Державна реєстрація договору.

Nbsp; 1. Права на землю не власників земельних ділянок Основним титулом, на якому здійснюється сьогодні використання земель в Україні, є право власності. Новий Земельний кодекс України [1], прийнятий 25 жовтня 2001 року, істотно змінив структуру земельної власності в Україні порівняно з попереднім земельним законодавством, закріпивши приватну, комунальну та державну власність на землю. Значно розширено коло суб’єктів права власності на землю в Україні, якими визнаються: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності, б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності, в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Проте, крім права власності як основної організаційно-правової форми використання земель, земельне законодавство передбачає також інші права на земельні ділянки, на підставі яких особи – невласники земельних ділянок вправі їх використовувати. Всі ці титули похідні від права власності на землю. Правовими підставами виникнення таких прав на землю, як правило, є юридичні факти, що стосуються розпорядження власником землі своїм майном. В одних випадках йдеться про розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у приватній власності, в інших – публічній. Характерною рисою прав на землю осіб – невласників землі, є їх нерозривний зв’язок з правом власності на ту чи іншу земельну ділянку [4, с. 146]. 2. Права на землю осіб – невласників земельних ділянок поділяються на два види – речові та зобов’язальні. Речові права в земельному праві – одна з правових форм реалізації відносин земельної власності. Їх володільцю вони дають можливість безпосередньо впливати на земельну ділянку шляхом панування на нею [5, с. 183]. Звичайно, провідним у системі речових прав на земельні ділянки є право власності, оскільки тільки власнику належить повний комплект повноважень щодо володіння, користування та розпорядження землею. Однак мета цієї статті – охарактеризувати права на землю невласників земельних ділянок. До речових прав на землю, передбачених Земельним кодексом України, відноситься право постійного користування земельною ділянкою (ст. 92 ЗК) і земельні сервітути (гл. 16 ЗК). Земельний кодекс Російської Федерації до них відносить також право пожиттєвого спадкового володіння земельними ділянками (ст. 21 ЗКРФ) [6, с. 15]. Такий правовий інститут був закріплений і в українському земельному законодавстві (ЗК від 18 грудня 1990 р.), проте вже рік по тому, з прийняттям нової редакції Земельного кодексу України від 13 березня 1992 року був скасований. До зобов’язальних відносяться права на землю, які виникають у результаті укладення договорів та угод, наприклад, оренди, строкового користування, застави земель (іпотеки). Аналіз сучасного земельного законодавства України дає підстави виділити певні характерні особливості прав невласників земельних ділянок. Щодо речових прав на землю, то вони характеризуються такими ознаками: –по-перше, вони певною мірою залежні від правомочностей власника, без згоди якого не можуть здійснюватися деякі правомочності володільця речових прав на землю. Наприклад, користувач без згоди власника не має права на їхню забудову, –по-друге, речові права на землю наділені і певною самостійністю, оскільки перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не завжди є підставою припинення речових прав на неї. Користувачі земельними ділянками визнаються земельним законодавством самостійними суб’єктами земельних відносин і не підпорядковані власнику. Наприклад, відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі мають право на відшкодування збитків, у тому числі й заподіяних йому власником землі. Стаття 152 ЗК надає землекористувачу право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення вчинені власником земельної ділянки або внаслідок втручання власника в справи користувача земельної ділянки, –по-третє, речові права на землю головно випливають із закону, а не із зобов’язань, тому вони переважно не можуть бути змінені за погодженням сторін,–по-четверте, речові права, як і права власників земельних ділянок, об’єктом своїх повноважень мають земельну ділянку, тобто частину земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правом (ст. 78 ЗК України). У результаті цього виникнення, зміна та припинення речових прав підлягає такій же державній реєстрації, як і виникнення, зміна чи припинення права власності на цю ділянку. Оскільки, речові права на земельну ділянку здійснюються при одночасній наявності права власності на земельну ділянку, то відбувається подвійна реєстрація даних земельних прав: первинна і похідна [див.: 5, с. 183-185]. ЗК України вимагає як реєстрацію права власності та права користування земельною ділянкою (ст. 202), так і державну реєстрацію сервітуту (ст. 100). Найпоширенішим з речових прав на землю є право користування земельною ділянкою. Наявність такої форми використання земель зумовлено тим, що, по-перше, існують категорії власників землі, які в силу специфіки суб’єкта відповідного права власності не можуть безпосередньо використовувати земельні ділянки. До їх числа відноситься держава та територіальні громади сіл, селищ і міст. По-друге, є чимало випадків, коли власники земельних ділянок тимчасово не мають можливості чи бажання використовувати належні їм земельні ділянки [7, с. 148]. ЗК України від 25 жовтня 2001 року закріплює тільки право постійного користування земельною ділянкою як право володіння та користування земельною ділянкою, що перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Отже, порівняно з ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року, за яким користування землею могло бути постійним або тимчасовим [8], сьогодні його зміст значно звужено. Передусім це полягає в тому, що, крім відсутності права тимчасового користування, значно звужено й коло суб’єктів права постійного користування землею. До них, згідно із ст. 32 ЗК України, відносяться тільки підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Значне обмеження застосування користування землями як організаційно-правової форми використання земель зумовлене розширенням інституту власності на землі, кола його суб’єктів. Істотною особливістю права користування землею є те, що його суб’єктом не можуть бути громадяни. У перехідних положеннях ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, однак, відповідно ЗК України від 25 жовтня 2001 року, не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Ще одним речовим правом невласників земельних ділянок є право земельного сервітуту, яке вперше як самостійний земельно-правовий інститут закріплене у ЗК України (гл. 16). Право земельної сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98 ЗК України). Визначимо особливості такого речового права: –по-перше, підставою сервітуту завжди є наявність сусідньої використовуваної ділянки, інтереси належної експлуатації якої потребують втручання в користування цією земельною ділянкою; –по-друге, право сервітуту встановлюється лише тоді, коли неможливо не зачіпати інтереси сусідніх землекористувачів. Право сервітуту не повинно виникати, якщо є можливість експлуатації земельної ділянки, не зачіпаючи інтереси сусідніх землекористувачів; –по-третє, право сервітуту передбачає вузькоцільове використання земельної ділянки (для проходу, проїзду, водопроводу, водозабору та ін.); –по-четверте, право сервітуту не може бути самостійним предметом угод. Стаття 101 ЗК України забороняє продавати, заставляти земельний сервітут чи передавати його будь-яким способом особою, в інтересах якої встановлено цей сервітут, іншим фізичним та юридичним особам; –по-п’яте, право сервітуту має додатковий характер до основного права на земельну ділянку для особи, в користь якої встановлюється цей сервітут. З припиненням права цієї особи на дану земельну ділянку припиняється і право сервітуту; –по-шосте, встановлення земельного сервітуту не веде до позбавленнявласниказемельноїділянки, щодоякоївстановленийземельнийсервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ст. 98 ЗК); –по-сьоме, земельнісервітутибуваютьпостійними і строковими.Сервітутиможутьвстановлюватися для: проходу та проїзду на велосипеді через земельнуділянку, проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, прокладення та експлуатаціїлінійелектропередач, зв’язку, трубопроводівіншихлінійкомунікацій, прокладення на свою земельнуділянку водопроводу ізчужоїприродноїводоймиабо через чужуземельнуділянку, відводу води ізсвоєїземельноїділянки на сусіднюабо через сусідню, забору води з природноїводойми, розташованої на сусіднійземельнійділянці, водопою своєїхудобиізприродноїводойми, розташованої на чужійземельнійділянці та прогону худоби до природноїводойми, прогону худоби по наявному шляху, встановленнябудівельнихриштувань та складуваннябудівельнихматеріалів з метою ремонту будівель та споруд і для інших потреб. Земельнийсервітутвстановлюється за домовленістюміжвласникамисусідніхземельнихділянок на підставі договору або за рішенням суду. Право земельного сервітутувиникаєпісляйогодержавноїреєстрації в порядку, встановленому для державноїреєстраціїземельнихділянок. Отже, речові права на землю, за Земельним кодексом України, полягають у правах постійногокористування землею та земельного сервітуту. Вони є похіднимивід права власності на земельнуділянку, володіючи при цьомупевноюсамостійністю і незалежністювід права власності. Підставамикористування землями, які не маютьречового характеру, є права на землю, засновані на зобов’язаннях. За земельнимзаконодавствомУкраїнинайхарактернішими з них є оренда та застава земельнихділянок. Правовому регулюваннюземельнихоренднихвідносин в Україніприсвяченодекілька нормативно-правовихактів, головними з яких є Земельний кодекс України та Закон України "Про орендуземлі" від 6 жовтня 1998 року [9]. Право орендиземельноїділянки – цезасноване на договорістрокове, платневолодіння і користування земельною ділянкою, необхідноюорендареві для проведенняпідприємницької та іншоїдіяльності. Орендаземельноїділянкиможе бути короткостроковою – не більшеніж 5 років та довгостроковою – не більше як 50 років. Орендодавцямиземельнихділянок є їхнівласникиабоуповноважені ними особи. Орендарямиможуть бути громадяни та юридичні особи України, іноземнігромадяни та особи без громадянства, іноземніюридичні особи, міжнародніоб’єднання та організації, а такожіноземнідержави (ст. 93 Земельного кодексу України). Головнимиознакамиоренди є строковий характер правовідносин, платний характер використання земель, взаємнерегулюваннявідносин, щоторкаютьсявикористанняземельноїділянки сторонами договору оренди. Питаннямзаставиземельнихділянок у Земельному кодексіУкраїниприсвяченатільки одна стаття – 133. Відповідно до неї, у заставу можнапередаватиземельніділянки, які належать громадянам та юридичним особам на правівласності. Заставодержателямиземельноїділянки є тільки банки, яківідповідаютьвимогам, установленимзаконодавствомУкраїни. Самоочевидною є потреба прийняттяспеціальнихзаконів про іпотекуземлі, земельний (іпотечний) банк. На підставівикладеногодоходимовисновку, що не всі права на землю невласниківземельнихділянокналежноврегульовані законом. Окремі з них, як-от право застави земель, земельного сервітуту, потребуютьприйняттящодо них спеціальногозаконодавства.

3,4.

1. Загальна характеристико права землекористування

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера поширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише певної категорії суб'єктів.

Суб'єктами права постійного землекористування є юридичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних документах. Деякі юридичні особи, зокрема державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації, обов'язково виступають носіями прав та обов'язків щодо постійного використання землі. Можливе функціонування й інших державних чи комунальних юридичних осіб, діяльність яких не пов'язана з використанням земель, тобто вони не наділяються земельною правоздатністю.

Серед суб'єктів постійного землекористування розрізняють сільськогосподарські та несільськогосподарські державні і комунальні підприємства, установи та організації. Першим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), другим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК).

Об'єктом права постійного землекористування є певна індивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній або комунальній власності, що закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні земельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного права, а також відповідні повноваження постійного землекористувача: право володіння та право користування земельною ділянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об'єктом є земельна ділянка із земель державної або колективної власності, місцерозташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру.

Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільового призначення. У деяких випадках право постійного користування певними земельними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єктів.

Право постійного землекористування юридичних осіб виникає в результаті дій, які являють собою акт розпорядження землею. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на підставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористування може виникнути також при переході права власності на будівлю або споруду до юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки (ч. 5 ст. 120 ЗК).

Надання у постійне користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її упорядку, передбаченому статтями 149і 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Даною нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних ділянок цим суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, селищні та міські ради із земель комунальної власності відповідних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних громад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежовані з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам встановлює ст. 123 ЗК України. З аналізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення даного права землекористування є сукупність юридичних фактів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місцевості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право постійного землекористування та його державна реєстрація)¹.

Земельне законодавство забороняє приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

Державний акт, одержаний постійним землекористувачем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстрація надає документу легітимності. Відповідно до Указу Президента України «Про державне агентство України» реєстрацію здійснює Державний агенство по земельних ресурсах.

Вiдповiдно до ст. 1 Закону України “Про концесії” від 16 липня 1999 р. концесія визначається як надання – з метою задоволення сус-пільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на пiдставi концесійного договору на плат-ній та строковій основі юридичній або фiзичнiй особі (суб’єкту підпри-ємницькоїдiяльностi) права на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об’єктом концесії (строкове платне володіння), за умови взятгя суб’єктом підприємницької дiяльностi (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатацii) об’єктом концесії, а також майнової вiдповiдальностi й можливого під-приємницького ризику.

Цим законом закріплено i перелік сфер господарської дiяльноcтi, для здійснення якої суб’єкти права державної чи комунальної власності можуть надаватися в концесію. До них, зокрема, відносяться: водопос-тачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилiзацiя сміття; надання по-слуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та екс-плуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будів-ництво та експлуатація вантажних i пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеродромів; надання послуг у сфері кабельного телеба-чення; надання послуг зв’язку; транспортування та розподіл природного газу; виробництво або транспортування електроенергії; будівництво жи-лих будинків; використання об’єктів соціально-культурного призначен-ня; створення комунальних служб паркування автомобiлiв тощо.

