціальної еволюції з погляду політичного менеджменту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. - №2. – С. 51-65.
93. Дослідження світової політики: Проблеми і судження: Зб. пр. вчених / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України / Є.Є. Камінський (відп.ред.). — К. : Знання, 1998. — 55с.
94. Донченко О. Архетип психосоціальної еволюції з погляду політичного менеджменту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. - №2. – С. 51-65.
95. Древаль Ю. Д. Парламентаризм у політичній системі України: (політико-правовий аналіз) / Національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Видавництво Національного ун-ту внутрішніх справ, 2003. — 280с.
96. Дугин А.Г. Дух постмодерна и новый финансовый порядок // Философия хозяйства. – 1999. - №1. – С.94-104.
97. Дугин А. Постмодерн или ультрамодерн? // Философия хазяйства. – 2003. - №3. – С.14-19.
98. Дунаєва Л.М. Роль українських партій у процесі переходу від експансії до консолідації демократії / Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. — О : Астропринт, 2000. — 41с.
99. Дунаєва Л. Тенденції та перспективи модернізації партійно-політичної сфери і утвердження партійної системи в Україні // Людина і політика. – 2001. - №5. – С. 148-158.
100.Дюверже М. Политические партии / А.Д. Кириллов (науч.ред.), Л.А. Зимина (пер.с фр.). — М. : Академический Проект, 2002. — 558с.
101.Дюркгейм Е. О разделении общественного труда. Метод социологии. – М.: Наука, 1991. – 572 с.
102.Євтух В.В. Етносу спільні процеси в Україні: можливості наукових інтерпретацій. – К.: Вид. дім “Стилос”, 2004. – 242 с.
103.Едвардс Б. Парадокс громадянського суспільства // Демократія: Антологія. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 867-882.
104.Елизаров В.П. Элитистская теория демократии и современный российский политический процесс // Полис. – 1999. – № 1. – С.74-76.
105.Елисеев С.М. Выйти из “Бермудского треугольника”. К методологии исследования посткоммунистических трансформаций // ПОЛИС. – 2002. - № 6. – С.71-82.
106.Европейская хартия местного самоуправления . – Стратсбург, Совет Европы, май 1990.
107.Експертана доповідь “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році” / Національний інститут стратегічних досліджень. – К., 2006. – С. 80.
108.Ильин М.В. Очерки хронополитической типологии. – М.: Рос. полит. энцикл, 1995. – 548 с.;
109.Ильин М.В., Мельвиль А.Ю., Федоров Ю.Е. Демократия и демократизация // Полис. – 1996. - № 5. – С. 146-161.
110.Инглхарт Р. Постмодерн: Меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // Политические исследования. – 1997. - №4. – С.3-18.
111.Історична і політична наука та суспільна практика в Україні / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досл. ім. І.Ф.Кураса. – К.: Парламентське вид-во, 2009. – 632 с.
112.Жулинський М. Україна: випробування свободою, або чим зумовлюється прогрес нації // Дзеркало тижня. - №38(513)Субота,25Вересня-1Жовтня2004року. – С. 3.
113.Журавський В.С. Становлення політичних партій в українському суспільстві та їх роль у політичному структуруванні парламенту. — К. : Парламентське видавництво, 2002. — 107с.
114.Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №24.
115. Закон України “Про політичні партії в Україні” // Абетка української політики: Довідник. – К., 2001. – С. 90-123.
116.Закон України “Про внесення змін до Конституції України” // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - №2.
117.Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств (От сочинений Умберто Эко до пророка Екклесиаста). — Х.: Фолио, 2000. — 256с.
118.Зеленько Г. "Навздогінна модернізація": досвід Польщі та України. — К. : Критика, 2003. — 216с.
119.Казин Ф.А. Конституционная реформа в Украине. От президентсткой республики к парламентской // http://politex.info/content/view/88/40/ 2.о2.2007/ - 20.12.2006.
120.Карпец А. Бог не играет в кости // Зеркало недели. – 2004. - №36. – 11 сентября. – С.18.
121.Кабмин Януковича не защищает интересы народа // електронный ресурс http://www.korrespondent.net/main/print/170612. - 16.11. 2006; Украинцы называют ситуацию в стране напряженной и конфликтной // електоронный ресурс www.korrespondent.net/main/print/170612. - 16.11. 2006.
122.Кармазина М. Інститут президентства в Україні: стан і перспективи досліджень // Політичний менеджмент. – 2004. - №5. – С. 122-136.
123.Катаєв С. Консервативні та модернізаційні компоненти соціокультурної трансформації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. - № 2.- С. 72-81.
124. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст // Людина і політика. – 1999. - №3. – С. 28-37.
125.Категоренко О.І. Трансформаційні та модернізаційні аспекти політичної системи сучасної України: політологічний аналіз: Автореф. дис. канд. політ. наук // Ін-т політ. і етнонац.дослідж. – К., 2004. – 17 с.
