Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях. 12 страница
– Чому ж ти, княгинє – денниця перед сонцем, зоря перед світлом, – сама сяєш, яко місяць вночі, а не хрестиш невірних чоловіків, які, не омовенні хрещенням святим, потопають у гріхах, як у калі. Хрести, княгинє, Русь, зроби християнською свою землю.
– Не можу, отче Григорію, бо боюся. Невірним моїм чоловікам віра християнська уродство суть, не смислять‑бо, не розуміють, у тьмі ходять, не відають слави господньої, одебелиша‑бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити… Хрещу я зараз Русь – многі сміятись почнуть і сваритись також, а може, отче Григорію, знову піде плем’я на плем’я, земля на землю.
Замислився священик і, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути від невірних киян, – і глузування, і лайки, і погрози. І це в Києві, де під боком Гора, дружина, княгиня‑християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?[71] Правду каже княгиня: охрестити Русь – однаково, що запалити пожежу по всій землі.
– Це так, матінко княгинє, – згодився він. – Русі хрестити не можна. Вірити будемо, що прийде колись Руської землі познання, до бога начаток примирення. Віримо, будемо денно і нощно молити Христа. Так коли ж, княгинє, їдемо до Константинополя?
2
Тільки скресали льоди й виповнювався Дніпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гості, що зимували по пониззі Дніпра і Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городів і від Ітиля‑ріки, де їх застала й не пустила до Києва зима.
Багато, дуже багато могли б розповісти гості з інших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекі, дуже важкі шляхи, ними доводилось їхати місяцями й роками – безводними пустелями, морями й ріками, горами й степами. Це були небезпечні шляхи, бо скрізь на заморського гостя чатували страшні небезпеки: буря на морі, самум у пустелі, орда в дикому полі, звір і розбійник – за кожним каменем і кущем. Купець тоді мусив бути й воїном, – на спині його коня лежали товари, а біля пояса висів меч. Для охорони купці наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Дніпра, так і не судилось напитись води з нього. Не всі й київські купці попадали в землі заморські.
Три шляхи тяглись від Києва‑города: Залозний, що починався на лівому березі Дніпра й через дике поле, ріку Танаїс[72], по великій ріці Ітилю і далі Джурджанським морем вів до земель хинських, аравійських, до Бабель‑Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на південь від Києва суходолом і Дніпром ішов Соляний шлях, яким їздили до печенігів, херсонітів, болгар, гречинів і ще далі – в море Середземне; а був ще шлях і Червенський, від Києва на захід – у городи на Карпатах, до чехів, поляків, франків.
Але в Києві на Подолі все забувалось – і далекі шляхи, і страшні пригоди в дорозі, і навіть друзі, що не доїхали до Києва, а тліли десь у пісках або на дні моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрізь попід берегом так густо, що можна було переходити з лодії на лодію, стояли великі, довгі ушкуї, які припливали сюди з північних морів, шнеки й буси з Чуді, струги й учани з Новгорода, важкі морські хеландії грецькі. А всі люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспішали в одне місце – на Подол, на торг.
Торг на Подолі кипів, шумів, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великої площі, посеред якої стояв високий стовп, палахкотів вогонь.
Хто підходив ближче, той бачив уже не стовп, а висічену з дубової колоди подобу тварини й людини. Тулуб постаті нагадував тіло людини з широкими, великими, майже жіночими грудьми, довгі руки також схожі були на людські, тяглися вздовж тулуба і майже досягали землі. Голова ж подоби, крім очей і носа, мала щось твариняче: рот її досягав аж до великих вух, із нього витикались кабанячі гострі ікла, а над головою стирчали залізні роги.
Це був Волос – бог торгівлі. До нього часом з подякою, іноді ж з надією підходили гості київські, що їздили в далекі краї, але на нього з острахом поглядали й заморські гості, чи то варяги, хозари, чи й гречини‑християни.
Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на складеному з каміння жертовнику горів вогонь, гості київські й заморські підходили до нього й складали своє дання: хто живого півня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.
Богу Волосу не легко було, звичайно, перетравити всі ці жертви, вогонь перед ним мусив горіти день і ніч. Тому біля божої подоби завжди поралось кілька жерців, вони підкладали дрова, різали й кидали у вогонь належні частини жертвених тварин, лили мед, клали віск… Якщо жертва була коштовна – полотно, хутро, – вони чіпляли на день такі речі на тулуб Волоса, де для цього були залізні гаки, а вночі знімали. І жили жерці біля свого бога в землянці, де в них було справжнє сховище речей: богові – боже, жерцям – на сущий день.
