Кадровий резерв державної служби

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 5Следующая ⇒

У державних органах створюється кадровий резерв для зайняття посад державних службовців, а також для просування по службі.

Кадровий резерв формується із:

· спеціалістів місцевого та регіонального самоврядування, виробничої, соціально-культурної, наукової та інших сфер, а також випускників навчальних закладів відповідного профілю;

· державних службовців, які підвищили кваліфікацію або пройшли стажування та рекомендовані для просування на більш високі посади.

Порядок формування і організація роботи з кадровим резервом регулюються Положенням про кадровий резерв державної служби, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Підстави припинення державної служби

Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі:

1. порушення умов реалізації права на державну службу;

2. недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог;

3. досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби;

4. відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії;

5. виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі;

6. відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону;

7. неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів.

2. Завдання, функції та принципи державної служби

Державна служба ставить перед собою наступні завдання:

охорона конституційного ладу України, створення умов для розвитку громадянського суспільства, виробництва, забезпечення вільної життєдіяльності особистості, захист прав, свобод і законних інтересів громадян;

формування суспільно-політичних і державно-правових умов для практичного здійснення функцій державних органів;

забезпечення ефективної роботи державних органів у від повідності до їхньої компетенції;

удосконалення умов державної служби і професійної ді яльності державних службовців;

створення і забезпечення належного функціонування сис теми підготовки і підвищення кваліфікації державних служ бовців;

забезпечення принципу гласності в діяльності державних службовців і державних органів, дотримання законності, викорінення бюрократизму, корупції та інших негативних явищ у системі державної служби.

Похідними від завдань державної служби є її функції. Під функціями державної служби слід розуміти основні напрями практичної реалізації правових норм інституту державної служби, які сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових відносин і виконанню державною службою своєї соціальної ролі і державно-правового призначення. В юридичній науці немає єдиної точки зору щодо поняття та видів функцій державної служби. Так, Ю. М. Старилов розглядає функції державної служби, виходячи з особливостей функцій права і функцій держави. Водночас він вирізняє два типи функцій державної служби: державної служби як виду соціально корисної професійної діяльності особи (вони знаходяться у прямій залежності від функційю держави) і державної служби як правового інституту (випливають із функцій права). На підставі їхнього синтезу Ю. М. Старилов виокремлює наступні функції державної служби:

а) основні — інформаційне забезпечення, прогнозування і моделювання, планування, організація, керівництво, координа ція, контроль, регулювання, облік;

б) загальні — здійснення державної кадрової політики; комп лектування персоналу державних органів із врахуванням здіб ностей, професійних, особистих і моральних якостей; організа ція державної служби; планування і прогнозування розвитку персоналу державних органів; аналіз стану і ефективності державної служби в органах державної влади та ін.;

в) специфічні, які можна розглядати як регулятивний і організаційний вплив щодо обмеженого і доцільного втручання у сферу економіки і соціально-культурного будівництва, в яких об'єкти управління володіють значною самостійністю щодо вибору рішень та їх реалізації;

г) допоміжні, які мають на меті обслуговування діяльності державних органів у рамках основних, загальних і специфічних функцій (діловодство, юридичне обслуговування, матеріально- технічне забезпечення тощо);

д) спеціальні, які відображують особливості об'єкту управ ління (наприклад, методичне, технічне керівництво). Вони можуть доповнювати загальні функції в разі їх недостатності

Дещо іншу думку з цього приводу висловлює О. П. Ноздрачьов, який вважає, що функціями державної служби є:

правозастосовча. Вона здійснюється через виконання по садових обов'язків і прийняття актів управління про виконання законів тощо;

правотворча. Іншими словами цю функцію можна назвати нормотворчою, яка проявляється у законопроектній діяль ності, а також в експертній, аналітичній, довідковій ро боті державних службовців у процесі підготовки законо проектів;

правозахисна. Одним із основних обов'язків державних службовців є реалізація та захист прав і свобод людини і громадянина, надання їм управлінських (адміністратив них) послуг;

регулятивна. Державна служба проявляє себе при під готовці різних конкретних програм державної діяльнос ті, інших державних рішень. У цьому розумінні держав на служба виконує важливу регулятивну функцію, яка проявляється в тому, щоб забезпечити погодженість ін тересів різних верств суспільства;

організаційна. Державна служба покликана забезпечити координацію й упорядкування діяльності державних орга нів, об'єднуючи їх в один державний апарат легітимної державної влади.

