Конституційно-правова норма:поняття,особливості,види та структура
Конституційно-правова норма — це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством3.
Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм, зокрема:
· вони виступають регулятором суспільних відносин;
· встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки;
· мають формально визначений, державно-владний, загальнообов’язковий характер;
· мають двосторонній характер(встановлюють права і обов’язки)
· передбачають наявність механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, психологічні, правові чинники.
· Мають ситуаційний характер;
· Визначають можливість багатоваріантної поведінки;
· Є цілеспрямованими і гарантованими;
· мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах;
· їх виконання забезпечується примусовою силою держави.
Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:
1) змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних відносин, що становлять предмет КПУ
2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах,- вони визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження), порядок їх прийняття і оприлюднення тощо;
|
|
|
3) джерелами, в яких вони виражені,- найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;
4) особливостями структури, оскільки для них не є характерною класична тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санкція).
5) особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють;
6) ступенем визначеності приписів - значна частина конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (нор-ми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-роз'яснення, норми-довідки тощо). Зокрема, багато норм загальнорегулятивного характеру міститься в Преамбулі та розділі І Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні існує єдине громадянство» (ст. 4); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ст. 8). Подібні норми характеризуються також особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України).
|
|
|
7) Особлива вага і значення в системі нац.. права
8) Норми КП виконують інтеграційні функції в ПС країни.
9) Особлива юр. природа, зміст, найвища юр. сила, найбільша стабільність, підвищений рівень охорони з боку держави, прямий х-р їх дії.
10) Політичний характер
Маючи загальні ознаки норм права, норми конституційного права характеризуються низкою особливостей.
1) Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вважати, що правові норми включають три елементи: гіпотезу
(визначення умов, за яких правова норма підлягає застосуванню), диспозицію (власне правило поведінки) та санкцію (вказівка на наслідки, які настають у випадку невиконання або неналежного виконання приписів, що містяться у правовій нормі). Аналіз конституційно-правових норм дає можливість стверджувати, що більшість із них не містить гіпотезу (наприклад, у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою). Для більшості конституційно-правових норм характерна наявність диспозиції. Однак значна їх кількість не містить чітких вказівок на права та обов'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня диспозиція в тому сенсі, в якому її зазвичай розуміють (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 148 Конституції України Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України).
|
|
|
Елементи норм конституційного права України дуже важко виокремити в конкретно об'єктивованій нормі права, в багатьох нормах гіпотеза та диспозиція переплітаються і «зливаються» в єдине ціле1. Як правило, конституційно-правова норма не містить санкції.
Така специфіка конституційно-правових норм зумовлена предметом конституційного права, однак це не впливає на правовий характер цих норм.
2) Особливості змісту, які полягають у тому, що не всі норми конституційного права встановлюють конкретні права та обов'язки учасників суспільних відносин. Багато норм конституційного права є нормами-принципами, дефініціями тощо (наприклад, ч. 2 ст. 2 Конституції України встановлює, що Україна є унітарною державою), але це жодною мірою не впливає на ступінь їх обов'язковості для виконання.
Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх класифікації. В основу такої класифікації покладаються ті сфери суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які би найбільше відображали суттєві властивості конституційно-правових норм.
|
|
|
Конституційно-правові норми класифікують за кількома ознаками:
I. За об'єктом правового регулювання:
1) норми, що визначають основи конституційного ладу;
2) норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регулюють відносини з приводу громадянства;
3) норми, що визначають загальні принципи статусу особи;
4) норми, що визначають форму правління та територіальний устрій держави;
5) норми, що визначають основні принципи системи органів державної влади;
6) норми, що визначають основні засади, принципи організації місцевого самоврядування, гарантії та форми здійснення місцевого самоврядування, його місце в системі народовладдя;
II . За роллю в механізмі правового регулювання:
1) норми загального змісту — це норми, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи структуру органів держави (установчі, відправні норми), та норми, що містять легальні визначення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Це норми, які визначають правові принципи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів;
2) конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо;
III . За характером обов'язковості приписів, що в них міс
тяться:
1) імперативні норми, які характерні для тих норм конституційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі;
диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання стосунків за згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок відсутності домовленості між ними. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту України право обрати той або інший строк набрання чинності законом;
3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учасників відносин залежно від конкретних умов;
IV . За характером основного призначення приписів, що в
них містяться:
1) уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів суспільних відносин діяти в той чи інший спосіб;
2) зобов'язуючі норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам;
3) забороняючі норми, які містять заборони на вчинення передбачених у них дій;
V. За територією дії:
1) загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;
2) місцеві, або локальні, норми, які мають імперативну силу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є норми, видані суб'єктами право-творчості Автономної Республіки Крим;
VI . За дією в часі:
1) норми конституційного права, що діють протягом неви- значеного часу, — це більшість норм конституційного права;
2) норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких обмежується певними хронологічними межами або нехронологіч-ними умовами;
VII. За сферою застосування:
1) загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи);
2) спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним органом, тощо;
виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних або спеціальних норм і встановлюють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досяг-ли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить виняток щодо першої норми);
VIII . За призначенням у механізмі правового регулювання:
1) матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення;
2) процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати.
