Методичні рекомендації при вивченні теми

ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ ПРАВО

САМОСТІЙНЕ ВИВЧЕННЯ

Тема 30. Організаційно-правові засади управління закордонними справами.

Мета: дати студентам поняття,ознаки та правове забезпечення управління закордонними справами.Студенти повинні знати основні напрямки зовнішньої політики України. Студенти повинні орієнтуватись в системі органів управління закордонними справами, їх завданнях та функціях .

Форми контролю:

- доповіді;

- обговорення;

- тести.

Питання для самостійного вивчення:

1. Система органів управління закордонними справами, їх завдання та функції.

2. Міністерство закордонних справ України та його органи за кордоном.

3. Дипломатичні представництва, консульські установи.

4. Представництва при міжнародних організаціях.

5. Адміністративно-правове регулювання в'їзду в Україну і виїзду з України.

Рекомендована література до теми:

1.	КонституціяУкраїни від 28.06.1996р.
2.	Кодекс України про адміністративні порушення від 07.12.1984р.зі змінами і доповненнями
3.	Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07 2005р. зі змінами і доповненнями
4.	Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993р. зі змінами і доповненнями
5.	Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. зі змінами і доповненнями
6.	Закон України „Про звернення громадян” від 02.10.1996р. зі змінами і доповненнями
7.	Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. зі змінами і доповненнями
8.	Закон України „Про міліцію” від 2012.1990р. зі змінами і доповненнями
9.	Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999р. зі змінами і доповненнями
10.	Закон України „ Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 5 липня 2012 року № 5076-VI
11.	Закон України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. зі змінами і доповненнями
12.	Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. зі змінами і доповненнями
13.	Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992р. зі змінами і доповненнями
14.	Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1992р. зі змінами і доповненнями
15.	Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. зі змінами і доповненнями
16.	Закон України „Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992р. зі змінами і доповненнями
17.	Закон України „Про освіту” від 23.05.1991р. зі змінами і доповненнями
18.	Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002р. зі змінами і доповненнями
19.	Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. зі змінами і доповненнями
20.	Закон України „Про дорожній рух” від 30.06.1993р. зі змінами і доповненнями
21.	Закон України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998р. зі змінами і доповненнями
22.	Закон України „Про оборону України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
23.	Закон України „Про Збройні сили України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
24.	Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
25.	Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р. зі змінами і доповненнями
26.	Закон України „Про Службу безпеки України” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
27.	Закон України „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. зі змінами і доповненнями
28.	Закон України „Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003р. зі змінами і доповненнями
29.	Закон України „Про транспорт” від 10.11.1994р. зі змінами і доповненнями
30.	Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003р. зі змінами і доповненнями
31.	Закон України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991р. зі змінами і доповненнями.
32.	Закон України „ Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р. зі змінами і доповненнями
33.	Закон України „ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1991р. зі змінами і доповненнями
34.	Закон України „ Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р. зі змінами і доповненнями
35.	Закон України „ Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.1993р. зі змінами і доповненнями
36.	Закон України „ Про доступ до судових рішень" №3262-1V від 22.12.2005
37.	Указ Президента України „ Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999р. зі змінами і доповненнями
38.	Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.
39.	Положення про МВС, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р.
40.	Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 10.10.2001р.
41.	Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджена Міністерством внутрішніх справ України від 22.02.2001р.
42.	Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред.С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003.
43.	Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.
44.	Административное право: Учебник / Под ред. Л.Л.Попова . – М.: Юристъ, 2002.
45.	Авер’янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права. // Право України – 1999. - №8.
46.	Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336с.
47.	Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. Посібник. – Тернопіль: Картбланш, 2004. – 520 с.
48.	Комзюк А.Т. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч.посібник. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998.
49.	Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. Посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.
50.	Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атака, 2007. – 416с.
51.	Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції в Україні та адміністративне право// Право України. – 2005. - № 7. – С. 8-11.
52.	Рябченко О.П., Бутенко В.І., Ясинок М.М., Лічман Л.Г., Погрібний С.О. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво «МакДен», 2008. – 200с.
53.	Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма «Консум», 2003. – 464с.

