Методичні рекомендації при вивченні теми
ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ ПРАВО
САМОСТІЙНЕ ВИВЧЕННЯ
Тема № 27. Організаційно-правові засади управління у сфері соціальної політики.
Мета: дати студентам поняття організації та діяльності органів управління у сфері соціальної політики. Студенти повинні знати завдання та функції органів управління у сфері соціальної політики. Студенти повинні орієнтуватися в системі і структурі органів управління у сфері соціальної політики.
Форми контролю:
- доповіді;
- обговорення;
- тести.
Питання для самостійного вивчення:
1. Система і структура органів управління у сфері соціальної політики.
2. Завдання та функції органів управління у сфері соціальної політики.
3. Міністерство соціальної політики України в системі управління в сфері соціального захисту населення, його завдання, функції, форми і методи діяльності.
4. Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України.
5. Державна служба зайнятості України. Державна інспекція з питань праці.
6. Пенсійний фонд України.
7. Адміністративно-правові засоби державного впливу у сфері соціальної політики.
Рекомендована література до теми:
| 1. | КонституціяУкраїни від 28.06.1996р. |
| 2. | Кодекс України про адміністративні порушення від 07.12.1984р.зі змінами і доповненнями |
| 3. | Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07 2005р. зі змінами і доповненнями |
| 4. | Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993р. зі змінами і доповненнями |
| 5. | Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. зі змінами і доповненнями |
| 6. | Закон України „Про звернення громадян” від 02.10.1996р. зі змінами і доповненнями |
| 7. | Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. зі змінами і доповненнями |
| 8. | Закон України „Про міліцію” від 2012.1990р. зі змінами і доповненнями |
| 9. | Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999р. зі змінами і доповненнями |
| 10. | Закон України „ Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 5 липня 2012 року № 5076-VI |
| 11. | Закон України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. зі змінами і доповненнями |
| 12. | Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. зі змінами і доповненнями |
| 13. | Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992р. зі змінами і доповненнями |
| 14. | Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1992р. зі змінами і доповненнями |
| 15. | Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. зі змінами і доповненнями |
| 16. | Закон України „Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992р. зі змінами і доповненнями |
| 17. | Закон України „Про освіту” від 23.05.1991р. зі змінами і доповненнями |
| 18. | Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002р. зі змінами і доповненнями |
| 19. | Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. зі змінами і доповненнями |
| 20. | Закон України „Про дорожній рух” від 30.06.1993р. зі змінами і доповненнями |
| 21. | Закон України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998р. зі змінами і доповненнями |
| 22. | Закон України „Про оборону України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями |
| 23. | Закон України „Про Збройні сили України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями |
| 24. | Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями |
| 25. | Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р. зі змінами і доповненнями |
| 26. | Закон України „Про Службу безпеки України” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями |
| 27. | Закон України „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. зі змінами і доповненнями |
| 28. | Закон України „Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003р. зі змінами і доповненнями |
| 29. | Закон України „Про транспорт” від 10.11.1994р. зі змінами і доповненнями |
| 30. | Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003р. зі змінами і доповненнями |
| 31. | Закон України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991р. зі змінами і доповненнями. |
| 32. | Закон України „ Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р. зі змінами і доповненнями |
| 33. | Закон України „ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1991р. зі змінами і доповненнями |
| 34. | Закон України „ Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р. зі змінами і доповненнями |
| 35. | Закон України „ Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.1993р. зі змінами і доповненнями |
| 36. | Закон України „ Про доступ до судових рішень" №3262-1V від 22.12.2005 |
| 37. | Указ Президента України „ Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999р. зі змінами і доповненнями |
| 38. | Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р. |
| 39. | Положення про МВС, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р. |
| 40. | Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 10.10.2001р. |
| 41. | Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджена Міністерством внутрішніх справ України від 22.02.2001р. |
| 42. | Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред.С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. |
| 43. | Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с. |
| 44. | Административное право: Учебник / Под ред. Л.Л.Попова . – М.: Юристъ, 2002. |
| 45. | Авер’янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права. // Право України – 1999. - №8. |
| 46. | Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336с. |
| 47. | Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. Посібник. – Тернопіль: Картбланш, 2004. – 520 с. |
| 48. | Комзюк А.Т. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч.посібник. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998. |
| 49. | Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. Посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с. |
| 50. | Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атака, 2007. – 416с. |
| 51. | Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції в Україні та адміністративне право// Право України. – 2005. - № 7. – С. 8-11. |
| 52. | Рябченко О.П., Бутенко В.І., Ясинок М.М., Лічман Л.Г., Погрібний С.О. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво «МакДен», 2008. – 200с. |
| 53. | Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма «Консум», 2003. – 464с. |
Методичні рекомендації при вивченні теми
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
При вивченні першого питання (Система і структура органів управління у сфері соціальної політики.) студентам слід звернути увагу на те, що
До системи органів, що здійснюють управління у сфері праці та соціальної політики, входять: Міністерство праці та соціальної політики України, Головне управління праці та соціального захисту населення обласної та Київської міської державної адміністрації, управління праці та соціального захисту населення районної, районні в містах Києві та Севастополі державної адміністрації, Севастопольської міської державної адміністрації.
Відповідно до Конституції України Указом Президента України створено Міністерство праці та соціальної політики України (Мінпраці), яке діє згідно з Положенням про нього, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Його діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінпраці є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - соціального страхування), соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу.
Основними завданнями Мінпраці є:
Ø участь у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, у тому числі інвалідів, ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу;
Ø керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприянням раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенням якості і конкурентоспроможності робочої сили;
Ø розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування;
Ø забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі всіх видів державної соціальної допомоги, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо;
Ø забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю; розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення;
Ø розроблення заходів, спрямованих на подолання бідності, в тому числі проведення аналітичної роботи з моніторингу показників бідності та соціального розвитку;
Ø забезпечення здійснення Пенсійним фондом України його функцій.
Мінпраці очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади за поданням Прем'єр-міністра України Президент України. Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України. Пропозиції щодо кандидатур заступників Міністра вносить на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністр України за поданням Міністра.
Міністр керує Міністерством, несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України за розроблення і реалізацію державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу та за виконання Міністерством своїх завдань і функцій; координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до компетенції Міністерства; вносить Прем'єр-міністру України подання про призначення на посаду і звільнення з посади заступників Міністра, керівників та заступників керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується через Міністра; розподіляє обов'язки між своїми заступниками; затверджує програми і плани роботи Міністерства та звіт про їх виконання; підписує нормативно- правові акти Міністерства тощо.
Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції Мінпраці, визначення основних напрямків його діяльності у Міністерстві утворюється колегія. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінпраці. Крім того, у складі Мінпраці Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління, а також наукова рада, інші консультативні та дорадчі органи для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямків розвитку у сфері праці та соціальної політики, найважливіших програм та вирішення інших питань у Мінпраці. Склад таких органів і положення про них затверджує Міністр. Структуру центрального апарату Мінпраці затверджує Міністр за погодженням з Віце- прем'єр-міністром України. Положення про структурні підрозділи центрального апарату Мінпраці затверджує Міністр. Штатний розпис і кошторис видатків Мінпраці затверджує Міністр за погодженням з Мінфіном. Мінпраці є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Через Міністра спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України діяльність Пенсійного фонду України.
Систему органів Пенсійного фонду України утворюють: Пенсійний фонд України, Головне управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та управління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах.
Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який діє відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, у межах своїх повноважень організує виконання актів законодавства, здійснює контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції з питань вдосконалення цього законодавства й у встановленому порядку вносить їх на розгляд Міністра праці та соціальної політики. Його діяльність спрямовується та координується через Міністра праці України та соціальної політики.
Основними завданнями Пенсійного фонду України є:
Ø участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування;
Ø керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
Ø забезпечення збирання та акумулювання внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, ведення їх обліку; призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання с
Ø уддям у відставці та підготовка документів для їх виплати; забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;
Ø ефективне та цільове використання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів.
Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснюється правлінням Фонду, чисельність і персональний склад якого затверджуються Кабінетом Міністрів України. Голова правління Фонду та його заступники призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-Міністра України за пропозицією Міністра праці та соціальної політики.
Положенням про Пенсійний фонд України закріплено розмежування повноважень між правлінням та Головою правління Фонду. Зокрема, правління Фонду здійснює такі повноваження: визначає поточні та перспективні завдання Фонду; приймає постанови, затверджує положення, інструкції та інші нормативно-правові акти Фонду; заслуховує звіти керівників головних управлінь Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі про результати їх діяльності, розглядає результати перевірок їх роботи; затверджує положення про головні управління Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, управлінь у районах, містах і районах у містах; призначає на посаду та звільняє з посади начальників головних управлінь Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі у порядку, встановленому відповідно до законодавства Міністром праці та соціальної політики; затверджує статути (положення) підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Фонду, контролює додержання їх вимог; приймає рішення з інших питань діяльності Фонду.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через його головні управління в АРК, областях, містах Києві, Севастополі та управління в районах, містах і районах у містах.
Структуру центрального апарату Пенсійного фонду України затверджує Голова правління Фонду за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Положення про структурні підрозділи центрального апарату затверджує Голова правління.
В АРК, областях, містах Києві та Севастополі утворено головні управління, які підвідомчі та підзвітні Пенсійному фонду України і діють на підставі Положення про них, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України .
У районах, містах і районах у містах утворено управління Пенсійного фонду України, які здійснюють свою діяльність на підставі Положення про них, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України.
Повноваження управлінь в районах, містах і районах у містах в основному тотожні повноваженням Головного управління Автономної Республіки Крим, в областях, містах Києві та Севастополі.
При вивченні другого питання (Завдання та функції органів управління у сфері соціальної політики.) студентам слід звернути увагу на те, що
Організаційний потенціал системи соціальної роботи, ефектив ність взаємодії її структурних елементів реалізуються через сукуп ність виконуваних ними функцій за умов дотримання відповідних принципів соціальної роботи.
Будь-яке управління суспільними процесами здійснюється через певну систему функцій — окремих, відносно самостійних, але тісно взаємопов'язаних видів відповідної діяльності. Функції органів соціальної роботи вирізняються специфічним змістом, універсальністю, особливою просторово-часовою формою вираження. Вони викону ють зустрічну, випереджальну роль у здійсненні захисту, страхуван ні й гарантуванні соціальної забезпеченості різних верств населення. Загалом через наведені функції реалізується система соціального піклування і зобов'язань, а для професійного працівника соціальної сфери це означає сукупність певних умінь, кваліфікації і компетенції.
Держава через політику перебирає на себе найважливіші функції, пов'язані із забезпеченням прав людини в соціальній галузі. Суть цієї політики полягає в запобіганні подальшому погіршенню життя народу; досягненні ефективної зайнятості й обмеженні надмірного зростання рівня безробіття; створенні необхідних передумов для поступового поліпшення матеріального становища й умов життя різних верств і груп населення.
Провідним державним органом із зазначених питань є Міністер ство праці та соціальної політики України, рівень компетенції якого визначають Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Різноманітні функції і завдання цього міністерства визначені в за твердженому урядом Положенні і стосуються всіх сфер системи соці ального захисту. Зокрема, міністерство розробляє положення з ос нов державної політики для тих, хто потребує допомоги; аналізує і прогнозує рівні життя різних категорій населення; готує рекоменда ції для цільових і регіональних програм; забезпечує розробку норма тивів, необхідних для функціонування системи соціального захисту тощо.
Міністерство праці та соціальної політики України виконує різні функції, виходячи з проблем, що виникають у діяльності суб'єктів соці ального захисту. В апараті управління міністерства визначені такі важ ливі функціональні обов'язки органів соціальної роботи:
• пенсійне обслуговування і забезпечення субсидіями; соціальне обслуговування; медико-соціальна експертиза; реабілітація інвалідів і надання протезно-ортопедичної допомоги;
• підготовка законодавчих проектів із соціального захисту населення;
• соціальна допомога сім'ям і дітям; зовнішньоекономічне і міжнародне співробітництво; підготовка і перепідготовка кадрів.
Певний рівень компетенції і функції визначені в діяльності міністра, його заступників і працівників апарату управління.
Низку функцій соціального захисту Міністерство праці та соці альної політики України виконує через Державну службу зайнятості населення, Міністерство у справах сім'ї і молоді, Міністерство осві ти і науки, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство охорони здоров'я та інші центральні органи управління.
Для регіонального (місцевого) рівня основні функції регламенто вані зазначеними органами і передбачають певну свободу щодо ком петенції з урахуванням специфіки і можливостей територій. На ці органи державою покладено розв'язання виробничо-економічних проблем щодо виконання соціальних завдань; планово-управлінську діяльність, згідно з якою здійснюється гнучка політика адміністра тивних і самоврядних форм керівництва галуззю; фінансово-еконо мічну діяльність; створення різноманітних фондів соціальної допо моги; виконання регіональних програм; створення сприятливих умов для проживання населення та ін. Загалом через різні управлін ські органи (комітети, відділи, сектори, фонди тощо), що мають пев ні рівні функціональних обов'язків, розв'язуються проблеми соці альної захищеності людини.
Трудовий колектив є важливим суб'єктом і об'єктом державної політики, що здійснює такі функції:
· виробничо-економічну,
· політичну,
· управлінську,
· виховну,
· соціальну.
Суть останньої полягає у поліпшенні матеріальних і культурних умов життя людей, прогресивному розвитку соціальної структури колективу, поліпшенні у ньому внутрішніх відносин, створенні сприятливого морально-психологіч ного клімату, участі в соціальному забезпеченні, розвитку сфери охорони здоров'я, організації допомоги в сімейному житті, дозвіллі, дотриманні принципів соціальної справедливості.
У трудових колективах застосовуються різні форми (й обсяги) соціального захисту. Основні з них можуть передбачатися в угодах із адміністрацією (виплати, пільги, натуральна допомога та ін.), охоплювати не лише працівників, а й членів їхніх сімей, ветеранів. Для їх ньої соціальної підтримки на підприємствах створюються відповідні фонди. Особлива роль у цьому належить професійним спілкам, які укладають колективні угоди з органами державного управління і роботодавцями. З профспілковими комітетами узгоджуються, зокрема, розмір прожиткового мінімуму, мінімальна заробітна плата, розміри індексації, субсидій та інші соціальні гарантії. На окремих підприємствах створено підрозділи соціального розвитку, які виконують додаткові функції соціального забезпечення трудового колек тиву, зокрема забезпечують працівників і ветеранів продуктами харчування, споживчими товарами, вирішують житлово-побутові питання, а також питання оздоровлення працівників і їхніх сімей, організації дозвілля тощо, співпрацюють із дошкільними дитячими закладами. Соціальні служби тісно взаємодіють із адміністраціями виробничих підрозділів, громадськими організаціями та місцевими органами влади.
Ефективність соціальної роботи залежить від її наукової обґрун тованості й якісного виконання. Це потребує глибокого знання закономірностей розвитку соціальних процесів, конкретних умов життєдіяльності людей, уміння використовувати наукові висновки і практичний досвід, творчо підходити до нових соціальних проб лем. У цьому полягає основне завдання теорії і методики соціаль ної роботи. Основні компоненти соціальної роботи як цілісного ме ханізму — об'єкт свідомого впливу та умови його життєдіяльності; суб'єкт свідомого впливу і його можливості; мета і закономірності взаємодії суб'єкта й об'єкта; принципи й методи цього процесу; йо го результати.
Одне з центральних місць у змісті механізму соціальної роботи належить принципам і методам, які поряд із закономірностями за безпечують її науковість і дієвість.