Серед об’єктів права державної чи комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, закон називає майно підприємств, які є цiлiсними майновими комплексами, законсервовані об’єкти, що можуть бути до-будовані з метою їх подальшого використання для надання послуг, пов’язаних із задоволенням громадських потреб, тощо.

Якщо у зазначених випадках для здійснення концесiйноїдiяльностінеобхiднi земельні ділянки, то вони надаються на умовах оренди на строк

дії концесійного договору. Використання на умовах оренди земельної дiлянки фактично обслуговує концесійний договір, а сама земельна ді-лянка не є об’єктом концесii. У зв'язку з цим ч. 1 коментованої статті ЗК передбачено, що порядок надання концесіонеру в оренду земельної ді-лянки встановлений саме нормами земельного законодавства, зокрема ст. 124 ЗК. Згідно з вимогами даної статті передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здій-снюється на пiдставi рішення вiдповiдного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Дещо інший зміст зафіксовано у ч. 2 коментованої статті, якою вста-новлено, що виключно законами мають визначатися види господарської дiяльностi (яка є значно ширшою, ніж концесійна дiяльнiсть), для яких земельні ділянки можуть надаватися у концесію. У цих випадках об’єктом концесii виступає конкретна земельна ділянка.

Серед видів господарської дiяльностi ст. 3 Закону України “Про концесii” називає, зокрема, будівництво та експлуатацію автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будів-ництво та експлуатацію шляхів сполучення; будівництво i експлуатацію вантажних i пасажирських портів; будівництво та експлуатацію аеропор-тів тощо.

На розвиток Закону “Про концесії” був прийнятий спеціальний За-кон України “Про концесii на будівництво та експлуатацію автомобіль-них доріг” від 14 грудня 1999 р. Ним встановлено, що об’єктом концесії є автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що пере-буває у державній власності.

Правовому режиму земельних сервітутів присвячені ст. ст.. 98-102 (глава 16 «Право земельного сервітуту») ЗКУ, ст. ст.. 401-406 (глава 32) ЦКУ.

Законодавче визначення земельного сервітуту наведено у ст. 98 ЗКУ: «[п]раво земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).» ЦКУ містить формулювання «право користування чужим майном (сервітут)» (ч. 1 ст. 401 ЦКУ), що не розкриває ознак сервітуту.

Проблема. Існуюче визначення земельного сервітуту (ст. 98 ЗКУ) є недосконалим, воно не узгоджується із положеннями ст. 100 ЗКУ (згадує про можливість встановлення сервітутів на користь визначених осіб - особистих сервітутів), а також в сукупності із ст. 100 ЗКУ утруднює (1) встановлення сервітутів відносно ділянок, що не є суміжними, (2) встановлення сервітутів на користь чи за рахунок іншого нерухомого майна (наприклад, сервітутне право власника трубопроводу на чужу земельну ділянку). Вважаємо, що такі сервітути можуть бути встановлені на підставі положень ст. 404 ЦКУ.

Слід розрізняти поняття земельного сервітуту як встановленого договором або судом речового права, наслідком якого є обмеження прав власників інших ділянок, та законодавчо встановлені обмеження прав власників земельних ділянок в інтересах сусідів, що не породжують речового права інших осіб.

Право земельного сервітутухарактеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітутупередбачаютьнаявністьдвох, як правило, суміжнихземельнихділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговуєіншу (панівну). У рамках земельного сервітутуобслуговуючаземельнаділянкасвоїмизручностями, перевагами, природними ресурсами усуваєнедолікипанівноїземельноїділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітутуобслуговуванняоднієїділянкиіншоювідбувається не безсистемно, а в межах прав, щонадаютьсявласникупануючоїземельноїділянкищодокористуванняобслуговуючоюділянкою. За своєююридичною природою такі права є обмеженимиречовими правами і передбачаютькористуваннялише невеликою частиноюобслуговуючоїземельноїділянки для чіткозафіксованих потреб. При цьомувласник (користувач) пануючоїземельноїділянки не має статусу користувачаобслуговуючоюділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодоостанньої).

7. ст. 100,101, 102

Стаття 407. Підстави виникнення права користування чужою
земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб

1. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється
договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила
бажання користуватися цією земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).

2. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і
передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених
частиною третьою цієї статті.

{ Частина друга статті 407 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008 }

3. Право користування земельною ділянкою державної або
комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може
бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до
статутного фонду, передано у заставу.

{ Статтю 407 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 509-VI
( 509-17 ) від 16.09.2008 }

Стаття 408. Строк договору про надання права користування
чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб

1. Строк договору про надання права користування чужою
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється
договором і для земельних ділянок державної або комунальної
власності не може перевищувати 50 років.

{ Частина перша статті 408 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008 }

2. Якщо договір про надання права користування чужою
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на
невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору,
попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один
рік.

Стаття 409. Права та обов'язки власника земельної ділянки,
наданої у користування для сільськогосподарських
потреб

1. Власник земельної ділянки має право вимагати від
землекористувача використання її за призначенням, встановленим у
договорі.

2. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за
користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки
її виплати встановлюються договором.

3. Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати
землекористувачеві у здійсненні його прав.

Стаття 410. Права та обов'язки землекористувача

1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою
в повному обсязі, відповідно до договору.

2. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування
земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом.

3. Землекористувач зобов'язаний ефективно використовувати
земельну ділянку відповідно до її цільового призначення,
підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології
виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до
погіршення екологічної ситуації.

Стаття 411. Право землекористувача на відчуження права
користування земельною ділянкою

1. Землекористувач має право на відчуження права користування
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не
встановлено законом.

2. У разі продажу права користування земельною ділянкою
власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами
право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на
інших рівних умовах.

3. Землекористувач зобов'язаний письмово повідомити власника
земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом
одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право
користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі.

4. У разі порушення права переважної купівлі настають
наслідки, передбачені статтею 362 цього Кодексу.

5. У разі продажу землекористувачем права користування
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі
власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від
ціни продажу (вартості права), встановлених договором.

Стаття 412. Припинення права користування земельною ділянкою
для сільськогосподарських потреб

1. Право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною
необхідністю.

2. Право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду
в інших випадках, встановлених законом.

ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ
ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ ЗАБУДОВИ

Стаття 413. Підстави виникнення права користування чужою
земельною ділянкою для забудови

1. Власник земельної ділянки має право надати її в
користування іншій особі для будівництва промислових, побутових,
соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель
(суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або
заповіту.

2. Право користування земельною ділянкою, наданою для
забудови, може відчужуватися або передаватися землекористувачем у
порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою
цієї статті.

3. Право користування земельною ділянкою державної або
комунальної власності для забудови не може бути відчужено її
землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права
власності на будівлі та споруди, що розміщені на такій земельній
ділянці), внесено до статутного фонду, передано у заставу.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
може бути встановлено на визначений або на невизначений строк,
крім випадків, передбачених частиною п'ятою цієї статті.

5. Строк користування земельною ділянкою державної чи
комунальної власності для забудови не може перевищувати 50 років.
{ Текст статті 413 в редакції Закону N 509-VI ( 509-17 ) від
16.09.2008 }

Стаття 414. Права та обов'язки власника земельної ділянки,
наданої для забудови

1. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право
на одержання плати за користування нею.

Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти,
договором може бути передбачено право власника земельної ділянки
на одержання частки від доходу землекористувача.

2. Власник земельної ділянки має право володіти,
користуватися нею в обсязі, встановленому договором із
землекористувачем.

Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не
впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо
користування земельною ділянкою.

Стаття 415. Права та обов'язки землекористувача

1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою
в обсязі, встановленому договором.

2. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди),
споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

3. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі
(споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же
умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі
(споруди).

4. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування
земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші
платежі, встановлені законом.

5. Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну
ділянку відповідно до її цільового призначення.

Стаття 416. Припинення права користування земельною ділянкою
для забудови

1. Право користування земельною ділянкою для забудови
припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;

2) спливу строку права користування;

3) відмови землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом
трьох років підряд.

2. Право користування земельною ділянкою для забудови може
бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених
законом.

Стаття 417. Правові наслідки припинення права користування
земельною ділянкою

1. У разі припинення права користування земельною ділянкою,
на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної
ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові
наслідки такого припинення.

У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної
ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її
знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона
була до надання її у користування.

2. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній
ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки культурної
спадщини тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням
вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки,
суд може з урахуванням підстав припинення права користування
земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі
(споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп
власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови
користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на
новий строк.{ Частина друга статті 417 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2518-VI ( 2518-17 ) від 09.09.2010 } 10.До речових прав на землю, передбачених Земельним кодексом України,відноситься право постійного користування земельною ділянкою (ст. 92 ЗК)і земельні сервітути (гл. 16 ЗК).Щодо речових прав на землю, то вони характеризуються такими ознаками: по-перше, вони певною мірою залежні від правомочностей власника, беззгоди якого не можуть здійснюватися деякі правомочності володільцяречових прав на землю. Наприклад, користувач без згоди власника не маєправа на їхню забудову, по-друге, речові права на землю наділені і певною самостійністю,оскільки перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи незавжди є підставою припинення речових прав на неї. Користувачіземельними ділянками визнаються земельним законодавством самостійнимисуб’єктами земельних відносин і не підпорядковані власнику. Наприклад,відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі мають право навідшкодування збитків, у тому числі й заподіяних йому власником землі.Стаття 152 ЗК надає землекористувачу право вимагати усунення будь-якихпорушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення вчинені власникомземельної ділянки або внаслідок втручання власника в справи користувачаземельної ділянки, по-третє, речові права на землю головно випливають із закону, а не іззобов’язань, тому вони переважно не можуть бути змінені за погодженнямсторін, по-четверте, речові права, як і права власників земельних ділянок,об’єктом своїх повноважень мають земельну ділянку, тобто частинуземельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, звизначеними щодо неї правом (ст. 78 ЗК України). У результаті цьоговиникнення, зміна та припинення речових прав підлягає такій же державнійреєстрації, як і виникнення, зміна чи припинення права власності на цюділянку.Оскільки, речові права на земельну ділянку здійснюються при одночаснійнаявності права власності на земельну ділянку, то відбувається подвійнареєстрація даних земельних прав: первинна і похідна [див.: 5,с. 183-185]. ЗК України вимагає як реєстрацію права власності та правакористування земельною ділянкою (ст. 202), так і державну реєстраціюсервітуту (ст. 100)Найпоширенішим з речових прав на землю є право користування земельноюділянкою. Наявність такої форми використання земель зумовлено тим, що,по-перше, існують категорії власників землі, які в силу специфікисуб’єкта відповідного права власності не можуть безпосередньовикористовувати земельні ділянки. До їх числа відноситься держава татериторіальні громади сіл, селищ і міст. По-друге, є чимало випадків,елищ і міст. По-друге, є чимало випадків,коли власники земельних ділянок тимчасово не мають можливості чи бажаннявикористовувати належні їм земельні ділянки [7, с. 148].1992 року, за яким користування землею могло бути постійним аботимчасовим [8], сьогодні його зміст значно звужено. Передусім це полягаєв тому, що, крім відсутності права тимчасового користування, значнозвужено й коло суб’єктів права постійного користування землею. До них,згідно із ст. 32 ЗК України, відносяться тільки підприємства, установита організації, що належать до державної або комунальної власності. Значне обмеження застосування користування землями якорганізаційно-правової форми використання земель зумовлене розширеннямінституту власності на землі, кола його суб’єктів. Істотною особливістю права користування землею є те, що його суб’єктомне можуть бути громадяни. У перехідних положеннях ЗК Українипередбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійномукористуванні земельні ділянки, однак, відповідно ЗК України від25 жовтня 2001 року, не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності абоправо оренди на них. Ще одним речовим правом невласників земельних ділянок є право земельногосервітуту, яке вперше як самостійний земельно-правовий інститутзакріплене у ЗК України (гл. 16). Право земельної сервітуту – це правовласника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне абобезоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98 ЗКУкраїни). Визначимо особливості такого речового права: по-перше, підставою сервітуту завжди є наявність сусідньоївикористовуваної ділянки, інтереси належної експлуатації якої потребуютьвтручання в користування цією земельною ділянкою; по-друге, право сервітуту встановлюється лише тоді, коли неможливо незачіпати інтереси сусідніх землекористувачів. Право сервітуту не повинновиникати, якщо є можливість експлуатації земельної ділянки, не зачіпаючиінтереси сусідніх землекористувачів; по-третє, право сервітуту передбачає вузькоцільове використанняземельної ділянки (для проходу, проїзду, водопроводу, водозабору таін.); по-четверте, право сервітуту не може бути самостійним предметом угод.Стаття 101 ЗК України забороняє продавати, заставляти земельний сервітутчи передавати його будь-яким способом особою, в інтересах якоївстановлено цей сервітут, іншим фізичним та юридичним особам; по-п’яте, право сервітуту має додатковий характер до основного права наземельну ділянку для особи, в користь якої встановлюється цей сервітут.З припиненням права цієї особи на дану земельну ділянку припиняється іправо сервітуту; по-шосте, встановлення земельного сервітуту не веде до позбавленнявласника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут,прав володіння, користування та розпорядження нею (ст. 98 ЗК); по-сьоме, земельні сервітути бувають постійними і строковими. Сервітути можуть встановлюватися для: проходу та проїзду на велосипеді у та проїзду на велосипедічерез земельну ділянку, проїзду на транспортному засобі по наявномушляху, прокладення та експлуатації ліній електропередач, зв’язку,трубопроводів інших ліній комунікацій, прокладення на свою земельнуділянку водопроводу із чужої природної водойми або через чужу земельнуділянку, відводу води із своєї земельної ділянки на сусідню або черезсусідню, забору води з природної водойми, розташованої на сусіднійземельній ділянці, водопою своєї худоби із природної водойми,розташованої на чужій земельній ділянці та прогону худоби до природноїводойми, прогону худоби по наявному шляху, встановлення будівельнихриштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівельта споруд і для інших потреб. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власникамисусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації впорядку, встановленому для державної реєстрації земельних ділянок.

