Конституційний розвиток на Україні
План
1.Загальна характеристика Конституції України та її юридичні властивості.
2.Поняття та види конституцій, їх структура та особливості.
3.Поняття та основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.
4.Конституційна реформа в Україні: концептуальні засади.
5.Порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.
Література
1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.
2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.
3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.
4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.
5.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 53-74
6.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.
7.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 43-75
8.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 60-102
9.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 16-25
10.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.
11.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.
1.Чинну Конституцію України було прийнято парламентом – Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996року о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів України („за” – 338, „проти” – 18, „утрималось” – 5, „не голосувало” – 26).
|
|
|
Конституція України 1996 року за своєю структурою складається з преамбули та 15-ти розділів:
· Загальні засади;
· Права, свободи та обов’язки людини і громадянина;
· Вибори, референдум;
· Верховна Рада України;
· Президент України;
· Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади;
· Прокуратура;
· Правосуддя;
· Територіальний устрій України;
· Автономна Республіка Крим;
· Місцеве самоврядування;
· Конституційний Суд України;
· Внесення змін до Конституції України;
· Прикінцеві положення;
· Перехідні положення.
Властивості Конституції України – це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України.
Юридичні властивості виражають правову природу Конституції та визначають її місце у правовій системі держави, системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі:
1.Конституція України як Основний Закон є головним джереломнаціонального права України, ядром усієї правової системи, юридичноюбазою чинного законодавства. Ця властивість обумовлена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, наприклад, стаття 92 Конституції України встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і громадянина, громадянства, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.
|
|
|
2.Конституція України характеризується юридичним верховенством,що означає її пріоритетне становище в системінаціонального законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх іншихправових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом загальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки правової держави, і цей принцип прямо закріплюється в частині 2 статті 8 Конституції України: „Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”.
|
|
|
Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до актів національного законодавства, а й щодо міжнародних договорів, що передбачено частиною 2 статті 9 Конституції: „Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”.
3.Важливою юридичною властивістю Конституції України є їїстабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесеннядо неї змін і доповнень. Так, розділ 13 Конституції встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка пов’язана з тим, що, по-перше, вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (частина 1 статті 157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змінена з наставанням певних обставин – в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина 2 статті 157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою України двома третинами голосів від її конституційного складу.
|
|
|
4.До юридичних властивостей Конституції України можна такожвіднести пряму дію її норм, що згідно з частиною 3 статті 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
5.Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційнихположень, захист від порушень як „знизу” – фізичними і юридичними особами, так і „згори” – різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.
2.Конституція (від. лат. – установлення, устрій ) – це система правових норм конкретної держави, що закріплюють засади організації економічного, соціального, політичного і духовного життя суспільства, визначають організацію і функціонування державної влади та основи взаємовідносин держави і особи. Конституція є політико-правовим документом, у якому знаходять свій концентрований офіційний вияв і закріплення найважливіші засади суспільного і державного устрою: форми власності, права і свободи людини і громадянина, форма державного правління, територіальна організація держави та ін.
Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо.
1. За формою (структурою) конституції поділяються на писані танеписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.
Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. „Конституції немає, - говорив Т.Пейн, - якщо її не можна покласти в кишеню”.
Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 р.), Петиція про права (1628 р.), Білль про права (1689 р.), Акт про престолонаслідування (1701 р.), закони про парламент (1911 і 1949 рр.), Консолідований закон про народне представництво (1983 р.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.
Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юридичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму, але не наділяється найвищою юридичною силою і , отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було прийнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили щодо інших законів.
2.За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.
3.За способом прийняття розрізняють октройовані (дарові „згори”) та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).
Октроювання – це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 р.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії 1960 р.).
4.За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно із звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.
Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:
· дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися („обмеження за предметом перегляду”), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;
· менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 р.; Іспанії, 1978р.; Казахстану, 1995 р.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише „укріплених” статей.
За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту статті 157 Конституції України : „Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану”.
