Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях. 5 страница
– Вічна пам’ять князям нашим і всім людям, оже полягли за Русь! – натхненно каже Асмус.
– Вічна пам’ять! – промовляє за ним Святослав.
І якесь дивне, велике почуття охоплює душу княжича. Він стоїть, тримаючи руку старого свого уя, і здається йому, що обидва вони й дружина, яка спочиває навкруг, – всі, як трави, квіти, всяке зело, виростають з цієї теплої, пахучої землі, торкаючись неба, що тільки продовжує твердь…
– Так чому ж не б’ємо ми хозар і печенігів? – знову запитує Святослав і дужо, скільки в нього є сили, стискує руку Асмуса.
– У тебе міцна рука, – чує він у відповідь, і бачить перед собою освітлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, і помічає, що це обличчя суворе, замислене. – Хозар і печенігів ми мусимо стерегтись, мусимо боротись із ними, щоб жити… Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але є вороги й окрім них, і цих ворогів мусимо ми берегтись паче хозар і печенігів.
– Хто ж вони, вуйку, скажи?
– Ці вороги між нами, княжичу, вони обікрали землю нашу, взяли поля й ліси, ріки й озера, вони збирають у скотницях своїх золото й срібло, і це вони миряться з хозарами й греками.
– То це християне? – виривається у Святослава.
– Ні, такі не токмо поганці‑християне, много їх є й серед людей нашої, істинної віри. Хто забуває про Русь, а думає тільки про себе – той наш ворог.
– То й мати моя, княгиня… – схиляється до самого вуха княжич Святослав.
|
|
|
– Ні! – голосно відповідає Асмус. – Наша мати княгиня – мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських і перед богом, і перед усім світом.
– То хто ж тоді? – запитує Святослав.
– Мине час, – повільно відповідає Асмус, – і ти побачиш, хто, не призиваючи всує бога, хоче добра й щастя Руській землі, а хто хоч і клянеться всіма богами, але робить Русі тільки зло. Я не скажу тобі, княжичу, хто ці люди, бо ворога пізнаєш тільки тоді, коли зустрічаєш віч‑на‑віч. У житті своєму ти зустрінеш їх і одразу пізнаєш. Будь тоді безжальним, борись з ними.
– Я їх знищу, покараю… Асмус ніби не чув його слів.
– А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого вони жадають – золото й срібло, але не давай Русі, сам борись за неї… Ти – Ігорів син, будь, як отець твій!
– Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Ігор, я ніколи не забуду оцієї землі, моїх людей…
– Так і буде, княжичу! А тепер ляж, спи…
3
Ключниця Ярина жила в хлівині, прибудованій до стіни терема від двору, де були стайні, кліті, медуші, стояла кухня, а в багатьох хижах і таких самих хлівинах тулилась численна двірня. Але хлівина Ярини різнилась від інших – одні двері її виходили в двір, другі ж, невисокі й вузенькі, через які могла протиснутись тільки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звідти чи то вдень, чи вночі її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.
|
|
|
У пізню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши двері надвір, сиділа вона на порозі й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертині в стравниці.
На очі її набігали сльози, але вона стримувала їх. У дворі було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тільки, як десь недалеко б’ють копитами об землю в стайнях коні, час від часу долітали з стіни притишені голоси нічних сторожів та ще вітер з‑за Дніпра тихо перебирав гілля дерев поблизу хлівини. Що плакати, коли ніхто не побачить сліз; до кого звернутись, коли ніхто не почує?
А Ярині так хотілось, щоб хтось побачив і витер її сльози, щоб хтось почув її гірке слово і відповів словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя…
Усе життя! Як легко й просто нібито це сказати, але скільки було в тому житті днів і ночей, довгих і важких літ, горя, муки, образи і відчаю.
Проте горе, мука, образи й відчай були не завжди. Пригадай‑но, Ярино, як колись у давноминулі роки поховала ти батька й матір, що загинули в полі, і прийшла у город Київ, працювала дівчиною у купця Ратші на Подолі, перейшла з купцем, коли він розбагатів, на Гору. А коли купець подарував тебе княгині Ользі, стала княжою дворянкою.
|
|
|
Ні, Ярино, ти була тоді молода, раділа, коли попала до Ратші, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мріяла, молилась Перуну і всім богам, все чогось ждала.
І ти, Ярино, діждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобі зупинилось око княгині, ти, либонь, була привітною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравниці, і вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.
