Закони XII таблиць: історія створення,

Структура, форма викладу правових норм

У Римі тривалий час монопольне право на тлумачення та за-стосування звичаїв і законів належало патриціям, а це спричиняло незадоволеність плебеїв. Останні вимагали встановлення зрозумілих і відомих усім законів. Саме під їхнім тиском у 451 р. до Р. X. було обрано комісію з 10 осіб (децемвірів) для складання таких законів. Комісія відвідала Грецію, де ознайомилася із законодавством Солона, та протягом року після повернення підготувала текст законів, які були схвалені Народними зборами, записані на 10 дерев'яних дошках і виставлені на Форумі. Оскільки в законах були виявлені певні прогалини, в 450 р. до Р. X. було утворено ще одну комісію, що доповнила вже прийняті закони ще двома дошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів XII таблиць. Текст законів повинні були напам'ять знати всі дорослі римські громадяни.

 

Оригінал тексту Законів XII таблиць до нас не дійшов (як вважають учені, вони загинули під час навали галлів у 390 р. до Р. X.). Він став відомий з уривків, які збереглися в працях римських юристів, істориків, літераторів. На основі цих свідчень німецькі вчені в XIX ст. реконструювали текст Законів XII таблиць, але в ньому є багато прогалин. Закони XII таблиць були складені тематично. Таблиці І-Шстосувалися судового процесу; ІУ-У- сімейних відносин, опіки та спадкування; VI - власності й володіння; VII - зобов'язального права; VIII-IX— кримінальних покарань, умов застосування смертної кари; X— норм сакрального (від лат. засег- священний) права про поховання; XI—XII- додаткових постанов з різних галузей права.

Для Законів XII таблиць характерні риси стародавнього права, зокрема: тісний зв'язок з релігією, обмеженість, індивідуалізм, формалізм і консерватизм.

Ці Закони не охоплювали всього римського права, а містили, переважно, норми цивільного та кримінального права, процесу, постанови про порядок поховання, захищали приватну власність тощо. Закони діяли й дуже цінувалися римлянами, мали важливе значення для подальшого розвитку римського права, а сучасники вважали їх основним джерелом усього публічного та приватного права Риму.

 

23. Кодифікація Юстиніана

У 528-534 рр. імператором Східної Римської імперії Юстиніаном з метою систематизації великої кількості правових джерел та зміцнення за допомогою неї тогочасних майнових відносин, імператорської влади й офіційної церкви було здійснено кодифікацію римського права імператорського періоду. У 528 р. було створено спеціальну комісію в складі 10 найвідоміших юристів Стародавнього Риму на чолі з Трибоніаном. Результатом її роботи стали декілька збірок римського права, що пізніше стали єдиним Зведенням законів.

Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:

•     Кодекс Юстиніана (перше видання 529 р., друге — 534 р.)

із 12 книг - зібрання законодавчих постанов римських імператорів

II — поч. VI століть; І, IX, X, XI, XII книги були присвячені римському

публічному праву, а ІІ-УШ - приватному;

•     Цигести, чи Пандекти в 50 книгах — зібрання уривків (коментарі

до них) майже з 1500 творів 39 найвідоміших римських юристів, переважно, П-ІІІ століть; цей твір має чітку структуру: книга 1 містить матеріал про форми права, про правовий статус осіб і посадовців; книги 2-46 присвячені приватному праву; книги 47-48 - кримінальному праву; книга 49 - апеляціям, фіскальному праву; книга 50 -юридичним дефініціям і правилам.

•     Інституції - зведений огляд права (підручник римського

цивільного права для юридичних шкіл) у чотирьох книгах. Набули

юридичної сили з 533 р., на них можна було посилатися судцям

у процесі вирішення справ;

•     Новели - збірники конституцій, виданих Юстиніаном після

обнародування Кодексу. Вони становили основну частину кодифікації.

Кожна з них мала свій номер. Загальна кількість новел - 168, з них

юстиніанівських — 156.

Ця кодифікація в XII ст. отримала назву "Зводу цивільного права" (согрш іигіз СІУІІІЗ) та стала найголовнішим джерелом римського права, а Юстиніан набув слави найвеличнішого законотворця всіх часів і народів.

 

25. . Кримінальне право Стародавнього Риму Кримінальне право Стародавнього Риму передбачало такі види злочинів:

1)    злочини проти всього співтовариства (змова з метою зміни

форми державного ладу, військова зрада, дезертирство, посягання

на магістратські та жрецькі обов'язки і їх виконання, замах на посадову

особу та ін.);

2)    злочини проти релігії християнської епохи (посягання

на порядок, встановлений для державної церкви, та на відправлення

церковних служб; посягання на недоторканність храмів тощо);

3)    убивство (до караних убивств не належали: вбивство раба

чи дитини, здійснене в разі потреби, на війні; вчинене поза римською

територією; вбивство перебіжчика, засудженого до смерті; вбивство

порушника святості шлюбу батьком потерпілого. Решта видів убивств

розглядались як тяжкі злочини та каралися);

 

4)    зловживання владою стосовно громадян (насильство посадової

особи щодо власне особи чи майна громадянина, не зумовлене

виконанням службових обов'язків);

5)    підробка та брехня з правовими наслідками (підробка заповіту,

мір і ваг та ін.);

6)    статеві злочини (двоєженство, викрадення жінок, звідництво,

мужолозтво тощо);

7)    здирництво (хабарництво чиновників, вимагання при здійсненні

посадових обов'язків);

8)    злочини проти власності (крадіжка);

9)    посягання на недоторканність особи ( каралася будь-яка спроба);

 

10)  пошкодження майна (окрім майна приватних осіб, злочином

було посягання на цілість суспільних будинків, будівель, храмів,

гробниць та ін.);

11)  передвиборча корупція (підкуп виборців);

12)  злочини проти господарського порядку (зловживання

економічною монополією: необфунтоване підвищення цін, відмова

в продажу товару якійсь особі не з причини ціни; корисливе викори

стання торгової свободи (спекуляція)).

Основні види покарань:

•     смертна кара (відтинання голови, розп'яття на хресті, спалення,

замурування в стіні, примус випити отруту тощо);

•     примусові роботи (два основні види - роботи на рудниках і ви

користання в школі гладіаторів);

•     позбавлення цивільного статусу (могло бути максимальним —

повним і остаточним (вигнання з общини назавжди, продаж у рабство

за римську територію) та частковим);

•     ув'язнення (тільки стосовно рабів за незначні злочини);

•     тілесні покарання (членоушкоджувальні та болючі);

•     штрафи (за дрібні злочини та стягувалися грішми чи худобою).

 

27. . Загальна характеристика середньовічної держави та права

Із загибеллю в 476 р. Західної Римської імперії закінчується епоха Стародавнього світу й розпочинається період Середньовіччя. На зміну рабовласницьким державі та праву приходять новий суспільно-політичний лад і нове феодальне право. Вступ людства до періоду Середніх віків був пов'язаний з глибокою кризою політичних, економіч-них, соціально-правових відносин і з подальшим розвитком феодальної земельної власності, що зумовлювала характер суспільства.

Форми встановлення феодальних відносин та державності в різних країнах були різноманітними, але їх аналіз дає змогу виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму. Перший був властивий тим народам, у яких виникнення феодального суспільства та феодальної держави відбулося в процесі безпосереднього розпаду родоплемінного ладу (північно-германські, слов'янські, арабські племена, Японія). Другий був характерний для тих країн, у яких перехід до феодалізму та формування феодальної держави відбувалися в надрах рабовласницького суспільства та держави, через поступову їх еволюцію, визрівання феодальної державності й права, посилення політичної влади феодалів (Китай, Індія, Єгипет, Візантія). Держава франків була першою феодальною політичною структу-рою на території Західної Європи. Виникла вона внаслідок за-воювання великих чужих територій, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Вони вже давно розпалися на салічні (приморські) та ріпуарські (прибережні). У V ст. Р. X. у салічних франків розпочався процес державотворення. Вони завойовували території сусідніх племен і, зокрема, в VI ст.—майже всю Галію. Саме на території цієї римської провінції була розташована держава франків. Феодальні відносини в державі формувалися в соціальному середовищі, що утворилося з двох основних соціально-етнічних груп: франкської та галло-римської. Перші вступили в епоху феодалізму в процесі розпаду первіснообщинного ладу, а другі ~ під час розпаду рабовласницького суспільства. Нова соціально-економічна формація утворилася під взаємним упливом цих основних шляхів виникнення феодалізму, що прискорювало її становлення. У своєму розвитку держава франків пройшла два основні періоди:

1)    правління Меровінгів (кінець V—VII століть) - нащадків військо

вого вождя (дуче) Меровея;

2)    правління Каролінгів (VIII—IX століття)- наступників меровін-

зьких королів Карла Мартелла, що в 753 р. здійснив державний

переворот і захопив владу у Франкській державі.

 

28. Салічна правда: історія створення, джерела, структура, форма викладу правових норм

Салічна правда (Ьех 8а1іса) була створена наприкінці Vст. в часи правління короля Хлодвига (481-511) та доповнена його наступниками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п'ять сімей. Текст Салічної правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назву (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в найпізнішому (за Карла Великого (768-814)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність,

 

формалізм і партикуляризм. Зміст Салічної правди свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на їїтери-торії багатьох народностей Салічна правда втратила своє значення.

 

29. . Основні риси права франків

У правових документах немає однозначного визначення власності. Щодо рухомих речей, які перебували у власності певних осіб, застосовувався термін "свій". Вони могли безперешкодно відчужуватися та передаватись у спадок. Саме охороні права власності на рухомі речі присвячено більшість норм Салічної правди. Та вже, очевидно, у приватній власності була й земля, оскільки покарання за порушення меж орного поля без дозволу хазяїна, чужого поля чи посів на ньому були значно суворішими, ніж за порушення меж общинних земель. Нічого не говориться про купівлю-продаж землі.

Сім'я мала патріархальний характер, проте влада батька не була безмежною й нагадувала радше опіку над дружиною та дітьми. Опіка над сином припинялася по досягненні ним 12 років. (Плюбу передувала угода між сім'ями тих, хто одружувався. Обов'язковою була згода батьків. Заборонялася крадіжка чужої нареченої та дружини, шлюби з родичами та свояками. Жінка, що вступала в шлюб з рабом, оголошувалася поза законом, її майно переходило до скарбниці, а родичі мали право безкарно її вбити. Раб, який одружувався з вільною, підлягав колесуванню. Вдова не могла вдруге вийти заміж без дозволу суду та сплати певної суми родичам померлого чоловіка. Однак жінка мала власне майно (посаг), яке вона не могла ні продати, ні подарувати. Після її смерті воно переходило дітям. Спочатку, за взаємною згодою подружжя, допускалося розлучення, але згодом під упливом церкви його було заборонено.