11.

Отже, речові права на землю, за Земельним кодексом України, полягають управах постійного користування землею та земельного сервітуту. Вони єпохідними від права власності на земельну ділянку, володіючи при цьомупевною самостійністю і незалежністю від права власності. Підставами користування землями, які не мають речового характеру, єправа на землю, засновані на зобов’язаннях. За земельним законодавствомУкраїни найхарактернішими з них є оренда та застава земельних ділянок. Правовому регулюванню земельних орендних відносин в Україні присвяченодекілька нормативно-правових актів, головними з яких є Земельний кодексУкраїни та Закон України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 року [9]. Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове,платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідноюорендареві для проведення підприємницької та іншої діяльності. Орендаземельної ділянки може бути короткостроковою – не більше ніж 5 років тадовгостроковою – не більше як 50 років. Орендодавцями земельних ділянок є їхні власники або уповноважені нимиособи. Орендарями можуть бути громадяни та юридичні особи України,іноземні громадяни та особи без громадянства, іноземні юридичні особи,міжнародні об’єднання та організації, а також іноземні держави (ст. 93Земельного кодексу України). Головними ознаками оренди є строковий характер правовідносин, платнийхарактер використання земель, взаємне регулювання відносин, щоторкаються використання земельної ділянки сторонами договору оренди. Питанням застави земельних ділянок у Земельному кодексі Україниприсвячена тільки одна стаття – 133. Відповідно до неї, у заставу можнапередавати земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особамна праві власності. Заставодержателями земельної ділянки є тільки банки,які відповідають вимогам, установленим законодавством України.Самоочевидною є потреба прийняття спеціальних законів про іпотеку землі,земельний (іпотечний) банк.

Ст133, 93

З А К О Н У К Р А Ї Н И

          Про державну реєстрацію речових прав
            на нерухоме майно та їх обтяжень У Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх
обтяження на земельні ділянки, а також на об’єкти нерухомого
майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких
неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме:
підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі,
споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові
приміщення. Систему органів державної реєстрації прав становлять
центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію
державної політики у сфері державної реєстрації прав, та
структурні підрозділи територіальних органів Міністерства юстиції
України, які забезпечують реалізацію його повноважень та є
органами державної реєстрації прав. Державну реєстрацію здійснює Державне агнество земельних ресурсів.Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється після визначення кадастрового номера в установленому порядку та прийняття відповідним органом, який здійснює розпорядження землями, рішення про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність (користування) чи після формування земельної ділянки на підставі документації із землеустрою за рішенням власника земельної ділянки про поділ або об'єднання земельних ділянок.Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється шляхом відкриття Поземельної книги. До заяви додаються такі документи: •   копія документа, що посвідчує особу, якій надається земельна ділянка у власність або власника земельної ділянки, а у разі подання заяви уповноваженою ними особою - також копія документа, що підтверджує його повноваження діяти від імені таких осіб; •    копія реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи, крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття номера та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби, ідентифікаційного коду згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податкового номера - для юридичної особи; •   технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність (користування) - у разі надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення; •   проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність (користування) - у разі надання у власність (користування) земельної ділянки із зміною цільового призначення та/або надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої не встановлені в натурі (на місцевості); •   технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, право користування земельною ділянкою, при поділі чи об'єднанні земельних ділянок з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера - у разі поділу земельної ділянки чи об'єднання земельних ділянок; •   цивільно-правовий договір про відчуження земельної ділянки - у разі продажу земельної ділянки із земель державної та комунальної власності; •   договір оренди земельної ділянки - у разі оренди земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності (кількість примірників договору повинна бути на один примірник більша, ніж кількість сторін договору); •    копія документа, що підтверджує право спадкоємця на земельну ділянку, - у разі звернення спадкоємця громадянина України, щодо якого прийнято рішення про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки відповідно до законодавства; •   рішення суду - у разі здійснення державної реєстрації на підставі рішення суду; •   копії документів, що підтверджують оплату за проведення: - державної реєстрації земельної ділянки, державної реєстрації державного акта - у разі державної реєстрації земельної ділянки та державного акта; - державної реєстрації земельної ділянки, державної реєстрації договору оренди земельної ділянки - у разі державної реєстрації земельної ділянки та договору оренди земельної ділянки; - державної реєстрації обмеження у використанні земельної ділянки - у разі, коли на момент державної реєстрації земельної ділянки існують обмеження у її використанні.              Під час подання заяви фізична особа пред'являє паспорт або інший документ, що посвідчує особу, а у разі подання заяви уповноваженою особою - також документ, що підтверджує її повноваження діяти від імені такої особи. Документ, що підтверджує повноваження діяти від імені іноземної особи повинен бути легалізований в установленому законодавством порядку. 13.

Набуття права постійного користування земельною ділянкою лише підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, фактично означає, що іноземні юридичні особи не можуть виступати постійними землекористувачами. Вони мають право використовувати відповідні земельні ділянки на умовах оренди або на титулі приватної власності.

Прийняття 25 жовтня 2001 року нової редакції ЗК України потягло за собою ряд запи-тань з боку осіб, які отримали до цього часу земельні ділянки у постійне користування відповід-но до норм попередньої редакції Земельного кодексу України. Такі запитання виникли у зв’язку із закріпленням у пункті 6 розділу X «Перехідні положення» норми за якою громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні були до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому по-рядку право власності або право оренди на них.

Однак, на підставі Рішення Конституційного Суду № 5-рп/2005 положення пункту 6 розділу X втратило чинність, як таке, що не відповідає Конституції України в частині зобов'язання переоформити право постійного користування зе-мельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, орга-нізаційного та фінансового забезпечення .

14.

Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (панівну). У рамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьому власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодо останньої).

Особливості земельного (предіального) сервітуту полягають у такому:

1) тут ніби мають місце "відносини між ділянками";

2) такі відносини є тривалими; зазвичай сервітути встановлюються на тривалий строк або взагалі без вказівки строку;

3) такий сервітут є неподільним: при поділі ділянки сервітутне право зберігається в цілому.

Так, земельний сервітут: 1) є результатом волевиявлення сторін правовідношення, котре втілюється в угоді, або рішенні суду, 2) є обтяженням земельної ділянки, а також 3) є обмеженням інших прав на земельну ділянку, 4) допускає тільки часткове користування земельною ділянкою як за способами, так і за територіальним поширенням, 5) складає поліфункціональну категорію, яка налічує багато різновидів; 6) земельний сервітут якнайменше обмежує права інших осіб, не позбавляючи власника (користувача) земельної ділянки належних йому прав володіння, користування та розпорядження цією ділянкою, 7) має відношення до конкретної земельної ділянки, і не може бути перенесений на іншу, 8) неподільний та невідчужуваний, 9) має здебільшого постійний характер.

15.

При встановленні сервітуту судом, на наш погляд, суд має вирішувати спір саме про укладення відповідного договору.

Чинне законодавство не визначає підстав, за наявності яких суд повинен задовольняти позов про встановлення сервітуту. На наш погляд, виходячи із принципів примусового відчуження об´єктів права приватної власності (ст. 41 Конституції України, ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), підставою для рішення суду повинні бути (1) суспільна необхідність встановлення сервітуту, за умови (2) попереднього повного відшкодування зниження вартості земельної ділянки. Як видається, суспільна необхідність у встановленні сервітуту матиме місце тоді, коли без встановлення сервітуту пануючу земельну ділянку буде неможливо використовувати за призначенням, а негативні наслідки від встановлення сервітуту будуть явно меншими від вигоди для пануючої ділянки.

Також при встановленні сервітутів судом жодна із сторін не повинна отримати невиправданих переваг - це також із необхідністю випливає із принципу справедливості. Слід, наприклад, погодитися із апеляційним судом, який відмовив у позові про встановлення сервітуту для проїзду до ще не побудованого гаражу - на наш погляд, недолік потенційно пануючої присадибної ділянки був неспівставний із негативними наслідками для обтяженої присадибної ділянки у разі встановлення сервітуту. Аналогічно, не було потреби встановлювати сервітут у випадку, коли для створення проїзду власним двором позивачу достатньо було переставити огорожу та зрубати кілька фруктових дерев.

При розгляді однієї із справ судом відмовлено у встановленні сервітуту для обслуговування будівлі, побудованої ближче встановленої державними будівельними нормами відстані до межі, з тих мотивів, що про можливість обслуговування своєї будівлі позивачу слід було подбати при її будівництві. Хоча підхід суду заслуговує на увагу, на наш погляд, позов міг бути задоволений, але за умови повного відшкодування власнику обтяженої земельної ділянки всіх завданих йому незручностей.

Підсумовуючи все викладене, на наш погляд, рішення суду про встановлення сервітуту повинно в усіх випадках визначати умови договору про встановлення сервітуту, оскільки за своєю природою є вирішенням передцоговірного спору. Слід погодитися із тими судами, які вважають, що позивач повинен, крім підстав встановлення сервітуту, навести «його вид, права і обов´язки сторін, питання платності, умови дії сервітуту».

Проблемним є питання складу сторін при встановленні обтяженні сервітутом земельної ділянки, що перебуває в користуванні. Суди часто обмежуються залученням користувача, хоча встановлення земельного сервітуту зачіпає права власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки залучається хіба що як третя особа, і то далеко не завжди. Це видається помилкою.

16.

На відміну від загального правила, встановленого ч. 2 ст. 319 ЦКУ, (« [в]ласник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону»), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки: земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. ст.. 91, 96 ЗКУ).

Існують також спеціальні обмеження права користування, пов´язані із встановленням територій із обмеженим режимом використання. Нижче розглядаються найбільш типові з таких обмежень.

Ст. 110

Під обмеженням прав на земельну ділянку слід розуміти покладений обов’язок на власника чи землекористувача земельної ділянки утримуватись від певних дій щодо даної земельної ділянки, а обтяження земельної ділянки – це обов’язок вчинити певні дії.

Обмеження (обтяження) прав на земельну ділянку встановлюється законом, або актом уповноваженого на це органу державної влади, або договором і передбачає заборону на її користування або розпоряджання, у тому числі відчуження.

Одним з основних правових наслідків встановлення земельного сервітуту є обтяження обслуговуючої земельної ділянки, тобто певного обмеження прав її власника чи користувача.

земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)»

17.

Емфіте́взиc — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

. Емфітевзис встановлюється за договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Строк емфітевзису, розмір оплати, її форма, порядок та строки виплати встановлюються договором.

Суперфіцій. Власник земельної ділянки має право надати її іншій особі не лише для сільськогосподарських потреб, а й для будівництва. Суперфіцієм є право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

Суперфіцій може виникати на підставі договору або заповіту як на визначений, так і на невизначений строк.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, рішенням суду.

В ЗК дається таке визначення земельного сервітуту. Це — право власника чи землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безоплатне користування чужою ділянкою (ч. 1 ст. 98).

Серед видів земельного сервітуту законодавець наводить:

- право проходу чи проїзду на велосипеді через чужу ділянку;

- право проводити водопровід з чужого природного водоймища чи через чужу земельну ділянку;

- право проводити та експлуатувати лінію електропередач, зв'язку, трубопровід, інші лінійні комунікації;

- право відводу води з своєї ділянки на сусідню чи через сусідню;

- право забору води із сусіднього природного водоймища чи право проходу до нього;

- право напувати худобу із сусіднього природного водоймища чи право прогону худоби до нього;

- право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту споруд та будівель та ін.

Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

18.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У судовому порядку дія земельного сервітуту може бути:

скасована внаслідок неправомірних дій при його встановленні, виявлення відсутності підстав, неналежних сторонах тощо;

припинення при порушенні власником сервітуту умов користування ним; при припиненні підстав його встановлення;

при неможливості подальшого цільового використання земельної ділянки внаслідок встановленого на неї сервітуту.

рішення суду про скасування земельного сервітуту. Рішення суду про скасування земельного сервітуту, що вступило в законну силу, є підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. У разі прийняття такого рішення суд повинен направити його в орган державної реєстрації прав на землю для внесення відповідних змін у державний реєстр прав на нерухоме майно;

19.

Ч 3 ст 102-1

22.

Стаття 417. Правові наслідки припинення права користування
земельною ділянкою

24.

У процесі проведення в Україні земельної та аграрної реформ важливого значення набуває така форма землевико-ристання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення.

Все законодавство, що становить сучасну правову базу оренди земель, можна умовно поділити на групи: загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів; галузеве (зокрема, земельне, аграрне, екологічне, цивільне та ін.) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання і поряд з цим визначає основні засади земельних орендних відносин; спеціалізоване земельне законодавство про оренду земель.

Центральне місце у системі законодавства про оренду земель поряд із ст. 93 «Право оренди земельної ділянки» ЗК України і має в основному бланкетний характер, посідає спеціальне законодавство про оренду земель, серцевиною якого є Закон України «Про оренду землі». Це спеціалізований нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні.

На розвиток цього Закону розроблено низку нормативно-правових актів, які мають на меті створити реальний механізм його реалізації. До таких актів належать, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р., Ти-

повий договір оренди земельної частки (паю), затверджений наказом Держкомзему від 17 січня 2000 р. зі змінами, та ін.

Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає оренду землі як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».

З цієї дефініції можна виділити такі юридичні ознаки поняття оренди земель: це виключно договірна форма використання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем; зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її частиною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди; це користування та володіння є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором; оренда передбачає передачу земельної ділянки обов'язково у строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки; об'єктом оренди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з метою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (наприклад, для ведення особистого селянського господарства); повна господарська самостійність орендаря.

Крім основних ознак поняття оренди земель існують і додаткові ознаки цього правового інституту. По-перше, оренда — це окрема форма землекорстування. По-друге, орендодавцями земельних ділянок є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи України. У той же час згідно зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відповідно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орен-

дар земель набуває право власності на одержану з орендованих земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не повинна змінювати цільове призначення земельної ділянки.

Підсумовуючи основні й додаткові юридичні ознаки поняття оренди земель, можна його визначити так; оренда земель — це окрема організаційно-правова договірна форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу її власником-орен-додавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове володіння та користування іншій особі—орендареві за плату для здійснення переважно підприємницької або іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції і доходів.

26.

Стаття 3. Об'єкти оренди землі

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у
власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній
власності.

{ Частину другу статті 3 виключено на підставі Закону
N 1702-VI ( 1702-17 ) від 05.11.2009 }

Стаття 4. Орендодавці землі

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні
особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або
уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній
власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень,
визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній
власності територіальних громад, є районні, обласні ради та
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень,
визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній
власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські
державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим
та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених
законом.

Стаття 5. Орендарі землі

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи,
яким на підставі договору оренди належить право володіння і
користування земельною ділянкою.

Орендарями земельних ділянок можуть бути:

а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські
державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим
та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених
законом;

б) сільські, селищні, міські, районні та обласні ради,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень,
визначених законом;

в) громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без
громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та
організації, а також іноземні держави.

27.

Стаття 13. Поняття договору оренди землі

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець
зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у
володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний
використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та
вимог земельного законодавства.

Стаття 14. Форма договору оренди землі

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за
бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом
Міністрів України ( 220-2004-п ).

Стаття 15. Умови договору оренди землі

Істотними умовами договору оренди землі є:

об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та
розмір земельної ділянки); { Абзац другий частини першої статті 15
в редакції Закону N 3613-VI ( 3613-17 ) від 07.07.2011 }

строк дії договору оренди;

орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм
платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та
відповідальності за її несплату;

умови використання та цільове призначення земельної ділянки,
яка передається в оренду;

умови збереження стану об'єкта оренди;

умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної
ділянки;

визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження
або знищення об'єкта оренди чи його частини;

відповідальність сторін;

умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду
права оренди земельної ділянки. { Статтю 15 доповнено абзацом
дванадцятим згідно із Законом N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008 }

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов,
передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11,
17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації
договору оренди, а також для визнання договору недійсним
відповідно до закону.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися
інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок
виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди,
порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і
поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також
обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору
оренди, тощо.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є:

план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду;

кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень
(обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів;

акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на
місцевості);

акт приймання-передачі об'єкта оренди;

проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення
згідно із законом. { Абзац шостий частини четвертої статті 15 із
змінами, внесеними згідно із Законом N 509-VI ( 509-17 ) від
16.09.2008 }

У разі якщо договором оренди землі передбачається здійснити
заходи, спрямовані на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до
договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на
такі заходи.

Договір оренди може передбачати надання в оренду декількох
земельних ділянок, які знаходяться у власності одного орендодавця
(а щодо земель державної та комунальної власності - земельних
ділянок, які перебувають у розпорядженні одного органу виконавчої
влади чи органу місцевого самоврядування).{ Статтю 15 доповнено частиною шостою згідно із Законом N 2480-VI
( 2480-17 ) від 09.07.2010 }

28.

Стаття 15. Умови договору оренди землі

Істотними умовами договору оренди землі є:

строк дії договору оренди;

умови використання та цільове призначення земельної ділянки,
яка передається в оренду;

умови збереження стану об'єкта оренди;

умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної
ділянки;

визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження
або знищення об'єкта оренди чи його частини;

відповідальність сторін;

Невід'ємною частиною договору оренди землі є:

план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду;

акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на
місцевості);

акт приймання-передачі об'єкта оренди;

Стаття 16. Порядок укладення договору оренди землі

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель
приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи,
яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку
земельну ділянку.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель
державної або комунальної власності здійснюється на підставі
рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого
самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому
Земельним кодексом України ( 2768-14 ), або за результатами
аукціону.

Укладення договору оренди земельної ділянки може бути
здійснено на підставі цивільно-правового договору або в порядку
спадкування. 29.Стаття 24. Права та обов'язки орендодавця Орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; { Абзац третій частини першої статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3038-VI ( 3038-17 ) від 17.02.2011 } дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зонособливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати. Орендодавець зобов'язаний: передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди; при передачі земельної ділянки в оренду забезпечувати відповідно до закону реалізацію прав третіх осіб щодо орендованої земельної ділянки; не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою; відшкодувати орендарю капітальні витрати, пов'язані з поліпшенням стану об'єкта оренди, яке проводилося орендарем за згодою орендодавця; попередити орендаря про особливі властивості та недоліки земельної ділянки, які в процесі її використання можуть спричинити екологічно небезпечні наслідки для довкілля або призвести до погіршення стану самого об'єкта оренди. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого надавати органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний орган державної податкової служби про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни. ( Статтю 24 доповнено частиною згідно із Законом N 2505-IV ( 2505-15 ) від 25.03.2005 ) Стаття 25. Права та обов'язки орендаря Орендар земельної ділянки має право: самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; отримувати продукцію і доходи; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Орендар земельної ділянки зобов'язаний: приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку; виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; у п'ятиденний строк після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності надати копію договору відповідному органу державної податкової служби. 30.Стаття 21. Орендна плата за землю Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України ( 2755-17 ). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. У разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається. Стаття 22. Форма орендної плати Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи. Стаття 23. Зміна орендної плати Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін. Орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати в разі, якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не з його вини.
31.Стаття 31. Припинення договору оренди землі Договір оренди землі припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; { Частину першу статті 31 доповнено абзацом сьомим згідно із Законом N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008 } набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; { Частину першу статті 31 доповнено абзацом восьмим згідно із Законом N 1702-VI ( 1702-17 ) від 05.11.2009 } припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства). { Частину першу статті 31 доповнено абзацом дев'ятим згідно із Законом N 2404-VI ( 2404-17 ) від 01.07.2010 } Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Стаття 32. Припинення договору оренди землі шляхом його розірвання На вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України ( 2768-14 ) та іншими законами України. У разі розірвання договору оренди землі з ініціативи орендаря орендодавець має право на отримання орендної плати на землях сільськогосподарського призначення за шість місяців, а на землях несільськогосподарського призначення - за рік, якщо протягом зазначеного періоду не надійшло пропозицій від інших осіб на укладення договору оренди цієї ж земельної ділянки на тих самих умовах, за винятком випадків, коли розірвання договору було обумовлено невиконанням або неналежним виконанням орендодавцем договірних зобов'язань. У разі розірвання договору оренди землі за погодженням сторін кожна сторона має право вимагати в іншої сторони відшкодування понесених збитків відповідно до закону. Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. Стаття 32-1. Розірвання договору оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності у разі необхідності надання її для суспільних потреб Договір оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності може бути розірваний у разі прийняття рішення про використання земельної ділянки для розміщення об'єктів, визначених частиною першою статті 7 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" ( 1559-17 ). У разі прийняття рішення про використання для суспільних потреб лише частини земельної ділянки може бути заявлена вимога про виділення такої частини в окрему земельну ділянку та розірвання договору оренди. Вимога про розірвання договору оренди, зазначена у частині другій цієї статті, може бути пред'явлена органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, уповноваженими надавати земельні ділянки для суспільних потреб відповідно до статті 122 Земельного кодексу України ( 2768-14 ), а також однією із сторін цього договору. Розірвання договору оренди земельної ділянки в порядку, визначеному цією статтею, допускається у разі, якщо об'єкти, які передбачається розмістити на земельній ділянці, неможливо розмістити на іншій земельній ділянці або якщо розміщення таких об'єктів на інших земельних ділянках завдасть значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки для відповідної територіальної громади, суспільства чи держави в цілому. Розірвання договору оренди земельної ділянки у разі прийняття рішення про надання її для суспільних потреб здійснюється за умови повного відшкодування орендарю і третім особам збитків, спричинених цим, зокрема витрат, пов'язаних з виділенням частини земельної ділянки в окрему земельну ділянку та укладенням нового договору оренди. У разі недосягнення сторонами договору згоди щодо розірвання договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. У рішенні органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про використання земельної ділянки державної чи комунальної власності, яка перебуває в оренді, для суспільних потреб зазначаються: площа, місцезнаходження земельної ділянки або її частини, кадастровий номер земельної ділянки (за наявності); договори оренди землі, що підлягають розірванню; суспільні потреби, для задоволення яких здійснюється розірвання договорів оренди землі; особа, якій після розірвання договору оренди передається земельна ділянка для задоволення суспільних потреб, з визначенням умов такої передачі.{ Закон доповнено статтею 32-1 згідно із Законом N 5070-VI ( 5070-17 ) від 05.07.2012 } 32.Стаття 33. Поновлення договору оренди землі

По закінченню строку, на який було укладено договір оренди
землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами
договору, має переважне право перед іншими особами на укладення
договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди
землі).

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на
укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний
повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди
землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за
місяць до спливу строку договору оренди землі.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі
орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути
змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо
орендної плати та інших істотних умов договору переважне право
орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем
лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на
відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за
необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень,
приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель
державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову
угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності
заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі
орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем
рішення.

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною
ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності
протягом одного місяця після закінчення строку договору
листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні
договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той
самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору
оренди землі здійснюється із:

власником земельної ділянки (щодо земель приватної
власності);

уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу
місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої
влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору
оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).

Керівник органу виконавчої влади або органу місцевого
самоврядування, який уповноважений підписувати додаткову угоду до
договору оренди землі щодо земельної ділянки державної або
комунальної власності, визначається рішенням цього органу.

Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення
має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому
порядку.

Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової
угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді.

У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки
поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання
земельної ділянки на праві оренди.{ Стаття 33 в редакції Закону N 3038-VI ( 3038-17 ) від
17.02.2011 } Стаття 30. Зміна умов договору оренди землі Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

33.

Стаття 28. Відшкодування збитків, завданих орендарю

Орендар має право на відшкодування збитків, яких він зазнав

унаслідок невиконання орендодавцем умов, визначених договором

оренди землі.