Принципи державної служби закріплюються в Конституції України, Законі «Про державну службу» (стаття 3) та інших нормативно-правових актах. Єдиного вичерпного переліку нормативно закріплених принципів немає. Вони є досить різноманітними, багаточисельними і взаємообумовленими один одним. Відповідно до статті 3 Закону державна служба грунтується на таких основних принципах, як:

служіння народові України;

демократизм і законність;

гуманізм і соціальна справедливість;

пріоритет прав людини і громадянина;

професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;

персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліни;

дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування;

дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єд нань громадян.

В юридичній науці прийнято класифікувати принципи державної служби на два види: конституційні (інколи їх називають «основні») і опганізаційно-правові («організаційно-функціональні»).

До конституційних принципів належать: служіння народові України; демократизм і законність; рівність доступу до державної служби; пріоритет прав людини і громадянина, політична і релігійна нейтральність, гласність і прозорість та ін.

Проходження державної служби: загальне поняття

Проходження державної служби (далі в цій главі — проходження служби) є одним з найважливіших елементів інституту державної служби, оскільки саме завдяки йому практично реалізується основне її призначення.
Для усвідомлення сутності проходження служби досить ґрунтовним слід вважати тлумачення, запропоноване свого часу російським адміністративістом В. М. Манохіним: державний службовець працює в системі розгалуженої державної організації, в державному апараті та різних державних установах, створених з метою практичного втілення в життя завдань, що стоять перед державою. Причому діяльність службовця повністю визначається потребами державної організації, тому службовець завжди діє за дорученням держави та від імені держави. Це означає, зокрема, що державний службовець: по-перше, працює на загальний, тобто публічний, а не на приватний інтерес; по-друге, може і повинен діяти лише в межах повноважень, визначених за конкретною посадою.
У сучасній науковій літературі прийнято розглядати проходження служби як специфічний вид суспільно корисної діяльності, під час якої службовці різних органів та організацій вступають у специфічні відносини, зміст яких залежить як від виду служби, так і від виду організації чи органу, в якій вона здійснюється.
Метою проходження служби є виконання відповідних завдань та функцій держави. Це потребує наділення осіб, що проходять службу, спеціальним правовим статусом — статусом державного службовця.
Важливим є питання, з якого моменту особа набуває цього статусу. Хоча Закон України “Про державну службу” (далі — Закон) не містить необхідних роз'яснень щодо цього, але аналіз чинного законодавства про державну службу дає змогу зробити висновок: статус державного службовця особа набуває не в момент прийняття на службу (видання наказу про прийняття на службу), а в момент складення присяги державного службовця України (тобто підписання тексту присяги). Це стосується насамперед тих осіб, які поступають на державну службу вперше.
Ті ж особи, які раніше перебували на службі й мали статус державного службовця, після чого звільнилися та знов повертаються на службу, — приступають до виконання службових повноважень з моменту призначення на відповідну посаду.
Втрачається статус державного службовця в день звільнення з державної служби. Оскільки на службовців поширюється законодавство про працю в частині звільнення, то втрата статусу державного службовця повинна відбуватися в момент завершення виконання службових повноважень за посадою в останній день роботи службовця.
Під час проходження служби застосовуються певні процедури.
Зокрема, можна виділити процедури, що здійснюють у зв'язку з:
- добором кадрів (конкурс, тестування, співбесіда);
- прийняттям на службу (видання наказу про прийняття на службу на відповідну вакантну посаду та про присвоєння відповідного рангу, ознайомлення з детальним описом службових повноважень, прав та обмежень, приведення до присяги службовця, облаштування службового місця та видача службового посвідчення);
- власне здійсненням службової кар'єри (атестація, щорічне оцінювання, присвоєння чергового або позачергового рангу);
- реалізацією інших прав службовця (оформлення відпустки, направлення у службове відрядження, проведення службового розслідування і т. ін.);
- переведенням на іншу посаду (в тому ж самому чи в інший орган — конкурс, співбесіда, видання наказу про звільнення у зв'язку з переведенням та видання наказу про прийняття на вакантну посаду по переводу);
- припиненням служби (видання наказу про звільнення зі служби, проведення остаточного розрахунку, повернення службового посвідчення та видача трудової книжки). Проходження служби пов'язане і з певними обмеженнями, встановленими законами України. Зокрема, службовці не мають права вчиняти дії, передбачені Законом України “Про боротьбу з корупцією”. Крім того, службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів та їх апаратів. Інші обмеження щодо проходження служби можуть встановлюватися виключно законами України. Отже, поняття проходження державної служби слід визначити як діяльність державного службовця щодо виконання завдань та повноважень за посадами, що він обіймає, починаючи з моменту набуття ним статусу державного службовця і завершуючи його припиненням.