Довго сиділа ключниця Ярина на порозі хлівини й пригадувала, як все це склалось і як справді в неї у ті давноминулі літа були й краса, й тепло, і ласка, і, що найголовніше, жила в серці надія.
На що ж вона надіялась? Навряд чи могла тепер Ярина відповісти на це, бо кожен вік має свою надію, бо немає в світі людини, яка б не надіялась, але мало є таких, що побачили свої надії здійсненими.
Колись була Ярина молодою, любила і сама, і її любили. У отрока князя Ігоря, Роксая, були голубі очі, а волосся нагадувало льон. Вони зустрічались кілька разів у княжому саду, але так нічого одне одному й не сказали, тільки відчули, що полюбились навіки. А там поїхав Роксай з князем до Іскоростеня – і не повернувся. Так була й зникла надія. От тепер і впала з очей у Ярини сльоза.
|
|
|
А життя ішло, і народжувались нові надії. Це було давно, коли, як це добре пам’ятає Ярина, тут, на Горі, жити було важко, стіни на ній були коротші, вужчі, нижчі, князі й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночі, коли вони й зовсім не знімали броні, а стояли на городницях, бо над Дніпром, а часто й під самими стінами города блукав, бряжчав списами ворог… То були важкі літа, важке життя, багато воїв полягло тоді на городницях, валах. Як і всі, Ярина тоді допомагала воям, обмивала й перев’язувала рани. І коли не стало Роксая, все ж залишилися інші люди, був князь із княгинею, були їхні діти.
І вона віддавала вже їм усі свої сили. Деякі з дітей княгині Ольги померли, сини Святослав і Уліб виросли – їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто їй допоможе!
Тепер Гора не та! Стіни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врізались у Перевесище, пішли й униз понад Дніпром, до варязьких печер… А скільки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз і бояри, і воєводи, і купці, і сли, а в кожного свій двір і холопи, гридні. На всіх працюють кузнеці, ремісники. Як вулик, гуде Гора, ніби матка – княгиня, бджоли носять мед, а скільки ж тут трутнів.
Колись‑то Ярина не думала б так і не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скільки вже літ бачить вона й чує, як до князів ідуть оці бояри, воєводи, купці й сли, що живуть на Горі, як обсідають їх тіуни й ябетники[41] і як кожен із них просить собі пожалування – землею, лісами, водами, а то просто золотом і сріблом із скотниці княжої.
Тільки Ярина ніколи не просила в князів пожалування, самі ж вони про неї забули. Просити, а чого просити? У її руках ключі від теремів княжих, усіх покоїв, скотниць, клітей. Хотіла б Ярина – і одяглась би, і взулась, мала б повну скриню всякого добра…
Чому ж у Ярини так порожньо в хлівині, в скрині її, що стоїть біля ліжка, є тільки два сувої полотна, які напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини є кілька сорочок, черевики й платно[42] носить, поки зносяться, та ще має платно – дарунок княгині, у якому подає князям у стравниці.
І не за тим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нічого не має. Їй, старій і убогій, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.
4
Ніч. Гора спить. Вряди‑годи на стінах чути кроки, тихі голоси – там стоїть сторожа, береже город, не змикає вій. А в теремах бояр і воєвод, у хижах попід стіною – темно, тихо, там ходить сон.
Як червоні жарини, поблискують лише кілька вікон у теремі княжому. Одно вікно світиться від Дніпра – там окреслюється чиясь тінь, іноді вона колихнеться, іноді вирівняється й надовго застигає.
То біля вікна стоїть княгиня Ольга. Тільки стемніло, лягла вона, довго лежала в темряві, намагалась заснути, але бажаний спокій не йшов до неї, думки заважали спочити.
От вона й запалила свічу на столі, стоїть біля вікна, дивиться на нічний Київ, на темну Гору, стіну, зорі, що тліють вгорі й срібним пилком одбиваються на плесі Дніпра, дивиться на далекі сірі луки й береги.
Чому ж у цю пізню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга? Стурбувала її звістка про печенігів у полі, може, налякали слова купців про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жінці удовиці тоскно їй і неспокійно в цю задушливу теплу ніч: тіло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихі слова і дихання.
Та ні, не це турбує, не це не дає спочити княгині. Колись, як мужа її Ігоря вбили в землі Деревлянській, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що він прийде. І коли переконалась навіть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її підростають, в них вся любов і душа княгині.
Не новина для неї й звістка про печенігів у полі. Скільки живе Київ – стоїть він, ніби богатир, на цій високій горі на сторожі земель. Багато орд проходило мимо нього, були такі, що пробували лізти на його стіни, але всі вони розсипались, як пісок на березі Дніпра.