Збитками вважаються:

фактичні втрати, яких орендар зазнав у зв'язку з невиконанням

або неналежним виконанням умов договору орендодавцем, а також

витрати, які орендар здійснив або повинен здійснити для

відновлення свого порушеного права;

доходи, які орендар міг би реально отримати в разі належного

виконання орендодавцем умов договору.

Розмір фактичних витрат орендаря визначається на підставі

документально підтверджених даних.

У разі дій орендаря, не передбачених договором оренди, що

призвели до зміни стану земельної ділянки, витрати на їх

здійснення орендодавцем не відшкодовуються.

У разі здійснення орендарем за письмовою згодою орендодавця

поліпшення орендованої земельної ділянки за власний рахунок

орендодавець зобов'язаний компенсувати витрати на її поліпшення,

якщо інше не передбачено договором оренди.

Здійснені орендарем без згоди орендодавця витрати на

поліпшення орендованої земельної ділянки, які неможливо

відокремити без заподіяння шкоди цій ділянці, не підлягають

відшкодуванню.

Орендар вправі залишити за собою здійснені ним за власний

рахунок вигоди від поліпшення орендованої земельної ділянки, якщо

ці поліпшення можуть бути відокремлені без заподіяння шкоди

земельній ділянці.

Стаття 29. Відшкодування збитків унаслідок зміни стану

орендованої земельної ділянки

У разі погіршення орендарем корисних властивостей орендованої

земельної ділянки, пов'язаних із зміною її стану, орендодавець має

право на відшкодування збитків.

Збитки, завдані третім особам у зв'язку з використанням

орендарем земельної ділянки, відшкодовуються орендарем на

загальних підставах.

Розміри збитків визначаються сторонами договору оренди. У

разі недосягнення сторонами згоди про розмір відшкодування збитків

спір вирішується в судовому порядку.

Стаття 35. Розгляд спорів, пов'язаних з орендою землі

Спори, пов'язані з орендою землі, вирішуються у судовому

порядку.

Стаття 36. Відповідальність сторін за невиконання зобов'язань

за договором оренди землі

У разі невиконання зобов'язань за договором оренди землі

сторони несуть відповідальність згідно із законом та договором.

Орендодавець несе відповідальність за недоліки переданої в

оренду земельної ділянки, що не були передбачені договором оренди

і перешкоджають використанню земельної ділянки за договором. У

разі виявлення таких недоліків орендар має право вимагати:

зменшення орендної плати або відшкодування витрат на усунення

недоліків;

відрахування з орендної плати певної суми своїх витрат на

усунення таких недоліків з попереднім повідомленням про це

орендодавця;

дострокового розірвання договору.

Орендодавець не несе відповідальності за наслідки, пов'язані

з недоліками переданої в оренду земельної ділянки, якщо такі

недоліки обумовлені договором оренди.

34.

Оскільки після видачі державного акту право на земельну частку (пай) припиняється і виникає право власності на земельну ділянку, насправді загальна кількість договорів оренди земельних часток (паїв) (у суворому розумінні) становить різницю двох наведених цифр, тобто біля 0,48 млн. Середній розмір орендної плати на рік за 1 гектар складає 296,4 грн. - сума, на наш погляд, мізерна.

Загальна характеристика. Таке явище, як «оренда земельних часток (паїв)», було вперше запроваджене Указом Президента України «Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)» від 15.12.1998 № 1353, причому передбачалося, що для укладення договору «оренди» достатньо бажання однієї сторони - «селянина-пенсіонера», за змістом Указу, інша сторона («підприємства, установи, організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва») у цьому випадку була зобов´язана укласти договір. Встановлювався мінімальний розмір орендної плати - 0,5 відсотка вартості земельної частки (паю). На виконання Указу було прийнято ПКМ від 23.04.1999 № 672 «Про проведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати за оренду земельної частки (паю) у грошову».

В подальшому сфера застосування «оренди» земельних часток (паїв) була розширена. Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.1999 № 1529 передбачалося (пп.«а» п. 1) «запровадження обов´язкового укладання договорів оренди земельної частки (паю) з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах на рівні не менше одного відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості частки (паю)». Згодом Указом від 02.02.2002 № 92 (п. 1) граничний розмір орендної плати було «встановлено» на рівні не менше 1,5 відсотка, а ще пізніше, Указом від 19.08.2008 № 725/2008 - на рівні 3 відсотків вартості земельної частки (паю).

На наш погляд, в силу конституційно встановленої компетенції Президента, а також формулювань самих Указів (де містяться не норми загального застосування, а вказівки органам виконавчої влади «вжити організаційних заходів») положення зазначених Указів не мають і не можуть мати обов´язкового характеру. Між тим, на практиці вони частіш за все сприймаються як обов´язкові, і відносини з оренди земельних часток (паїв) набули великого поширення.

У спеціальній літературі зазначалося, що про «оренду» земельних часток (паїв) мова може йти з надзвичайно великою долею умовності, таку «оренду» в жодному разі не можна вважати орендою землі.

На наш погляд, у всьому масиві договорів «оренди» земельних часток (паїв) слід вирізняти випадки, коли «орендарі» є суб´єктами права колективної власності на землю, що виникло в них на підставі положень ЗКУ в редакції 1992 р. - у такому випадку

«оренда» фактично передбачає стимулювання суб´єкта права на земельну частку (пай) до того, щоб він утримувався від реалізації свого права на виділення земельної частки (паю) в натурі. Суб´єкт же права колективної власності продовжує використовувати земельну ділянку, що й так належить йому на праві власності.

Починаючи з листопада 1995 р. в Донецькій області здійснювалася реорганізація КСП шляхом створення нових суб´єктів господарювання, що використовували земельні ділянки на підставі т. зв. договору про рентні платежі, що за змістом є практично тотожними описаному варіанту договору «оренди» земельних часток (паїв).

Договір оренди земельної частки (паю), що передбачав стимулювання суб´єкта права на земельну частку (пай) до того, щоб не виділяти свій пай в натурі (див.вище п. 3.1).

Між тим, в більшості випадків договори «оренди» земельних часток паїв є саме засобом створення видимості законності землекористування сільськогосподарських підприємств, що утворилися на місці ліквідованих КСП. Фактично, йдеться ні про що інше, як про «звичайну» оренду земельних ділянок, адже, враховуючи наявність схем поділу земель колективної власності (див. вище), практично кожен суб´єкт права на земельну частку (пай) знає, яка ділянка належатиме йому. А орендар відповідно до договору оренди земельної частки (паю), відповідно, приступає до її використання.

Попри очевидну незаконність подібної практики (договір «оренди земельної частки паю» не відповідає і не може відповідати вимогам до договору оренди земельної ділянки, яка ще не перебуває у власності «орендодавця») вона набула величезних масштабів. За таких умов держава вже не могла формально «відмахнутися» від неї. Навпаки, законодавець став розглядати договори «оренди» земельних часток (паїв) як законні та навіть спробував надати їм певної стабільності. Так, абз.1 п. 8 розділу X «Перехідні положення» ЗКУ було передбачено «переважне право» сільськогосподарського підприємства-орендаря «на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк».

Таке право фактично не має механізму реалізації. Напевно, саме у зв´язку із цим у абз.2 розділу IX «Перехідні положення» ЗУ «Про оренду землі» в ред. від 02.10.2003 було передбачено, що « [п]ісля виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін». Таким чином, незважаючи на всю сумнівність конструкції «оренди» земельних часток (паїв), на наш погляд, законодавець легітимізував відповідні відносини і, більш того, передбачив їх обов´язкову трансформацію у «класичну» оренду після виділення земельної частки (паю) на місцевості.

Між тим, мусимо відзначити, що нещодавно ВСУ чомусь витлумачив процитоване положення ЗУ «Про оренду землі» у зовсім незрозумілий для нас спосіб - він, пославшись на нього, фактично проігнорував його зміст, вважаючи, що «переукладення» договорів оренди після виділення земельної частки (паю) в натурі є нічим не обмеженим правом власника ділянки, а не його обов´язком.

Типова форма. Наказом Держкомзему від 17.01.2000 № 5 затверджено Типовий договір оренди земельної частки (паю). У правовій доктрині існує думка (її дотримується, наприклад, М. В. Шульга), за якою Типовий договір оренди земельної частки (паю) обов´язковим. Існує і судова практика визнання недійсними або

Реєстрація. Реєстрація договорів оренди земельних часток (паїв) передбачена Указом Президента України від 03.12.1999 № 1529 (шляхом вказівки КМУ «вжити організаційні заходи» щодо «запровадження спрощеного порядку реєстрації договорів»), порядок реєстрації встановлений ПКМ «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)» від 24.01.2000 № 119. Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦКУ, «правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом». Згадана постанова Кабінету Міністрів, а також Указ Президента законом не є, тому, на наш погляд, договори оренди земельних часток (паїв) є укладеними з моменту, коли сторони досягай згоди з усіх істотних умов (ст. 638 ЦКУ), нереєстрація договорів правових наслідків не тягне.

35.

Стаття 8. Суборенда земельних ділянок

Орендована земельна ділянка або її частина може передаватися

орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це

передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового

повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна

ділянка або її частина може бути передана в суборенду.

Умови договору суборенди земельної ділянки повинні

обмежуватися умовами договору оренди земельної ділянки і не

суперечити йому.

Строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного

договором оренди землі.

У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди

земельної ділянки припиняється.

Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній

реєстрації.

За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки

посвідчується нотаріально.

Передача в суборенду земельних ділянок, на яких розташовані

цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій

державної або комунальної власності, а також заснованих на майні,

що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних

підрозділів, забороняється.

Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення

на період дії договору оренди можуть обмінюватися належними їм

правами користування земельними ділянками шляхом укладання між

ними договорів суборенди відповідних ділянок, якщо це передбачено

договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

36.

Державна реєстрація договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 ЗУ «Про оренду землі», ч. 5 ст. 126 ЗКУ договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Саме після державної реєстрації договір оренди землі набирає чинності (ст. 18 Закону, ст. 210 ЦКУ).

Згідно Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права оренди земельної ділянки проводиться в органі державної реєстрації прав, де зареєстровано право власності на земельну ділянку. Підставою для державної реєстрації права оренди земельної ділянки є договір оренди земельної ділянки строком більшим за один рік. На підтвердження факту реєстрації права оренди видається документ про державну реєстрацію речових прав, що підписується державним реєстратором прав і засвідчується печаткою.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється територіальним органом Держземагентства за її місцезнаходженням на підставі заяви. На підставі п. 13-3 вищезазначенної постанови до заяви додаються такі документи:

1) копія документа, що посвідчує особу, якій надається земельна ділянка у власність або власника земельної ділянки, а у разі подання заяви уповноваженою ним особою – також копія документа, що підтверджує його повноваження діяти від імені таких осіб;

2) копія реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) згідно з державним реєстром фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів – для фізичної особи, крім осіб, які через свої релігійні переконаннявідмовляютьсявідприйняття номера та

повідомили про це відповідний орган державної податкової служби,ідентифікаційного коду згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податкового номера – для юридичной особи;

3) технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність (користування) – у разі надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої встановленні в натурі (на місцевості), без змін її цільового призначення;

4) проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність (користування) у разі надання у власність (користування) земельної ділянки із зміною цільового призначення та/або надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої не встановленні в натурі (на місцевості);

5) технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, право користування земельною ділянкою, при поділі чи об’єднанні земельних ділянок з позначкою територіального органу Держземагентства про визначеннякадастрового номера – у разі поділу земельної ділянки чи об’єднання земельних ділянок;

6) цивільно правовий договір про відчуження земельної ділянки – у разі продажу земельної ділянки із земель державної та комунальної власності;

7) договір оренди земельної ділянки – у разі оренди земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності (кількість примірників договору повинна бути на один примірник більша, ніж кількість сторін договору);

8) копія документа, що підтверджує право спадкоємця на земельну ділянку, у разі звернення спадкоємця громадянина України, щодо якого прийнято рішення про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки відповідно до законодавства;

9) рішення суду – у разі здійснення державної реєстрації на підставі рішення суду;

10) копію документів, що підтверджують оплату за проведення:

державної реєстрації земельної ділянки, державної реєстрації держаного акта – у разі державної реєстрації земельної ділянки та державного акта;

державної реєстрації земельної ділянки, державної реєстрації договору оренди земельної ділянки – у разі державної реєстрації земельної ділянки;

державної реєстрації обмеження у використанні земельної ділянки – у разі, коли на момент державної реєстрації земельної ділянки існують обмеження у її використанні.

37.

Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів «обмеження» та «обтяження», часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі.

Цивільне законодавство вживає термін обтяження і навіть пропонує його визначення.

Зокрема, відповідно до ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів». Очевидно, заборона здійснення певної правомочності може розглядатися як обмеження права.