Під злочином право розуміло образу, шкоду, заподіяні особі чи майну іншого, порушення "королівського миру", а під покаранням - відшкодування за ці дії. Дня злочинів і покарань були характерні такі риси:

•     такі види покарань, як кровна помста та вигнання з общини,

замінюються штрафом, але пережитки первіснообщинного ладу ще

зберігаються (якщо вбивця не міг сплатити штраф, то він розплачував

ся за це життям; родичі брали участь у сплаті та в отриманні штрафу;

якщо людина оголошувалася поза законом, то вона підлягала

вигнанню);

•     розмір штрафу залежав від соціального та правового становища

злочинця й потерпілого, від їхніх статі та віку (штраф за вбивство

графа-600 солідів, вільного-200, римського колона-63, раба-35); • не було загальних принципів класифікації злочинів і призначення

покарань;

•     великі розміри штрафів (найнижчий за крадіжку - 3 соліди,

а за вбивство — 200 солідів).

Основні види злочинів були:

-      злочини проти особи (вбивство, посягання на честь, завдання

каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей);

-      злочини проти власності (крадіжка, грабіж, підпал);

-злочини проти порядку здійснення правосуддя (лжесвідчення,

неявка в суд);

— порушення розпоряджень королівської влади.

Основним видом покарань, який застосовувався до вільних людей, був штраф. Він складався з двох частин: одна йшла потерпілому чи його родичам, а друга (в розмірі 1/3 штрафу) - надходила на користь держави, в особі короля. Крім цього, у справах, пов'язаних зі злочинами проти власності, передбачалося повернення та сплата вартості майна.

Такі види покарань, як страта, членоушкодження, тілесні покарання, не застосовувалися до вільних людей. Так могли бути покарані тільки раби.

У разі оголошення особи поза законом передбачалася конфіскація належного їй майна.

 

30. Виникнення Франції та її розвиток у ранньофеодальний період

Процес феодалізації, що розгорнувся у Франкській імперії, поява та розвиток феодальної власності на землю призвели до її розпаду — розподілу між онуками останнього франкського імператора Карла Великого (Верденський договір 843 р.). На руїнах імперії виникли нові феодальні держави, однією з них була Франція. У ній в IX—XI століттях відбувається остаточне оформлення феодальне залежного селянства, серед якого розрізнялись такі категорії: серви (розглядались як проста належність до землі) та вілани (вважалися вільними держателями землі). Відбувається формування соціальної верхівки суспільства - феодалів-землевласників, до яких приєднується духовенство, - та їх консолідація. Виникає особлива форма відносин

 

між ними - сюзеренітету-васалітету — та формується своєрідна ієрархічна драбина за категоріями феодалів, кожен з яких фіксував титул або ранг. На верхівці перебував король, а далі йшли герцоги, маркізи, графи, барони, віконти та шевальє. Залежно від того, яку сходинку в цій ієрархічній драбині посідав той чи той феодал, визначалися його права, привілеї, обов'язки.

Відбувається становлення феодальної держави, правителем якої був король. У IX—XI століттях його обирала верхівка світських і духовних феодалів, лише з XII ст. утверджується спадкове передання трону. Найближчим радником і помічником короля був сенешал (вважався главою королівського двору та командував армією). У військових справах важливу роль відігравав великий конетабль (глава королівської кінноти), помічником якого був маршал. Королів-ською скарбницею завідував скарбник, який мав помічника -камергера. Канцелярією керував канцлер. На місцях адміністративні, військові та судові функції покладалися на призначених королем посадовців. З XI ст. у королівському домені з'являється нова посадова особа - прево, — котра збирала податки, командувала гарнізоном і ополченням. У XII ст. виникають великі територіальні одиниці, на чолі яких стояли бальї. З розвитком феодальних відносин утворюються збори королівських васалів (які служили королю за надану їм землю) - королівська курія, значення якої поступово зростає.

З розвитком великого феодального землеволодіння та неперервною роздачею земель васалам настає економічна роз'єднаність, яка зумовила політичну роздробленість. Великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними та незалежними. Після того, як класична формула васалітету "васал мого васала не мій васал" була визнана юридичною нормою, король, фактично, був позбавлений прямого зв'язку з основною масою феодалів. Його влада обмежилася лише власним доменом. Франція розпалася на просту сукупність феодальних володінь.

Міста у Франції, виникаючи на землях феодалів, підпадали під їхню юрисдикцію, вважалися їхньою власністю та були зобов'язані відбувати різні повинності. Це викликало невдоволення міст. Отож, уже в X—XII століттях французькі міста отримують певну автономію, звільняючись від влади феодалів. Багато з них створюють власні органи управління, мають свій суд, видають законодавчі акти. Управління містом зосереджувалось у міській раді, що складалася з присяжних. Останні обирали мера міста.

 

31. Боротьба королівської вл за централізацію держави. Реформи Л.

Важливу роль у подоланні феодальної роздроблені, й опору великих вельмож відіграла королівська династія Ао яка прийшла до влади в 987 р. Для досягнення цієї мети вона:

-уклала союз з містами, за яким їхні мешканці давали корол-гроші, а король захищав їх від утисків феодалів;

•     позбавила земельних володінь найупливовіших васалів;

•     здійснювала заходи з розширення території королівського

домену (через пряме захоплення, вдалі шлюби, купівлю земель у осіб,

які розорялися).

Минуло чимало часу, але цій династії все ж таки вдалося подолати опір феодалів у своєму домені. Крім міщан, боротьбу королів за політичне об'єднання підтримали їхні прямі васали, а також частина лицарства інших областей і деякі церковні феодали. Успіхам королів у консолідації земель сприяв і відплив з країни частини лицарства (у хрестові походи та держави хрестоносців). Особлива роль у подоланні опору феодалів і зміцненні держави належить Людовику IX (1226— 1270). Він здійснив низку реформ, які сприяли централізації держави. Зводилися вони до такого:

•     на території королівського домену були заборонені судові

поєдинки та міжусобні війни. На інших територіях країни останні

були обмежені. Було запроваджено порядок, згідно з яким герцоги,

графи, чиї володіння перебували за межами домену, в разі виникнен

ня спорів, зобов'язані були за 40 днів до початку війни передати їхню

суть до суду короля. Таке рішення сприяло обмеженню міжусобних

війн, підривало значення сеньйоріальних судів, зміцнювало загально

державну владу й авторитет короля;

•     із королівської ради була виділена особлива судова палата

(названа пізніше парламентом), яка перетворилася на вищу

апеляційну інстанцію, і тільки в цьому королівському суді стали

розглядатися справи про значні, зокрема й кримінальні злочини.

Цій палаті були також передані важливі адміністративні функції;

 

•     у сфері законодавства було відновлено практику видання королів

ських законодавчих актів, обов'язкових для всього королівства. Правда,

спочатку для надання їм чинності вимагалася згода великих феодалів.

Однак уже всередині XIII ст. такого затвердження вже не вимагалося;

•     стала чеканитися повноцінна золота та срібна королівські

монети, що починають витісняти численні види монет, які чеканили

феодали та міста. Випуск королівської монети, що набула значного

поширення, сприяв розвитку торгівлі та зміцненню зв'язків між

окремими провінціями країн;

• військові формування стали складатися з рекрутів (50 осіб від кожного приходу), в результаті чого король у меншій мірі став залежати від феодальних дружин.

Реформи Людовика IX значною мірою сприяли подоланню опору світських феодалів, однак остаточно подолати феодальну роздробленість король самостійно не міг. Отож на певному етапі централізації Франції значну допомогу королям у подоланні сепаратизму надали станово-представницькі установи.

 

32. . Великий березневий ордонанс (1357 р.)

Обнародування Великого березневого ордонансу (1357 р.) було вершиною діяльності Генеральних штатів. Цей документ був прийнятий у період народного руху 1356-1358 рр. у Парижі, очолюваного купецьким старшиною Е. Марселем. У ньому набуло відображення незадоволення міщан політикою монархії та основні напрямки здійснення реформи державного управління. Зміст цих реформ був викладений у 67 статтях і зводився до такого:

-      надавав право Генеральним штатам збиратися самостійно

без дозволу короля для обговорення державних справ два рази на рік;

-      проголошувалася недоторканність депутатів Генеральних

штатів;

-      генеральні штати отримували право контролювати податки

та витрати державних коштів;

-      королівська влада без погодження з Генеральними штатами

не могла запроваджувати нові податки, укладати мир із супротивни

ком, змінювати цінність монети;

-      уводилася відповідальність посадовців за доручену їм справу;

-      заборонялася незаконна конфіскація майна;

-      контролю з боку Генеральних штатів підлягали рада короля,

армія та державний апарат;

-      передбачалася реформа адміністрації та суду, скорочення

кількості посадовців і зменшення витрат на їх утр Великий березневий ордонанс був спробою обмежити королівську владу. Та, на жаль, цей документ діяв тільки півтора роки, а потім король, зміцнивши свої позиції, став його порушувати, а згодом і зовсім відмовився від нього.имання.

 

33. Джерела права середньовічної Франції

Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права - кутюми. Вони склалися на основі старих правд і грамот, які регулювали відносини сеньйорів із селянами та містами. На Півночі Франції (в Нормандії, Бретані) до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи римського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст. нараховувалося близько 60 провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових органів, форми феодальної власності, васальні зв'язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян, майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки: "Великий нормандський судебник" (середина XIII ст.); "Кутюми Бовезі" (1283 р.), складені Бомануаром; Паризька кутюма, записана д'Аблежем (кінець XIV ст.) у складі "Великого французького судебника". Так, у "Кутюмах Бовезі" набули відображення наявні на той час феодальні відносини, положення щодо злочинів і системи покарань та ін.

З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони не були завершені. У 1724 р. Бурдо де Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція 1789 р. скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин. Остаточно кутюми були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І (1804 р.).

Іншим важливим джерелом права були акти королів — ордонанси, едикти, декларації, — вони набувають значного поширення з переходом до станово-представницької монархії та абсолютизму. З'являються навіть систематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права.

Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйорів, міські статути, статути купецьких гільдій і ремісничих цехів. Відбувається також і рецепція (запозичення та засвоєння) римського права. Це не механічне його відтворення, а вивчення, обробка й доповнення. З XVI ст. Франція стає одним із провідних центрів вивчення та застосування римського права.