В умовах розвитку ринкової економіки з приватною власністю, розвитку конкуренції й підприємництва гостро постає проблема соціального захисту населення, особливо при розшаруванні суспільства за матеріальним і соціальним статусами. Перед державою постає проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Соціальна політика:

діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;
система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни. Метою соціальної політики є створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, надання особливого захисту потребуючим верствам населення, а саме об'єктам соціальної політики, вирішення або пом'якшення соціальних проблем, спричинених економічними обставинами або несподіваною чи ненормальною поведінкою особи.

Соціальна політика держави включає:

регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
розподіл і перерозподіл доходів населення;
формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
створення системи соціального захисту населення;
забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

життєздатності суспільства;
стабілізації та розвитку суспільства;
консолідації суспільства.

Стратегічного характеру:

наповнення реформ соціальним змістом;
розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;
активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;
забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;
створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;
стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;
забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;
гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;
формування ефективної системи соціального захисту населення;
реформування пенсійної системи;
розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;
зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.

Поточного характеру:

погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;
забезпечення прожиткового мінімуму;
боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;
захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;
обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;
створення екологічно та соціальне безпечних умов життя;
запобігання соціальній деградації тощо.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);
соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;
державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);
державний вплив на ціни та цінотворення;
обов'язкове соціальне страхування в різних формах;
пенсійне забезпечення;
розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;
підготовка та перепідготовка кадрів;
організація оплачуваних громадських робіт;
соціальне партнерство.

Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум як державний соціальний стандарт застосовується для:

· загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм;

· встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції України та законів України;

· визначення права на призначення соціальної допомоги;

· визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти, соціального обслуговування та Інших; встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

· встановлення величини неоподаткованого мінімуму доходів громадян;

· формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Для встановлення прожиткового мінімуму застосовують такий головний принцип: мінімальний споживчий кошик, який можна придбати на цю суму, повинен забезпечувати не лише харчування згідно з фізіологічними нормами, а й достатню кількість сезонного одягу, соціальний і духовний розвиток особистості.

Споживчий кошик - асортимент товарів, що характеризує типовий рівень і структуру місячного (річного) споживання людини або сім'ї. Такий набір використовується для розрахунку мінімального споживчого бюджету, виходячи з вартості споживчого кошика у діючих цінах. Споживчий кошик служить також базою порівняння розрахункових і реальних рівнів споживання. Формуванням споживчого кошика займається Кабінет Міністрів України. Ціна споживчого кошика залежить від рівня роздрібних цін на товари і тарифів на платні послуги (наприклад, комунальні платежі). Ця практика відома у всьому цивілізованому світі. З кожного виду потреб до розрахунку включають придбання відносно дешевих товарів, як правило, за державними фіксованими цінами. Якщо, наприклад, на ринку даний продукт або послуга продається за нижчими цінами, за основу береться найнижчий рівень.

Якщо відкинути найпростіші продукти харчування (наприклад, 5 кг масла на рік на одну людину), що переведені в розряд "делікатесів", поговоримо про інші "розкоші". Одягнемо годувальника сім'ї. Йому з майками, в порівнянні з трусами, яких заплановано п'ять штук на два роки, пощастило - дві на рік, джинси - одні на три роки, плащ - один на п'ятирічку, пальто не передбачено, куртка - одна на 4 роки, шкарпетки - дві пари на 5 років, як і черевики, гумові чоботи - одні на сім років і так далі. Особливо вражає особиста гігієна українця: шампунь - 2 од. на рік, носовичок - 1 на рік, одеколон - 0,66 на рік!