Термін обтяження (щодо рухомого майна) визначається як «право обтяжувана на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувана на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна» (ч. 1 ст. З ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003). Таким чином, як бачимо, поняття «обтяження» та «обмеження» чітко не розрізняються.

На думку В. В. Носіка, «обмеження права власності на земельні ділянки доцільно розглядати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи у договорі у випадках, передбачених також законом». Вони «стосуються суб´єкта права і спрямовані на вчинення землевласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб». Натомість, обтяження права власності на землю «характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ділянки як об’єкта права; встановлюються з метою забезпечення інтересів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов’язків, пов’язаних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов».

Д. В. Бусуйок вважає, що «є всі підстави стверджувати, що обтяження прав на землю є різновидом обмежень прав на землю». На думку дослідниці, «обмеження прав на землю є багатоаспектним явищем. Під ними слід розуміти функціональний інститут земельного права, правовідносини щодо обмеження прав на землю та суб’єктивний обов’язок щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, що належать уповноваженій особі».

В. К. Гуревський поділяє обмеження за змістом правовідносин на: а) ті, які надають право користуватись чужою земельною ділянкою; б) які забороняють здійснювати певні дії на власній земельній ділянці; в) які є поєднанням перших та других.

Існує думка, за якою не можна сприймати як обмеження специфічні обов´язки (обтяження), що покладаються на землевласника чи землекористувача (ст. ст.. 91, 96 ЗК тощо). Як з

38.

на нашу думку, коли мова йде про обмеження права власності на

землю, то, в першу чергу, слід розрізняти дві основні групи: 1) норма-

тивні обмеження права власності на землю; 2) обтяження земельних ді-

лянок.

Якщо говорити про конкретні приклади нормативних обмежень пра-

ва власності на землю, то одним з найбільш фундаментальних з них є

вимога використання земельних ділянок за цільовим призначенням.

значну групу нормативних обмежень становлять обмеження екологіч-

ного характеру, закріплені в законодавстві у вигляді правил щодо зем-

лекористування. до нормативних обмежень права власності на землю

також слід відносити правила про добросусідство (глава 17 земельного

кодексу України), положення щодо мораторію на відчуження земель та

ін.

дещо складніше робити узагальнення щодо обтяжень земельних ді-

лянок, оскільки вони є набагато різноманітнішими за правовою приро-

дою. В своїй сукупності вони доповнюють встановлені законодавством

нормативні межі здійснення права власності на землю, встановлюючи

індивідуальні межі здійснення конкретного суб’єктивного права влас-

ності.

особливістю обтяжень виступає їх індивідуальний характер: вони

виникають на підставі індивідуально-правових актів чи правочинів; ма-

ють адресний характер; підлягають спеціальній реєстрації, що виступає

умовою їх дійсності чи забезпечує пріоритет над іншими обтяженнями.

основна особливість обтяжень полягає у їх адресному характері,

оскільки вони виникають щодо окремо визначених земельних ділянок

або всього майна їх власників (останнє найбільш характерно для публіч-

них обтяжень). на це, зокрема, звертає увагу В.і. семчик, відзначивши,

що обтяження стосуються права конкретних власника чи користувача

конкретної земельної ділянки [4, с. 131]. В такому разі виникає певна

“прив’язка” обтяження до певного об’єкта, ми можемо говорити про

слідування конкретного обтяження за земельною ділянкою; такі обме-

ження не лише звужують можливості власника щодо реалізації певних

правомочностей, але і безпосередньо впливають на сам об’єкт, обтяжу-

ючи його [7, с. 28].

Обмеження-це заборона або покладення на субєктівзем.права додаткового обовязку щодо вчинення дій, повязаних з набуттям, використанням та відчуженням земельних ділянок . Обмеження прав власників земельних ділянок - закріплені в установленому порядку заборони щодо здійснення окремих видів діяльності, пов'язаної з використанням землі, вимоги утримуватися від певних дій чи надання обмеженої можливості використання з чітко визначеною метою чужої земельної ділянки.

В літературі обмеження також поділяють на загальні та спеціальні. Під загальними обмеженнями прав на землю слід розуміти обмеження, які поширюються на здійснення певною категорією суб'єктів прав на землю своїх правомочностей в рівній мірі.

До спеціальних обмежень прав на землю відносяться обмеження, які поширюються на здійснення певноюкатегорією суб'єктів прав на землю своїх правомочностей не в рівній мірі, тобто вибірково.

За способом встановлення обмежень:

законом (напр., заборона іноземцям набувати у власність землі с\г)

договором (заборона передачі зем.ділянки в суборенду)

судом (заборона певної діяльності власника сусідньої зем.ділянки)

За обєктом обмеження:

щодо певних субєктів

щодо певних земель

За терміном:

постійні (заборона самостійно змінювати цільове призначення)

тимчасові (заборона на відчуження до 1 січня 2005 зем.ділянокс\г призначення, наданих для ведення тов. с\гв-цтва)

До постійних можуть бути віднесені обов'язки власників земельних ділянок своєчасно сплачувати земельний податок; непорушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та
обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон, тощо.

Тимчасовими є обмеження щодо цільового використання земельних ділянок; купівлі-продажу земельнихділянок с/г призн.; обмеження загальної площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення (до 1 січня 2015 р.); заборона на внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств (до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та ринок земель).

За правовою формою:

заборона (найбільш поширена)

додатковий обовязок(обовязок відчуження іноземцями протягом року зем.ділянокс\г, набутих у спад.

39.

На підставі аналізу способів встановлення обмежень прав на землю дисертант визначає поняття способів встановлення обмежень прав на землю як діяльності управомочених на це осіб, яка спрямована на визначення та юридичну об’єктивізацію змісту обмежень прав на землю. При цьому обґрунтовується висновок про те, що існує два види способів встановлення обмежень прав на землю: правотворчість, тобто діяльність компетентних державних органів, спрямована на встановлення юридичних норм, які визначають зміст певних обмежень прав на землю; правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою встановлення змісту обмежень прав на землю. У роботі звертається увага на те, що за способом об’єктивізації юридичних норм правотворчість поділяється на такі види: а) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття закону; б) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття підзаконного нормативно-правового акта на основі та на виконання закону; в) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття комплексу нормативно-правових актів, що складаються з закону та прийнятого на його основі та на його виконання підзаконного нормативно-правового акта. Правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою встановлення змісту обмежень прав на землю, поділяються на договори та судові рішення. Останні є юридичними фактами, що складають юридичні склади, на підставі яких виникають обмеження прав на землю.

40.

У підрозділі 2.1. “Правове регулювання обмежень набуття права власності на землю” досліджується юридична природа обмежень набуття права власності на землю. Зазначається, що правове регулювання обмежень щодо набуття земельних ділянок у власність є ефективним засобом регулювання земельних відносин відповідно до інтересів Українського народу. Обґрунтовується доцільність застосування ряду обмежень набуття права власності на землю. По-перше, доцільним є застосовування обмежень правоздатності суб’єктів прав на землю набувати у власність земельні ділянки. Так, наприклад, іноземні особи не мають права набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення. По-друге, уявляються обґрунтованими встановлені в законодавстві обмеження підстав набуття права власності на землю іноземними громадянами та особами без громадянства. По-третє, цілком допустимим, на наш погляд, видом обмежень щодо набуття землі у власність є вилучення земельних ділянок з цивільного обороту. Так, до таких земель слід віднести земельні ділянки, які не підлягають приватизації. По-четверте, доцільним є застосування таких обмежень набуття землі у власність, як обмеження оборотоздатності земельних ділянок.

41.

Підрозділ 2.2. “Правове регулювання обмежень щодо розпорядження землею” присвячений визначенню правових засад обмеження розпорядження землею на праві власності. Обґрунтовується точка зору, згідно якої обмеження щодо розпорядження земельними ділянками поділяються на прямі та непрямі. При встановленні непрямих обмежень власники земельних ділянок не позбавляються повністю правомочності щодо розпорядження належними їм на праві власності земельними ділянками. До останніх відносяться обмеження щодо набуття земельних ділянок у власність певними категоріями суб’єктів. Прямими слід, на думку дисертанта, вважати повні або майже повні обмеження права розпорядження землею, які або повністю забороняють відчуження земель їх власниками, або дозволяють їх відчуження лише незначній кількості суб’єктів, наприклад, публічним власникам (державі чи територіальній громаді).

Аналізуючи досвід зарубіжних країн у правовому регулюванні земельних відносин, дисертант відмічає, що прямі (повні або майже повні) обмеження права власності на землю є нетиповим засобом обмеження права власності на землю в країнах з розвинутою ринковою економікою. Разом з тим, в земельному законодавстві України містяться норми, якими встановлено пряме обмеження здійснення права власності на землю. Мова йде про норми, якими встановлений мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення та земельних часток (паїв) їх власниками. Підтримуючи наведену в юридичній літературі концепцію щодо недоцільності блокування вторинного ринку земель товарного сільськогосподарського виробництва, створення перепон у формуванні земельних масивів сільськогосподарських товаровиробників, дисертант робить висновок про те, що норми, якими встановлений мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення, не можна вважати такими, якими встановлені обґрунтовані обмеження здійснення власниками земельних ділянок правомочності розпорядження ними.

Разом з тим, у роботі звертається увага на доцільність застосування таких обмежень щодо здійснення розпорядження земельними ділянками, які являють собою обтяження земельних прав. Встановлення на земельну ділянку, яка перебуває у приватній власності, прав інших осіб призводить до допустимого звуження меж здійснення розпорядження земельною ділянкою її власником та одночасно забезпечує права інших осіб на неї.

Ст. 115

Зони особливого режиму використання земель - території з обмеженим режимом використання, які встановлюються навколо військових об´єктів з метою їх фізичної охорони, а також для захисту населення від впливу таких об´єктів (таке визначення випливає із ч. 1 ст. 115 ЗКУ, ст. З ЗУ «Про використання земель оборони»).Ст. З ЗУ «Про використання земель оборони» відносить до зон осо-бливого режиму використання земель прикордонну смугу. Правовий режим прикордонної смуги визначається ЗУ «Про державний кордон України» (ст. ст.. 18, 22-24), а також ПКМ від 27.07.1998 № 1147 «Про прикордонний режим».

Глава 17 ст 103-109

46. Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів «обмеження» та «обтяження», часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі.

Цивільне законодавство вживає термін обтяження і навіть пропонує його визначення.

азначала І. О. Іконицька, «... жодною мірою обов’язки та повинності не можуть бути віднесені до обмеження прав власника».

Довідка містить формулювання «сервітутні обмеження (обтяження) - ЛЕП 0,4 кВ», що свідчить про нерозуміння природи земельного сервітуту, 3 одного боку, та обмежень прав на земельну ділянку, що випливають із факту наявності на ній ЛЕП. Причиною такого становище є насамперед використання у роботі органів земельних ресурсів т. зв. «Українського класифікатора обмежень прав власності на землю та використання земельних ділянок».

Із змісту видно, що поняття «сервітут», «охоронна зона», «санітарно-захисна зона» розглядаються виконавцем технічної документації із землеустрою як синоніми, яке не випливає із права іншої особи. Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, при викладенні матеріалу даної теми будемо виходити і ми.

Слід звернути увагу, що правила про обмеження прав на землю складають значну частину земельно-правового регулювання. Наявність значної кількості обмежень прав на землю обумовлена специфікою землі як об´єкта права.

Ще римському праву були відомі обмеження права власності на земельні ділянки, у тому числі такі, що випливали із прав інших осіб. Так, право власності на публічні дороги обмежувалося правом всіх і кожного пересуватися по них, переміщувати вантажі та худобу (Дігести Юстиніана). Власники приватних доріг також у певних випадках повинні були надавати їх «для всіх і кожного». Аналогічний режим поширювався на ріки.

Власник будівлі повинен був залишати навколо неї вільний простір у 2,5 фути шириною для запобігання пожежам (фрагмент 5 титулу 13 книги 47 Дігест). Існували правила щодо форми будівель, встановлювався обов´язок підтримання їх у пристойному та справному вигляді (фрагменти 46 та 58 Титулу 2 книги 39 Дігест).

49.

Добросусідство - передбачає собою правила і норми спрямовані на забезпечення такого використання землі, за якого власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдавалось б найменше незручностей.

Такими незручностями є затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення.

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.

У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням.

Власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.

51.

Правова регламентація обмеження чи припинення права власності на землю (земельну ділянку) забезпечується нормами Конституції України, Цивільного та Земельного кодексів України, законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про плату за землю», «Про фермерське господарство» тощо.

Припинення права власності на природні ресурси здійснюється на основі певних юридичних фактів, серед яких виокремлюють чотири основні групи:

обставини, пов’язані з припиненням існування об’єкта права власності;
обставини, пов’язані з припиненням існування суб’єкта права власності (смерть громадянина, припинення діяльності юридичної особи);
добровільна відмова (договори купівлі-продажу, дарування тощо);
примусове відчуження у власника природного об’єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природного об’єкта, що використовується безгосподарно чи засобами, що призводять до його знищення).