 

34. Феодальна монархія в Англії після нормандського завоювання (ХІ-ХІІ століття)

Становлення феодального ладу в Англії було завершено норманд-ським завоюванням (1066 р.), що закріпило характерні особливості англійського феодалізму - політичне об'єднання країни та централізацію державної влади. Хоча ця специфіка й була підготовлена попереднім розвитком, але важливу роль відіграв і власне факт завоювання. Усі землі Англії були поділені між переможцями - нормандськими й іншими французькими феодалами, котрі утворили верхівку класу феодалів. Розділ землі був проведений у декілька етапів у м іру захоплення території та конфіскації землі у представників англосаксонської знаті. Тож володіння великих феодалів були розпорошеними в різних частинах країни та не утворювали суцільних територіальних князівств. Підтримка великими феодалами сильної королівської влади, зумовлена необхідністю утримувати панування над ворожим населенням і закріпаченим селянством, мала тимчасовий характер, оскільки суперечила їхньому прагненню досягти політичної самостійності та незалежності. Королі нормандської династії в своїй діяльності спиралися на середніх і дрібних феодалів, зацікавлених у закріпаченні селян й охороні своїх прав від зазіхань великих феодалів. Феодально-ієрархічна драбина, котра ще не зовсім сформувалася, була укріплена встановленням безпосереднього зв'язку між усіма її сходинками -

васалами окремих сеньйорів і королем (Солсберійська присяга 1086р.), що й були особливістю ленноїсистеми в Англії. Тоді король

запропонував усім вільним князям присягнути йому на вірність. На чолі держави стояв монарх, який здійснював вищу судову,

законодавчу та виконавчу владу.

Відбувалось упорядкування структури й уточнення компетенції

вищого органу центрального управління - королівської курії,

що поєднувала функції виконавчого, судового та фінансового органу.

До її складу належали маршал, камерарій (керував королівським майном) і канцлер (особистий секретар короля). Відтак з посилен-ням королівської влади у складі курії виділяються окремі відомства -палата шахової дошки на чолі зі скарбником (центр фінансового управління), відомство канцлера, Вищий суд короля на чолі з юсти-ціарієм (з нього пізніше виділився суд загальних позовів, який дістав право проводити засідання без участі короля).

При королі діяла також Велика рада, що складалася з великих феодалів і найупливовіших посадовців. З часом вона поділилася на дві палати - судову та казначейства.

У XII ст. король Генріх II (1154—1189) здійснив судову та військову реформи.

Суть військової реформи: військова служба феодала на користь короля за користування загальним наділом була замінена сплатою "щитових грошей", за які король мав змогу наймати на військову службу будь-кого.

Основні складові судової реформи:

-      центральні королівські суди (яким тепер були підсудні майже

всі кримінальні злочини) через інститутрозТздних суддів (як представ

ники центру регулярно об'їздили графства та розглядали всі справи,

підсудні короні) були пов'язані з окружними й обласними судами.

Розслідування таких справ тепер здійснювалося через присяжних -

12 лицарів і 4 вільних людей, які під присягою повинні були повідомляти

про всі злочини, скоєні в окрузі;

-      кожна вільна людина Англії відтепер мала право за певну

плату перенести майновий (земельний) спір у королівську курію,

що підривало судову владу окремих феодалів (сеньйоріальних судів)

та водночас посилювало й розширювало королівську юрисдикцію.

У військовій сфері відроджувалося колишнє англосаксонське народне ополчення. З цією метою запроваджувалася військова служба для всього вільного населення. Кожний вільний (феодал, селянин, міщанин) повинен був власним коштом придбати необхідну зброю. У такий спосіб створювалося нерегулярне військо, котре король міг протиставляти своїм неслухняним васалам.

Отож, у ХІІ-ХІІІ століттях в Англії утворюється система центральних установ, яка виросла з управління королівського палацу та ще більше зміцнила королівську владу.

 

35. Утворення станово-представницької монархії в Англії

У ХІІ-ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих і династичних інтересах королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню), не зважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричиняло опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства — барони, лицарі, міщани, селяни—виступили проти короля, за обмеження його влади.

З огляду на це, король Іоанн Безземельний (1199-1216) змушений був у 1215 р. підписати, так звану, Велику хартію вольностей (відома в історіографії як "Хартія вольностей англійського народу"). Насправді ж, це була хартія вольностей феодалів і, передусім, баронів. Значно менше хартія відображала інтереси лицарства та верхівки вільного селянства, а ще менше - інтереси міщан. Однак Велика хартія вольностей певною мірою стримувала королівське свавілля, обмежувала владу посадовців.

Коли наступні правителі Англії почали ігнорувати Велику хартію вольностей, відносини між королем і населенням знову загострилися й навіть переросли у військові зіткнення. Боротьба розпочалася в 1258р. виступами баронів, які домоглися від короля прийняття, так званих, Оксфордських провізій, що ставили правителя під контроль баронів (баронська олігархія). У 1259 р. проти короля виступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії, котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великих феодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинили протистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни. Вона зумовила широкий рух серед народних мас Англії- стихійні виступи селян проти феодалів і виступи міського населення проти міської верхівки.

Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинили громадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісу стало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.) (утвердився Парламент остаточно при Едуарді І (1272-1307)). Отож унаслідок громадянської війни в Англії був здійснений перехід до нової, більш централізованої форми феодальної держави, до феодальної монархії зі становим представництвом (Парламентом). 31295 р. Парламент став збиратися регулярно. У1343 р. остаточно була закріплена його структура. Він розділявся на "Палату лордів", членство в якій з кінця ХІУст. стало спадковим (право перства), та "Палату общин", у якій представники лицарства та міст засідали спільно. Об'єднання лицарства й міщан в одній палаті, а також відсутність в англійському Парламенті особливого представництва від духовенства як стану — це його важлива особливість порівняно з іншими становими зібраннями Середньовіччя. Саме цим значною мірою зумовлювався порівняно значний політичний уплив англійського Парламенту. В1297 р. Парламент отримав право встановлювати податки, а згодом взагалі затверджувати бюджет, у 1322 р. - право санкціонувати важливі закони. З кінця XIV ст. він мав уже законодавчу ініціативу: парламентські акти-статути приймалися за петиціями Палати общин з наступним затвердженням їх Палатою общини та королем.

Запроваджується процедура імпічменту, що полягала в порушенні палатою общин перед Палатою лордів, як вищим судовим органом, звинувачення проти якоїсь посадової особи у зловживанні владою.

У XIV ст. парламент двічі скидав невгодних йому королів: Едуарда II (в 1327 р.) і Річарда II (в 1399 р.). Одночасно він сприяв подальшому зміцненню англійської феодальної держави, згуртовував феодалів навколо центральної влади, допомагав їй втілювати антиселянську політику.

У цей час відбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королівської ради, до якої переходить вища законодавча та судова влада. З'являються нові посадові особи нарівні місцевого управління — коропери й констеблі.

Утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах, так званих, охоронців миру, чи мирових суддів, які згодом перебрали на себе функції місцевого управління замість шерифів. Розвивається судова система, вищими ланками якої стають: Суд королівської лави (для розгляду кримінальних справ), Суд загальних позовів (цивільні справи), Суд скарбниці (цивільні справи, в яких однією зі сторін була держава). Згодом із загальної системи вищих королівських судів виділяється Суд лорда-канцлера (вирішував справи за принципом справедливості).

 

36. Велика хартія вольностей 1215 р.

Велика хартія вольностей була підписана англійським королем Іоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей, її підписанню передувало повстання баронів, які були незадоволені посиленням королівської влади та грубими порушеннями феодальних звичаїв. У повстанні брали участь також лицарі та міщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Саме ця перемога й була закріплена у Великій хартії вольностей. Та більшість статей цієї грамоти відображали та захищали лише інтереси феодальної аристократії. Велика хартія вольностей гарантувала права й недоторканність церкви (ст. 1), дотримування королем феодальних звичаїв стосовно своїх васалів - баронів (статті 2— 11), забороняла королеві брати з них феодальну допомогу та щитові гроші без згоди "загальної королівської ради" (ст. 12), тобто ради безпосередніх васалів (крім трьох випадків-коли вони потрібні для викупу короля з полону; посвячення в лицарі першородного сина короля; для видання першим шлюбом заміж першородної королівської дочки (ст. 14)); забороняла судити баронів інакше, ніж судом рівних їм за статусом перів (ст. 21), без їх вироку арештовувати й позбавляти майна (ст. 39). Скасовувалося право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій (ст. 34) і створювався комітет з 25 баронів, які в разі порушення королем Хартії могли розпочати проти нього війну. Лицарство й верхівка вільного селянства отримали від Хартії лише незначні вигоди: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж передбачалося зазвичай (статті 15,16,27,60), усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників. Ще менше отримали міста: лише підтвердження вже наявних привілеїв (ст. 13), а також встановлення єдиної системи мір та ваг (ст. 35). Податкового гніту для міст Хартія не скасовувала. Кріпосні селяни (віллани) -основна маса англійського народу - від Великої хартії вольностей не отримали нічого, вона, ігноруючи їхні інтереси, не раз наголошувала на їхній повній безправності (ст. 20 - єдина, що згадує вілланів, має на увазі, насамперед, інтереси їхніх лордів).

Кілька статей Хартії затверджували нові судово-адміністративні порядки, що сформувалися в країні після реформи Генріха II (статті 18,19,20,32,40 та ін.), які були вигідні більшості вільного населення. Ці статті виявилися найжиттєздатнішими та прогресивними і, будучи пізніше перенесеними до статутів ХІІІ-ХІV століть, увійшли в англій-ське феодальне загальнодержавне право.

Дотепер Велика хартія вольностей полежить до складу пекодифі-кованої британської Конституції'та, будучи одним з найстаріших чинних конституційних актів, є предметом гордості англійців.

 

37. Абсолютна монархія в Англії

Як і в інших країнах Західної Європи, абсолютна монархія в Англ ії утверджується в період розпаду феодалізму та зародження капіталістичних відносин. Однак, порівняно з класичним абсолютизмом (властивим, скажімо, Франції), англійський мав такі особливості:

•     поряд із сильною королівською владою продовжував існувати

та діяти Парламент;

•     порівняно незначний рівень бюрократизації та централізації

державного апарату та збереження порівняно розвинутого місце

вого самоврядування;

•     збройні сили як постійна армія були нечисленними.