Що таке принципи соціальної роботи? Це основоположні ідеї, правила, норми поведінки органів соціального захисту та підтримки населення, що зумовлюються закономірностями соціальних проце сів і вимогами передової практики.
Для соціальних процесів характерна взаємодія великих мас лю дей із різноманітними інтересами, прагненнями і зв'язками, які не можливо детально з'ясувати і врахувати. Тому визначають загаль ний, осьовий (серединний) напрям розвитку соціального процесу, що виявляється як закономірна тенденція. Вона недоступна для чут тєвого, безпосереднього сприймання, а може бути пізнана лише на основі абстрактного мислення, аналізу і синтезу багатьох проявів со ціальної дійсності. Спеціалісти соціальної сфери не мають можли вості в кожному конкретному випадку вдаватися до теоретичного дослідження тієї чи тієї ситуації, щоб підготувати висновки й реко мендації для своїх практичних дій, а тому використовують узагаль нені результати вчених, попередній соціальний досвід, що стають загальною засадою, правилом, принципом їхньої діяльності.
Принципи соціальної роботи — це не приблизні абстракції чи су б'єктивні умовиводи. Вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні лише за формою. Люди формулюють їх для того, щоб повсякденна прак тика не суперечила наявним соціальним закономірностям і водночас була раціональною, економічною та ефективною.
Оскільки в соціальній сфері функціонує велика сукупність склад них, різноманітних зв'язків і відносин, принципи соціальної роботи мають системний характер. їх можна звести у три групи:
· соціально-політичні;
· організаційні;
· психолого-педагогічні.
Перші виражають вимоги, що випливають із науково обґрунтованого змісту соціальної політики держави. Це державний підхід до завдань, що розв'язуються у соціальній роботі; гуманізм і демократизм соціальної роботи; тісний зв'язок змісту й форм цієї роботи з конкретними умовами життєдіяльності особи, соціальної групи; законність і справедли вість соціальної роботи. Що вони означають конкретно?
Забезпечення на практиці державного підходу до соціальної роботи передбачає вміння аналізувати й виявляти тенденції соціально-політичного розвитку суспільства, відповідно визначати найефекивніші способи розв'язання соціальних проблем; бачення перспек тив розвитку соціальної роботи, підпорядкованої інтересам соціального захисту населення, і вміння розв'язувати актуальні зав дання сьогодення; рішучу боротьбу з будь-якими проявами відом-чості й місництва, що завдають шкоди інтересам особи, сім'ї, сус пільства.
Принцип гуманізму соціальної роботи передбачає визнання людини найвищою цінністю, захист її гідності й громадянських прав, створення умов для вільного і всебічного виявлення здібностей кож ного. Людяність, людинолюбство — органічна властивість соціальної роботи, її сутнісна характеристика. Для неї насамперед важливі такі критерії людської діяльності й міжособистісних стосунків, у яких виражається єдність.
Принцип гуманізму соціальної роботи тісно пов'язаний з демократизмом взаємовідносин соціального працівника і клієнта, їхнім довірливим, переважно неформальним характером. Такі зв'язки виникають і будуються на основі психологічних контактів, узгодженості особистих якостей, спільності інтересів, що, як відомо, не ма ють офіційного, санкціонуючого значення. Принцип демократизму спонукає спеціаліста соціальної роботи до постійних пошуків оптимальних рекомендацій клієнту, врахування мінливих обставин, мобілізації творчих професійних здібностей, дотримання норм і правил спілкування, виявлення поваги й чуйності до людини, залучення її до розв'язання наявних проблем, тактовності, впливу силою свого ро зуму, знань, моральності, досвіду.
Принципове значення поряд із гуманізмом і демократизмом має тісний зв 'язок соціальної роботи з конкретними умовами життєді яльності людей. Він забезпечує єдність теорії та практики, реалістич ність і дієвість застосовуваних форм і методів соціальної підтримки населення, захисту його прав та інтересів.
Життя таке багате й різноманітне, що теорія не може передбачи ти поради на всі випадки. Умови й обставини життєдіяльності лю дей змінюються. Та й саме населення і конкретна особа весь час перебувають у русі, їхні потреби й інтереси оновлюються, збагачу ються. Змінюються також можливості задоволення їх. Це визначає постійну новизну і специфічність соціальних проблем, які розв'язу ють соціальні працівники. Тому вони весь час повинні аналізувати й оцінювати конкретну ситуацію, здійснювати соціальну діагностику життєвих обставин клієнта. Цей принцип зобов'язує виявляти ті особливості соціальної ситуації, які можуть мати безпосереднє значення для досягнення мети соціальної роботи. Він несумісний з абс трактним теоретизуванням, шаблоном, інерцією, формалізмом, поверховістю.
Одним з основних принципів соціальної роботи є її законність. Цей принцип передбачає суворе дотримання законів і відповідних правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями і громадянами. Нормативно-правові акти є формою, в якій виражається політика держави, у тому числі соціальна. Право покликане сприяти її здійсненню, але цю роль воно може виконувати лише за умови дотримання всіх його норм. Поза законністю право або непотрібне, або шкідливе. Тому й со ціальна робота повинна ґрунтуватися на цьому принципі.
Ефективність соціального захисту населення багато в чому виз начається дотриманням у соціальній роботі організаційних принци пів. Серед цієї групи розрізняють соціально-технологічну компе тентність органів і працівників соціальних служб, єдність їхніх пов новажень і відповідальності, стимулювання, контроль і перевірку виконання тощо.
Професійна компетентність — це глибока обізнаність соціально го працівника з умовами й технологією розв'язання проблем, що ви никають, і вміння грамотно діяти. Такий принцип на практиці озна чає систематичне навчання і перепідготовку кадрів, чітке подання інформації, аналітичну й прогностичну діяльність в усіх ланках уп равління, глибоке і всебічне знання об'єктів соціальної роботи, їх ти пології й особливостей, діловитість, організованість, предметність у відносинах із клієнтами.
Наступний організаційний принцип соціальної роботи — єдність повноважень і відповідальності, прав і обов'язків її кадрів. Як свідчить досвід, чітке функціонування соціальних служб і органів управління ґрунтується на таких основних засадах:
• глибокому усвідомленні кожним спеціалістом соціальної роботи своїх завдань, функцій, а також відповідних прав самостійно приймати необхідні рішення;
• чіткому визначенні повноважень і відповідальності кожного підрозділу органів соціального захисту у відносинах "по вертикалі";
• встановленні раціональних зв'язків та інформаційних потоків між підрозділами і службами соціального захисту населення.
З практики випливає, що великі повноваження при невеликій від повідальності кадрів створюють сприятливий ґрунт для адміністру вання, суб'єктивізму, непродуманих рішень, свавілля. Водночас велика відповідальність працівників при незначних повноваженнях обмежує можливості діяти оперативно, сковує ініціативу, породжує знеособлення, безвідповідальність. Тому потрібно встановлювати чіткі та сумірні з наданими повноваженнями межі відповідальності кожної ланки і спеціаліста соціальних служб, вимагати безумовного виконання покладених на них функціональних обов'язків.
З цим тісно пов'язаний такий важливий організаційний принцип соціальної роботи, як контроль і перевірка її виконання. Суть цього принципу полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію гарантованих державою заходів щодо соціального захисту різних груп населення. Здійснення цього принципу потребує поєднання адміністративного та громадського контролю, його регулярності, об'єктивності, все бічного аналізу й формулювання практичних рекомендацій щодо усунення недоліків, сприяння законності та правопорядку, вимогли вості й поваги до соціальних працівників.