До останньої групи підстав можна також віднести конфіскацію, реквізицію, вилучення об’єкта з мотивів суспільної необхідності. Подібний перелік підстав припинення права власності містить ст. 346 Цивільного кодексу України.

Ці положення є справедливими і тоді, коли йдеться про підстави припинення прав на землю.

Глава 22 Земельного кодексу України має назву «Припинення прав на землю» і визначає перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку:

добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
конфіскація за рішенням суду;
невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк.

Земельним законодавством також передбачено перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будову, споруди, що знаходяться на ній, якщо інше не передбачено договором відчуження і не змінюється цільове призначення земельної ділянки.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. І тоді органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
конфіскація;
викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
примусового звернення стягнення на земельну ділянку з зобов’язань власника;
невідчуження земельної ділянки іноземцями та особами без громадянства у встановлений строк;
неусунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

При цьому під допущеними порушеннями законодавства розуміють:

забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами;
засмічення земель забороненими рослинами;
пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем;
порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються;
використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення.

58.

Стаття 7. Викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого
майна, що на них розміщені, для суспільних потреб

1. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування
відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим
Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об'єктів
нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності
фізичних або юридичних осіб, для таких суспільних потреб:

забезпечення національної безпеки і оборони;

будівництво, капітальний ремонт, реконструкція та
обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і
енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, нафто-,
газо- та водопроводів, ліній електропередачі, зв'язку, аеропортів,
нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об'єктів,
необхідних для їх експлуатації;

розміщення іноземних дипломатичних представництв та
консульських установ, представництв міжнародних організацій в
Україні згідно з міжнародними договорами України, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

розміщення та обслуговування об'єктів, пов'язаних із
видобуванням корисних копалин;

будівництво захисних гідротехнічних споруд;

будівництво та обслуговування нафтових і газових свердловин
та виробничих споруд, необхідних для їх експлуатації, споруд для
підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів,
захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва;

створення міських парків, будівництво дошкільних навчальних
закладів, майданчиків відпочинку, стадіонів та кладовищ;

розташування об'єктів природно-заповідного фонду.

2. Рішення про викуп земельних ділянок, інших об'єктів
нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб,
визначених частиною першою цієї статті, органи виконавчої влади чи
органи місцевого самоврядування приймають на підставі генеральних
планів населених пунктів та іншої містобудівної документації,
матеріалів погодження місця розташування таких об'єктів проектів
землеустрою щодо відведення земельної ділянки та іншої
документації із землеустрою, затверджених в установленому
законодавством порядку.{ Абзац перший частини другої статті 7 із змінами, внесеними
згідно із Законом N 5070-VI ( 5070-17 ) від 05.07.2012 }

Місце розташування об'єкта, під розміщення якого здійснюється
викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на
ній розміщені, погоджується в порядку, встановленому статтею 151
Земельного кодексу України ( 2768-14 ).

У разі прийняття рішення про викуп чи примусове відчуження
частини земельної ділянки для суспільних потреб виділення такої
частини в окрему земельну ділянку здійснюється за відповідною
технічною документацією із землеустрою, підставою для розроблення
якої є нотаріально посвідчена згода власника земельної ділянки на
поділ земельної ділянки чи рішення суду.{ Частину другу статті 7 доповнено абзацом третім згідно із
Законом N 5070-VI ( 5070-17 ) від 05.07.2012 } Ініціатива щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб може
належати лише органам виконавчої влади чи органам місцевого
самоврядування, спеціальним адміністраціям щодо управління
територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, особам, які
отримали спеціальний дозвіл (ліцензію) на користування надрами, і
підприємствам, які здійснюють будівництво, капітальний ремонт,
реконструкцію, експлуатацію об'єктів транспортної та енергетичної
інфраструктури, захисних гідротехнічних споруд і які погодили
місце розташування таких об'єктів у випадках та в порядку,
визначених статтею 151 Земельного кодексу України ( 2768-14 ).

За наслідками розгляду пропозицій суб'єктів, зазначених в
абзаці першому частини першої цієї статті, відповідний орган
виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування у місячний
строк з дня надходження такої пропозиції приймає рішення про викуп
земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній
розміщені, для суспільних потреб.

2. Орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування,
який прийняв рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, зобов'язаний письмово
повідомити про це їх власника (власників) протягом п'яти днів з
дня прийняття такого рішення, але не пізніше як за три місяці до
їх викупу. Цей строк поширюється також на тих осіб, які стануть
власниками таких об'єктів протягом трьох місяців з дня надходження
зазначеного повідомлення.

3. Інформація (письмове повідомлення) надсилається власнику
(власникам) земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що
на ній розміщені, рекомендованим листом з повідомленням про
вручення або вручається йому (їм) особисто під розписку.

Орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування
зобов'язаний забезпечити отримання власником (власниками)
земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній
розміщені, щодо яких прийнято рішення про їх викуп, письмового
повідомлення в обсязі, передбаченому цією статтею.

Власник (власники) земельної ділянки, інших об'єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, протягом одного місяця з
дня отримання інформації (письмового повідомлення) згідно із
статтею 10 цього Закону письмово повідомляє відповідний орган
виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування про надання
згоди на проведення переговорів щодо умов викупу або відмову від
такого викупу.

Викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна,
що на ній розміщені, здійснюється шляхом укладення договору
купівлі-продажу, що підлягає нотаріальному посвідченню та
державній реєстрації. У разі надання особі у власність земельної
ділянки чи іншого майна замість викупленого може укладатися
договір міни.

2. Викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна,
що на ній розміщені, може здійснюватися лише за згодою їх
власників.

У разі досягнення згоди щодо викупу земельної ділянки, інших
об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, сторони укладають
договір купівлі-продажу (іншого правочину, що передбачає передачу
права власності).

59.

Розділ III
        ПРИМУСОВЕ ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК,
            ІНШИХ ОБ'ЄКТІВ НЕРУХОМОГО МАЙНА,
                   ЩО НА НИХ РОЗМІЩЕНІ,
           З МОТИВІВ СУСПІЛЬНОЇ НЕОБХІДНОСТІ

Стаття 15. Підстави для примусового відчуження земельних
ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на
них розміщені, з мотивів суспільної необхідності

1. У разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших
об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих
об'єктів для суспільних потреб зазначені об'єкти можуть бути
примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як
виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під
розміщення:

об'єктів національної безпеки і оборони;

лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної
інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних
трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафтових і
газових терміналів, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх
експлуатації;

об'єктів, пов'язаних із видобуванням корисних копалин
загальнодержавного значення;

об'єктів природно-заповідного фонду;

кладовищ.

2. Примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, допускається, як виняток, з
мотивів суспільної необхідності лише в разі, якщо будівництво
зазначених у частині першій цієї статті об'єктів передбачається
здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням
економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших
чинників.

3. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної
необхідності здійснюється за рішенням суду.

Стаття 16. Порядок примусового відчуження земельних ділянок,
інших об'єктів нерухомого майна, що на них
розміщені, з мотивів суспільної необхідності

1. Орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування,
що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі
недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об'єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для
суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону
звертається до адміністративного суду із позовом про примусове
відчуження зазначених об'єктів.

2. Вимога про примусове відчуження земельної ділянки, інших
об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, підлягає
задоволенню, у разі якщо позивач доведе, що будівництво,
капітальний ремонт, реконструкція об'єктів, під розміщення яких
відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення права
власності на таке майно попереднього власника.

3. У разі задоволення позовних вимог рішенням суду
визначається викупна ціна та порядок її виплати, а також перелік
та порядок надання майна замість відчуженого. Одночасно із
задоволенням позовних вимог щодо примусового відчуження земельної
ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з
мотивів суспільної необхідності суд може задовольнити вимоги щодо
знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних
насаджень, розміщених на земельній ділянці, що підлягають
примусовому відчуженню.

4. Рішення суду про примусове відчуження земельної ділянки,
інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, разом із
документами, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому
власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності на
нерухоме майно, надане замість відчуженого, є підставою для
державної реєстрації права власності держави чи територіальної
громади на зазначені об'єкти.

5. Попереднє повне відшкодування вартості земельної ділянки,
інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у грошовій
формі здійснюється шляхом внесення органом виконавчої влади чи
органом місцевого самоврядування, що прийняв рішення про
відчуження земельної ділянки, коштів на депозит нотаріальної
контори в порядку, встановленому законом, за місцем розташування
земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній
розміщені, або перерахування коштів на зазначений власником цих
об'єктів банківський рахунок.

Стаття 17. Припинення права власності на нерухоме майно у
зв'язку з примусовим відчуженням земельної ділянки
з мотивів суспільної необхідності

1. Припинення права власності на житловий будинок, інші
будівлі, споруди та багаторічні насадження, розміщені на земельній
ділянці, що примусово відчужується з мотивів суспільної
необхідності, здійснюється відповідно до закону.

C т 149

61.

Стаття 148. Конфіскація земельної ділянки

Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Вперше в Земельному кодексі України передбачається конфіскація земельної ділянки. Конфіскація може мати місце виключно лише за рішенням судових органів у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Але необхідно зазначити, що безпосередньо Земельний кодекс України не встановлюють випадки, обсяг та порядок конфіскації земельних ділянок. Лише в статтях 140 та 143 ЗК України передбачена конфіскація як загальна підстава припинення права власності на земельну ділянку та підстава для примусового припинення прав на земельну ділянку.

Конфіскацію земельної ділянки слід розглядати як її примусове безоплатне вилучення у власність держави в якості санкції за злочин або цивільне чи адміністративне правопорушення.

В якості міри цивільно-правової відповідальності конфіскація земельної ділянки може бути застосована судом при визнанні недійсними угод щодо земельних ділянок, укладених із порушенням встановленого законом порядку їх кулівлі-продажу, дарування, застави, обміну тощо.

В кримінальному праві конфіскація майна розглядається як один із видів покарань, що віднесений до додаткових. Відповідно до ст. 69 Кримінального Кодексу України, покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу України.

В Кодексі про адміністративні правопорушення, конфіскація розглядається як один із видів адміністративних стягнень, а саме: конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. Конфіскація предметів може застосовуватися як основне, так і додаткове адміністративне стягнення.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України.

Ст 150

63.

У земельному законодавстві термін «гарантія» (від франц. ^агагШе — забезпечення, запорука) застосовується щодо забезпечення прав на володіння, користування та розпорядження землею всіх без винятку суб'єктів, які є учасниками земельних правовідносин.

Гарантії прав на землю передбачені розділом V Земельного кодексу України. Умовно їх можна поділити на три різновиди: гарантії захисту прав на землю; гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам; гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів.

Гарантії захисту прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, ст. З Конституції України проголошує, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Основному Законі закріплено положення, згідно з яким держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13). Особливе значення має ст. 14 Конституції, яка передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Зазначені положення Конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві.

Серед гарантій захисту прав на землю важливими є гарантії права власності на земельну ділянку. Земельний ко декс України передбачає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Кодексом або іншими законами України. До таких випадків Земельний кодекс відносить: конфіскацію земельної ділянки (ст. 148); невідчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземними юридичними особами, якщо вона була отримана ними у спадщину та не відчужена протягом року (ст. 145); використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст. 143) та деякі інші.

Гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам передбачені ст. 156 ЗК кодексу України. Зазначеним суб'єктам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Важливого значення набувають гарантії, пов'язані з вирішенням земельних спорів. Звернення до суду для захисту земельних прав сторонам у земельних спорах гарантується Конституцією України (ст. 8)

Звернення до суду за вирішенням земельних спорів можливе за такими підставами: претензії суб'єкта земельних правовідносин щодо набуття або припинення права власності на землю чи права землекористування; порушення земельних сервітутів та правил добросусідства; порушення зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди власникам землі та землекористувачам, та деякими іншими.

Вирішення земельних спорів поновлює порушені права та законні інтереси власників земельних ділянок і землекористувачів, встановлює зміст і межі повноважень сторін спору, а також їх обов'язкову поведінку однієї сторони щодо іншої.Тим самим земельні спори гарантують реалізацію прав суб'єктів земельних правовідносин на землю.

64.

Одним з елементів змісту суб'єктивного земельного права є можливість його захисту у встановленому порядку.

Захист суб'єктивного права на землю являє собою захист правомочностей (окремих або взятих разом) та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача. Право на захист — це надана уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Сутність права на захист полягає у можливості його володаря самому вчиняти юридично значущі активні дії. Воно має конституційну природу та існує у межах відносин держави і суб'єкта.