Вищими органами влади й управління були король, Таємна рада

та Парламент. Реальна влада зосереджувалась у руках короля, що через численні й тільки йому підпорядковані органи здійснював законодавчі, виконавчі та судові функції. Після прийняття в XVI ст. законів, які проголошували короля главою англіканської церкви, остання втрачає 74

 

самостійність і перетворюється на частину державного апарату. Поєднання світської та церковної влади значно посилювало авторитет корони.

Одним з вищих органів управління була Таємна рада, до складу якої належали представники як феодальної знаті, так і нового дворянства (джентрі) та буржуазії, що тільки зароджувалася. Вони обіймали тут вищі посади: лорда-канцлера, лорда скарбника, лорда охоронця великої печатки, лорда адмірала та ін. До компетенції Таємної ради належали: управління заморськими колоніями, регулювання зовнішньої торгівлі, розгляд деяких судових справ.

Після виникнення окремої Англіканської церкви вищим церковним органом країни стає Висока комісія (розслідувала справи, пов'язані з порушенням законів про зверхність королівської влади в церковних справах, про боротьбу з єретиками тощо).

Установлення абсолютизму в Англії зовсім не означало, що її королі повністю стали незалежними від Парламенту. Парламент продовжував скликатися й при абсолютизмі. При Тюдорах він навіть розширив свої повноваження, будучи водночас слухняним інструментом у руках королів. Суперечності між королем і Парламентом розпочалися тільки з кінця XVI ст., коли абсолютизм перестав задовольняти буржуазні елементи суспільства.

Місцеві органи влади й управління (мирові судді) зі встановленням абсолютної монархії стали більш залежними від центральних органів. Вони залежали від Таємної ради, що спрямовувала та контролювала їхі по роботу (давала завдання, робила запити та ін.). Установився порядок призначення королем на всі посади місцевих органів. Найбільшою адміністративною одиницею було графство, а найменшою — приход.

Отже, в період абсолютизму в Англії був створений апарат управління, котрий відповідав вимогам панівних класів.

 

38. Джерела права середньовічної Англії

В Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племінний характер, кожний одноплемінник, незалежно від того де він перебував, підлягав під їхні дії. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, але згодом воно починає фіксуватися в різноманітних збірниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права. Найвідоміші з них це - Правда Іне (VII ст.) і Правда Альфреда (IX ст.).

Проте були й інші джерела права, серед яких варто виділити акти центральної влади:

•     акти короля - ордонанси, привілеї;

•     акти Парламенту —статути;

•     спільні акти короля та Парламенту.

 

 Після нормандського завоювання Англії розпочинається консолі-дація правових звичаїв і традицій у межах єдиної правової системи, загальної для всієї країни, яка згодом дістала назву "загального права". У його основу було покладено практику королівських роз'їздних судів, які три-чотири рази на рік виїжджали у провінцію та здійснювали правосуддя. Повертаючись у резиденцію, вони складали протоколи, з яких потім відбирали найбільш вдалі та вмотивовані рішення. Саме так створювалося "загальне право", що було неписаним і єдиним для всієї Англії. Норми "загального права" фіксувалися записами мотивованих звітів про судові рішення в збірниках судових протоколів так званих "свитках позовів". Від кінця XIII ст. складаються серії звітів, або щорічники. З появою щорічників усталюється звичай: при розгляді справи цитували аналогічні рішення, вміщені в них. Так, рішення Вестмінстерських (за місцем розташування резиденції вищих судів Англії') судів стають джерелом права.

Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постанови Вестмінстерських судів - "право справедливості".

Отож "загальне право" та "право справедливості", що спиралися на прецедент, стають важливим джерелом права.

Особливе місце серед джерел права належало науковим трактатам найавторитетніших юристів Англії: "Про закони і звичаї Англії" Гленвіля (XII ст.), "Про закони і звичаї" Г. Брактона (XIII ст.), "Про поземельні держання" Літтльтона (XV ст.) та ін.

Отже, основними джерелами права середньовічної Англії були: звичай, правовий прецедент, акти органів центральної влади, роботи відомих англійських юристів.

 

39. Утворення й особливості розвитку феодальної держави в Німеччині

Об'єднання племінних утворень на території Німеччини в єдине ціле спочатку було здійснене в межах держави франків-через завоювання останніми в У-УШ століттях алеманів, тюрінгів, баварів, Саксоніє. Одночасно тут відбувається становлення класового суспільства -феодального. Розпад імперіїКаролінгів (Верденський договір 843 р.) започаткував самостійний розвиток Німецької держави - Королівства східних франків. До його складу ввійшли німецькі області між Рейном, Ельбою та Альпами - племінні герцогства Баварія, Алеманія (Швабія), Франконія, Саксонія, Тюрінгія, а пізніше - Лотарингія й Фрісландія. Остаточне державне виокремлення німецьких областей відбулося з обранням у 887р. герцогами Швабії, Баварії, Франконії, Саксонії королем "східних франків" АрнульфаКарінтійського, з припиненням у Німеччині в 911 р. династії Каролінгів і, зрештою, з обранням у 919р. німецьким королем саксонського герцога Генріха І (918-936).

До XIII ст. була, переважно, сформована територія Німеччини, та однією з важливих особливостей її політичного розвитку в Середні віки був поступовий розпад держави на окремі князівства, що зберігали свою незалежність аж до XIX ст. Формально на чолі держави стояв король (імператор), але фактично його влада була обмежена, насамперед, привілеями, які королівська влада надавала світським і духовним феодалам. Центральне управління здійснювалося за зразком франкської держави, тобто зберігало риси двірцево-вотчинної системи. Вищі сановники королівського палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували одночасно й найважливіші державні функції, їхні посади поступово перетворювалися на спадкові. З XI ст. найупливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі), спільно з якою правитель розглядав найважливіші питання.

Міста в Німеччині за своїм статусом поділялися на дві групи: імперські та земські. Імперські міста мали більше прав і привілеїв, аніж земські. Вони управлялися обраними міською радою та магістратом, карбували свою монету, мали військо, власні судові органи тощо.

 

40. Станово-представницька монархія в Німеччині

Період станово-представницької монархії в історії Німецької держави, як і в інших західноєвропейських державах, охоплює XIII— XV століття. Та її суттєвою особливістю було те, що становлення такої монархії відбувалося в умовах роздробленості. Здійснювалася централізація по окремих територіях, яка в мініатюрі відображала те, що в інших європейських державах відбувалося в національному масштабі. Князі, зосередивши у своїх руках всю юрисдикцію в межах володінь, ліквідовували відносини васалітету та вводили управління на посадових засадах, із власною податковою, фінансовою та військовою організацією. Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи - ландтаги. Як і в інших країнах, у Німеччині виникає станова установа -Рейхстаг (від нім. геісН -держава, імперія і /а^-зібрання). Він виник із зібрань великих феодалів і скликався на розсуд імператора, а в XII ст. стає органом, який обмежив імператорську владу. Складався Рейхстаг з трьох колегій: колегії курфюрстів; колегії князів, графів і вільних господарів (панів); колегії представників імперських міст. Колегії засідали окремо. Реальної влади цей орган не мав, унаслідок роздробленості.

Робилися спроби створити загальні імперські установи. Одним із таких органів повинен був стати заснований у ХУст. Імперський Верховний Суд у справах імперських підданих окремих князівств. Однак уся його діяльність на практиці обмежувалася вирішенням спорів між імперськими "чинами", до того ж, безуспішно.

 

41. Золота булла 1356 р.

Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) у Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором Карпом IV (1347-1378) як основний конституційний акт "Священної Римської імперії" (так тоді називалася Німеччина разом із завойованими нею територіями). Основний зміст цього документа такий:

•     узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами

(князями-виборцями, а саме: архієпископами Тріра, Кельна, Майнца,

світським князем Саксонії, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехії),

а також час і місце виборчого з'їзду й детальний регламент виборчої

процедури (постійним місцем виборчого з'їзду курфюрстів було про

голошено м. Франкфурт-на-Майні, в якому курфюрстери повинні

були збиратися за запрошенням архієпископа Майнського не пізніше,

ніж через три місяці після того, як імператорський престол стане

вакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів);

•     курфюрстери мали право зобов'язувати німецького імператора

двічі (підчас виборів і після коронації) підтверджувати права та привілеї,

котрі вони отримали від нього до дня виборів.

•     колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з'їздах

приймати рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої

політики, що були обов'язковими для короля. Вона ж наділялася

вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над імпера

тором та відстороненням його від влади;

•     визначалися ранги й обов'язки курфюрстерів та закріплювалися

за ними привілеї- монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова,

мисливська, митна регалії (монопольне право), а також юрисдикція

над єврейським населенням; • вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій і війни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків прибуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні межі.

Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як конституційний акт Золота булла Карла IV зберігала своє значення до 1806 р. - до припинення існування "СвященноїРимської імперії".

 

42. Абсолютизм у Німеччині

Абсолютна монархія в Німеччині, порівняно з іншими західноєвропейськими країнами, мала певні особливості. Полягали вони, передусім, у тому, що цей абсолютизм встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів. Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичну роздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдиного загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі з територіальними князями.

Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, центра-лізованою державою, а її король - членом імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ. У підпорядкуванні Таємної ради перебували директорії (фінансів, військових справ, королівських маєтків). Серед департаментів виділявся департамент внутрішніх справ, якому підпорядковувалися воєннітадоменіальніпалати. Діялитакож станові установи—ландрати (земські ради), до складу яких належали призначені королем представники дворянства, що виконували й загальнодержавні функції. Міське самоврядування було скасовано. Членів міських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвитку набули бюрократизм і дріб'язкова регламентація не тільки державного, але й приватного життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації та переслідування іновірців. Отже, Прусську державу цього часу можна назвати поліцейською.

Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання і не була такою централізованою, як Пруссія, та відзначалася багатонаціональним складом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав імператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступово перетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом. Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законопроектів і контроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійська монархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцеві станово-представницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управи та бургомістри.

 

43. Джерела й основні риси права середньовічної Німеччини

У Німеччині, як і в більшості країн Західної Європи, вХ-ХІУ століттях переважало звичаєве право. Згодом з'являються записи судових звичаїв - Саксонське зерцало та Швабське зерцало (XIII ст.). Важливе значення мали акти королів (імператорів), а з переходом до станово-представницької монархії— постанови Рейхстагу. У період абсолютизму виникають систематизовані збірники законів. Серед них за змістом і значенням вирізняється "Кароліна" — кодифікація, видана та названа за іменем імператора Карла V. Це був звід кримінально-процесуального права, що призначався для всієї величезної імперії, але не був обов'язковим для курфюрстів, за якими зберігалося право користуватися своїми "споконвічними та справедливими звичаями".