5.За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції 1958 р.; України 1996 р.).
6.Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські і політичні) або тоталітарні ( затверджують одну ідеологію як загальнообов’язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.
7.За формою державного устрою розрізняють конституції федеративні (США,ФРН) і унітарні (Польща, Угорщина та ін.), різновидом яких є унітарні держави, у складі яких є автономні утворення.
Виходячи з цього підвиду, в Україні існує два види конституцій: Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим. Для з”ясування сутності цих видів необхідно розглянути їх загальні й особливі риси.
Загальним для цих видів конституцій є те, що вони побудовані на основі єдиних принципів і властивостей, які характерні для сучасного конституційного будівництва в Україні.
Особливості полягають у тому, що:
· юридична сила цих конституцій неоднакова. Конституція України має вищу юридичну силу на всій території України, Конституція АРК – лише на території Криму як частини території України. Крім того, всі нормативні акти, які видають у Криму, мають відповідати нормам і не суперечити Конституції України;
· Конституція України – Основний Закон унітарної держави. Цю особливість відображено у змісті Конституції;
· Конституція АРК – Конституція автономної республіки, яка є складовою невід’ємною частиною території України;
· Конституція України виражає волю всього українського народу, визначає організацію України як єдиної багатонаціональної держави, основи правового статусу АРК, побудови на її території органів представницької, виконавчої і судової влади. конституція АРК виражає волю народу, який проживає на її території і який є частиною народу України, організовує побудову влади на своїй території на підставі основ її організації, визначених Конституцією України;
· згадані види конституцій мають специфічні структуру й особливості.
В юридичній науці часто-густо стверджують, на жаль, без визначення певного критерію, що існують юридична і фактична конституції.
Юридична конституція у матеріальному і формальному значенні – це завжди певна система правових норм, які регулюють відповідне коло суспільних відносин.
Щодо так званої фактичної конституції, то аж ніяк не можна погодитися з позицією деяких учених, згідно з якою фактична конституція – це реальний стан суспільних відносин, які становлять предмет конституційного регулювання.
Вже зазначалося, що предмет правового регулювання, в тому числі й конституційного, включає дві взаємопов’язані складові – суспільні відносини і норми, що їх регулюють. Виходячи з цього, фактична конституція – це власне суспільні відносини, тобто те, що реально існує поза межами конституційно-правового регулювання. Тому не може бути так званої фактичної конституції, доки вона не буде „одягнена” у відповідну правову форму.
3.Під конституційним процесом розуміється процес розробки і прийняття конституційних та інших нормативно-правових приписів, які стосуються організації конституційного ладу України, прав та свобод людини і громадянина, конституційно-правового статусу органів державної влади, засад місцевого самоврядування та територіального устрою держави.
Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні:
· перший (від часів Козацько-гетманської держави до повалення російського самодержавства);
· другий (після повалення російського самодержавства до радянського періоду існування української державності);
· третій (за радянських часів);
· четвертий (із дня проголошення Декларації про державний суверенітет України до прийняття Конституції 1996р.).
Перший етап. Початки конституційного процесу сягають часів Козацько-гетманської держави. Договір і морська конвенція з Османською ордою (1648р.) і Зборівська угода з Польським королівством (1649р.), які підписав Б.Хмельницький, заклали основи автономії України.
Нові відносини між Україною і Московщиною були юридично оформлені договором 1654р. Цей договір складався з двох документів:
· „Березневих статей” Б.Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна і Московська держава об’єднувалися в союз;
· жалуваних грамот московського царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому.
Договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії і відкривав Україні перспективу для розвитку своєї державності.
Тільки несумлінне виконання цього договору з боку Московії, спрямованість її політики на знищення самостійності України і перетворення її на звичайну провінцію московської держави збудило протидію українського народу і привело до відродження ідеї самостійності української держави. Це знайшло своє віддзеркалення у Пактах і конституції законів та вольностей Війська Запорізького, укладених 5 квітня 1710 року у місті Бендерах. Автором цього акту був гетьман Війська Запорізького Пилип Орлик, тому в літературі він отримав назву „Конституція Пилипа Орлика”.