126.Кац Е.М.. Принцип прозорості урядових структур. Як громадяни Сполучених Штатів впливають на державну політику. –Office International Information Programs U.S. Department of State // електронний ресурс www.usia.gov./usis.html.
127.Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення/ пер. з англ. О.Грищенко. - К.: КІС, 2000. – 192 с.
128.Кіндратець О. Модернізація в Україні та її вплив на стабільність суспільства // Людина і політика. – 2004. - №3. – С. 14-20.
129.Кириченко С.О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. — К. : Логос, 1999. — 88с.
130.Клингеманн Х.-Д., Алмонд Г. А., Гудин Роберт И. Политическая наука: новые направления: [Пер. с англ. / Р. И. Гудин, Х.-Д. Клингеманн, Г. Алмонд и др.]; Под ред. Р. Гудина, Х.-Д. Клингеманна; Науч. ред. рус. изд. [и авт. вступ. ст.] Е. Б. Шестопал; [Ин-т "Открытое о-во"]. — М. : Вече, 1999. — 814с.
131. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем / Е.Н. Князева, С.П. Курдюмов; Рос. АН. — М. : Наука, 1994. — 229с.
132. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основания синергетики. Режимы с обострением, саморганизация, темпомири. – СПб.: Алетейя, 2002.- 214с.
133.Коалиция Партии регионов и “Нашої України”: мнение политологов // Корреспондент.net. - 28 Апреля 2006. - http://www.korrespondent.net/main/152628.
134.Кола Доминик. Политическая соціологія / Пер. С фр.; Предисл. А.Б.Гофмана. – М.: Издательство “Весь Мир”, “ИНФРА –М”, 2001. – 406 с.
135.Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства: Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. — Л. : Червона Калина, 2002. — 275с.
136.Колодій А. Сьогоднішній варіант напівпарламентської республіки мало підходить для України.- http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=8&op_id=214#214.
137.Комарова Ю. Деякі аспекти аналізу структурної саморганізації політичної системи // Політичний менеджмент. – 2005. - №1. – С.97-112.
138.Кононов І. Жителі Донбасу: особливості культури і здатність до самоорганізації за умов суспільних змін (Аналізуючи матеріали фокусованих групових інтерв’ю) //Соціологія: теорія, методи, маркетинг – 2002. - № 3. – С.80-102.
139.Конституція України від 28 червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996.- №30.
140.Коргунюк Ю.Г. Эволюция организационных форм политических партий и современная представительская демократия // «Полития». - 2004. - №1. – С.25-57.
141.Кормич Л.І., Шелест Д.С., Бабій С.І. Формування партійної системи сучасної України / Одеська національна юридична академія. — О. : Видавництво Тиврівського МП "Кобза", 2000. — 192с.
142.Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К.: Світогляд, 2004. – 722 с.
143.Кочетков А.П. Россия на пороге ХХ1 века. – М.: ООО "Соверо- Принт", 1998. – 229 с.
144.Кресіна І. Громадянське суспільство і проблеми народовладдя в Україні // наукові записки / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С.36-49.
145.Кресіна І.О., Перегуда Є.В. Парламентські вибори в Україні: правові і політичні проблеми. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003.- 368 с.
146.Кудряченко А.І. Верховна Рада України на шляху утвердження парламентаризму // Наук. Пр. МАУП. – 2003. – Вип..5: Актуал. пит. політол. – С.9-20.
147.Курас І., Михальченко М. Політичні реформи як гасло і реальність модернізації // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. –Вип. 1. – С. 3-14.
148.Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем / С. П. Курдюмов. — М. : ИПМ, 1990. — 45 с.
149.Кутуєв П. Час і суспільна модернізація: випадок ленінізму // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. - №1. - С.41-59.
150.Куценко О. Зигзаги демократизації політичного режиму в Україні // Соціологія: теорія, методи. Маркетинг. – 2005. - №3. – С. 65-79.
151.Б.Кухта, Н.Теплоухова. Політичні еліта і лідери. - Львів: Кальварія, 1997. – .224с.
152. Лациба М., Бондаренко В. Правове регулювання механізмів прямої демократії та практика їх застосування в Україні // Український незалежний центр політичних досліджень.- http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=5992&mode=thread&order=0&thold=0
153.Лапкин В.В. Циклы, ритмы, волны: проблемы моделирования политического развития // ПОЛИС. – 2002. - № 4. – С.26-31.
154.Липсет С.М., Кен-Рюн С., Торрес Д. Сравнительный анализ условий, необходимых для становления демократии // Международный журнал социальных наук. – 1993. - № 3. – С. 5-19.
155.Лейпгарт А. Мажоритарна та консенсусна модель демократії // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.:Смолоскип, 2005. – С.774-801.
156.Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнит. исслед. / А. Лейпхарт; Пер. с англ. Б. И. Макаренко; Науч. ред. пер. А. М. Салмин, Г. В. Каменская; [Ин-т "Открытое о-во"] — М. : Аспект-пресс, 1997. — 286с.