Від XVII ст. деякі німецькі держави здійснюють свої кодифікації: Кримінальне уложення та Цивільний кодекс у Баварії (середина XVIII ст.), Кримінальне уложення ерцгерцогині Марії Терезії — " Терезіана" в Австрії, Пруське земське уложення 1784 р. та ін.

Важливу роль відігравало міське право, що регулювало відносини в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрів Німеччини. Право захищало приватну власність, насамперед, на землю. Для права феодальної земельної власності були властиві такі риси:

ієрархічна структура земельної власності, становий характер, обмеження в розпоряджанні, особливий порядок спадкування - майорат. Зобов'язальному праву були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін. Однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових відносин, а отже й зобов'язального права.

На сімейне право сильний уплив справляла церква. Переважно, саме нормами канонічного права регулювалися шлюб та сім'я. Заборонялися розлучення, позашлюбні зносини, шлюби з близькими родичами. Шлюбний вік був низьким і становив для чоловіків 14 років, а для жінок— 12. Жінка перебувала в підпорядкованому від чоловіка становищі, всюди мала слідувати за ним, не мала права без його згоди укладати договори, складати заповіт, розпоряджатися майном тощо. Щоправда, в роздільному майні виділялися частки, що враховувалися та переходили в спадок окремо (до них належали речі особистого користування жінки, прикраси та ін.). За нормами ленного права земля могла переходити в спадок тільки до одного із синів, а за земським правом —у рівних частках до всіх синів.

Кримінальне право оперувало такими загальними поняттями: умисел і необережність; обставини, що обтяжують провину; співучасть тощо. Визнавалися різні види злочинів: проти релігії (богохульство, чаклунство); проти моральності (перелюб); проти держави (зрада, бунт); проти особи (вбивство, поранення, образа); проти власності (крадіжка, грабіж); проти правосуддя (лжесвідчення) та ін. При визначенні покарання суд зважав на станову приналежність сторін. Основною метою покарання було залякування. Основні види покарань того часу: смертна кара, членоушкодження, тілесні та ганебні покарання, таврування, тюремне ув'язнення, вигнання, штраф.

Судовий процес спочатку (до XII ст.) має змагальний, а згодом -слідчий (інквізиційний) характер (переважає після видання в 1532 р. "Кароліни").

 

44. "Саксонське зерцало"

"Саксонське зерцало" - збірник звичаєвого феодального права Остфалії (Східної Саксонії), складений лицарем і суддею Еріхом фон Репковиму 1221-1225 рр., за юридичною природою - це приватна кодифікація. У ньому, поряд з локальними особливостями, набули відображення загальні риси феодального права Німеччини. Джерелами "Саксонського зерцала" були: звичаєве право Саксоніє, законодавство Священної Римської імперії, римське право.Збірник  поділяється на дві частини: Земське право та Ленне право (від нім. "лея" - умовне земельне володіння феодала). Перша частина містить загальні правові норми для всіх категорій населення та, передусім, для "шеффенського" (від нім. "шеффен" - землевласник неблагородного походження) стану (у широкому значенні слова — це всі вільні, правомочні займати судові посади особи —від князів до вільних селян з трьома наділами), у документі згадуються й інші соціальні категорії: вільні селяни з наділами до 3 гуф (1 гуфа- від 0,25 до 0,33 га); тримачі, що сиділи на чужій землі, безземельні селяни. Земське право було написане німецькою мовою.

Друга частина - Ленне право - містить ленні звичаї, перераховує всі ступені військово-ленної ієрархії та стосується тільки феодалів-землевласників-сеньйорів і васалів. Про призначення ленного права для регулювання виключно відносин привілейованого стану свідчить і те, що написана ця частина була латиною. Відповідно до змісту та призначення частин, у першій частині розглядаються прерогативи короля як глави держави, а в другій - як верховного сюзерена в системі феодальної ієрархії.

Більшість норм "Саксонського зерцала" викладено в казуїстичній формі, трапляються повторення, не завжди логічна послідовність і розміщення норм. Та, попри ці недоліки, "Саксонськезерцало" мало надзвичайно важливе значення для більшості земель Німеччини. За його зразком були складені інші аналогічні збірники - "Німецьке зерцало", "Швабське зерцало"', воно стало правовим джерелом для місцевих статутів ("Вейстюмер"), Мейсенського судебника, Магдебурзького міського права. На "Саксонське зерцало" припинили посилатися тільки в 1900 р. після введення в дію Німецького цивільного уложення 1896 р. Дотепер збереглося близько 200 рукописів "Саксонського зерцала" (датованих переважно XIV ст.), чотири з яких ілюстровані.ке право.

 

45. "Кароліна"

До кінця XV ст. у Німеччині не існувало єдиної правової системи. На кожній території діяло своє право, нормами якого регулювалася вся сукупність відносин. Після створення в 1495 р. Імперського суду римське право було визнане джерелом права всієї імперії. На його основі мали розвиватися всі галузі права.

У 1532 р. Рейхстаг прийняв загальнонімецьке Кримінальне та кримінально-процесуальне уложення (кодекс) - "Кароліну". Його назва походить від імені імператора Карпа V (1500-1558). Це Уложення мало яскраво класовий феодальний характер і було спрямоване на залякування простого люду та жорстоке придушення будь-яких виступів проти феодального ладу. За більшість злочинів як основний вид покарання передбачалася смертна кара, що могла бути простою (відсікання голови мечем або повішання) та кваліфікованою (спалення, утеплення, четвертування, колесування, поховання заживо). Були передбачені також членоушкоджувальні, болючі та ганебні покарання. Основними видами злочину проголошувалися: злочини проти релігії, держави, власності, особи, моральності, порядку управління, торгівлі тощо. Замість змагального за-проваджувався слідчий (інквізиційний) процес, який поділявся на дві стадії — розслідування (збирання інформації про злочин і злочинця, доказів винності підозрюваного) та судовий розгляд (проходив у закритому засіданні). Якщо обвинувачуваний не визнавав своєї провини, то його могли піддати катуванню.

 

46. Виникнення й розвиток Арабського Халіфату

Ще в VI ст. Аравійський півострів асоціювався з "окраїною світу". На більшій частині "кам'янистої Аравії" кочували племена арабів-бедуїнів, які жили в шатрах і пили верблюже молоко. Лише на півдні та заході існували невеличкі протодержави: Ємен, Мекка, Ятриб (Медіна).

На початку VII ст. у житті арабів-кочівників відбулися значні зміни. Виділилася племінна знать, активно почала розвиватися торгівля, сформувалась єдина північноарабська мова та писемність. Подальша історія арабів пов'язана з іменем Мухаммеда - засновника нової релігії — ісламу (з араб, "іслам" — "покірність Богу"), або мусульманства (від араб, "муслім" - правовірний). Ім'я Мухаммеда стало в один ряд з іменами Будди, Моісея та Христа. Пророк ісламу Мухаммед (570-632) абсолютно реальна й конкретна історична особа. Мусульманство виявилося останньою за часом виникнення світовою релігією. Воно відразу ж було прилаштоване до потреб молодої держави. Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога - Аллаха - та нового суспільного порядку. Главою держави повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на Землі".

Незадоволення племінної верхівки змусило Мухаммеда в 622 р. тікати з Мекки (де він почав привселюдно проповідувати божественні істини, звід яких він назвав Кораном ("знанням"), і де було завершено організаційне оформлення мусульманської общини, що стала не тільки релігійною, а й надплемінною організацією, зародком держави, котра утворювалася) до Ятрибу. Навколо Ятрибу на ідейній основі Корану стали об'єднуватися розрізнені сусідні племена, багато з яких було підкорено силою. У 630 р. мусульмани зайняли Мекку. Ятриб залишився столицею об'єднаної держави, отримавши назву "Місто пророка" -Медіна-таль-Набі (чи просто Медіна). Того ж року Мухаммеду підкорилися кочівники внутрішніх регіонів Аравії та місто Таїф. Після смерті Мухаммеда медінська знать обрала "замісника" пророка -халіфа. Ним став купець Абу-Бакр, тесть і друг Мухаммеда. Відтак кожен правитель арабів проголошував себе халіфом.

За другого халіфа, Омара (634-644), загони бедуїнів, натхненні ідеєю священної війни (джихада), завоювали Сірію, Йордан, Месопотамію (арабською Ірак), Палестину, Єгипет та Іран. До кінця VII ст. араби підкорили Вірменію, Азербайджан, Кабул, частину Північної Африки. На початку VIII ст. повністю були захоплені африканські володіння Візантії на захід від Єгипту, що одержали арабську назву Магріб-"захід" (сучасні Лівія, Туніс, Алжир і Марокко), частина Іспанії, в Середній Азії- Хорезм, Бухару, Самарканд, долину Інду. На середину VIII ст. володіння Арабського Халіфату простягалися від Атлантичного океану до гір Паміру та Гіндукушу, від Сахари до Приаралля й Дербента в Дагестані. Це була держава, що простягалась одночасно в Азії, Африці та Європі. Та період завойовницьких переможних походів не міг продовжуватися безкінечно.

Досягнувши високого ступеня політичної централізації та розвитку виробничих сил, Арабський Халіфат на початку IX ст. вступає в період політичного розпаду, причинами якого були: різний рівень економічного розвитку країн, які його утворювали; слабкість економічних зв'язків між окремими областями Халіфату, що відрізнялися одна від одної етнічним складом населення, фізико-географічними умовами, історико-культурними традиціями; народно-визвольні, антифеодальні повстання, які розхитували економічну, воєнну та фінансову міць держави; концентрація земельної власності в руках воєначальників і місцевої феодальної знаті; зменшення ролі общини як податкової одиниці; боротьба всередині класу феодалів. Отож у першій половині X ст. єдиного Халіфату вже не було, однак на обширній території, де колись правили халіфи, на століття утвердився іслам. Із-поміж країн Халіфату його не прийняли тільки Вірменія та Грузія, де вже існували стародавні християнські традиції. Так виникло поняття "арабський світ".