Біля Волоса били в бубон і грали на сопілах жерці, до жертовника підходили купці київські й гості заморські, на залізних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повітрі пахло смаженим м’ясом, ладаном, смирною. А до жертовника підходили нові й нові купці, гості з інших земель.
З раннього ранку до пізнього вечора шумів, кричав багатьма голосами і всілякими язиками Подол: тут київський купець чітко карбував руські слова, там гречин щось горлав над своїм оксамитом, ще в одному місці швидко сипав слова хозарин, а там аравієць – не в силі щось зрозуміти, як і витлумачити іншим, хоч біля нього і крутились толковини, – обливався потом, пояснював на мигах, підіймав руку вгору, тикав пальцем у серце, підкидав на долоні свій товар.
На чільному місці, ближче до бога Волоса, стоять купці земель руських – новгородці привезли на торг горючий камінь, зібраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих, чорно‑бурої лисиці, шкури морського звіра; язики від Волока мають хутра оленів, зайців, кіз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячі міхури, у яких налито боброві пахощі; вручайські[73] каменерізи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять діжки з пахучим медом, лежать великі, схожі на жорна, круги жовтого воску. Багаті купці Руської землі, і їм є що продати гостям заморським.
А вже гості ці тут і чатують. На Почайні колишуться їхні лодії, над берегом стоять коні й верблюди, біля яких просто на пісках сплять стомлені дружини, раби ж носять і носять до торгу товари далеких гостей.
Найкрикливіші з них гречини. Вони часто гостюють у Києві‑городі, знають мову тутешніх людей, говорять без толковинів. Раби їхні носять від Дніпра й кладуть на помостах грецькі паволоки[74] й римські дібаджі[75], перед ними стоять високі корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срібне узороччя[76], на килимах розсипані обручі на шию, руки, ноги; персні, колти[77] з дорогоцінним камінням, емалі.
Греки‑херсоніти, що живуть на Білобережжі, навезли і насипали на торзі купи солі, в’яленої риби, вони ж пригнали табуни коней. Ці коні ще недавно вільно мчали в степах над Руським морем, а херсоніти їх піймали, загнуздали, привчили до сідел. Не коні – вітер, вони риють копитами пісок, іржуть над Почайною.
За херсонітами – аравійці, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морів і знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан і смирна.
Найбільше пишаються аравійці мечами з Багдада. Відомо всім, як вони загартовують їх: летять на скажених конях супроти холодного повітря. Але зараз аравійські гості через толковинів намагаються пояснити, що на цей раз їхні мечі ще кращі, бо вони гартували їх у м’язах живих рабів. І раби є тут, їх також привезли на торг. Смутні засмаглі юнаки й дівчата стоять недалеко від купців.
Товар віддається за товар: пшеницю – за сіль, хутро – за оксамит, мед – за коней, і за пшеницю – хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей є й драхми, диргеми, динари. У руських купців також є золото й срібло – це гривні, купи, рєзи – шматочки дорогоцінного металу, нарізані з прута.
Крім гостей та купців київських, на торгу повно людей. Куди ж піти в городі Києві, як не на торг? Сюди йдуть і їдуть на возах з Гори, тут є що обміняти ремісникам з передграддя. А коли убогий чоловік з Подолу тільки подивиться на торг – і то для нього добре!
І ходили на торзі у барвистих платнах з оксамиту, обояру[78], атласу, із тонкими мереживами вподовж піл і золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках із червоного і зеленого хза, у шапках з міховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воєводи в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами біля поясів, у добрих чоботях. Дружинники – в гіршому одязі, в поршнях – тупоносих черевиках з довгими ремінцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й прості, убогі люди – у сукманині, серм’язі.
Біля ж гречників і аравійців, особливо там, де пахло парфумами, рум’янами й мастиками, де продавались різні оздоби, шелестів оксамит і адамашка[79], вертілися, присідали, щебетали боярські й воєводські дочки, іноді разом із своїми матерями. Все їх тут вабило, все було миле, все хотілось одягти на себе, всім кортіло прикраситись.