Активність особи визначається інтересами і потребами. Від їх нього задоволення значною мірою залежить розв'язання завдань соціального захисту населення. Тому одним із важливих організацій них принципів соціальної роботи є також її стимулювання. Суть цьо го принципу — спонукати людину до усвідомленого, зацікавленого прояву активності в реалізації власної енергії, здібностей, морально го і вольового потенціалу для досягнення певної мети. При цьому слід ураховувати, що джерелом спонукальної сили в будь-якій діяль ності є не інтереси і потреби людини самі по собі, а ступінь їхнього задоволення. З підвищенням ступеня задоволення потреб вони уск ладнюються, зростають.
Принцип стимулювання в соціальній роботі передбачає єдність і застосування ідейно-моральних та матеріальних його форм; відповідність засобів і способів, а також індивідуальних, професійних, ос вітньо-культурних, психологічних особливостей клієнта; об'єктив ність і гласність оцінки: ставлення людини до справи, до соціальних цінностей її життєдіяльності.
Технолого-педагогічні принципи соціальної роботи виражають, по суті, вимоги до її форм і методів, а також способу впливу на клієнтів. Основні з них — комплексний і диференційований підхід, цілеспря мованість, спирання на творчий потенціал людини. Розглянемо деякі з них.
Комплексність у соціальній роботі забезпечує її цілісність, всебічність і водночас перешкоджає обмеженості, вузькості у розв'язанні соціальних проблем. Цей принцип передбачає врахування внутріш ніх і зовнішніх умов, факторів, станів, їхніх зв'язків і взаємо впливу. Він є необхідною умовою наукового аналізу, соціальної ді агностики й організаційно-практичної діяльності з вирішення тих чи тих проблем. Утілення цього принципу зумовлює:
• вивчення і врахування інтересів, потреб, настроїв людей, передбачення характеру впливу на їхню поведінку і самопочуття економічних, політичних, соціальних, психологічних, побутових факторів;
• уміння бачити в людях не абстрактних істот, які пасивно сприймають соціального працівника, а реальні особистості, потреби і бажання яких опосередковуються їхньою професійною належністю,
соціальним статусом, матеріально-побутовими умовами, життєвим досвідом, і, відповідно, враховувати їх у роботі з клієнтами;
• послідовне й раціональне застосування всіх наявних засобів і методів впливу на клієнта з метою активізації його фізичних і духовних ресурсів;
• здійснення контролю за реалізацією завдань і установок соціаль ної роботи, її аналіз, оцінка дієвості та своєчасне коригування змісту й форм.
Своєрідним розвитком цього принципу є диференційований підхід до людей. Він зумовлений необхідністю формувати в представників різних соціальних верств, груп, професій, віку специфічні погляди та ставлення до матеріальних і духовних цінностей, навколишньої дій сності, без урахування яких неможливо цілеспрямовано впливати на свідомість, почуття, волю, вчинки людей. Разом із тим сприймання особою будь-якої інформації — складний і суперечливий процес, під час якого зовнішній вплив перетворюється на внутрішній психічний стан. Він залежить не лише від поглядів, інтересів, життєвого досвіду та інших особливостей людини, а й від соціально-психологічної ат мосфери, відносин, культури, які панують у соціальній групі чи іншій спільності і вносять свої корективи у сприймання соціального праців ника. Саме тому потрібно максимально враховувати специфіку інте ресів, схильностей, уподобань, звичок особи в соціальній роботі. Тут доречні поради видатного педагога К. Ушинського. Він писав: "Вихо ватель повинен прагнути пізнати людину, якою вона є насправді, з усі ма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в родині, в суспільстві, серед народу, серед людства і наодинці зі своєю совістю" .
Психолого-педагогічним є також принцип цілеспрямованості в соціальній роботі. Мета впливу на клієнта, який постійно перебуває в центрі уваги соціального працівника, визначає спосіб його дій, зумовлює зміст і форми соціальної роботи. Досягнення цільових установок є мірилом ефективності зусиль, які докладають соціальний працівник і клієнт. Цей принцип стосується всіх рівнів і ланок соціальної роботи, виконує в ній системотворчу функцію, що об'єднує всі інші функції в єдине ціле, надаючи їй наукового характеру й дієвості.
При вивченні третього питання (Міністерство соціальної політики України в системі управління в сфері соціального захисту населення, його завдання, функції, форми і методи діяльності.) студентам слід звернути увагу на те, що
| Адреса | 01001, м.Київ, вул. Еспланадна, 8/10 |
| Тел. | (044) 289-66-89 (044) 226-24-45 |
| Факс | (044) 289-00-98 |
| info@mlsp.gov.ua | |
| URL | http://www.mlsp.gov.ua |
Значущість соціальної сфери в сучасному розвитку демократичних держав світу, у тому числі і України, важко переоцінити. У будь-якій державі соціальна сфера, сфера соціальної політики слугує інтересам, насамперед, людей як вищої цінності на Планеті Земля. Сфера соціальної політики - частина політики держави, яка своїми діями пом’якшує негативні наслідки індивідуальної і соціальної нерівності, соціально-економічних потрясінь у суспільстві. Державне регулювання соціально-економічних відносин, соціальної сфери, будучи однією із передумов економічного і соціального розвитку суспільства й особливою формою управління, виступає як найважливіша складова соціально-економічної політики держави. Складні, конфліктогенні проблеми сучасного світу неможливо вирішити за допомогою винятково технологічних інновацій і економічних засобів. Саме тому виконання соціальних функцій, покладених на державу, здійснюється через систему законодавчих і виконавчих органів влади на рівні президента, парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування.
Вивчення соціальних явищ і процесів, які мають місце у суспільстві, проводиться у всьому світі. Тільки за допомогою досліджень і створення системи державного управління можливо забезпечити задоволення соціальних потреб суспільства та розвиток соціальної сфери. Саме чітка стратегія управління соціальною сферою і соціальними процесами забезпечує вирішення економічних і соціальних завдань розвитку суспільства. Недооцінка ролі соціального державного управління особливо небезпечна в умовах перехідної економіки, тому що саме воно є могутнім засобом пожвавлення виробництва, запобігання кризам, усунення соціальних конфліктів, які виникають внаслідок різких економічних перетворень.
Державне управління соціальними процесами і соціальною сферою на всіх рівнях влади є складною і комплексною системою. Комплексна система соціальної політики - діяльність держави, суспільства “за узгодженням інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних спільнот у сфері виробництва, розподілу і споживання”.
Основний Закон нашої держави - Конституція України - повною мірою відобразив у своїх статтях положення Загальної декларації прав людини. Україна відповідно до Конституції є соціальною державою. Метою проведення в Україні реформ є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Соціальна політика та соціальна сфера сьогодні характеризуються тим, що вони формуються в умовах історичних процесів повного відновлення держави і суспільства. Пасивність, неорганізованість, соціальна безконструктивність можуть стати, іноді й стають підґрунтям для перекосів соціальної політики у бік безконтрольних дій влади. Основними цілями соціальної політики держави на сучасному етапі соціально-економічного розвитку України є:
· створення кожному дієздатному громадянинові умов, що дозволяють йому працею, заповзятливістю підтримувати власний добробут;
· посилення адресної соціальної підтримки з боку держави, у першу чергу слабозахищених груп населення;
· здійснення комплексних заходів і спеціальних програм у сфері оплати праці і пенсійного забезпечення, політики зайнятості;
· реформування соціальної сфери на основі розумного поєднання принципів платності й безкоштовності послуг охорони здоров’я, культури;
· формування нової житлової політики, загальнодержавного ринку житла, стимулювання усіх видів економічно ефективного житлового будівництва, зміна порядку оплати населенням житла і комунальних послуг;
· удосконалення базового державного соціального стандарту - прожиткового мінімуму;
· реформування системи зайнятості; активізація діяльності з проведення пенсійної реформи;
· підвищення державних соціальних гарантій сім’ям з дітьми; соціальний захист людей з обмеженими можливостями.