 

47. Джерела й основний зміст права Арабського Халіфату

Для права Арабського Халіфату були притаманні риси, які властиві більшості держав Азії та Африки - консерватизм (тісний зв'язок з ісламом), стабільність і традиційність. Право розвивалося в тісному зв'язку з ісламом. Основним джерелом релігійної та правової догма-тики арабів став Коран. У цій священній книзі, як вважалося, є все необхідне для мусульман. Коран містить: основи віри, релігійні приписи та правила поведінки. Він складається з 114 сур (глав), аті поділяються на вірші (аяти). Першу суру - "Фатиха" - зобов'язаний знати (арабською мовою) кожен мусульманин. Попри багатовікове існування, канонічний текст Корану з'явився досить пізно - це Каїрське видання 1919р. Сьогодні відомі чотири списки Корану, що співвідносяться з УІІ-УШ століттями. Два з них особливо шановані й недоступні для дослідників. Один з цих двох списків зберігається в Мецці (в храмі Кааби), другий-у Медині. Два інших списки зберігаються в Ташкенті та Каїрі.

Доповненням Корану була Сунна ('зразок", "приклад"; повна назва - "Сунна посланця Аллаха") - запис перекладів і легенд про життя Мухаммеда. Важливого значення набуває Тефсир - тлумачення Корану та Сунни знавцями-улемами й суддями. Коран став основою формування системи права, що дістала назву "шаріат". Використовувався й судовий прецедент.

В Арабському Халіфаті значна кількість земель і зрошувальних споруд належала державі, але були й володіння феодалів, вони мали умовний характер і називалися "землі катіа". Певна частина земель перебувала в приватній власності. Зобов'язальне право передбачало різні види договорів. У сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Згідно з Кораном, шлюб, сім'я та народження дітей розглядали як обов'язок кожного правомірного мусульманина. Дозволялося багатоженство (але не більше чотирьох дружин одночасно), наложництво (в гаремах). Оформлення шлюбу здійснювалося усним або письмовим договором між сторонами чи їхніми батьками. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення - і шлюб вважався розірваним.

Усі злочини поділялися на три групи: 1) злочини проти "прав Аллаха" (відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюб); 2) посягання на права певних осіб (умисне вбивство, тілесні ушкодження); 3) дії, що тільки через деякий час почали розглядатись як злочини (несплата податку на користь бідних (закяту), образа, хабарництво тощо). За злочини першої та другої групи передбачалися фіксовані та жорстокі покарання, за злочини третьої групи - таліон, викуп майном або грішми. Були відомі штраф і конфіскація майна. Судовий процес мав як обвинувально-змагальний, так і слідчий характер. Основними видами доказів були: показання свідків, ордалії, клятва над Кораном. Достатнім, зазвичай, вважалося показання двох свідків - "поважних" мусульман, а в деяких випадках -чотирьох, до того ж, обов'язково чоловіків. Справу міг порушити потерпілий або його родичі. Існувала кримінальна поліція - шурта, начальник якої здійснював розшук і розслідування у справах про вбивство, сам розглядав ці справи й сам засуджував до кари.

 

48. Виникнення та розвиток феодальної держави і права Болгарії

Найдавнішим населенням Болгарії були фракійські племена. На початку V ст. до Р. X. у них виникли перші держави ранньорабо-власницького типу (на території Болгарії- держава одризів). УІ ст. територію Болгарії завоював Рим. У 395 р. при розділі Римської імперії ця територія ввійшла до складу СхідноїРимської(Візантійської) імперії. Наприкінці V—на початку VI століть на Балканський півострів (зокрема й на територію Болгарії) приходять слов'яни (анти та склавіни), що осідають тут. На початку VII ст. виникає перша слов'янська ранньофеодальна держава (держава Семи слов'янських племен у північній Болгарії). У 70-х рр. VII ст. на територію Семи слов'янських племен із південної Бессарабії відбувається вторгнення протоболгарів (пере-селилися туди під натиском хозар з Приазов'я і Нижнього Поволжжя). Між болгарами та слов'янами був укладений союзуборотьбі проти Візантії.

У 681 р. Візантія визнає болгарську державу. Першим правителем Болгарського царства був хан Аспарух. За нього виникає Перше Болгарське царство (681-1018 рр.). На чолі держави стояв хан (князь), який мав титул "івічГ ("великий"). Йому допомагала Рада знаті. Іноді скликалися народні збори. Від князя Симеона (893-927) для позначення монарха використовуються титули, узвичаєні у Візантії - кесар, василевс. Народні збори (собори) поступово втрачають свою роль і, навпаки, посилюється значення й авторитет постійної ради - санкліта. Важливу роль в управлінні відігравали логофест (перший міністр), протовестиарій (відав фінансами), великий воєвода (здійснював керівництво військами). У містах правили воєводи, а в сільській місцевості - старости.

Болгарське царство проіснувало до 1018 р. та знову було підкорене Візантією. Унаслідок повстання болгар на чолі з Петром і Асенем відбувається звільнення країни від Візантійського іга й утворюється Друге Болгарське царство, що проіснувало з 1187 р. до 1396 р. У цей період на чолі держави стояв цар, влада якого стала спадковою. Йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Та ця влада певною мірою була обмежена боярською радою. Збереглася колишня система управління: великий логофест, протовестиарій, великий воєвода.

Наприкінці XIV ст. Болгарія, як й інші країни Європи, розпалася на низку феодальних самостійних держав і була нездатна чинити серйозний опір загарбникам, тому в 1396 р. її поневолили турки.

Основним джерелом права протягом тривалого часу був звичай, покладений в основу перших записів слов'янського права. Най-відоміша пам'ятка феодального права Болгарії— "Закон суднийлюдям" (865 р.). Діяли також церковні збірники права, жалувані грамоти болгарських царів (хрисовули), збірники візантійського права.

 

49. . Виникнення й розвиток феодальної держави та права в Чехії

На території сучасної Чехії на початку IX ст. з'являється Велико-моравське князівство, основою якого стали західнослов'янські племена. Та після угорської навали 906 р. це утворення зникає. З цього часу розпочинається історія Чеського князівства, що в середині X ст. стає феодальною державою. Х-Х^ століття в історії Чехії -це період ранньофеодальної монархії. Усе населення поділяється на дві групи - феодалів-землевласників і пригноблених феодальна залежних селян. Останнє поділялося на вільних "дедичів", покріпачених "седляків" і отроків-рабів. Існувала феодальна градація й серед чеських феодалів- пани, владики, земани.

Монархія в Чехії в ІХ-ХІ століттях була подібна до західно-європейських зразків. На чолі держави стояв князь. Важливі двірцеві посади обіймали князівські дружинники. Серед них найважливішими були посади керуючого князівських палат (палатія), верховного скарбника (комірника), керуючого князівськими володіннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Вони утворювали князівську раду. Іноді князь скликав двірцеві з'їзди. Держава поділялася на краї, влада в яких перебувала у руках каштелянів.

З 1056 р. чеська держава стає політичне роздробленою та розпадається на самостійні, не пов'язані між собою ні економічно, ні політичне частини. У XIV ст. у Чехії колишні станові дворянські збори (снеми) доповнюються представниками міст і перетворюються на станово-представницький сейм, який об'єднував три стани: панів, дрібну шляхту та міщан, їхні засідання відбувалися окремо. Спочатку засідали пани й свою думку оголошували рицарям, ті власну думку доводили до міщан. Сейм мав повноваження в сфері законодавства, затвердження міжнародних угод і запровадження нових податків.

У період станово-представницької монархії главою держави в Чехії вважався король (обраний або спадковий). Однак з 1436 р. постійним органом стає Королівська рада, що поступово перетворюється на раду панів (складалася з представників вищої аристократії). В областях влада належала місцевим панам і лицарству. Місцева шляхта періодично збиралася на обласні з'їзди. Головним дворянським судом був земський суд у Празі (засідав чотири рази на рік), до складу якого належали король або призначений ним замісник, вищі посадові особи та дворянські засідателі.

Протягом тривалого часу основним джерелом права був -звичай. Згодом з'являється збірник звичаєвого права - Статут князя Конрада (ХІІ-ХИІ століття). З початком XIV ст. співвідноситься Ртісмберзька (Розенберзька) книга — приватний запис чинного чеського права. Пізніше були видані такі відомі приватні пам'ятки земського права феодальної Чехії, як "Ряд земського права" (XIV ст.) і "Виклад чеського земського права" пана Ондрія з Дуби (XIV-XV століття).

 

50. Виникнення й розвиток феодальної держави та права Польщі

Творцем польської держави був Мєшко І (бл. 960-992 рр.), князь із династіїП'ястів. Він об'єднав польські землі в державне утворення. На території Польщі, що налічувала 250 000 км2, на той час мешкало 1,2 млн. осіб. Син Мєшка - Болеслав Хоробрий (992-1025) став першим польським королем, коронованим у 1025 р. На початковому етапі існування польської держави володарі з династії П'ястів успадковували трон по прямій лінії (від батька до сина). Цей звичай було змінено в XII ст., коли в Польщі поширилася характерна для тогочасної Європи феодальна роздробленість держави на князівства, якими управляли удільні князі. Незадовго до своєї смерті (1138 р.) король Болеслав Кривоустий визначив засади престолонаслідування, поділивши державу між синами. Титул сеньйора, тобто верховного князя, був пов'язаний із пануванням над Малопольщею зі столицею в Кракові. Відтак процес роздробленості поглибився, призводячи до появи дедалі дрібніших князівств, деякі намагалися навіть порвати зв'язки з Польщею.

 

Польські князі неодноразово вдавалися до спроб подолання удільної роздробленості через об'єднання деяких князівств під своєю владою. Одним з найважливіших етапів об'єднання польських земель можна вважати державу Генриків Сілезьких (1201-1241 рр.), кінець якій поклав напад монголів. Під кінець XIII ст. найамбітніші князі прагнули відбудувати Польське Королівство. Першим, хоча й ненадовго, цієї мети домігся Пшемисл II (1295-1296 рр.), якого коронували після об'єднання Великопольщі та Помор'я. Найбільших наслідків у об'єднанні роздріблених польських князівств досягнув Владислав Локєток, який правив Польщею в 1320-1333 рр. Об'єднання окремих уділів у єдине державне утворення продовжувалося за сина Влади-слава Локєтка - Казимира Великого (1333-1370), монархія якого простягалася на 244 000 км2.

Подолавши удільну роздробленість, Польща перетворилася на станову монархію, в якій привілейоване місце належало духовенству та лицарському стану, що поступово став шляхетським (шляхтою). Два інші суспільні стани - міщани та селяни.

Казимир Великий не мав синів, тому, з огляду на попередні династійні вимоги, на польському троні його заступив Людовик Анжуйський (Угорський). Його донька Ядвіга, коронована на польський престол (1384 р.) через одруження з великим князем Литовським Ягеллом, прийняла рішення не тільки про зміну панівної в Польщі династії, але й про державний зв'язок Польщі та Литви. У 1385 р. у м. Креві було укладено польсько-литовську унію, що проявлялася в особі спільного володаря. Та все ж Польща й Литва зберігали певну незалежність держав.