157.Лінц Х., Степан А. “Державність”, націоналізм і демократизація // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскіп, 2005. - С.662-686.
158.Левенець Ю.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук. – Львів, 2001. – 26 с.
159.Левенець Ю.А. Держава у просторі громадянського суспільства. – К.: Освіт книга, 2006. – 272 с.
160.Липинський В., Дорошенко Д. та ін. До українських хліборобів // Українська суспільно-політична думка у 20-му столітті. Документи і матеріали. Т.І / Упорядн. Т.Гунчак і Р.Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 472-483.
161. Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. – 1992. - №4. – С. 67-81.
162.Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Пер. С фран. Н.А.Шматко. – М.: Інститут экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1988. – 382 с.
163.Лісовий В.С. Культура – ідеологія – політика. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. – 352 с.
164.Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.) / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.). — К. : Наукова думка, 2001. — 560с.
165.Макаренко В.П. Політична концептологія: відродження аналітичної політичної філософії / Фонд підтримки прогресивних реформ. — Донецьк : Донбас, 2002. — 320с.
166.Макаренко Є.А. Європейська інформаційна політика / Л.В. Губерський (наук.ред.), Г.Г. Почепцов (наук.ред.). — К. : НВЦ “Наша культура і наука”, 2000. — 368с.
167.Макарычев А.С. Стабильность и нестабильность при демократии: методологические подходы и оценки // Полис. – 1988. - № 1. – С.149-157.
168.Макиавелли Никколо. Государь: [Сборник : Пер. с итал.] / Никколо Макиавелли. — М. : ЭКСМО-пресс, 1998. — 653с.
169.Макуха С., Котляр А., Ведерникова И. Психология выбора // Зеркало нелели. – 2006. - №8 (587). – 4-10 марта.- С.4.
170.Малюк А. Майбутнє глобальної системи з точки зору світ-системного аналізу // Соціологія: теорія, метоли, маркетинг – 2000. – С. 181-192.
171.Мельвиль А.Ю. Опыт теоретико-методологического синтеза структурного и процедурного подходов к демократическим транзитам // Политические исследования. - 1988. - №2. – С. 9-31.
172.Мельниченко А. Концептуальні засади становлення громадянського суспільства в Україні // Розвиток суспільства. Монографія / За ред. І.Розпутенка та Б.Лессера. – К.: Вид-во „К.І.С.”, 2004. – 340 с.
173.Мейтус В. Политические партии: стратегия и управление. – К.: НИКА-ЦЕНТР, 2004. – 400 с.
174. Мигранян А.М. Гражданское общество // 50/50. Опыт словаря нового мышления. – М.: РАУ, 1989. –446 с.
175.Міжнародний центр перспективних досліджень // електронний ресурс http://www.icps.kiev.ua/library.html?13. - 20.10.2006.
176.Михальченко М. Методологічні проблеми дослідження взаємодії соціально-правової держави і громадянського суспільства // Наукові записки / збірник. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С.23-35.
177.М.Михальченко М. Політична система України: реальність, моделі трансформації // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. – С. 5-21.
178.Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? — К.: НАН Украины; Институт социологии {Киев}; АПН Украины; Институт высшей школы {Киев}, 2001. — 440с.
179.Михальченко М. Еліта в Україні: їсте, куме, що зварили // Віче. – 2003. - № 1. – С. 6-12.
180.Михальченко М. Від моноідеологічної партократичної держави до багатопартійного, плюроідеологічного суспільства // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – Вип.. 1. – С.14 -32.
181.Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М.: Юринком, 1996. – 412 с.
182.Монтескье Ш. О духе законов, кн. VIII, гл. II // Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1955. – 799 с.
183.Мороз О. Раб не виховає вільної людини // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 9. – С. 43-56.
184. Моніторинг та оцінка виконання передвиборчих програм місцевих організацій політичних партій (блоків)- червень-вересень 2006 року / Міжнародний центр перспективних досліджень електронний ресурс http://www.icps.com.ua/doc/Q3_Impact_of_NGOs_Project_Report_u.pdf. - 13.11.2006.
185.Мясников О.В. Смена правящих элит: "консолидация" или "вечная схватка"? // Полис. – 1993. – № 1. – С.52-60.
186.Нагорна Л. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. – К.: Світогляд, 2005. – 315 с.
187.Ніколаєв Є. Світ-системний аналіз І.Уоллерстайна як сучасний методологічний підхід до аналізу розвитку світового господарства // Людина і політика. – 2002. –- № 6. - С.121-131.
188.Николис Г., Пригожин И. Самоорганизация в неравновесных системах, - М.: Мир, 1979. – 512 с.
189.Наука. Влада. Політика / Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І.Ф.Кураса НАН України; редкол.: М.І.Михальченко (голова) та ін. – К.: Знання України, 2008. – 240 с.
190.Новакова О. Відкритість політичної еліти як проблема модернізації суспільства // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. Том 2. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – 361-368.
191.Новакова О. Авторитарна і демократична моделі політичної модернізації // Політичний менеджмент. – 2006. – Спеціальний випуск. – С. 82-91.