Фінансування соціальних заходів, крім бюджетів усіх рівнів, проводять також і позабюджетні соціальні фонди, незалежні від регіональних і місцевих бюджетів. Ефективне державне управління фондами значно вплине на розвиток соціальної сфери України
Перехід до ринкових відносин змінив зміст господарського механізму в Україні, організаційних структур окремих його частин, у тому числі модернізував фінансову систему. Перетворення економіки України з адміністративно-командної системи в ринкову привело на практиці до децентралізації й послаблення ролі держави, проявом чого стало реформування державної системи фінансування. Позабюджетні фонди - один із методів перерозподілу національного доходу держави на користь визначених соціальних груп населення. Держава мобілізує у фонди частину доходів населення для фінансування своїх заходів. Кошти, усуспільнені позабюджетними фондами, використовуються для процесу відтворення соціальної сфери. Позабюджетні фонди вирішують два важливих завдання: забезпечення додатковими засобами пріоритетних сфер економіки і розширення соціальних послуг населенню.
Органи місцевого самоврядування й органи влади суб’єктів соціальної політики України в межах своїх повноважень можуть використовувати та керувати фінансовими ресурсами для проведення соціальних програм. Державне управління соціальною сферою на сучасному етапі розвитку України має досить вагоме значення.
Особливе місце в системі соціальних відносин в Україні та її соціальній сфері займає воєнно-соціальна сфера та соціальний захист віськовослужбовців. Адже від її ефективного державного управління залежить обороноздатність та незалежність нашої держави. Саме тому, визначення та наукове обгрунтування параметрів, принципів та напрямів державного управління зазначеною сферою лежить в основі державної управлінської політики України.
Соціальна політика держави як могутня сила суспільного розвитку призначена відігравати ключову роль у вирішенні соціальних проблем, які стоять перед тією чи іншою демократичною, правовою державою. Вона здійснюється урядом, регіональними органами влади, спирається на економічні структури й суспільну підтримку і повинна акумулювати, фокусувати, відображати соціальну обстановку в державі, ситуацію в суспільстві, в потребах і цілях соціального розвитку; сприяти створенню оптимальних умов для життя людей, удосконаленню соціальних зв’язків, взаємодії і співпраці між ними; здійснювати чітке й планомірне державне управління соціальною сферою.
Основний об’єкт впливу соціальної політики - соціальна сфера, безпосередньо пов’язана з розподілом матеріальних і духовних благ, задоволенням специфічних потреб людини, якістю і рівнем її життя, умовами праці, побуту і дозвілля. Ця сфера охоплює різноманітні відносини між особистостями, соціальними групами і верствами в такому їх вигляді, в якому вони складаються на конкретний історичний момент. Вона включає ряд галузей народного господарства й основні елементи соціальної інфраструктури, у тому числі установи охорони здоров’я, заклади науки і культури, санаторно-курортний комплекс, індустрію спорту й туризму, житловий фонд і комунальне господарство. Соціальна сфера включає систему соціального обслуговування населення, соціального захисту й гарантій громадян, які встановлені законами держави й спираються на традиції, звичаї населення держави. Зміст і конкретні завдання соціальної політики охоплюють стимулювання економічного зростання, посилення трудової мотивації і ділової активності, забезпечення гарантії визначеного рівня життя й соціального захисту населення, збереження культурної і природної спадщини, національної своєрідності і самобутності.
Для ефективного здійснення своїх соціальних функцій держава володіє такими дієвими важелями, як соціальне законодавство, національний бюджет, система податків і зборів. Але практика більшості країн світу свідчить про те, що за всієї об’єктивної залежності вирішення соціальних проблем від економічного й політичного стану держави соціальна політика володіє і самостійністю, здатна своїми засобами сприяти підвищенню рівня добробуту населення, впливати на прагнення громадян до соціального прогресу. Це прагнення може реалізуватися і через ефективне державне управління соціальною сферою. Дотримуючись загальновизнаних принципів, Конституція України (ст. 1) проголошує, що Україна - соціальна, правова, демократична держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Це свідчить про те, що державне управління соціальною сферою України повинно бути спрямоване на охорону праці і здоров’я людей, гарантований мінімальний розмір оплати праці, державну підтримку родини, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів і літніх громадян, розвиток соціальних служб, встановлення державних пенсій, надання допомог та інших гарантій соціального захисту.
Пріоритет державного управління соціальною сферою в Україні означає, у першу чергу, пошук реальних шляхів до більш високого рівня соціальної захищеності, зростання тривалості життя, подальшого розвитку закладів культури, екологічного благополуччя, неприпустимості за будь-яких обставин згортання соціальних програм та зменшення гарантій, забезпечення стабільного соціального розвитку України. Населення України в сучасних умовах розвитку не задовольняється мінімумом соціальних покращень, а сподівається на цілком забезпечене, безпечне і цивілізоване життя. Таким чином, виважена соціальна політика має вагоме значення як певний інвестор, стимулятор економічного зростання й добробуту суспільства.
У жорстких умовах ринку окремо взяті господарські одиниці і підприємницькі структури не можуть повною мірою займатися управлінням соціальною сферою держави. Цю найважливішу функцію призначені виконувати органи влади. Саме держава своєю регулюючою роллю зобов’язана компенсувати, усувати недоліки, споконвічно властиві ринковій стихії, встановлювати “правила гри”. Вона, зокрема, не втручаючись безпосередньо в управління підприємствами різних форм власності, ціноутворення і встановлення розмірів оплати праці, має можливість і повинна відповідно до законів України здійснювати контроль за тим, щоб: отримання прибутку не завдавало збитку соціальній сфері ринкової економіки; заробітна плата, передбачена угодами між роботодавцями і профспілками, підвищувалася пропорційно зростанню продуктивності праці; ринок робочої сили реагував на безробіття і звужував її масштаби; вчасно забезпечувалися соціальні виплати та вживалися інші заходи соціального захисту.
Слід зазначити, що соціальна політика не зводиться до проголошення державою соціальних цілей й оголошення гарантій, а повинна бути представлена системою конкретних заходів щодо їх реалізації, розрахованої на короткострокову (протягом року), середньострокову (три-п’ять років) і довгострокову (десять і більше років) перспективу. Державне управління соціальною сферою передбачає цілеспрямоване функціонування різних соціальних інститутів - системи ціннісних установок, зразків і норм поведінки, галузей й установ державної влади, органів місцевого самоврядування, професійних спілок, асоціацій підприємців, соціальної відповідальності бізнесу та інших громадських організацій.
Складовою загальної системи цілей і завдань державного управління соціальною сферою є регіональна політика в цьому напрямі. Вона повинна забезпечувати рівну якість і рівень життя населення у всіх регіонах України. Регіонам належить провідна роль у розробці й реалізації регіональних соціальних програм, які враховують рівень соціально-економічного розвитку території, фінансові можливості, демографічну ситуацію, природно-кліматичні умови, національні традиції і місцеві особливості праці, побуту, споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг. Для успішного управління соціальною сферою важливим є досягнення соціальної злагоди. В рамки такого консенсусу поєднуються гармонізація інтересів громадян і держави в цілому, соціально-психологічне сприйняття більшою частиною суспільства цілей, методів, принципів і форм державного управління соціальною сферою в Україні. Тільки так досягається довіра народу до уряду, органів місцевого самоврядування, масова підтримка соціальної політики, яка ними проводиться. Здійснення комплексу заходів для подальшого реформування системи управління соціальною сферою на сучасному етапі є найважливішою справою на всіх рівнях - загальнодержавному, галузевому, регіональному, місцевому.
При вивченні четвертого питання ( Державна служба зайнятості України.) студентам слід звернути увагу на те, що
Державна служба зайнятості України (далі - Служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (далі - Міністр).
Служба входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції.
Служба у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами і дорученнями Президента України, щорічним посланням Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, актами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України (далі - Міністерство), іншими актами законодавства України, а також дорученнями Міністра.