За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її вигляді (В.Копейчиков).
Конституція П.Орлика складалася з преамбули та її 16-ти параграфів, у яких були зафіксовані:
· основні принципи організації й функціонування Української держави;
· проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем;
· наголошувалося на необхідності поділу влад на законодавчу та судову.
Конституція П.Орлика була чинною на Правобережній Україні до 1714р.
Спроби розробки проектів конституцій України мали місце і в подальшому. Так у 1846-1847рр. член Кирило-Мефодіївського братства Г.Андрузький підготував „Начерки Конституції Республіки”, а у 1884р. видатний український вчений і політичний діяч М.Драгоманов розробив проект Конституції України під назвою „Проект оснований устава украинского общества „Вольний союз” („Вільна спілка”). За цим проектом Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану державу (на зразок США або Швейцарії).
Курс на повну самостійність України передбачав проект Конституції під назвою „Основний закон „Самостійної України” – спілки народу українського”. Його було опубліковано у вересні 1905р. в першому числі часопису Української народної партії „Самостійна Україна”.
Отже, перший етап розвитку конституційного процесу в Україні – це етап зародження конституційної правотворчості, утвердження ідеї конституціоналізму та самостійності української держави.
Другий етап. За доби Центральної Ради (березень 1917р.-листопад 1920р.) в Україні конституційний процес набрав реального характеру. Він позначається значною кількістю конституційно-правових актів. Це, зокрема:
· Перший Універсал (червень 1917р.) Української Центральної Ради (далі – УЦР), який розглядається як „статут автономії України”;
· Другий Універсал (липень 1917р.) УЦР, який можна розглядати як своєрідний договір між УЦР і Тимчасовим урядом у Петербурзі;
· Третій Універсал (20 листопада 1917р.) УЦР, який проголосив побудову відносин з Росією не на автономних, а на федеративних засадах;
· Четвертий Універсал (січень 1918р.) УЦР, який проголосив Українську Народну Республіку „самостійною і від нікого незалежною, вільною суверенною державою українського народу”;
· Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольностей УНР, 29 квітня 1918р.);
· Закони про тимчасовий державний устрій України (29 квітня 1918р.);
· Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці (12 листопада 1920р.);
· Закон „Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки” (12 листопада 1920р.).
За часів панування в Україні Гетьманату (з 29 квітня по 13 грудня 1918р.) були прийняті:
· „Грамота до всього українського народу” (29 квітня 1918р.), яка відновлювала старі порядки, скасовувала всі акти, прийняті УЦР, у т.ч. й Конституцію УНР;
· Закон „Про тимчасовий державний устрій України” (29 квітня 1918р.) та ін.
Після повалення гетьманського режиму в Україні встановлюється інститут Директорії. Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення, були:
· Декларація Директорії (13 грудня 1918р.);
· Закон „Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”;
· Закон „Про Державну Народну Раду УНР”;
· Універсал Директорії УНР (22 січня 1919р.).
Крім того, за часів Директорії було розроблено проект Конституції УНР під назвою „Основний державний закон Української Народної Республіки”.
Неабияке значення для характеристики розвитку конституційного процесу в Україні мають конституційні акти Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Серед них є:
· Статут Української Національної Ради (18 жовтня 1918р.);
· Прокламація Української Національної Ради (19 жовтня 1918р.);
· Відозва Української Національної Ради (1 листопада 1918р.);
· Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії (13 листопада 1918р.);
· „Передвступний договір” (1 грудня 1918р.) про майбутню злуку УНР і ЗУНР.
Отже, другий етап розвитку конституційного процесу в Україні мав чітку визначену демократичну спрямованість, забезпечував за європейськими нормами становлення української державності.