Володіючи Польщею, династіяЯгеллонів (1386—1572 рр.)у XV— XVI ст. була однією з найзаможніших у Європі, її представники обіймали водночас трони Польщі, Литви, Чехії та Угорщини. Під кінець панування короля Казимира IV Ягеллончика (1447-1492) територія об'єднаних персональною унією Польщі та Литви становила 1115 000 км2. Це була найбільша держава Європи. На її території проживало близько 7 000 000 осіб. У 1509 р. столицею Польщі (замість Кракова) стає Варшава.

Унаслідок зміни панівної династії в Польщі утверджується принцип виборності володаря. Після смерті останнього з Ягеллонів принцип обирання монарха набере форми вільної елекції (виборів).

Важливим постійним органом влади Польщі, котрий сформувався приблизно в середині Х^ст., була Королівська рада. До неї належали: королівський (коронний) канилер і його заступник - підканцлер', коронний маршал (керував королівським двором, чинив суд над придворними) та його заступник — надвірний маршал', коронний підскарбій (охоронець королівської скарбниці) та його заступник -надвірний підскарбій; воєводи, каштеляни, католицькі єпископи.

У XV ст. сформувалася система польського парламентаризму -загальний (вальний) сейм. Сейм поділявся на де/ палати: Сенат (виріс із Королівської ради) та Посольську ізбу (з представників земської шляхти), збирався він щорічно. Сейм вирішував питання про податки, приймав законодавчі акти.

Важливе значення для формування державного ладу мала Конституція "ІЧіпії ПОУІ" ("нічого нового") 1505 р., яка проголосила, що жоден новий закон не може бути прийнятий без згоди шляхти. З того часу для прийняття сеймової ухвали необхідно було отримати згоду трьох станів сейму: короля, Сенату та Посольської ізби.

Люблінська унія (1569 р.) об'єднала Польщу та Литву в одне державне утворення — Річ Посполиту (від польськ. ггесгро^роіііа—республіка). Вона мала спільного володаря, котрий польська та литовська шляхта обирала вільним голосуванням (для цього скликалися особливі сейми— конвокаційні, елекційні, коронаційні). Державу об'єднував спільний сейм і Сенат, оборонна та зовнішня політика, гроші. Самостійність Корони та Литви проявлялася в окремому для кожної держави центральному уряді, а також титулах і достоїнствах. Унаслідок переможних війн територія Речі Посполитої зростала й у 1634 р. становила 990 000 км2, на яких проживало близько 11 000 000 осіб.

Згідно з прийнятими сеймом у 1572 р. "Генріковими артикулами" (названі на честь першого обраного короля Генріха Валу а, стали своєрідною конституцією держави), Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою на чолі з королем, якого обирали. Король визнавав вільну "елекцію", відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався без думки Сенату не вирішувати питань війни та миру, не скликати посполитого рушення і тримати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Законодавча влада належала сейму, що складався з короля, Сенату й Посольської ізби. Найупливовішою частиною сейму була Посольська ізба, до складу якої належало 170 делегатів - послів від земської шляхти. Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно (до 1791 р. діяло, так зване, правило "ІіЬегот УЄІО").

У середині XVIII ст. розпочався процес реформування держави в дусі ідей Просвітництва. Імпульсом, який прискорив запровадження внутрішніх реформ у державі, став Перший поділ Польщі (1772 р.). Важливе значення мали й реформи, запроваджені Великим сеймом у 1788-1792 рр. і, зокрема, ухвалення ним 3 травня 1791 р. "Закону про управління" - першої офіційної конституції Європи (друга в світі після американської). Це був великий здобуток польської.

 

51. Виникнення й державний лад Росії в XIV— XVI століттях

Ядром майбутньої російської держави стало Московське князівство, котре ще в XII ст. виділяється з Володимиро-Суздальського. Навколо Москви, перша літописна згадка про яку датується 1147 р., наприкінці XIII ст. розпочинається й наприкінці XV - на початку XVI століть закїнчується процес об'єднання земель. Під час централізації відбувається перетворення всієї політичної системи. На місці великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава. Змінюється вся система сюзеренно-васальних відносин: колишні великі князі самі стають васалами московського великого князя; формується складна ієрархія феодальних чинів. Великий князь став називати себе царем (за аналогією з ординським ханом і візантійським імператором, "государем всієї Русі") та мав широкі права в галузі управління, законодавства й суду. Та влада Великого князя не була абсолютною, позаяк він не міг управляти державою без Боярської думи. Члени Думи "жалувались" князем із середовища князівсько-боярської аристократії. Крім цього, князеві доводилося зважати на систему намісництва. Феодальні з'їзди хоча й збирались, але вже не відігравали важливої ролі.

У цей період ще продовжувала діяти двірцево-вотчинна система управління, в якій основне місце відводилося князівському двору та двірцевим відомствам ("путям"). Існували конюший, сокольний та інші "путі" під керівництвом "путнга" бояр, у віданні яких перебували села, землі й угіддя, приписані до певної галузі.

З централізацією держави компетенція двірцево-вотчинної системи зросла: у підпорядкуванні "путних" бояр перебували численні штати дяків, приказчиків, ключників та ін. Князівський (великий) палац тепер став центральним відомством, якому підпорядковувалися "путні". Для управління приєднаними землями з кінця XV ст. почали створюватися "обласні" палаци - Рязанський, Новгородський та ін. Зміна характеру великокнязівської влади, необхідність управляти більшими, ніж раніше, територіями держави вимагали створення спеціального апарату. Тож з кінця XV ст. починають виникати прикази - постійні установи, повноваження яких поширювалися на територію всієї держави. Вони мали спеціальні приміщення, штати посадовців, діловодство, архіви тощо. Одними з перших виникають прикази Великого Палацу та Казенний. Пізніше з'являються Розрядний (управління військовою службою), Посольський (дипломатична служба), Розбійний (каральний орган) прикази та ін. На початку XVI ст. їх було вже близько десяти. Згодом система приказів охоплює всі галузі державного управління.

До кінця XV ст. зберігається система кормління, запроваджена ще в період Київської Русі. Та з централізацією держави становище тих, хто кормився, суттєво змінюється, їхні права значно розширювалися (тепер їм було підсудне все населення), була здійснена спроба реорганізувати систему кормління з більш чітким визначенням їхніх обов'язків і запроваджується контроль за ними. Наприкінці XV ст. система кормління була обмежена виборною адміністрацією.

На початку XV ст. виникають губні та земські "ізби" - виборні органи, що виконували поліцейсько-судові функції та фінансову службу. Міста були вилучені з відання удільних князів і перейшли під владу Великого князя. Там були призначені міські приказчики, котрі збирали податки, виконували поліцейські функції та були чимось на кшталт воєнних комендантів, очолювали збройні сили міста.

Як і раніше, спеціальних судових установ не існувало. Суд не був відокремлений від адміністрації. Існувала також вотчинна юстиція та церковний суд. Однак уже визначаються судові інстанції: центральні органи почали розглядати скарги на рішення місцевих судів.

Збройні сили на кінець XV — початок XVI століть були суттєво реорганізовані. Формувалося дворянське помісне ополчення. Дворянські полки, що служили переважно в кінноті, стають надійною опорою великокнязівської влади. У разі потреби могло скликатися народне ополчення.

 

57.

. Право Росії періоду утворення централізованої держави

У російській централізованій державі продовжувала діяти Руська Правда, текст якої був перероблений і прилаштований до нових умов життя. Нова редакція називалася Скороченою. Та Руська Правда не повною мірою відображала новий рівень соціально-економічного розвитку країни. Важливими документами були великокнязівські нормативні акти, що визначали статус місцевого самоврядування. Найвідоміші -Двінська (1397-1398 рр.) і Білозерська (1488 р.) правди.

У 1497 р. був прийнятий перший Судебник централізованої держави, що базувався на попередньому законодавстві, але містив і багато нових норм, пов'язаних зі змінами, що відбулися в державі. Статті Судебника, яких загалом було 68, дають можливість глибше зрозуміти різні аспекти суспільного життя того часу — посилення великокнязівської влади, кількісне зростання дворянства, появу судових інстанцій. Судебник розпочав офіційне закріпачення селян, запровадивши Юріїв день (перехід селян від одного феодала до іншого обмежувався тижнем до й тижнем після осіннього церковного свята на честь святого Георгія (Юрія; 26 листопада за старим стилем)). Переважна частина його статей вміщує норми кримінального права, кримінального судочинства, закріплює зміни в каральній політиці держави.

У Судебнику 1497р. норм й права викладено безсистемне, казуально, привілеї панівного класу визначено відкрито. Під злочином Судебник розуміє "лиху справу", що завдає збитків і державі, і панівному класу. Виникли нові види злочинів — державні та проти суду. З'явилося таке поняття, як "нехитрі діяння" ("ненавмисні") та рецидив. Змінилося коло суб'єктів злочину-тепер ними визнаються й холопи.

Найбільш тяжкими вважалися державні злочини ("крамола", "подим"), грабіж, розбій, убивство пана, крадіжка межевих знаків. Судебник передбачав і такі види злочинів, як наклеп і образа словом. Встановлено відповідальність посадових осіб. Судебник 1497 р. широко застосовує смертну кару та членоушкоджувальні покарання. У кримінальному процесі зберігалася та ж змагально-звинувачу-вальна форма, але тільки у справах про дрібні злочини та майнові суперечки. Тепер у суді почали вести протокол, здійснювати виклики до суду; судові рішення оформлювати спеціальними документами. Введено поняття позовної давності. Як доказ, окрім присяги, особистого зізнання та свідчення свідків, почали використовувати й документи. Не зник судовий поєдинок.

Судебнику 1497 р. була відома й розшукова форма процесу. У такому разі ініціатива порушення справи належала державному органові, оскільки розшук застосовувався, переважно, щодо особливо важких злочинів. Доказами в розшуковому процесі визнавалися обшук, піймання на місці злочину.

 

58. . Станово-представницька монархія в Росії

Станово-представницька монархія була новою формою держав-ного правління, особливість якої полягала в тому, що царська влада залучала до вирішення важливих питань представників не тільки панівного класу, а й верхівки міського населення. Опертям централізованої держави стає дворянство, котре було зацікавлене в активній зовнішній політиці та в подоланні боярських міжусобиць.

Утворення станово-представницької монархії в Росії проявилося в скликанні Земських соборів. Станово-представницька монархія існувала в Росії до XVII ст., коли її змінила нова форма правління -абсолютна монархія.