Американський кошик передбачає витрати на тютюнові та алкогольні вироби, витрати на освіту, мобільний і комп'ютерний зв'язок. В Англії в кошик закладено шампанське і пиво, а ще МР3-плеєр з музичними записами, а також акустична гітара і великий перелік товарів для дому, включаючи дверні ручки і витрати на садівника. Французи заклали в споживчий кошик витрати на відвідування перукарні, купівлю лаків для волосся, гелів для душу та інших косметичних засобів. Крім цього, передбачені апарати для виправлення зубів, оренда автомобілів, проїзд на таксі, а також харчування для кішок і собак.

Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

Соціальна база ринкового реформування — соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

Для оцінювання соціальної політики використовують ряд показників:

- соціально-демографічні (кількість населення, його склад за віком, статтю, соціальним станом, особливості відтворення й міграції населення);

- узагальнені показники добробуту населення (валовий національний продукт на душу населення, обсяг фондів невиробничого призначення, сукупні ресурси для споживання);

- показники, що характеризують умови і оплату праці (темпи скорочення ручної праці, підвищення кваліфікації робітників, оплата праці);

- показники розвитку сфери послуг;

- показники зростання доходів і споживання населення (динаміка й структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення; споживання продуктів харчування й непродовольчих товарів);

- показники, які оцінюють результативність соціальної політики (рівень та якість життя населення).

Рівень та якість життя є інтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країни.

Рівень життя населення відображає міру задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб людей, що забезпечується сукупність матеріальних і соціальних умов життя. До основних елементів, що визначають рівень життя, належать: рівень і структура споживання матеріальних благ; рівень споживання послуг, рівні охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури, а також рівень забезпечення житлом.

Для визначення і оцінювання рівня життя у країнах ООН запропонувала у 1990 році застосовувати поняття "індекс розвитку людського потенціалу" або "індекс людського розвитку (ІЛР)". ІЛР формують такі складові: тривалість життя населення; рівень освіти, обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення. При цьому для кожної компоненти задано граничні (мінімальні й максимальні) значення, за якими оцінюється рівень життя населення в тій або іншій країні, тобто рівень цивілізованості країни. Так, граничні значення тривалості життя становлять від 25 до 85 років; рівня освіти - від 0 до 100% (стосовно кількості років, що провів у режимі навчання "середній громадянин" після 15 років); ВВП на душу населення - 200...4000 доларів США. Отже, рівень життя населення за показником ІЛР вважається низьким, коли ІЛР є меншим за 0,5, і відносно високим, якщо ІЛР становить 0,9 - 1 [7]. Для формування заходів та оцінювання результативності соціальної політики у світовій практиці використовують також показник індексу вартості життя, який являє собою індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять у бюджет середнього споживача ("споживчий кошик") і становлять прожитковий мінімум. Поняття якості життя конкретизує категорію "рівень життя". В ООН, наприклад для оцінювання якості життя запропоновано індекс якості життя, який характеризує: рівні освіти й медичного обслуговування, тривалість життя, ступінь зайнятості населення; його платоспроможність, доступ до політичного життя та ін. Конкретними показниками якості життя є кількість автомобілів, телевізорів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок на одну людину (на одну тисячу населення), якість медичного обслуговування тощо. Одним з найважливіших показників рівня життя населення, його добробуту є реальні доходи населення, на основі яких прогнозуються загальний обсяг, структура й динаміка споживання населенням матеріальних благ і послуг, склад і джерела доходів населення, розміри й рівні диференціації доходів окремих соціальних груп. З метою забезпечення відповідного життєвого рівня держава підтримує ті верстви населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, тобто соціально захищати населення. Соціальний захист охоплює заходи щодо надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш незаможнім верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активного населення. Практично соціальний захист населення є комплексом законодавчо закріплених гарантій, які протидіють дестабілізуючим життєвим факторам: інфляції, економічному спаду, безробіттю. Отже, соціальний захист - це система законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій. Прийняття виваженої програми, спрямованої на досягнення значного підвищення добробуту українських громадян, слід віднести до важливих чинників розвитку нашої країни. Її виконання має забезпечити консолідацію суспільства, інтеграцію інтересів громадян і владних структур, зміцнення їхньої співпраці, активізацію розвитку творчої активності населення. Важливо й те, що виконання перелічених завдань сприятиме підвищенню відповідальності уряду. Необхідно активізувати діяльність не тільки з розроблення, а й із забезпечення фінансування та виконання прийнятих програм.

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 210; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!