192.Новакова О.В. Політична модернізація та розвиток демократичних процесів в сучасній Україні: Монографія. – Луганськ: Вид-во СНУ ім.. В.Даля, 2006. – 216 с.
193.Ницше Ф. Так говорил Заратустра. – Соч. В 2-х т. – М.: “Мысль”, 1990. – Т. 2.
194.Окара А. Что говорить, когда нечего сказать, или почему на парламентських виборах ничего не происходит // Зеркало недели. 2006. - № 9 (588), 11-17 марта.- С.4.
195.Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу // Українська література XIV-XVIст. – К., 1988. – С.113-152.
196.“Орієнтири виборців” - моніторинг реалізації передвиборчих обіцянок народних депутатів у законотворчому процесі (підсумки 4-ї сесії Верховної Ради України IV скликання). - К.: Міленіум, 2004. - 106 с.
197.Основи демократії: Навч. Посіб. Для студентів вищ. навч. закладів / Авт. Колектив: М.Бессонова, О.Бірюков, С.Бондарук та ін.; За заг. ред. А.Колодій; М-во освіти і науки України, Академія педагогічних наук України, Укр..- канад. Проект „Розбудова демократії”, Ін-т вищої освіти. – Вид. 2-ге, стереотипне. – К.: Вид-во „Ай Бі”, 2004. – 668 с.
198.Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні: Моногр. / О.О.Кордун, К.О.Ващенко, Р.М. Павленко. – К.: МАУП. 2000. – 248 с.
199.Острогорский М.Я. Демократия и политические партии. — М.: Росспэн, 1997. — 639 с.
200.Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование в условиях стратегической нестабильности / РАН; Институт философии {Москва}. — М. : Эдиториал УРСС, 1999. - 217с.
201.Панарин А.С. Реванш истории: российская стратегическая инициатива в XXI веке / А. С. Панарин. — М. : Изд. корпорация "Логос", 1998. — 389с.
202.Панарин А.С. Стратегическая нестабильность в ХХI веке. — М. : Алгоритм, 2003. — 559с.
203.Пантин В.И. Возможности циклически-волнового похода к аналізу политического развития // ПОЛИС. – 2002. - №4. – С. 19-26.
204.Пантин В.И., Лапкин В.В. Эволюционное усложнение политических систем: проблемы методологии исследования // ПОЛИС. - №2. – 2002. – С.6-19.
205.Панчук М.І. Національні відносини в Україні у ХХ сті.: Зб. док-в і матеріалів / НПН України, Ін-т етнонац. відн. і політології; Упоряд. М.І.Панчук та ін.. – К.:Наукова думка, 1994. – 560 с.
206.Парсонс Т. О понятии "политическая власть" // Зарубежная политическая мысль XX в.- М.: Весь мир, 1997. – С. 32-56.
207.Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: „Прогресс”, 1997. - 420 с.
208.Паутов А. А., Вернигорова Т. П. Элита и элитогенез. — М.: „Прогресс”, 2000. — 126с.
209.Пахарев А.Д. Политическое лидерство и лидеры: Монография / Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины. — К. : Знание Украины, 2001. — 270с.
210.Политика: Толковый словарь: Русско-английский. – М.: “Инфра-М”, 2001. – 768 с.
211.Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні: Навч. Посібник / Ф.М. Рудич, Р.В, Балабан, Ю.С. Ганжуров та ін.. – К.: Либідь, 2008. – 440 с
212.Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / О.Г. Аркуша, С.О.Біла, В.Ф. Верстюк та ін.: Гол. ред.. В.М. Литвин. – К.: Ніка-Центр, 2008. – 988 с.
213.Політичні і економічні перетворення в Росії і Україні – М., “Три квадрата”, 2003. – 344 с.
214.Політичні партії в демократичному суспільстві / Йозеф Тезінг, Вільгельм Гармайстер (видавці). — К., 1997. — 128с.
215.Політичні партії в незалежній Україні: роль та місце у політичній трансформації суспільства: Наук. зб. / Українська академія держ. управління при Президентові України. Харківський регіональний ін-т; Харківський національний ун- т ім. В.Н.Каразіна / В.А. Шумілкін (ред.кол.), В.В. Нікітін (уклад.). — Х. : ХарРІ УАДУ, 2001. — 140с.
216.Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідкове видання / Центральна виборча комісія / М.М. Рябець (голова ред.кол.). — К., 2001. — 360с.
217.Політичні партії України / Київське наукове товариство ім. Петра Могили; Аналітично- дослідницький центр "АНОД" / Григорій... Андрущак (ред.-уклад.). — К. : К.І.С., 1998. — 704с.
218.Політичні партії України: підготовка до парламентських виборів 2006 року. Вип. 4: Блок Юлії Тимошенко: наявні ресурси, проблеми, перспективи / В. Якушик, В. Бала, О. Голобуцький та ін.; Агентство моделювання ситуацій. - К., 2005. - 40с.