Конституція України (ст. 13) передбачає, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб'єктів права власності і гарантує кожному захист його прав і свобод. Ці принципові положення мають визначальне значення і для суб'єктів земельних правовідносин.

Земельний кодекс України гарантує і забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права власності і права користування на конкретні земельні ділянки.

Власник земельної ділянки чи землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав на землю здійснюється в адміністративному та судовому порядку.

Слід мати на увазі, що згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових та службових осіб, у тому числі й при порушенні земельних прав.

Земельний кодекс України (ст. 152) визначає перелік способів захисту земельних прав, який не є вичерпним. До цього переліку включено відомі цивільному законодавству основні способи захисту суб'єктивних прав. Крім того, аналіз земельно-правових норм свідчить, що закріплення дістали й деякі інші способи захисту прав на землю. Йдеться, зокрема, про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, тощо.

Способи захисту прав на землю досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності на земельну ділянку чи права землекористування, інші — опосередковано. Всі зазначені способи захисту прав на землю можна класифікувати на окремі відносно самостійні групи. Зокрема, виділяють речово-правові, зобов'язально-правові та спеціальні спо соби захисту земельних прав.

Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо спрямовані на захист суб'єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов'язальних відносинах з порушником.

Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист прав суб'єкта як учасника зобов'язальних відносин.

Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особливих випадків порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів. Вони зумовлені особливим колом уповноважених чи зобов'язаних осіб та надзвичайними

обставинами.

До речово-правових способів захисту земельних прав належать: визнання прав на земельну ділянку; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов'язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негатор-ний позов) та ін.

До зобов'язально-правових способів захисту відносять: відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежними виконанням умов договорів (відчуження, придбання, оренди (суборенди) земельної ділянки та ін.); повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, та деякі інші.

Спеціальними способами захисту є: визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів, тощо.

66,67.

Самостійним способом захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки, які перебувають у їх власності чи користуванні, відповідно до ст. 152 ЗК України є відшкодування заподіяних збитків. Воно здійснюється за підстав, передбачених ст. 156, тау порядку, визначеному ст. 157 ЗК України. Обов'язковість відшкодування збитків прямо закріплена правовими приписами Земельного кодексу України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 та 212).

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок та землекористувачам здійснюється тими особами, які їх заподіяли, добровільно або в судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомірних чи неправомірних (протиправних) дій органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян та юридичних осіб. їх відшкодування — важливий захід правової відповідальності особи за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за їїнеправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи їх відшкодування виступає самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

Загальний перелік підстав відшкодування завданих збитків закріплений у ст. 156 ЗК України. Він є невичерпним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його складу входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земельних правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу групу підстав становлять: вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасове зайняття вказаних угідь, земель та чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок. До другої групи входять: погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан тощо. Що стосується неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою, відшкодування земельно-правових збитків здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи у разі використання відповідних земельних ділянок або коли їх діяльність обмежує права власників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що такі збитки можуть відшкодовувати не самі заподіювачі шкоди, а той суб'єкт, в інтересах якого діяв заподіювач шкоди. Так, при вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом за рішенням уповноважених органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землевласників і землекористувачів, заподіяні таким вилученням (викупом), відшкодовують не названі органи, а особи, в інтересах яких було вилучено (викуплено) відповідні земельні ділянки.

Відшкодування збитків — цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку з пошкодженням або знищенням речі, а також витрати, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, до збитків відносять і доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. В останньому випадку йдеться про неодержані доходи, тобто упущену вигоду. Розміри збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених (викупом) зазначених земель з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147 та 149—151 ЗК України, визначаються для земельних ділянок, що перебувають на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки. Така вартість встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, що проводиться згідно з п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земельних ділянок, визначають комісії, створені Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 ЗК України. При цьому розміри збитків встановлюють у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент заподіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Відновну вартість визначають на основі нормативів та індексів відновної вартості.

Збитки, заподіяні внаслідок самовільного тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, відшкодовуються з урахуванням вимог ст. 212 ЗК України.

До неправомірних обмежень прав власників землі і землекористувачів відносять дії, пов'язані з втручанням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення цими суб'єктами повноважень щодо володіння, користування належними їм земельними ділянками, самовільним зайняттям земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших властивостей земель.

Збитки, заподіяні самовільним зайняттям земельних ділянок, псуванням, забрудненням земель та іншими порушеннями земельного законодавства відшкодовуються особами, які їх заподіяли, відповідно до статей 211 і 212 ЗК України та з урахуванням цивільно-правових приписів.

Право на відшкодування збитків, зумовлених забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, гарантується законом і державі. У цьому разі порядок розрахунку розмірів відшкодування шкоди встановлений Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, яка затверджена наказом Мінекоресурсів України від27 жовтня 1997 р. та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 5 травня 1998 р.¹

Збитки відшкодовуються у повному розмірі. їх розмір визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати від земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного до її використання за призначенням, або до повернення самовільнозайнятої ділянки.

Не виключається відшкодування заподіяних збитків винною особою в натурі шляхом відновлення попереднього стану (якості) земельних ділянок або шляхом надання (передачі) земельної ділянки, рівноцінної за розміром і якістю.

69.

Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Правові приписи, які регулюють це питання, зосереджені у розділі V кодексу «Гарантії прав на землю» Земельного кодексу. Це свідчить про те, що інститут земельних спорів є одним з різновидів гарантій прав на землю.

Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.

Земельний спір виникає з приводу дійсного або можливого порушення конкретних земельних прав суб'єкта, причому в останньому випадку розгляд спору триває до фактичного з'ясування обставин, що підтверджують відсутність дійсного порушення земельного права.

Дії, які можуть певною мірою впливати на права та інтереси суб'єктів і виступати причиною спору, можливі як з боку самих носіїв земельних прав, державних та інших органів, так і з боку сторонніх осіб. Вони можуть бути пов'язані із самовільним зайняттям земельної ділянки, створенням перешкод при її використанні, порушенням меж земельних ділянок тощо. Такі дії порушують суб'єктивні земельні права: право власності, право землекористування та ін. Порушуватися водночас можуть одне або кілька земельних прав суб'єкта. Але ці права мають бути чітко визначені та індивідуалізовані.

Сутність вирішення земельного спору компетентним органом полягає у з'ясуванні змісту і меж повноважень сторін спору та встановлення їх обов'язків щодо певних правовідносин.

Предметом земельного спору є заявлена вимога суб'єкта цих правовідносин до компетентного органу щодо забезпечення реалізації належних йому суб'єктивних прав, а в деяких випадках — щодо зобов'язання інших суб'єктів спору додержуватися обов'язків, визначених законодавством.

Земельні спори неоднорідні за своїм складом. Серед сукупності земельних спорів самостійне місце посідають спори: з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності; щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; що виникають внаслідок незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів державної влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самоврядування; що виникають з приводу оренди земельних ділянок.

Враховуючи зміст, суб'єктів спору та інші підстави, їх можна класифікувати на окремі групи. Так, земельні спори можна класифікувати за їх суб'єктним складом. З урахуванням цього критерію земельні спори можуть виникати: між громадянами, юридичними особами, територіальними громадами, адміністративно-територіальними одиницями, між громадянами та юридичними особами, спори за участю державних та інших органів, які наділені повноваженнями щодо вирішення земельних спорів.

Якщо за основу класифікації взяти особливості змісту спорів, то можна виділити такі спори: пов'язані з приватизацією земель державної і комунальної власності, спори про належність земельної частки (паю); майнові спори, які пов'язані із земельними відносинами.

Слід також враховувати, що земля є не тільки територіальним базисом і основним засобом виробництва, а й складовою єдиної екологічної системи. Тому земельний спір можна

вважати різновидом еколого-правового спору. На цій підставі всю сукупність земельних спорів за своєю спрямованістю можна поділити на дві групи — суто земельні спори та земельні спори екологічного спрямування.

До першої групи належать спори щодо порушення вимог раціонального використання земель, прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, у тому числі й орендарів. Виникнення спорів другої групи пов'язане з негативним впливом на стан земель як елемент довкілля. Це спори з приводу псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами, стічними водами та ін.

Класифікація земельних спорів можлива й за іншими ознаками.

Ці спори вирішують уповноважені органи у порядку, який встановленому законом. До таких органів ч. 1ст. 158 Земельного кодексу відносить: суди, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до уваги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції), слід зазначити, що питома вага земельних спорів, які вирішують суди, зростає. Разом з тим, ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати виключно суди. Так, судовому вирішенню підлягають земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним.

Земельний кодекс не виключає вирішення земельних спорів і в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.

Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи місцевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах відповідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж зе-

мельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Певними повноваженнями щодо вирішення земельних спорів наділені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 158 Земельного кодексу вони вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

Порядок розгляду земельних спорів зазначеними органами встановлений ст. 159 Земельного кодексу. У цих випадках суб'єктами, що беруть участь у вирішенні земельного спору, є заявник, відповідач або уповноважені ними представники, суб'єкти, які вирішують спір, а також суб'єкти, які не заінтересовані у розгляді спору, але їх участь є допоміжною у вирішення спору (експерти, свідки) та ін.

Вирішення земельного спору пов'язане з додержанням вимог певної процесуальної форми. Вона здійснюється у межах таких стадій: порушення справи; підготовка до розгляду; розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення; оскарження рішення; виконання рішення.

Сторони спору згідно зі ст. 160 Земельного кодексу мають право знайомитися з матеріалами справи, особисто брати участь у розгляді спору, за власною ініціативою чи на вимогу компетентного органу надавати інформацію, яка має значення для вирішення спору, одержувати копію рішення щодо земельного спору тощо.

Повторна неявка без поважних причин сторони не може бути підставою для відкладення розгляду справи.

Рішення, що виноситься компетентним органом на основі розгляду земельного спору, має відповідати загальним вимогам, встановленим законом. Воно набирає чинності з моменту прийняття і передається сторонам спору у п'ятиденний термін після його прийняття.

Якщо сторона (сторони) не згодна з рішенням, вона має право оскаржити його до вищестоящого органу або у судовому порядку. Оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самоврядування у суді призупиняє їх виконання.

Вирішення земельних спорів у судовому порядку за участю громадян здійснюється у позовному провадженні. При цьому можуть використовуватися положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.

Винесене судом рішення можна оскаржити у місячний строк з наступного дня після оголошення у відповідному апеляційному суді.

71.

Перелік істотних умов договору оренди землі. Згідно із ч. 1 ст. 15 ЗУ «Про оренду землі», істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

1) об´єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

2) строк дії договору оренди;

3) орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

4) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

5) умови збереження стану об´єкта оренди;

6) умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

7) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

8) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

9) визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об´єкта оренди чи його частини;

10) відповідальність сторін;

11) умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

До договору можуть бути включені за згодою сторін також інші умови.

Правове значення відсутності у договорі істотних умов. Відсутність в договорі хоча б однієї істотної умови «є підставою для визнання його недійсним» (ч. 2 ст. 15 ЗУ «Про оренду землі»).

Щоправда, за одним з існуючих підходів, відсутність істотної умови є підставою не для визнання договору недійсним, а для визнання його «неукладеним». Такий підхід був відображений, зокрема, в роз´ясненні Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 № 02-5/111 («недійсною може бути визнана лише укладена угода»), він ґрунтується на положеннях ч. 1 ст. 638 ЦКУ» за якою «договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору».

З описаною позицією погодитись не можемо. їй суперечать положення не лише земельного (згадана ст. 15 ЗУ «Про оренду землі»), а і цивільного законодавства (ст. ст.. 219,220 ЦКУ, що встановлює нікчемність, а не неукладеність договорів, укладених без додержання нотаріальної форми, якщо вона вимагається). Крім того, визнання договору неукладеним не визнається способом захисту цивільних прав (ч. 2 ст. 16 ЦКУ), на що вказував в окремих рішеннях ВСУ. З точки зору закону, волевиявлення сторін у неналежній формі чи щодо частини істотних умов все-рівно підпадає під визначення правочину (ст. 202 ЦКУ). Отже, якщо волевиявлення сторін має місце, але характеризується дефектами - здійснене не в належній формі або не охоплює всіх істотних умов, що вимагаються, слід вести мову про його недійсність.

При цьому, на наш погляд, формулювання ч. 2 ст. 15 ЗУ «Про оренду землі», де згадано «визнання недійсним» договору оренди, не заперечує нікчемності такого договору. Нікчемність договору оренди землі, в якому відсутні необхідні істотні умови (а значить, договір не відповідає законодавству), випливає із положень ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦКУ Хоча «визнання такого правочину недійсним судом не вимагається» (ч. 2 ст. 215 ЦКУ), вважаємо, що особа може захистити своє право шляхом визнання недійсним нікчемного правочину.

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 65; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!