Третій етап розвитку конституційного процесу в Україні починається з падіння Директорії і створення так званого другого українського радянського уряду. За радянських часів було прийнято чотири Конституції (1919р, 1929р., 1937р. і 1978р.). Ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституційними досить умовно, вони були скоріше „квазіконституціями” (В.Кравченко).
Для конституцій „радянського типу” характерні такі риси:
· усі їх демократичні положення мали формальний характер;
· віддзеркалювали всі основні комуністичні ідеологічні штампи;
· заперечували принцип розподілу влади та незалежне правосуддя;
· ігнорували міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини і громадянина.
Четвертий етап. Початок новітнього – четвертого етапу розвитку конституційного процесу в Україні пов’язаний з розбудовою незалежності. Цей етап хронологічно можна поділити на три періоди:
Перший період характеризується прийняттям 16 липня 1990р. Декларації про державний суверенітет України і початком підготовки проекту нової Конституції України:
· 24 жовтня 1990р. Верховна Рада Української РСР утворила конституційну комісію (комісію з розробки нової Конституції Української РСР) на чолі з Л.М.Кравчуком;
· 19 червня 1991р. Верховна Рада УРСР ухвалила Концепцію нової Конституції України, яку розробила конституційна комісія;
· 26 жовтня 1993р.комісія підготувала останній варіант проекту нової Конституції України, але він не був розглянутий у зв’язку із загостренням політичної ситуації в країні, посиленням протистояння різних гілок влади. Конституційний процес було фактично перервано.
Другий період починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів:
· 10 листопада 1994р. Верховна Рада України затверджує новий склад конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма та голова Верховної Ради України О.О.Мороз;
· 8 червня 1995р. між Верховною Радою і Президентом України укладається Конституційний договір про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей договір дав новий імпульс для прискорення конституційного процесу.
Третій період охоплює такі події:
· 24 листопада 1995р. конституційна комісія України створює нову робочу групу з підготовки проекту нової Конституції України;
· конституційна комісія України схвалює проект Конституції, який підготувала робоча група, і передає його разом із зауваженнями і пропозиціями конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;
· 5 травня 1996р. Верховна Рада України створює тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції України;
· 28 червня 1996р. після колективного (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) обговорення переважною, кваліфікованою більшістю голосів приймається нова Конституція України.
4.Проблеми реалізації та вдосконалення Конституції України, її принципів і положень постали вже в перші роки після прийняття Основного Закону нашої держави. Їх впровадження у життя вимагало і вимагає нині здійснення цілого комплексу реформ, серед яких і реформи політичної системи України. І пошуки в цьому напрямі останніми роками активізувалися, про що свідчить низка поданих колишнім Президентом України Л.Д.Кучмою і народними депутатами України законопроектів про внесення змін до Конституції України.
24 грудня 2003 року Верховна Рада України проголосувала за проект Закону „Про внесення змін до Конституції України”, основні положення якого зводилися до такого.
Строк повноважень Верховної Ради України, обраної у 2002 році, - визначався чотири роки, а строк повноважень парламенту, обраного в 2006 році, - п’ять років.
Вважалося, що конституційний склад парламенту в кількості 450 народних депутатів обирається у 2006 році на основі засад пропорційної виборчої системи з обранням народних депутатів України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій відповідно до закону.
На народного депутата України поширювався принцип несумісності посад. Однак народний депутат міг бути одночасно членом Кабінету Міністрів України.
Крім підстав дострокового припинення повноважень депутата, викладених у статті 81 Конституції України, передбачалося, що інші його повноваження можуть бути достроково припинені в разі його невходження до складу депутатської фракції політичної партії, від якої він був обраний, або виходу депутата зі складу цієї фракції.
Передбачалося, що у Верховній Раді України формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу парламенту, яка вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра та членів КМУ та є відповідальною за діяльність уряду.