Не тільки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукні, саяни[80], кожушки з підпушкою, намиста, прикрасивши пальці золотими перснями з камінними приковинами, зав’язавши волосся обручами і почепивши колти та усерязі з дорогоцінними ахатами й лолами[81], вони дивились на заморські товари, але часто позирали і на воєвод і дружинників, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили і ходили між купців і рядів.
3
Похитуючися на свіжій хвилі, нижче Києва, у Вітичеві, стоїть чимало лодій, а між ними й ті, які ще взимку готувались для княгині. Туди ж прямували від города вози з усяким добром, ішли мужі.
У людей, що їхали на лодіях, було багато діла. Попереду стелилась далека й важка дорога – спочатку Дніпром, далі – морем. Багато з них вже не раз водили лодії з Києва до моря. Тепер вони сподівались по повній воді пролетіти пороги, а все ж клали на лодії й насади всяке рухло: весла, керма, залізні кочети, котки – на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великі бочки, які мали наповнити прісною водою на Білих берегах біля луки моря.
Рано прокинулись усі в княжому теремі – і княгиня Ольга, і родички її, і жони князів земель, що наїхали й кілька днів тут сиділи. У цю ніч вони зовсім не лягали, сонні ходили з світлиці до світлиці, веліли ув’язувати й розв’язувати речі. Княгиня Ольга за ці дні зовсім вибилася з сил, слухаючи їх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю ніч і дворяни, – вони готували одежу для княгині, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилітати рій: все в ньому гуло, шуміло, дзвеніло, перекликалось різними голосами.
Тільки княгиня здавалась спокійною. Малуша розбудила її, як було велено, після зміни другої нічної сторожі. Тоді до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сінях.
– Отже, я їду, – почала вона. – Болить серце, ниє тіло, повік не покинула б Києва, але, відаєш сам, мушу їхати…
– Не турбуйся, княгинє, їдь спокійно, – сказав Свенелд.
– Як же мені не турбуватись, як бути спокійною! – сплеснула вона руками. – Київ, усі землі – як вони будуть без мене?
Вона справді не уявляла, як тут буде без неї.
– Залишаю я на столі Святослава, – мовила далі княгиня, – нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Він ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе…
– Не турбуйся, княгинє, їдь спокійно, – ще раз сказав Свенелд.
– Ну, гаразд, – махнула рукою княгиня. – То й ходімо, там мене вже весь почет жде.
Золота палата київських князів мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горіли всі світильники й свічада, але на помості не сиділи князі, на лавах не було воєвод і бояр. Сли, купці, родичі княгині і вся служба зібралися тут, шуміли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якісь міхи, клумаки, горнці, корчаги, барила.
Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, різноголосе це зборище заніміло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, купців, якийсь час мовчала.
– Зробимо по покону! – нарешті сказала вона. – Сядемо.
І всі вони сіли, бо покон велів перед дорогою сісти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дім і щоб допомагали також і їм на далеких і важких путях. З такими мислями сіли й зараз всі вони, якийсь час мовчки сиділи.
І навіть священик Григорій, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було євангеліє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужіння, не витримав і також сів – він, як і княгиня Ольга, часом вагався, коли слід діяти по покону, а коли – по божому слову.
– Вставайте! – промовила Ольга.
Тоді княжий терем ожив, на сходах і в палатах з’явились тіуни, ябетники, гридні, дворяни; вони тягли міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила. Шум і крики вирвалися з терема, де біля ґанку вже напоготові стояли вози, іржали засідлані коні. Десь у темряві біля Подольської вежі вже рипіли жеравці на мосту, гукали сторожі. У промінні смолоскипів вози рушили з місця, захрипіли коні під князями й воєводами. Похід, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом і зник у темряві ночі.
Княгиня Ольга обережно зійшла по походні на лодію і, спираючись на плечі родичок і гребців, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.
Зупинилась перед цим куточком і уважно його оглянула: там був застелений хутром поміст, на якому можна сидіти й лежати, дощані загородки мали захищати княгиню від вітру й хвиль, дашок згори – від дощу. Це був непоганий куточок, княгині він сподобався, вона сказала:
– Що ж, якось доїдемо!
А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завісу попереду, якою можна було відгородити куточок від цікавих очей тих, що сиділи в човні, засунула її й розсунула.
– І це добре! – діловито додала вона. – Дорога далека!
Аж тоді рішуче ступила у свій куточок, сіла, тугіше зав’язала шаль на голові, підняла комір, сховала руки в широкі рукави.