219.Политический процесс: основные аспекты и способы анализа / Под. ред. Мелешкиной Е.Ю. – М.: Издательский дом «ИНФРА-М», Издательство «Весь Мир», 2001. – 304 с.
220. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкина, В.П.Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 735 с.
221.Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – Кн..1:Політика і суспільство. – 664 с.
222.Політологія у запитаннях та відповідях / За заг. ред. К.М.Левківського. – К.: Вища школа, 2003. – 263 с.
223.Політологія: Підручник для студ. вищ. навч. закладів / За ред. Бабкіної О.В., Горбатенка В.П.. – К.: В. Ц. “Академія”, 2006. – 568 с.
224.Політологія: Довідник / За ред. М.І.Обушного. – К.: Довіра, 2004. – 599 с.
225.Політичні партії України / Під ред. проф. В.М.Якушика; авторський колектив: О.П.Голобуцький, Т.Г.Криворучко, В.О.Кулик, В.М.Якушик. --Київ: Вир, 1996. -- http://golob.narod.ru/peredmova.html.
226.Полохало В. Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії // Політична думка. – 1988. - № 2. – С. 9-22.
227.Полохало В. “Помаранчевій” коаліції не можна бути просто окрошкою електронний ресурс. -http://www.umoloda.kiev.ua/number/658/115/23884/. - 19.04.2006.
228.Полохало В. От авторитаризма к авторитаризму // Зеркало недели. – 2004. - №34. – 28 августа. – С.4.
229. Поппер К. Открытое общество и его враги: [В 2 т.] / Карл Поппер; Пер. с англ. под общ. ред. [и с предисл.] В. Н. Садовского — М. : Междунар. фонд "Культ. инициатива" - Soros foundation : Открытое о-во "Феникс",1992. Т. 1: Чары Платона.
230.Поппер К. Открытое общество и его враги: [В 2 т.] / Карл Поппер; Пер. с англ. под общ. ред. В. Н. Садовского — М. : Междунар. фонд "Культ. инициатива" - Soros foundation : Открытое о-во "Феникс", 1992.Т. 2: Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы.
231.Прошко В. Принцип субсидіарності – інструмент розподілу повноважень // Аспекти самоврядування. – 2000. – № 1 (6). – С. 2 – 7.
232.Постняков А.Е. Избирательное право России. – М.: Изд-во Союз, 1996. – 314 с.
233.Правляча еліта сучасної України. Аналітична доповідь - №10. – К.: Інститут соціології НАН України, Український центр досліджень миру, конверсії та конфліктних ситуацій.- 1998.- 237 с.
234.Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант: Пер. С англ.. – М.: Издательская группа „Прогресс”, 1999. – 268 с.
235.Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой / В.И. Аршинова (общ.ред.и послесловие), Ю.А. Данилов (пер.). — 2-е изд. — М. : Эдиториал УРСС, 2000. — 310с.
236.Примуш М.В. Демократія і політичні партії Центральної та Східної Європи. — Донецьк : ДонНУ, 2002. — 176с.
237.Примуш М.В. Історія і теорія політичних партій. — Донецьк : КИТИС, 2000. — 258с.
238. Примуш М.В. Політико-правове регулювання діяльності політичних партій. — Донецьк, 2001. — 338с.
239.Примуш М. Політичні партії на виборах. Виборче законодавство як засіб організації партійної діяльності // Віче. – 2003. - №10(139). – С. 47-52.
240.Прокопчук І. Поняття і типологія демократії // Людина і політика. – 2003. - № 3. – С. 97-105.
241.Пшеворський А. Переходи до демократії: лібералізація та демократизація // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскіп, 2005. – С. 607-648.
242.Растоу Д.А. Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскіп, 2005. – С.583-604.
243.Рагозин Н.П. Развитие партийной системы Украины. – ПОЛИС. – 2004. - №4. – С.91-103.
244.Радунскі П. Проведення виборчої кампанії – форма політичної комунікації // Політичні партії у демократичному суспільстві. – К., 2001. – С. 97-99.
245. Рац М.В. К концепции открытого общества в современной России // Вопросы философии. – 1999. - № 2 – С.23-33.
246. Рахманин С. 2004 пишем, 2006 – на ум пошло? // Зеркало недели. 2003. - № 9 (434). – 8-14 марта. – С. 1-2.
247. Римаренко Ю.І. Національний розвій України: проблеми і перспективи. – К.: ЮРІНКОМ, 1995. – 272 с.
248.Рейтинг політичних партій // Столичные новости.-2005 від 01.03.- С.3
249.Ролз Джон. Політичний лібералізм / Олександр Мокровольський (пер.). — К. : Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2000. — 382с.
250.Романюк О., Поліщук І. Еволюція влади в Україні: проблеми та здобутки // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – Вип. 3. – С. 90-98.
251.Рудич Ф.М. Много ли власти нужно власти? (Украина в контексте трансформации политических систем в странах СНГ и Балтии, Центральной и Восточной Европы): Учеб. пособие для студ. вузов / Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины; Киевский ин-т туризма, экономики и права. — 2.изд., перераб. и доп. — К. : Довіра, 1999. — 199с.