Від 1547 р. глава держави став називатися царем. Зміна титулу мала такі політичні цілі: зміцнення влади монарха та запобігання претензіям на престол колишніх удільних князів, оскільки титул царя передався у спадок. Наприкінці XVI ст. узвичаївся порядок обрання (затвердження) царя на Земському соборі. Цар як глава держави мав значні повноваження в адміністративній, законодавчій і судовій сферах. У своїй діяльності він спирався на Боярську Думу та Земські собори.

Боярська Дума формально зберегла своє колишнє становище. Це був постійний орган, наділений законодавчими повноваженнями, що разом з царем вирішував найважливіші питання. До складу Боярської Думи належали бояри, колишні удільнікнязі, думні дворяни, окольничі, думні дяки та представникиміського населення.Хочаподальшш склад Думи й змінився в бік збільшення представництва дворянства, вона продовжувала залишатися органом боярської аристократії.

Особливе місце в системі органів державного управління посідали Земські собори. Вони скликалися із середини XVI ст. до середини XVII ст. (перший 1549 р., останній 1653 р.). їх скликання оголошувалося спеціальною царською грамотою. Земсь з Боярської Думи, Освяченого собору (вищий колегіальний орган православної церкви) та виборних представників від дворян і міського населення. Суперечки, що точилися між ними, сприяли посиленню влади царя. Земські собори вирішували основні питання державного життя: вибори чи затвердження царя, запровадження нових податків, оголошення війни, питання внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Питання обговорював кожний стан окремо, але рішення повинні були приймати разом.

Продовжувала розвиватися система приказів, загальна кількість яких на середину XVII ст. сягає 90. Для роботи приказів був характерний бюрократичний стиль: чітке підпорядкування (по вертикалі) та безумовне дотримання інструкцій і приписів (по горизонталі). Очолював приказ начальник, який призначався з бояр, окольничих, думних дворян і дяків. Залежно від діяльності приказу начальниками могли бути: суддя, казначей, печатник, дворецький та ін. Ведення діловодства покладалося на дяків. Технічну та канцелярську роботу здійснювали піддячиі. Питаннями організації державної служби відали прикази Великого приходу, Розрядний, Помісний і Ямський. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався за галузевим або територіальним принципом. Столи поділялися на повиття.

Основними органами управління на місцях у другій половині XVI ст. стають земські та губні ізби. Земські ізби обирало тяглове населення посадів і волостей на один-два роки у складі земського старости, дячка та цілувальників. Земські органи утримувалися коштом місцевого населення. Вони здійснювали фінансові, судові та поліцейські функції.

Губні ізби ставали основними органами управління в повітах. Вони виконували поліцейські та судові функції. Очолював цей орган обраний населенням староста, судочинство покладалося на цілувальників, дяків і піддячних.

На початку XVII ст. було реорганізовано місцеве управління. Адміністративні, поліцейські та воєнні функції покладалися на призначених центральною владою воєвод, їм же почали підпорядковуватися земські й губні ізби, міські приказчики. У своїй діяльності воєводи спиралися на спеціально створений апарат — приказні ізби, до складу яких належали дяки, пристави, приказчики, розсильні тощо. Воєводу призначав Розрядний приказ, затверджував цар і Боярська дума. Строк служби воєводи становив один-три роки.

У цей період було проведено реформу збройних сил. У її контексті продовжувалось упорядкування організації дворянського ополчення, створено постійне стрілецьке військо. На початку XVII ст. виникають постійні полки - рейтарські (від нім. "рейтар" - вершник; вид найманоїкі собори складалися кінноти), пушкарські, драгунські (від франц. сіга^от - вид кінноти, що вела бій у пішому і кінному строю) та ін. Вони були праобразом постійної та регулярної армії, що сформувалася в Росії тільки у XVIII ст.

 

59.. Розвиток права Росії наприкінці XVII -у першій половині XVIII століть

Основними джерелами права в період абсолютизму були:

1)    Соборнеуложення 1649р., правова сила якого неодноразово

підтверджувалася указами;

2)    регламенти-акти, що визначали загальну структуру, штати,

функції та напрямки діяльності державних органів. Загалом було за

тверджено сім регламентів (Крігс-комісаріату (1711р.), Штатс-контори

(1719 р.), Коммерц-колегії (1719 р.), Генеральний регламент (1720 р.),

Головного магістрату (1721 р.), Духовний (1721 р.);

3)    маніфести - видавалися монархом і за його підписом та були

звернені до всього населення й усіх установ (про вступ монарха

на престол, початок війни, підписання миру тощо);

4)    статути — збірники, що містили норми, які стосувалися пев

ної сфери державної діяльності (Військовий статут (1716 р.),

Морський статут (1720 р.), Вексельний статут (1729 р.) та ін.);

5)    іменні укази - видавалися та підписувалися монархом і адресу

валися конкретним державним установам або посадовим особам

(Сенатові, колегіям, губернаторам).

У другій половині XVII ст. було здійснено часткову систематизацію та кодифікацію галузевих норм. Укладено: Новоторговий статут (1667 р.), Новоуказні статті про розбійні, татебні справи і вбивства (1669 р.), Новоуказні статті про помістя (1676 р.), Новоуказні статті про вотчини (1680 р.) та ін.

Кодифікаційні роботи були продовжені й у першій половині XVIII ст.: Артикул військовий (1725 р.), що був, фактично, кримінальним

103

 

кодексом; Генеральний регламент (1720 р.) — збірник адміністратив-ного законодавства; Пункти про вотчинні справи (1725 р.)—узагальнен-ня судової практики й тлумачення законів про спадкування та ін.

У цей же час завершується процес ліквідації правової відмінності між помістям і вотчиною. Указ 1719р. "Про порядок спадкування нерухомого та рухомого майна" називає їх нерухомістю. Щоб запобігти дробленню земельних володінь, нерухоме майно передавалось у спадок тільки одному синові. У 1731 р. на вимогу дворянства Указ про єдиноспадкування було скасовано.

Були введені обмеження й на право користування землею. Так, відповідно до Указу 1719р., добування корисних копалин на приватних землях ставало прерогативою держави. Деякі породи дерев, які використовувались у суднобудуванні, було оголошено заповідними. Таке становище зберігалося до царювання Катерини II, яка, йдучи назустріч побажанням дворян, скасувала всі ці обмеження в користуванні власністю.

Значна увага приділялася правовим гарантіям розвитку промисловості й торгівлі. Майстрові люди звільнялися від сплати податків і військової служби, держава надавала кредити на будівництво заводів з переробки золота, срібла, міді.

У сфері зобов'язального права слід назвати норми, що розвивали наявні та регламентували раніше невідомі форми договірних відносин: договір постачання; договір особистого найму; договір майнового найму; договір поклажі; договір займу. Закладати можна було тільки власне майно. Заборонявся заклад казенної зброї, мундира.

Петро І вніс суттєві зміни в законодавство про сім'ю та шлюб. Був підвищений шлюбний вік для чоловіків з 15 до 20 років, а для жінок —з 12 до 17 років. Законну силу мали тільки церковні шлюби. Заборонялося одружуватися особам з психічними вадами. Указ від 6 квітня 1722 р. "Про освідчення дураківу Сенаті" забороняв одружуватися "дуракам". Не могли одружуватися близькі родичі. Закон забороняв одружуватися понад три рази. Законодавство вимагало також згоди на шлюб не лише тих, хто одружувався, а і їхніх батьків. Для військовослужбовців при одруженні вимагався дозвіл начальства, а для дворян - знання арифметики та геометрії.

Приводи до розлучення були такі: політична смерть (тобто позбавлення всіх громадянських прав) і заслання на вічну каторгу, безвісна відсутність одного з подружжя протягом трьох років, перелюб, невиліковна хвороба, замах одного з подружжя на життя іншого.

До 1721 р. було заборонено шлюби християн з представниками інших конфесій. Дружина повністю підпорядковувалася чоловікові, котрий мав право її карати. Майнові права та правоздатність дружини не обмежувалися. Батьки користувалися великою владою стосовно своїх дітей. Вони могли їх карати, віддавати в найм, до монастиря. Батько повинен був утримувати й своїх незаконнонароджених дітей та їхню матір.

Опіка призначалася над малолітніми дітьми та продовжувалася до їхнього повноліття.

Спадкове право передбачало спадкування за законам і за заповітом.

Злочином визнавалося суспільне небезпечне діяння, що завдавало шкоди державі. Держава ж захищала інтереси дворян. Усі злочини поділялися наумисні, необережні та випадкові. Кримінальна відповідальність наставала тільки при вчиненні умисного чи необережного злочину. Злочин поділявся на стадії: намір, посягання на злочин і закінчений злочин. У деяких випадках закон установлював покарання вже за намір (наприклад, державні злочини). Посягання на злочин могло бути закінченим і незакінченим.

Як пом'якшуючі обставини визнавалися: стан аффекту, психічна хвороба, малолітство злочинця, невідання та давність. Стан сп'яніння, що раніше розглядавсь як пом'якшуюча вину обставина, почав розглядатись як обставина, що обтяжує покарання.

Законодавство вводило поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Злочини, вчинені за таких умов, не каралися.

Інститут співучасті було ще недостатньо розроблено, тому, зазвичай, співучасники злочину каралися однаково.

Виділяли такі основні види злочинів: протирелігії(чаклунсг[во, ідолопоклонство, богохульство та ін.); державні (задум вбити чи захопити царя; словесна образа монарха, заколот, збройне повстання тощо); посадові (хабарництво, казнокрадство, несплата податків); військові (зрада, ухиляння від служби чи вербування, дезертирство, порушення військової дисципліни та ін.); проти порядку управління та суду (зривання й знищення указів, підробка печаток, фальшивомонетство, лжеприсяга, лжесвідчення); проти благопристойності (переховування злочинців, утримування притонів, виконання непристойних пісень і виголошення нецензурних слів); проти особи (вбивство, дуель, побої, брехня, образа словом); майнові (крадіжка, грабіж, підпал, знищення чи пошкодження чужого майна, шахрайство); проти моральності (зґвалтування, розпуста, двоєженство, перелюб тощо).

Основною метою покарання було залякування, відплата, ізоляція злочинця та його експлуатація. Основні види покарання на той час: смертна кара; тілесні покарання; каторжні роботи; тюремне ув'язнення; позбавлення честі та гідності; майнові покарання (конфіскація майна, штраф, вирахування з жалування); церковні покаяння. Покарання призначалися згідно з класовою належністю злочинця. Страти здійснювалися публічно.

 

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 615; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!