Форма і структура конституцій
Конституції зарубіжних країн
Поняття конституції
Зміст конституцій
Форма і структура конституцій
Підготовка, прийняття, зміна і скасування конституції
Поняття конституції
Конституція (лат. constitution – устрій, установлення) є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держави. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної системи, що спирається на конституцію, зародилися за умов феодалізму і були альтернативою необмеженому правлінню монархів. Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юридично оформити перемогу буржуазії і закріпити основи нової соціально-економічної та політичної організації суспільства. З часів прийняття перших конституцій і донині зарубіжні конституції еволюціонували в бік демократизації конституційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання.
Нині у зарубіжних країнах діють конституції, які були прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 р., Конституція Французької Республіки 1958 р., Конституція Куби 1976 р., Конституція КНР 1982 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р., Конституція Російської Федерації 1993 р. тощо. Конституція США є найдавнішою з нині діючих конституцій у світі, і її недаремно називають юридичною біблією. Закономірно постає питання, як за сучасних умов в обстановці, що постійно змінюється і в кожній країні, й у світі в цілому, можуть діяти співзвучні конституційні положення, прийняті у XVIII–XIX ст. і наприкінці XX ст.? Це досягається завдяки внесенню поправок, доповнень і змін, а також тлумаченню конституційних положень органами конституційного контролю (нагляду).
|
|
|
Конституцію можна розглядати і у матеріальному, і у формальному значеннях. Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й управління на місцях, державну символіку та столицю. Конституція у формальному значенні – це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичну силу щодо решти законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції.
Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від звичайних законів, встановлено особливий ускладнений порядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 5 Конституції Республіки Болгарія, ст. 64 Конституції КНР). Особливий порядок зміни конституції зумовлений тим, що вона закріплює основоположні засади життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається на «трьох китах»: а) правах і свободах людини; б) формах власності – наріжному камені суспільного ладу; в) організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від того, що являють собою ці три основоположні конституційні засади. Отже, не випадково у багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодавства. Академік С. С. Алексєєв порівнює (цілком слушно, як на нашу думку) конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути налагоджено все правове й політико-державне життя країни.
|
|
|
У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь найрізноманітніші соціально-класові, політичні, національні, релігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально-політичний аспект зарубіжних конституцій, не можна не враховувати і той факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни якісь політичні сили домінують, а інші залишаються в тіні (у стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на момент її прийняття – це не тільки підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої конституції. Ще в середині XIX ст. таку думку першим у науці висловив німецький вчений-соціаліст Фердінанд Лассаль. Він наголосив, що «конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил».
|
|
|
Із розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичних сил у ньому деякі конституційні положення можуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною. Це становище характерне для держав з авторитарним політичним режимом, але інколи трапляється і в демократичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з іншими принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а «Закон про федеральні вибори в бундестаг» 1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхилення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності.
|
|
|
У демократичних державах більшість норм конституцій є нормами безпосередньої дії. Дана теза означає, що конституційні норми для своєї реалізації не потребують будь-якої конкретизації з допомогою спеціального закону чи урядового нормативного акта, вони застосовуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки говорить: «Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності, свого громадянства, імені за політичними мотивами». У разі порушення приписів даної статті стосовно конкретного громадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.
Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні норми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Конституції Французької Республіки 1958 р. встановлює: «Органічний закон визначає порядок організації та діяльності Конституційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів». Отже, дана норма французької конституції має суто посилальний характер.
Зміст конституцій
Є дві тенденції в еволюції конституцій: їх поступальну демократизацію й ускладнення обсягу конституційного регулювання. Тут доречно підкреслити, що ці тенденції зачепили весь комплекс питань, які регулюються конституцією, весь її зміст.
1. Усі сучасні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод людини – «конституції людини». Уже перші буржуазно-демократичні правові акти («Декларація незалежності» США І776 р. і французька «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р.) приділили цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, які були прийняті за останні десятиріччя, то інституту прав і свобод людини в конституційному матеріалі відведені не тільки статті, а й спеціальні глави та розділи (див.: гл. III «Права і обов’язки народу» Конституції Японії 1947 р., ч. І «Про основні права і обов’язки» Конституції Іспанії 1978 р. тощо).
Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в закріпленні багатьма зарубіжними конституціями права людини на охорону навколишнього середовища, одержання інформації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу наукової діяльності тощо. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії і багатьох інших держав посади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).
2. Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що виявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті, тощо.
3. Значну частину конституційного матеріалу відведено визначенню форми правління (республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція конституцій з питання взаємовідносин вищих державних органів полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту. Зарубіжними авторами вона сформульована як тенденція «від парламентаризму до міністеріалізму». Її конституційне підтвердження, без сумніву, тягне за собою порушення принципу поділу влади і простежується в конституціях Франції, Німеччини, Росії, деяких інших країн. Про конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які встановлюють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французької Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструктивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання виконавчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Конституції Французької Республіки) тощо.
4. Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний період, стало регулювання інституту конституційного контролю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у США (1802 р.) і тривалий час функціонував лише в деяких країнах – Бразилії, Норвегії, Греції. Після Другої світової війни він став обов’язковим атрибутом усіх демократичних держав – Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особливість європейської моделі цього інституту полягає в тому, що конституційний контроль покладено не на звичайні суди (США, Японія), а на спеціально створені органи – Конституційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Федеральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов дедалі зростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого законодавства ризик їх суперечності та неконституційності постійно зростає. Усе це робить конституційну регламентацію даного інституту актуальною й доцільною.
Крім того, поширення інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої конституції.
5. Демократичною новелою конституційного розвитку зарубіжних країн після Другої світової війни стало регулювання низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося: по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного курсу (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 р.); по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарія 1991 р.); по-третє, у закріпленні примату міжнародного права щодо внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки); по-четверте, у визначенні повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжнародних договорів (статті 93–96 Конституції Іспанії 1978 р.).
Форма і структура конституцій
Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо основний закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конституційного характеру, він є кодифікованою конституцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюються кількома актами, така конституція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів: «Форми правління Фінляндії» 1919 р., «Акта про Едускунт» (парламент) 1928 р., «Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції» 1922 р., «Акта про державний суд» 1922 р. Усі перераховані акти мають вищу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великобританії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.
Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні й додаткові положення.
Преамбула (лат. ргаеambulus – той, що передує) – це вступна частина конституції. У ній, зазвичай, викладені завдання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 р.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 р.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.
Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.
У заключних, перехідних і додаткових положеннях встановлюється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 146; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!