У проекті були перелічені підстави дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України у разі, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліції депутатських фракцій; протягом трьох місяців парламентом не обрано Президента України; протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад КМУ; протягом тридцяти днів однієї чергової сесії Верховної Ради пленарні засідання не можуть розпочатися.
Проектом передбачалося, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить Президентові України, народним депутатам та КМУ.
Істотні зміни проект вніс до частини 4 статті 94 Конституції України, які передбачали, що у разі, якщо Президент України не підписав закон і не оприлюднив його у строк, визначений Основним Законом, закон невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України за його підписом.
Певні зміни вносилися проектом у процедуру обрання Президента України.
Зокрема, передбачалося, що Президент України обирається всенародним голосуванням.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108-111 Конституції України виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового глави держави покладалися на Голову Верховної Ради України.
У проекті зазнав певних змін порядок формування КМУ. Зокрема, міністри оборони та закордонних справ призначалися парламентом за поданням Президента України, а інші члени уряду – Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.
Водночас Президентові надавалося право зупиняти дію актів уряду з мотивів невідповідності їх Конституції і законам України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.
Для того, щоб положення згаданого проекту Закону про внесення змін до Конституції України, дістали своє законодавче закріплення у відповідних статтях Конституції України, він повинен був пройти всі стадії процедури, передбаченої розділом 13 Основного Закону „Внесення змін до Конституції України”.
Відповідно до статті 154 Конституції, першою стадією внесення змін до Конституції України є внесення законопроектів про такі зміни суб’єктами , визначеними цією статтею, тобто Президентом України або народними депутатами у кількості не менш як третини конституційного складу Верховної Ради України.
Оскільки ініціатором цього проекту була Верховна Рада України, то проект Закону „Про внесення змін до Конституції України” відповідно до статті 154 Конституції України підтримала третина народних депутатів від конституційного складу парламенту.
Друга стадія процедури внесення змін до Конституції України полягає у направленні законопроекту до Конституційного Суду України для одержання його висновку щодо його відповідності вимогам статті 157 Конституції України.
Згідно зі статтею 157 Конституції України її не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України.
Крім того, Конституцію може бути змінено в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Третя стадія процедури внесення змін до Конституції України настає після одержання Верховною Радою висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту статтям 157, 158 Конституції України.
При цьому, залежно від того, яких розділів Основного Закону стосуються зміни, розрізняють два варіанти внесення таких змін.
Відповідно до статті 155 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу 1”Загальні засади”, розділу 3”Вибори. Референдум” і розділу 13”Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Законопроект про внесення змін до розділу 1”Загальні засади”, розділу 3”Вибори. Референдум” і розділу 13”Внесення змін до Конституції України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
При цьому повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів 1,3 і 13 Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Четвертою стадією процедури внесення змін до Конституції України є затвердження всеукраїнським референдумом, який призначає відповідно до статті 156 Конституції України Президент України.
Стаття 158 Основного Закону передбачає, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень також не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
На підставі ЗУ ”Про внесення змін і доповнень до Конституції України” від 8 грудня 2004 року, з врахуванням цих змін і доповнень, Конституція України вступила в дію з 1 січня 2006 року.
5.Порядок внесення змін та доповнень до Конституції України закріплено розділом 13 Конституції України „Внесення змін до Конституції України” (статті 154-159), який містить такі положення.
Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу 1 „Загальні засади”, розділу 3 „Вибори. Референдум” і розділу 13 „Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Законопроект про внесення змін до розділу 1 „Загальні засади”, розділу 3 „Вибори. Референдум” і розділу 13 „Внесення змін до Конституції України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів 1, 3 і 13 цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.
Запитання для самоконтролю
1.Дайте характеристику Конституції України та її юридичних властивостей.
2.Охарактеризуйте види конституцій, їх структуру та особливості.
3.Дайте характеристику основних етапів розвитку конституційного процесу в Україні.
4.Визначте концептуальні засади конституційної реформи в Україні.
5.Розкрийте порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 142; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!