252.Рудич Ф. Політична наука в Україні: стан і перспективи // Політичний менеджмент. – 2003. - №1. – С.8-11.
253.Рудич Ф. Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – Вип. 1. – С. 2-38.
254.Рудич Ф. Випробування асортиментом. Кого із 26 претендентів не соромно буде бачити у президентській мантії? // Віче. – 2004. - № 9. – С.3-15.
255.Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб., доп. – К.: Либідь, 2009. – 480 с.
256.Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності: Монографія / Національний ін-т стратегічних досліджень. — К.: Заповіт, 1996. — 117с.
257.Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: Тандем, 1996. – 240 с;
258.Салмин А.М. Современная демократия: очерки становления. — 2.изд., расшир. и испр. — М.: Ad Marginem, 1997. — 448с.
259.Салмин А.М. Избирательные системы и партии: выбор выборов // «ПОЛИТИЯ». – 2004. - №1(32). – С.18-27.
260.Самоорганизация в природе и обществе: Филос.-методол. очерки / [В. Н. Михайловский, В. А. Кайдалов, А. И. Уемов и др.; Редкол.: В. Н. Михайловский (отв. ред.) и др.]; Рос. АН, Санкт-Петербург. каф. философии. — СПб. : Наука, 1994. — 127с.
261.Самоорганизация и наука: опыт философского осмысления: [Сб. ст.] / Рос. АН, Ин-т философии; [Отв. ред. И. А. Акчурин, В. И. Аршинов] — М. : Фирма "АРГО", 1994. — 349 с.
262.Самостійність місцевих влад та розподіл повноважень між ними: організація місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування: Матеріали міжнар. конф., м. Київ, 11 – 12 червня 2002 р. / Упоряд.: В.Кравченко, М. Пухтинський. – К.: Логос, 2002. – 263 с.
263.Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. - К.: АртЕк, 2001. - 224 с.
264.Сарторі Дж. Вертикальна демократія // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскіп, 2005.– С. 486-532.
265.Сергеев В.М., Сергеев К.В. Механизмы эволюции политической структуры общества: социальные иерархии и социальные сети // ПОЛИС. – 2003. - №3. – С.6-13.
262.Сергеев В.М., Сергеев К.В. Механизмы эволюции политической структуры общества: социальные иерархии и социальные сети // ПОЛИС. – 2003. - №3. – С.6-13.
266.Сіленко А. „Електронна україна” // Політичний менеджмент. – 2003. - № 3. – С.71-81.
267.Скачко В. Победители темнят всветлую. Провластные силы: раскол, ведущий к обєдинению усилий // Киевский телеграф. – 2005. - №11.
268. Скрипник І., Васильович О. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. — К., 2000. — 599с.
269.Сморгунов Л.В. Сравнительный анализ политико-административных реформ от нового государственного менеджмента к концепции “Governance» // ПОЛИС. – 2003. - №4. – С.54-60.
270.Соболь О.М. Постмодерн і майбутнє філософії. – К.: Наукова думка, 1997. – 187с.
271.Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Под. Общ. Ред. В.С.Бакирова, Н.И.Сазонова. – Х. ХНУ имени В.Н.Каразина, 2005. – 592 с.
272.Сорокин П. Социологические теории современности. – М.: Наука, 1992. – 345 с.
273.Сорокин П. Главные тентенции нашого времени. – М.: Планета, 1993. – 276 с.
274.Социальная траектория реформируемой России: исследования Новосибирской экономико-социологической школы / Отв. ред. Т.И.Заславская, З.И.Калугина – Новосибирск: Наука, 1999. – 736 с.
275.Социсследование: Украина разочаровались во власти електронний ресурс http://www.korrespondent.net/main/print/158701. - 13.07.2006.
276.Співак В. Коли відчиняться двері до відкритого суспільства // Віче. – 2000. – № 8. - С. 71-82.
277.Срубар И. Варианты трансформационного процесса в Центральной Европе: сравнительная оценка // Современная немецкая социология:90-е годы / Под. ред. В.В.Козловского, Э.Ланге, Х.Харбаха. - СПб, 2002. – 714 с.
278.Степанова Н.Є. Традиції та інновації у політичному розвитку сучасної України // Вісник ОНУ. – 2003. – Т.8. Вип.9. – С.600-605.
279.Степико М.Т. Регіональні відмінності в Україні: оцінки експертів електронний ресурс http://www.niss.gov.ua/Table/Stepiko1/17032006.htm. - 20.04.2006.
280.Стьопін А.О. Синергетичні виміри розвитку України: історія і сучасність. – Одеса: Астропринт, 2006. – 156 с.
281.Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій / В.Ф.Солдатенко (кер.) та ін.; НАН України; Ін-т політ. і етнонац. досліджень. – К.: Парламентське вид-во, 2009.
282.Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2009. – 448 с.