– Закутайте мені й ноги! – звеліла служницям.
І вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню.
Усі на березі розуміли, що настала остання хвилина перед від’їздом, і замовкли, заніміли. Зовсім недалеко від лодії княгині стояв на кручі й неспокійно торгав червоним чобітком правої ноги пісок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Уліб, воєводи й бояри на чолі з Свенелдом, чимало мужів з Гори, тіунів, огнищан.
Окремо й далі від них, між рідких кущиків верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помітити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, ніби боялась, що княгиня от‑от її покличе.
Ще вище, над самим шляхом, що вився між ярів до Києва, стояли гридні, дружинники, візники, збилось чимало возів, коні гризли молоду пашу.
А княгиня все сиділа в лодії, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.
– Ну, – промовила нарешті, – то й рушаймо!
– Рушаймо! Рушаймо! – загомоніли на лодіях.
– Рушають! – озвався берег.
Лодійні майстри піднімали укоті[82], на березі кидали мотузи, якими лодії були прив’язані до дерев, над насадом важко піднялися, затріпотіли в повітрі й надулися, набрякли кропив’яні вітрила, одна за одною лодії, насади, однодеревки стали одриватись від берега.
– Матінко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на поміч усіх богів родичі княгині й служниці.
Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сиділа біля керма першої лодії похмура й мовчазна, дивилась на неспокійне голубе плесо, що між зелених берегів снувалось до пониззя.
Віяв горішній вітер, і лодії швидко тікали від Вітичевої гори. Ось вони стали завертати до острова під лівим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однією в голубій імлі.
Аж тоді на кручах, де всі стояли в мовчанні, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх гриднів і також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сіні. У кого ж не було чим їхати, той рушив пішки. Разом з дворянами пішла й Малуша.
Проте на кручі залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотіли перепочити на зеленому дозвіллі, над голубим Дніпром, а може, про дещо й поговорити.
Тут були князь переяславський Добислав, що тільки‑но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Родні Полуян, старі воєводи Ігореві Бождан і Остер.
– Що б сказав князь Ігор, – засміявся, показавши свої щербаті зуби, воєвода Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород…
– Мовчи, – хитро підморгнув до нього воєвода Остер, – бо з цією раттю послав свою жону й князь наш переяславський.
– А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав. – Щоб сам посилав її, то тільки на спис до Перуна. Звеліла княгиня Ольга – то і поїхала моя Сбислава. Нехай їдуть, рать…
Усі засміялись, уявивши, як зараз лодії пливуть Дніпром і веде їх княгиня Ольга.
– Не так ходили ми колись супроти ромеїв, – роздратовано мовив воєвода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Ігорем під стінами Константинополя, і подивився старечими, але світлими голубими очима на далекі простори за Дніпром.
– А відала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русі, а хто друг, – знову почав Добислав.
– Де на Русі суть вороги, вона відала, – сказав на це Бождан, – примучувала, та ще й як примучувала, і деревлян, і тиверців, і угличів. А от хто ворог всій Русі – не знає, клянусь Перуном, не знає.
– Коли б то вона сиділа не в Києві, а десь на українах, то знала б, яка загроза суне з поля і хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посиділа в Переяславській землі… кров’ю там обливаємось.
– А вже обливаємось, – додав тисяцький з Родні Полуян. – Кожного дня в сторожі на полі загибають люди, насилає ж їх один ворог – імператор ромеїв.
І замислились воєводи, стоячи над Дніпром, який носив лодії їхні в рідне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною і воями, що ні крові своєї, ні життя не шкодували, аби тільки стояла Русь.
– Неправе діло задумала княгиня, – сказав Добислав, – і будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!
4
Довго довелось княгині Ользі з почтом своїм добиратись до Константинополя. Далекий і важкий шлях стелився перед ними Дніпром і Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечні пороги лодії пройшли по повній воді, море було спокійне, тихе, з суходолу за ними аж до землі угличів увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокійно, дружина.
Звичайно, не обійшлося й без пригод. І купці, і сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тільки налітав легенький вітер і навкруг розгойдувались хвилі – їх нудило, валило з ніг, вони кликали на поміч усіх богів, проклинали море, Константинополь… Княгиня Ольга, сидячи на кормі, бачила їхні муки і страждання, стискувала пересохлі від вітру й морської води уста й одверталась, дивилась удалину.
Вона вперше в своєму житті бачила море, і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто‑зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 218; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!