Основними завданнями Служби є:
1) реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції;
2) внесення Міністрові пропозицій щодо формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції;
3) сприяння громадянам у підборі підходящої роботи;
4) надання роботодавцям послуг з добору працівників;
5) участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру;
6) сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій;
7) участь у реалізації заходів, спрямованих на запобігання масовому вивільненню працівників, профілактика настання страхових випадків, сприяння мобільності робочої сили та зайнятості населення в регіонах з найвищими показниками безробіття, монофункціональних містах та населених пунктах, залежних від містоутворюючих підприємств;
8) організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреби ринку праці;
9) проведення професійної орієнтації населення;
10) додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян, які неконкурентоспроможні на ринку праці;
11) здійснення контролю за використанням роботодавцями та безробітними коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі – Фонд).
Служба з метою організації своєї діяльності:
1) здійснює організаційно-методичне забезпечення діяльності територіальних органів Служби, підприємств, установ, організацій, що належать до сфери її управління, контролює їх діяльність, організовує видавничу діяльність, пов'язану із виконанням повноважень Служби;
2) здійснює в установленому порядку добір кадрів в апарат Служби та на керівні посади в її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління;
3) організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і працівників апарату Служби, її територіальних органів, підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Служби, розробляє та поширює прогресивні форми і методи роботи;
4) забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання і протидії корупції та контроль за їх здійсненням в апараті Служби, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Служби;
5) проводить планово-фінансову роботу в апараті Служби, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує ведення бухгалтерського обліку;
6) виконує в межах повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Служби;
7) організовує розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних із діяльністю Служби;
8) забезпечує в межах повноважень реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням в апараті Служби;
9) організовує здійснення заходів з питань охорони праці та протипожежної безпеки в Службі;
10) організовує ведення діловодства та архіву в апараті Служби відповідно до встановлених правил.
Служба для виконання покладених на неї завдань має право:
1) залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, вчених, представників інститутів громадянського суспільства (за згодою) для розгляду питань, що належать до її повноважень;
2) одержувати в установленому порядку від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування необхідні документи і матеріали;
3) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, в тому числі урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;
4) скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до її повноважень;
5) користуватися в установленому порядку відомостями Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування;
6) розпоряджатися в межах повноважень відповідно до законодавства коштами Фонду;
7) проводити в установленому порядку перевірку цільового використання коштів Фонду, які спрямовуються на надання соціальних послуг, виплату матеріального забезпечення, здійснення заходів щодо сприяння зайнятості населення, достовірності відомостей, поданих роботодавцем для отримання коштів Фонду, додержання порядку використання роботодавцем виділених йому коштів Фонду та зупиняти виплати з Фонду в разі відмови або перешкоджання з боку роботодавця у проведенні перевірки, виявлення фактів подання ним Службі недостовірних відомостей або порушення порядку використання роботодавцем коштів Фонду; отримувати необхідні пояснення (у тому числі в письмовій формі) з питань, що виникають під час проведення перевірки;
8) стягувати відповідно до закону кошти Фонду, виплачені особам, зареєстрованим як безробітні, у вигляді матеріального забезпечення на випадок безробіття та витрачені на надання соціальних послуг безробітним у разі встановлення факту їх отримання на підставі недостовірних відомостей, поданих особою, а також несплачені у добровільному порядку штрафи, накладені відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» та статті 24-1 Закону України «Про рекламу»;
9) стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному, в разі поновлення його на роботі за рішенням суду;
10) вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств, установ та організацій, а також від фізичних осіб усунення виявлених фактів порушення вимог законодавства про страхування на випадок безробіття.
Служба здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах, а також через міжрегіональні територіальні органи Служби.
Служба під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, з органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав та міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями, а також із всеукраїнськими об'єднаннями профспілок і всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців.
Служба у межах повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства видає накази організаційно-розпорядчого характеру, організовує та контролює їх виконання.
Службу очолює Голова, який призначається на посаду за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняється з посади Президентом України.
Голова Служби:
1) очолює Службу, здійснює керівництво її діяльністю, представляє Службу у відносинах з іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями в Україні та за її межами;
2) вносить на розгляд Міністрові пропозиції щодо формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, соціального захисту населення від безробіття, зокрема, розроблені Службою проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства з питань, що належать до сфери діяльності Служби;
3) у межах компетенції організовує та контролює виконання в апараті Служби та її територіальних органах Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, забезпечує виконання наказів Міністерства та доручень Міністра з питань, що належать до сфери діяльності Служби;
4) подає на затвердження Міністрові плани роботи Служби;
5) звітує перед Міністром про виконання планів роботи Служби та покладених на неї завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених під час проведення перевірок діяльності Служби, її територіальних органів, а також про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях;
6) вносить на розгляд Міністрові пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад своїх заступників;
7) затверджує за погодженням із Міністром структуру апарату Служби та її територіальних органів;
8) затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату Служби та її територіальні органи, а також штатні розписи і кошториси територіальних органів Служби;
9) призначає на посади та звільняє з посад за погодженням із Міністром керівників і заступників керівників самостійних структурних підрозділів апарату Служби, призначає на посади та звільняє з посад інших державних службовців і працівників апарату Служби;
10) розподіляє обов'язки між своїми заступниками;
11) вирішує в установленому порядку питання щодо заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців і працівників апарату Служби, керівників територіальних органів Служби та їх заступників, присвоює їм ранги державних службовців (якщо інше не передбачено законом);
12) вносить у встановленому порядку подання щодо представлення державних службовців та працівників апарату Служби, її територіальних органів до відзначення державними нагородами України;
13) вносить Міністрові пропозиції щодо утворення в межах граничної чисельності державних службовців та працівників Служби і коштів, передбачених на її утримання, а також щодо ліквідації, реорганізації Кабінетом Міністрів України територіальних органів Служби, які є юридичними особами публічного права;
14) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та організації, що належать до сфери її управління, затверджує їх статути (положення);
15) призначає на посади за погодженням із Міністром та головами відповідних місцевих державних адміністрацій, звільняє з посад керівників територіальних органів Служби, а також призначає на посади за погодженням із Міністром та звільняє з посад заступників керівників територіальних органів Служби;
16) забезпечує додержання встановленого Міністром порядку обміну інформацією між Міністерством і Службою та вчасність її подання;
17) проводить особистий прийом громадян;
18) скликає та проводить наради з питань, що належать до повноважень Служби;
19) представляє в установленому порядку Службу у відносинах з іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями в Україні і за її межами;
20) входить до складу правління Фонду;
21) дає у межах повноважень обов'язкові до виконання державними службовцями, працівниками апарату Служби та її територіальних органів доручення;
22) підписує накази Служби;
23) скасовує повністю чи в окремій частині акти територіальних органів Служби;
24) здійснює інші повноваження відповідно до закону.
Голова Служби має двох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України, та звільняються з посад Президентом України.
Пропозиції Прем'єр-міністрові України стосовно кандидатур на посади заступників Голови Служби вносить Міністр на підставі пропозицій Голови Служби.
Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень Служби, обговорення найважливіших напрямів її діяльності у Службі утворюється колегія у складі Голови Служби (голова колегії), першого заступника та заступника Голови Служби за посадою, визначених Міністром посадових осіб Міністерства. У разі потреби до складу колегії Служби можуть входити керівники самостійних структурних підрозділів апарату Служби, керівники її територіальних органів, а також у встановленому порядку інші особи.
Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання Головою Служби відповідного наказу.
Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Службі можуть утворюватися інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі органи.
Рішення про утворення та ліквідацію колегії, інших постійних або тимчасових консультативних, дорадчих органів, затвердження їх кількісного та персонального складу, положення про них затверджуються Головою Служби.
Гранична чисельність державних службовців та працівників Служби затверджується Кабінетом Міністрів України.
