Основні міжнародно-правові акти в сфері прав людини
Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського За« ключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.
До числа основних міжнародно-правових актів в галузі прав людини належать:
— Загальна декларація прав людини 1948 року;
— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права 1966 року (підписаний Україною
20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);
— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.; 23.03.1976 p.);
— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (вступив у дію 23.03.1976 p.; Україна приєдналася
25.12.1990 р.);
— Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.; вступила в дію для України 15.02. 1955 p.);
— Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; вступила в дію для України 7.04.1969 p.);
— Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);
|
|
|
— Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.; вступила в дію для України 18.07. 1976 p.);
— Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 р.; вступила в дію для України 3.09.1981 p.);
— Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України
27.09.1991 р.) і ін.
Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НВСЄ; Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.
Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».
|
|
|
Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.
Принципи конст.-правового статусу людини і громадянина в Україні
Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.
Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 p.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина:
|
|
|
свободи людини;
рівності людей у своїй гідності та правах;
невідчуженості й непорушності прав і свобод людини;
гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;
невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;
рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом;
єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.
Принцип свободи людини (статті 21, 23) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини: «подібно до того, як людина народжується на світ з головою, руками, ногами, розумом і серцем, так вона народжується і вільною»4. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей.
Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною (якщо володіння ними не обумовлюється належністю до громадянства України, тобто в ст. 21 Конституції України йде мова про рівність, у правах, що випливають із природного права), по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом.
|
|
|
Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші'.
Згідно з Преамбулою Міжнародного пакту про громадянські і політичні права гідність особи є властивістю, притаманною «всім членам людської сім"і», визнання гідності людей, їхніх рівних і невід'ємних прав є «основою свободи, справедливості і загального миру»5.
Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст. 24) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини, ст. 2 якої стверджує: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».
Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст. 21) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права. Отже, можна зробити висновок, що невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає:
1) людина не може бути позбавлена основних прав і свобод:жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою;
2) відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною;
3) у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено;
4) основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист (статті 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України).
Принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли би повній та ефективній реалізації прав, свобод і обов'язків кожною людиною і громадянином.
Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.
Принцип єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством знаходить відображення:
- по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків;
- по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості обов'язку (правового або морального).
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 273; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!