283.Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. — К. : Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2002. — 750с.
284.Телешун С. Наші партії формуються не за ідеологічним принципом електронний ресурс http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=30&op_id=784). - 15.052006.
285.Ткач О.І. Модернізація політичних систем країн Латинської Америки (політологічний аналіз): Монографія. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 312 с.
286.Тищенко Ю. Аналіз становлення організацій громадянського суспільства та демократичних процедур у регіонах України // Український незалежний центр політичних досліджень - http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=4675
287.Тищенко Ю. Суспільство та формування політики: пріоритети розвитку та політична відповідальність // Український незалежний центр політичних досліджень - http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=4675
288.Тойнби Арнольд Джозеф. Цивилизация перед судом истории: Сборник. — М. : Прогресс, 1996. — 477с.
289.Токовенко В.В. Політичне керівництво і державне управління: проблеми взаємовідносин та оптимізація взаємодії: Моногр. – К.: Вид–во УАДУ, 2001. – 256 с.
290.Токвиль Алексис де. Демократия в Америке / В.Т. Олейник (пер.)Гародьд Дж. Ласки (предисл.). — М. : Весь мир, 2000. — 559с.
291.Томенко М., Олійник В. Партійна еліта України- 2000. — К. : Логос, 2000. — 204с.
292.Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства // Політичний менеджмент. – 2006. - №1(16). – С. 27-36.
293.Трипольський В.О. Демократія і влада. - К.: Парламентське видавництво, 1999. – 174 с.
294.Уайт Ст. Еще раз о посткоммунистической транзиции // Социс. – 2003. - № 11. – С. 23-31.
295.Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти: Кол. моногр. / За ред. Ф.М.Рудича. – К.: МАУП, 2002. – 488 с.
296. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001) / Під ред. В.М.Литвина. – К.: Видавничий дім “Альтернатива”, 2001. – 704 с.
297.Украине не хватает "твердой руки" // Кореспондент. net. 18 Декабря 2006. - http://www.korrespondent.net/main/173659
298.Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994-2003 / НАН України; Інститут соціології / Н.В. Паніна (ред.). — К., 2003. — 113с.
299.Федотова В.Г. Типология модернизаций и способов их изучения // Вопросы философии. – 2000. - № 4. – С. 19-21.
300. Философия культуры. Становление и развитие. – СПб.: Лань, 1988. – 356 с.
301.Фолі М.В., Едвардс Б. Парадокс громадянського суспільства ”// Демократія: Антологія. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 867-882.
302.Франк С.Л. Философские предпосылки деспотизма // Вопросы философии. – 1992. - №3. – С.114-127.
303.Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели: Пер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТЗАО НПП «Ермак», 2004. – 730 с.
304.Хабермас Ю. Политические работы / Сост. А.В.Денежкина; пер. с нем. Б.М.Скуратова. – М.: Праксис, 2005. – 368 с.
305.Хайєк Ф. Дорога к рабству // Вопросы философии. – 1992. - № 5.- С. 132- 167.
306.Хакен Г. Информация и самоорганизация: Макроскопический подход к сложным системам. – М.: Мир, 1991. – 240 с.
307.Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. – 1994. - № 1. – С. 32- 45.
308.Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 480 с.
309. Холодковский К.Г. Партии: кризис или закат? //Политические институты на рубеже тысячелетий / Изд. 2-е стереотип. – Дубна: ООО «Феникс+», 2005. – 480 с.
310.Хорошилов О. Український варіант демократизації // Політичний менеджмент. – 2005. - №1(10). – С. 55-62.
311.Чилкот Рональд Х. Теории сравнительной политологии. В поисках парадигмы / Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, Издательство «Весь мир», 2001. – 420 с.
312.Чирва В. Юрій Костенко: „К идее создания единой партии отношусь крайне негативно” //Столичние новости. – 1-7 марта 2005. - № 8.
313.Чирва В. Борис Безпалый: “Социалисты “красноваты” для нашей избирательной коалиции” // Столичние новости. – 15-21 марта 2005. - №9.
314.Шадрин А.Е. Направления и параметры российськой административной реформы.// ПОЛИС. – 2003. - №4. – С.57-70.
315. Шангіна Л. Після свята: повідомлення за стан розрахунків за кредитом // Дзеркало тижня. – 2005. - № 33(561). 27 серпня-2 вересня – С 1-2.
316.Шедлер А. Вимірювання демократичної консолідації // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскіп, 2005. – С. 687-714.
317.Шкляр Л. Вибір координат. Проблема наступництва // Україна дип. – 2005. – Вип.5. – С. 41-64.
318.Шмиттер Ф. Размышления о гражданском обществе и консолидации демократии // Полис. – 1996. - №5. – С.12-27.
319.Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій та партійних систем: Навчальний посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.
320.Шульга М. Національна і політична маргиналізація за умов системної кризи // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. - № 1. – С. 5-20.
321.Шумпетер Й. Елітарна демократія і теорія конкурентного лідерства // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С.467-486.