Не страшні Києву й печеніги, що, як пси, блукають з своїми улусами в полі.
Мислить княгиня й про фортецю над Доном – Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря її купці з грабіжниками й вбивцями. Темний і загрозливий Схід, страшні простори за Ітилем‑рікою. Що ж, зараз вона пошле слів своїх до хозарського кагана, а там підростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.
Розуміє княгиня і те, яку згубу чинить Русі Візантія, розуміє, що обсідає вона Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенігів. Був би живий князь Ігор, він би давно пішов на Візантію, як колись ходив, прибив би ще раз свій щит на воротях Царгорода.
Але княгиня більше всього боїться війни. Вже скільки літ мирно править своїми землями, вже скільки літ не знає Русь брані. Кличуть воєводи її йти на печенігів, вимітати їх з поля, рушати на Саркел. Воєвода Свенелд не раз говорив, що мир для Русі страшніший нині від брані, що на українах своїх і в полі Русь проливає крові більше, ніж на брані, що підповзає до Русі Візантія.
Та хіба княгиня сама не знає, скільки зла має Руська земля від печенігів і хозар, хіба не бачить, як кожного дня ллється гаряча кров її людей? А все ж їй здається, що навіть найважчий мир, тиша рідної землі краще, ніж смерть на брані, що ліпше платити дань хозарам, аніж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, аніж іти на них зі зброєю.
І немарно говорила нині княгиня, що сама поїде до Царгорода. Це важкий, далекий і небезпечний шлях Дніпром і морем до Константинополя, але вона вже давно збирається туди поїхати, хоче говорити з імператорами.
Невже ж вони не знають і не розуміють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигідно їм гострити проти неї зброю замість того, щоб жити в мирі, любові й дружбі? Княгині Ользі здається, що коли вона побуває в Константинополі, то домовиться про все з імператорами і добро й тиша прийдуть на Руську землю.
Інше турбує княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригадує минулий день, ранок, перед нею все стоїть перекошене, страхітливе обличчя смерда Векші, до неї, здається, долітає останній його крик: «Княгинє, помилуй!»
І думає княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу її ведуть і ведуть зв’язаних людей, вимагають у неї суду й правди…
Княжі суд і правда потрібні. Одвіку сюди, на княжий двір а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, і княгиню це не дивувало, бо навіть хмари між собою сваряться, а людей є множество, не можуть вони жити в повній злагоді між собою. Князь один, йому належить чинити cуд і правду.
Княгиня Ольга пригадує покійного свого мужа князя Ігоря. Коли він робив суд і правду, вона сиділа поряд з ним, слухала й дивилась, як він устрояє землю.
Князь Ігор був мудрий і сміливий. Княгиня Ольга пригадує, як рішуче й безжально судив він дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; він карав, коли мужі безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; він судив і карав, коли умикали жону не по любові, коли син не корився батькові, коли муж одного роду убивав мужа іншого роду. За смерть він карав смертю. І коли княгиня Ольга брала на себе обов’язки княжі, вона добре знала суворий старий покон, говорила собі: сіла єси на стіл, судяй правду…
Але що є правда і як творити суд, коли все більше й більше ведуть до княжого двору людей, коли ллється кров на українах Русі і в самому стольному городі Києві?!
Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа підіймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозі вони поділити здобутої на бранях слави, може, як колись, кожен із них захищає честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвіку водилося в Руській землі?
Проте ні, це зовсім не те, що було одвіку на Русі, це не те, що було за давніх князів і встановлено древнім поконом. Слава? – о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? – і її руські люди – хай тільки хто посягне – зуміють захистити, не по честь свою і не заради слави йдуть нині на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено[43], той зламав житницю й уволік міх жита, той піймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тіуна чи посадника, – скрізь татьба і розбой, скрізь кров і смерть. Часом княгиня Ольга жахається, – що ж це сталось нині на Русі? Адже сваряться між собою землі, города, села, всі люди! Куди, куди йде Русь?
А проте княгиня Ольга розуміє, що це не так. Не землі сваряться між собою, а князі земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. І це ж не татьба і розбой. Кожен із них зуміє взяти своє, кожен з них зуміє дістати, що йому треба, й від князя.
Ні, татьбу і розбой чинять інші люди – це рядовичі[44], закупи[45], смерди, холопи і всякі чорні роб’ї люди, це вони лізуть у житниці воєвод і бояр, це вони переорюють межі, палять знамена, роблять перетеси!