Структура апарату Служби затверджується її Головою за погодженням із Міністром.
Штатний розпис і кошторис апарату Служби затверджуються Головою Служби за погодженням з Міністерством фінансів України.
Служба є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Державної казначейської служби України.
При вивченні п’ятого питання (Пенсійний фонд України.) студентам слід звернути увагу на те, що
Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (далі - Міністр).
Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок).
Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України (далі - Міністерство), іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.
Основними завданнями Пенсійного фонду України є:
1) реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску;
2) внесення пропозицій Міністру щодо формування державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
3) керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
4) призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати;
5) забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;
6) ефективне та цільове використання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів;
7) забезпечення надходжень від сплати збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, ведення обліку цих надходжень, інших коштів відповідно до законодавства та здійснення контролю за їх сплатою, забезпечення ведення реєстру застрахованих осіб;
8) виконання інших завдань, визначених законами України та покладених на Пенсійний фонд України Президентом України.
Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань:
1) вивчає та аналізує ситуацію у сфері пенсійного забезпечення, забезпечує проведення щорічних актуарних розрахунків фінансового стану системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
2) розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України, складає звіт про його виконання та подає їх у встановленому порядку Міністру для внесення на розгляд Кабінету Міністрів України, здійснює ефективний розподіл фінансових ресурсів для пенсійного забезпечення;
3) організовує роботу з формування, автоматизованого оброблення інформації в системі Пенсійного фонду України;
4) здійснює заходи щодо забезпечення доступу до даних реєстру застрахованих осіб;
5) організовує, координує та контролює роботу головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управлінь у районах, містах, районах у містах, а також управлінь у містах та районах (далі - територіальні органи) щодо:
· забезпечення додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами актів законодавства про пенсійне забезпечення;
· забезпечення надходжень від сплати збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, ведення обліку цих надходжень, інших коштів відповідно до законодавства, забезпечення ведення реєстру застрахованих осіб;
· здійснення контролю за додержанням законодавства, про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (далі - страхові внески) та інших платежів за достовірністю поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, призначенням (перерахунком) і виплатою пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та іншими виплатами, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, інших джерел, визначених законодавством;
· стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не нарахованих та/або не сплачених сум страхових внесків та інших платежів;
· застосовування фінансових санкцій, передбачених законом;
· призначення (перерахунку) і виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці;
· забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;
· обліку коштів Пенсійного фонду України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності;
· надання страхувальникам та застрахованим особам інформації, визначеної законодавством;
6) забезпечує проведення конкурсного відбору банків, які здійснюють виплату та доставку пенсій;
7) вживає відповідно до законодавства та міжнародних договорів України заходів до переказування пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які постійно проживають в Україні;
8) здійснює у межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України, інших коштів, призначених для виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці;
9) аналізує та прогнозує надходження коштів від сплати єдиного внеску, організовує взаємодію та обмін інформацією з Міністерством доходів і зборів України та іншими державними органами з питань нарахування та сплати єдиного внеску, персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску, розрахунку показників середньої заробітної плати працівників для призначення пенсії;
10) подає в установленому законодавством порядку Міністерству пропозиції щодо зміни розміру єдиного внеску та щодо розподілу коштів від його сплати, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування;
11) подає Міністерству пропозиції щодо застосування законодавства про ведення обліку застрахованих осіб у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування та разом із Міністерством дає роз'яснення з питань призначення, перерахунку та виплати пенсій;
12) встановлює і підтримує міжнародні зв'язки з міжнародними організаціями, за погодженням із Міністром укладає угоди з відповідними органами іноземних держав про співробітництво у сфері пенсійного забезпечення та з інших питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;
13) організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників Пенсійного фонду України, узагальнює та поширює прогресивні форми і методи роботи;
14) вносить пропозиції Міністерству та іншим центральним органам виконавчої влади щодо розроблення прогнозних показників економічного і соціального розвитку України та проекту Державного бюджету України, Міністерству доходів і зборів України - щодо ведення обліку сплати єдиного внеску, формування та подання звітності в частині ведення обліку застрахованих осіб у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування;
15) проводить у межах своїх повноважень інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення;
16) готує звітність, передбачену законодавством;
17) здійснює інші повноваження, визначені законами України та покладені на Пенсійний фонд України Президентом України.
Пенсійний фонд України з метою організації своєї діяльності:
1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Міністерства та в установленому порядку подає їх Міністру;
2) здійснює в установленому порядку добір кадрів в апарат Пенсійного фонду України та на керівні посади в головних управліннях Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, формує в установленому порядку кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців апарату Пенсійного фонду України;
3) забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням в апараті Пенсійного фонду України, його територіальних органах;
4) організовує планово-фінансову роботу в апараті Пенсійного фонду України, його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку;
5) виконує у межах повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;
6) організовує розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних із діяльністю Пенсійного фонду України;
7) забезпечує у межах повноважень реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та інформації з обмеженим доступом, контроль за її збереженням в апараті Пенсійного фонду України;
8) забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;
9) організовує ведення діловодства та архіву в апараті Пенсійного фонду України відповідно до встановлених правил.
Пенсійний фонд України для виконання покладених на нього завдань має право:
1) залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, вчених, представників інститутів громадянського суспільства (за згодою) для розгляду питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;
2) одержувати в установленому законодавством порядку безоплатно від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування необхідні для виконання покладених завдань інформацію, документи і матеріали, зокрема від органів статистики - статистичні дані;
3) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, в тому числі урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;
4) скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;
5) проводити планові, а у випадках, передбачених законом, позапланові перевірки на підприємствах, в установах і організаціях, у фізичних осіб - підприємців бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів, пов'язаних із нарахуванням, обчисленням та сплатою страхових внесків, призначенням пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, та отримувати необхідні пояснення, довідки і відомості (зокрема, письмові) з питань, що виникають під час таких перевірок;
6) вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також від фізичних осіб - підприємців усунення виявлених порушень законодавства, про порядок нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, здійснення фінансових операцій з коштами Пенсійного фонду України та порядок їх використання;
7) вилучати в установленому законодавством порядку у підприємств, установ і організацій, фізичних осіб - підприємців копії документів, що підтверджують заниження розміру заробітної плати (доходу) та інших виплат, на які нараховуються страхові внески, або порушення порядку використання коштів Пенсійного фонду України;
8) проводити перевірку цільового використання коштів Пенсійного фонду України;
9) звертатися до господарських судів із заявами щодо порушення справ про банкрутство у випадках та порядку, передбачених законами;
10) порушувати в установленому законом порядку питання про притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування;
11) звертатися в установленому законом порядку до відповідних правоохоронних органів у разі виявлення фактів порушення порядку нарахування, обчислення і сплати страхових внесків;
12) одержувати кредити в установах банків у порядку, визначеному законодавством.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Пенсійний фонд України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, з органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями, а також всеукраїнськими об'єднаннями профспілок, всеукраїнськими об'єднаннями роботодавців.
Пенсійний фонд України у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства та доручень Міністра видає акти організаційно-розпорядчого характеру, які Голова правління Пенсійного фонду України підписує та організовує і контролює їх виконання.
Проекти нормативно-правових актів Пенсійного фонду України погоджуються з Міністерством.
Нормативно-правові акти Пенсійного фонду України підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснює правління Пенсійного фонду України, чисельність і персональний склад якого затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Голова правління Пенсійного фонду України та його заступники призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, і звільняються з посад Президентом України.