Слід наголосити на існуючій відмінності між матеріальними та процесуальними нормами конституційного права та матеріальними і процесуальними нормами інших галузей права (наприклад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального тощо). Так, конституційно-правові процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми. Тому не можна порушувати питання про існування в конституційному праві відокремлених процесуальних норм.
Отже, матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми внаслідок їх тісного і практично нерозривного взаємозв'язку не утворюють самостійну галузь права. Вони формують єдину галузь конституційного права, яку не можна розглядати тільки як матеріальну. Конституційне право є однією матеріально-процесуальною галуззю національного права1.
У фаховій літературі вживаються терміни «процесуальні» та «процедурні» конституційно-правові норми. Стосовно співвідношення цих понять існують дві точки зору:
1) вони ототожнюються, оскільки будь-яка юридична процедура є юридичним процесом (цієї думки дотримується більшість учених);
2) конституційно-правовими процесуальними є лише ті норми, які регулюють провадження в конституційних або інших прирівняних до них судах; провадження в інших державних органах регулюється процедурними нормами2.
Джерела КПУ
У конституційному праві джерело права — це нормативний акт, в якому містяться конституційно-правові норми. Іноді це поняття називають формою права, але термін «джерело права» більш зручний для використання і традиційний для світової юриспруденції, тоді як поняття «форма права» менш вдале, оскільки має багато значень2.
Джерела конституційного права України характеризуються загальними (тобто притаманними для джерел інших галузей права) та спеціальними юридичними ознаками.
До загальних ознак джерел конституційного права України можна віднести такі:
1) ці джерела видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості;
2) вони мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими суб'єктами правотворчості;
нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, як правило, за умови його оприлюднення або через іншу форму доведення до відома виконавців.
До спеціальних ознак джерел конституційного права України належать ознаки, за якими джерела цієї галузі права відмежовуються від джерел інших галузей права:
1) за своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають волю Українського народу (як на загальнодержавному, так і на локальному рівні) та політику держави і безпосередньо виражають зміст владних відносин у суспільстві та державі;
2) за змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права;
3) за формою об'єктивації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження об'єктивно існуючих конституційно-правових норм;
4) за суб'єктами правотворчості конституційно-правові норми можуть бути встановлені чи санкціоновані виключно суб'єктами конституційної правотворчості: Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування.
Множинність джерел конституційного права передбачає необхідність їх класифікації, що здійснюється за певними критеріями. /. За сутністю:
1) джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу — акти всеукраїнського референдуму (первинні);
2) ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади (похідні);
3) волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.
//. За змістом (за юридичною силою):
1) конституційні акти (Конституція України, акти всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України);
2) законодавчі акти (розрізняють: конституційні, органічні, звичайні закони та особливі різновиди законів (закони про регламенти, чинні міжнародні договори України), декларації, акти, конституційні договори).
При цьому слід мати на увазі, що у Рішенні Конституційного Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98г визначено, що терміном «законодавство» охоплюються: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; укази Президента України; декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції та законів
України.
Частиною 1 ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, згідно з яким, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору;
3) підзаконні акти (постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази Президента України, нормативні постанови Кабінету Міністрів України та
нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, рішення Центральної виборчої комісії та територіальних виборчих комісій, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР тощо);
4) локальні! акти (нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим та суб'єктів місцевого самоврядування). Норми,що містяться в актах місцевого самоврядування, є загальнообов'язковими та гарантованими з боку держави, тобто мають властивості правових норм.
Джерела конституційного права за змістом являють певну ієрархію, нижні ланки якої не можуть суперечити верхнім.
За формою вираження: закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо.
IV . За територією дії:
1) загальнодержавні акти, що діють на всій території України (закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України тощо) локальні акти, що діють на певній частині території України (акти місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти суб'єктів місцевого самоврядування; акти підприємств, установ, організацій).
V. За часом дії:
1) постійні акти, якими є більшість джерел конституційного права, вони приймаються на невизначений термін;
2) тимчасові акти, що приймаються на визначений період та діють за визначених умов, після чого їх чинність припиняється.
VI. За чинністю:
1) чинні джерела (діючі);
2) нечинні (історичні) джерела — це джерела конституційного права України, які свого часу були чинними, але внаслідок історичного розвитку конституційного права втратили свою чинність. Від цих джерел слід відрізняти нелегітимні акти, які не набули чинності з різних причин.
VII. За національною належністю:
1) національні джерела, тобто джерела, прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості;
2) міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, наприклад, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав люди та основоположних свобод 1950 р. та практику Суду як джерело права. При цьому під практикою Суду розуміють практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 506; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!