А хіба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорні люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межі її земель, роблять перетеси в її лісах, знімають птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрів на гонах, звіра в лісах, рибу в княжих ріках?
Княгиня розуміє, що на Русі сталось те, чого раніше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь – нині мають землі, ліси й ріки, мали колись славу – бережуть нині скотниці й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати якнайбільше холопів. Та й сама честь і слава нібито змінилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами від ран – тепер хваляться добром своїм і достатками.
Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвіку була Русь, були князі в племенах її, одвіку князі берегли межі землі, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров’ю.
«Але ж, – думає княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен і родів – то була згуба для Русі, муж мій Ігор за цю дань загинув…»
Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона ціла й несхитна, щоб Київ‑город був городом усіх земель, а в кожній землі був свій город, думала вона й про полегкість людям. Усю землю розбила, уставила волості, погости, кожному дала урок і устав.
Зробити це було нелегко. Скільки літ минуло! Княгиня Ольга була тоді ще молодою, це вона йшла на чолі дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити[46] до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об’їхала на санях всю землю аж за Верхній Волок, доходила до В’ятської землі, устрояла Руську землю.
Так чому ж ця земля нині неспокійна? Здається, вона робила все як слід, хотіла тиші Руській землі, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь іде на суд? Де та правда, якої шукає княгиня?
Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вікна. Ні, вона не помилилась, десь здалеку, із схилів передграддя, а може, й з берегів Дніпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсім близько, поруч з теремом.
– Княгинє, помилуй! – вчувається княгині Ользі, і вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далі.
Та крик більше вже не повторюється. Народившись вдалині, він там і завмирає.
– Що це? Що це? – шепоче княгиня.
«Невже це смерд Векша? Ніч темна, час пізній, саме в таку годину мої гридні вершать суд…»
Вона молиться й не чує, як тихо відчиняються двері до світлиці, хтось зупиняється на порозі. Це священик Григорій. Він живе тут же, в теремі, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – біля ручая на Подолі. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесіду.
От і зараз прийшов він, у чорній рясі, з євангелієм у руці, стоїть на порозі, дивиться на княгиню, яка впала на коліна перед образом Христа, і смутна посмішка пробігає по блідому його обличчю.
– Хто це? – одриває голову від підлоги й обертається до священика княгиня Ольга.
– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом відповідає він. – Адже ти мене кликала?
– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.
Княгиня встає, стомлено сідає в крісло, недалеко від неї на лаві сідає священик. Тепер він бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свідчить бліде обличчя, блискучі очі, стиснуті уста.
– Княгиня молилась, і це добре, – починає священик. – Але чому нині княгиня неспокійна?
– Мені страшно, отче.
– Чому?
Вона дивиться за вікно, де тихо колишеться гілля дерев, і спроквола говорить:
– Бачу я навкруг велику землю, багато племен і родів, що прожили безлік віків, перемогли ворогів, збудували городи…
– Ти речеш правду, княгинє, – згоджується й похитує сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.
– Немало трудів, – веде вона далі, – поклали батьки мої, князі, щоб з’єднати племена й роди, одбити ворогів, – скрізь знають нині Київ і Русь.
– І ти, княгинє, немало зробила, – додає священик, – устроя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, яки місяць уночі.
Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає відсвіт свічі, бере руку й запитує:
– Але що робиться нині? Звідки цей каламутний потік, що бруднить чисту воду нашу, звідки вітер, що збиває спіле жито?
– Про що ти мовиш, княгинє?
Княгиня сплескує руками, а потім прикладає їх до серця.
– Колись люди мої жили родами своїми, і в кожному роду панували тиша і мир, колись роди були єдині в племені своїм, а племена стояли тільки перед ворогом і богом.
– Світ незмінний, княгинє, – вгадує нитку її думок і відповідає священик, – ми тільки іними очима зримо й бачимо його.
– Ні, священику, – перебиває його княгиня, – світ змінюється, він змінився, бо муж іде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорні люди – на бояр, воєвод, і не токмо на них, а й на князів. Священику, що ж сталось?
– Світ незмінний, княгинє, – ще раз каже священик, – одвіку брат ішов на брата, і Каїн перший убив брата свого Авеля, одвіку були князі й чорні люди, бо є на небі місяць, а є й зорі, одвіку були багаті й ниці, бо бог багатий, а що маємо ми – його слуги?
– Але де мій бог? – тихо шепоче княгиня. – Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я після того йду й молюсь Христу.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 206; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!