Правління Пенсійного фонду України:
1) визначає поточні та перспективні завдання Пенсійного фонду України;
2) затверджує за погодженням із Міністром річний план роботи Пенсійного фонду України, заходи щодо реалізації основних напрямів та пріоритетних цілей його діяльності відповідно до визначених завдань;
3) приймає у межах своїх повноважень постанови, затверджує положення, інструкції та інші нормативно-правові акти Пенсійного фонду України;
4) заслуховує звіти керівників головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про результати їх діяльності;
5) затверджує положення про територіальні органи Пенсійного фонду України;
6) затверджує статути (положення) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Пенсійного фонду України, контролює додержання їх вимог;
7) приймає рішення з інших питань діяльності Пенсійного фонду України.
Засідання правління Пенсійного фонду України скликаються в міру потреби, але не рідше одного разу на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше двох третин від його складу. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.
Голова правління Пенсійного фонду України:
1) забезпечує виконання Пенсійним фондом України та його територіальними органами Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства з питань, що належать до сфери діяльності Пенсійного фонду України, та доручень Міністра;
2) вносить на розгляд Міністра пропозиції щодо формування державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування і розроблені Пенсійним фондом України проекти законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Міністерства з питань, що належать до сфери діяльності Пенсійного фонду України;
3) звітує перед Міністром про виконання річного плану роботи Пенсійного фонду України та покладених на нього завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених під час проведення перевірок діяльності Пенсійного фонду України, його територіальних органів, а також про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях;
4) вносить Міністру пропозиції щодо кандидатур на посади своїх заступників;
5) затверджує за погодженням із Міністром структуру апарату Пенсійного фонду України, затверджує положення про структурні підрозділи апарату Пенсійного фонду України;
6) призначає на посади та звільняє з посад за погодженням із Міністром керівників і заступників керівників структурних підрозділів апарату Пенсійного фонду України, призначає на посади та звільняє з посад інших державних службовців і працівників апарату Пенсійного фонду України;
7) вносить Міністру пропозиції щодо граничної чисельності працівників апарату Пенсійного фонду України;
8) призначає на посади за погодженням із Міністром та головами відповідних місцевих державних адміністрацій, звільняє за погодженням із Міністром з посад начальників головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, призначає на посади і звільняє з посад за погодженням із Міністром їх заступників;
9) затверджує штатні розписи і кошториси головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
10) затверджує розподіл обов'язків між своїми заступниками;
11) забезпечує взаємодію Пенсійного фонду України із структурним підрозділом Міністерства, визначеним Міністром відповідальним за взаємодію з Пенсійним фондом України;
12) забезпечує дотримання встановленого Міністром порядку обміну інформацією між Міністерством та Пенсійним фондом України і вчасність її подання;
13) проводить особистий прийом громадян;
14) скликає та проводить наради з питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;
15) представляє в установленому порядку Пенсійний фонд України у відносинах з іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами;
16) дає у межах повноважень обов'язкові до виконання державними службовцями і працівниками апарату Пенсійного фонду України та його територіальними органами доручення;
17) забезпечує виконання рішень правління Пенсійного фонду України;
18) видає накази з питань, що не належать до компетенції правління Пенсійного фонду України;
19) розпоряджається у межах своїх повноважень коштами Пенсійного фонду України;
20) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.
Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Пенсійному фонді України можуть утворюватися постійні або тимчасові консультативні, дорадчі органи.
Рішення про утворення та ліквідацію колегії, постійних або тимчасових консультативних, дорадчих органів, їх кількісний та персональний склад, положення про них затверджуються Головою правління Пенсійного фонду України.
Гранична чисельність працівників Пенсійного фонду України затверджується Кабінетом Міністрів України.
Структура апарату Пенсійного фонду України затверджується Головою правління Пенсійного фонду України за погодженням із Міністром.
Штатний розпис, кошторис апарату Пенсійного фонду України затверджуються Головою правління Пенсійного фонду України за погодженням із Міністерством фінансів України.
Пенсійний фонд України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Державної казначейської служби України та уповноважених банках.
При вивченні шостого питання (Адміністративно-правові засоби державного впливу у сфері соціальної політики.) студентам слід звернути увагу на те, що
З усіх галузей і сфер, які регулюють адміністративно-правові норми, найскладнішими с ті, що стосуються економіки. Формування Україною власної економічної політики пов'язуються з визначенням головних напрямів розвитку на основі принципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави. її територіальної недоторканності і цілісності, забезпечення умов нормальної життєдіяльності суспільства. Економіку визначають як єдиний комплекс господарських відносин, що охоплює усі ланки виробництва, торгівлі та обміну в суспільстві. Розвиток законодавства з питань комплексного регулювання економічних відносин з урахуванням інтересів різних категорій осіб: суб'єктів господарювання, їх об'єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти, пов'язаний зі змінами в правових формах регулювання економічної сфери, переходом до ринкових механізмів.
Держава в особі її органів влади здійснює економічну й соціальну політику з метою комплексного та збалансованого забезпечення інтересів усіх верств населення, стимулює ринкову економіку, забезпечує ефективність її функціонування з одночасним обмеженням і запобіганням негативним наслідкам економічної влади власників, особливо монополістів: гарантує захист національних інтересів і внутрішнього ринку від зовнішньої економічної та політичної експансії.
Основною метою адміністративно-правового регулювання у сфері економіки є виконання завдань, що впливають на організацію ринку, ринково-конкурентних відносин, досягнення економічних, соціальних та фіскальних цілей, спрямованих на підтримку та забезпечення ринкового порядку в державі, корегування розподілу ресурсів з метою впливу на господарюючу структуру та структуру національного продукту.
Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки. При цьому держава застосовує економічну стратегію та економічну тактику. В ст. 10 Господарського кодексу України (ГК) закріплені основні напрями економічної політики держави: структури о-галузева, інвестиційна, амортизаційна політика, політика інституційних перетворень, цінова, антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна і зовнішньоекономічна політика.
Відносини в сфері економіки регулюються нормами багатьох галузей права, однак тільки адміністративне право правовими засобами впорядковує певну частину економічних відносин, надаючи їм організаційного змісту.
Адміністративно-правове регулювання відносин у сфері економіки здійснюється за кількома основними напрямами:
1) забезпечення стратегічних пріоритетів економічного розвитку: стимулювання розвитку окремих галузей і виробництв, сфер економічного розвитку; залучення іноземних інвестицій; ціноутворення тощо;
2) впорядкування відносин власності шляхом визначення тих сфер економіки, які можуть сформуватися щодо об'єктів недержавної власності, та механізму їх набуття, наприклад, шляхом приватизації, а також антимонопольного регулювання (створення конкурентного середовища) та чітке закріплення статусу суб'єктів державної власності;
3) адміністративно-правове регулювання зовнішньоекономічних відносин.
До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать:
Ø експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
Ø надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України;
Ø надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
Ø наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;
Ø навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
Ø міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
Ø кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
Ø створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України;
Ø створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
Ø спільна господарська діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності;
Ø аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
Ø роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України та інші види діяльності;
4) адміністративно-правові засоби державного впливу у сфері економіки: реєстрація, ліцензування, квотування, сертифікація, надання дозволів, реалізація адміністративно-юрисдикційних повноважень тощо.
Отже, зміст адміністративно-правового регулювання в сфері економіки полягає в: удосконаленні взаємодії центральних органів виконавчої влади й органів виконавчої влади на місцях, органів місцевого самоврядування, організацій та об'єднань роботодавців; чіткому закріпленні повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади в економічній сфері; поглибленні децентралізації в адмініструванні економічним розвитком та торгівлею, гарантуванні реалізації економічних прав місцевих органів виконавчої влади, підприємств і установ, невтручанні в їх діяльність та повноваження, віднесені до компетенції органів місцевого самоврядування; удосконаленні правового статусу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють адміністрування галузями народного господарства; конкретизації в нормативних актах (статутах) завдань і функцій центральних органів виконавчої влади, їх повноважень з координації і регулювання у відповідних галузях і сферах регулювання.
Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 129; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!