322.Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. – К.: ІСДО, 1994. – 112 с.
323.Щедрова Г.П. Громадянське суспільство та політична культура: теоретичний та прикладний аспекти. Монографія / Г.П.Щедрова. – Луганськ. – Вид-во «Єлтон-2», 2009. – 308с.
324.Щедрова Г. Громадянське суспільство: прагнення та реалії // Наукові записки / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 234-247.
325.Эндрейн Чарльз Ф. Сравнительный анализ политических систем: Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования / И.И. Мюрберг (пер.). — М. : Издательский дом "Инфра-М", 2000. — 319 с.
326.Ющенко В. Демократизація і європейська інтеграція України вимагають зміни політичної еліти // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 9. – С. 105-114.
327.Almond G., Powell G. Comparative Politics: A Developmental Apprach. – Boston: Little, Brown, 1969. – 340 p.
328. Almond Gabriel A. A Developmental Approach to Political Systems // World Politics. – 1965 - 17 (January). – P. 183-214.
329. Apter D. Political change. – Endlewood Cliffs, 1973. – 206 p.
330. Apter, D. E. The Politics of Modernization. – Chicago: University of Chicago Press, 1965. – 398 p.
331.Burns D., Hambleton R., Hoggett P. The Politics of Decentralisation. Revitalising Local Democracy. – L.: Macmillan, 1994. – 304 p.
332.Democracies at the crossroads / Mark... Kesselman (ed.). — Lexington, Mass.; Toronto : Heath, 1996. — XV, 397p.
333.Democracy and modernity: International colloquium on the Centenary of David Ben-Gurion / S.N. Eisenstadt (ed.). — Leiden etc. : Brill, 1992. — XIII, 169 p —Studies in human society; Vol.4.
334.Giddens A. Runaway World. How Globalization is Reshaping our Livers. Second Edition N.Y., Rout ledge, 2003. – 419 p.
335.Giddens A. The Third Way. The Renewal of Social Democracy. Cambridge, 1998. – 396 p.
336.Eisenstadt S.N. Introduction: Historical Traditions, Modernisation and Development // Pattern of Modernity. Vol. 1. The West / Ed. by Tisenstadt. L., 1987. – 421 p.
337.Easter G. M. Preference for Presidentialism, Postcommunist Regime Change in Russia and the NIS // World Politics. 1997. January. Vol. 9. N 2.
338. Horowitz D. Comparing Democratic Systems // Journal of Democracy. 1990. Vol. 1. N 4. – p. 71-79.
339.Lane J. A. Constitutions and Political Theory. Manchester University Press, 1996.
340.Linz Juan Jose. Totalitare und autoritare Regime / Raimund Kramer (hrsg.). — B. : Berliner Debatte Wiss.- Verl., 2000. — 311р.
341.Linz J. The Perils of Presidentialism // Journal of Democracy. 1990. Vol. 1. N 2. – p. 51-59.
342.Linz Z., Stepan A. Problems of Democratic Transformation and Consolidation – South Europe, South America, Post-Communist Europe. – Baltimore: The Johns Hopkins University Press. – 1996. – 480p.
343.Mosca G. The Ruling Class. N.Y., 1939. - Р.50. Melsel J. Pareto and Mosca. Englewood Cliffs, NJ, 1965. – 487 p.
344.Moor W. Social Change. – Englewood Cliffs, 1963. – 345 p.
345.O’Donnel G.O. Transitions, Continuties and Paradoxes // Sc.Mainwaring, G.O’Donnel and A. Valenzuela, Issues in Democratic Consolidation: The New South American Democracies in Comparative Perspctive, Notre Dame, 1992. – p.18.
346.Ortega y Gasset J. Una interpretacion de la historia universal. Madrid, 1960. - 360 p.
347. Parsons Talcott. The Political Aspects of Social Structure and Progress. – Englewood. Cliffs, New Jersey: Prentice-Hall, 1966. – 543 p.
348.Przeworski A. Democracy and the Market: Polirical and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. – Cambridg, UK: Cembridg University Press, 1991. – 498 р.
349.Pye L.W. Aspect of Political Development. – Bosto, 1966. – 398 p.
350.Putnam R. The Comparative Study of Political Elites. Englewood Cliffs, NJ, 1976.
351.Putnam R.D. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy. Princeton University Press. – 1993. – 452 р.
352.Ridds F.W. Presidentalism vs parliamentarism implication for the triad of moderniry // http://www2.hawaii.edu/~fredr/6-lap9a.htm
353.Sartori G The Theory of Democracy Revised. Chatham House Publishers, Inc., Chatham House, N J., 1987. Part One The Contemporary Debate. XIV. - 253 p.; Part Two. The Classical Issues . - 542 p.
354.UNDP. 2002. Good Governance and Sustainable Human Development. - Governance for Sustainable Human Development. AUNDP Policy Document / http: // magnet. undp.org.
355.Verny D.V. The Analysis of Political. N.Y, 1959, 657 р.
Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 271; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!