Методичні рекомендації при вивченні теми

При вивченні першого питання (Система органів управління закордонними справами, їх завдання та функції.) студентам слід звернути увагу на те, що

Державне управління закордонними справами - це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України Міністерство закордонних справ України (далі - МЗС України) є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків держави.

Закордонними органами МЗС України є дипломатичні представництва України, консульські установи, місії України за кордоном.

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Главою дипломатичного представництва України є посол, посланець або повірений у справах.

Консульські установи України (Консульське управління МЗС України, представництва МЗС України в Україні, консульські відділи дипломатичних представництв України, генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства) захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб, громадян України, сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму, а також сприяють вихідцям з України та їх нащадкам у підтримці контактів з Україною.

При вивченні другого питання (Міністерство закордонних справ України та його органи за кордоном.) студентам слід звернути увагу на те, що

Міністерство закордонних справ України (далі — МЗС України) є центральним органом виконавчої влади, забезпечує в межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України й здійснює координацію всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків держави. Положення про Міністерство закордонних справ України затверджено Указом Президента України від 3 квітня 1999 р. У межах своїх повноважень МЗС України організовує виконання актів законодавства України й здійснює контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями МЗС України є: участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню в світі образу України як надійного й передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності й узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав і інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадянами та надання цим громадянам підтримки й захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

У ході своєї діяльності МЗС України: бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх зносин і в установленому порядку подає їх Президентові України; розробляє й подає Президентові та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та заходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами й міжнародними організаціями тощо.

Важливі функції МЗС України пов'язано з керівництвом власними органами. Для цього воно вносить на розгляд Президентові України пропозиції щодо створення, реорганізації та ліквідації дипломатичних представництв України за кордоном, консульських установ, постійних представництв країни при міжнародних організаціях; вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення, реорганізації та ліквідації представництв МЗС України на території Україні; здійснює їх поточне фінансування, придбання й будівництво приміщень для їх розміщення; забезпечує проведення єдиної кадрової політики та функціонування структур, пов'язаних із підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів дипломатичної служби; організовує на території України й за кордоном консульську роботу, забезпечує візову політику України, здійснює в межах своїх повноважень паспортне забезпечення.

Під час виконання покладених на нього функцій МЗС України взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади України, органами АРК, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також із відповідними органами інших держав.

МЗС України в межах своїх повноважень видає на основі та на виконання чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання, а в разі необхідності видає разом з іншими центральними органами виконавчої влади спільні акти.

МЗС України здійснює свої повноваження безпосередньо й через дипломатичні представництва України за кордоном, консульські установи України за кордоном, представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС України на території України, організації та установи, що належать до сфери його управління.

Для погодженого розв'язання питань, що належать до повноважень МЗС України, в ньому утворюють колегію. Членів колегії МЗС України затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводять у життя, переважно, наказами Міністра закордонних справ України.

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, яку покликано підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійснює МЗС України. Діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конференції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів України, законодавства України та держави перебування. Правовий статус дипломатичного представництва врегульований Положенням про дипломатичне представництво України за кордоном, затвердженим розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р.

До функцій дипломатичного представництва України належить: представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин; захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб у цій державі; ведення переговорів з її урядом. Крім цього, дипломатичне представництво займається з'ясуванням усіма законними засобами становища й подій у державі перебування та інформує про них відповідні органи України, поширенням у державі перебування інформації про становище в Україні й події міжнародного життя, розвитком співробітництва в галузі економіки, культури й науки. Дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ України може виконувати і консульські функції.

Главою дипломатичного представництва України є посол, посланник або повірений у справах. Він є головним представником України в державі перебування, здійснює керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

Посла або посланника призначає Указом Президент України за поданням Міністра закордонних справ України в разі отримання згоди (агреману) на це призначення іноземної держави, до якої його направляють. Повіреного в справах України, а також інших членів дипломатичного персоналу призначають наказом Міністра закордонних справ України.

Главою дипломатичного представництва України, членами дипломатичного персоналу можуть бути тільки громадяни України, а членами адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу — як громадяни України, так і громадяни держави перебування за відповідного повідомлення Міністра закордонних справ цієї держави. Президент України за поданням Міністра закордонних справ України може призначити главу дипломатичного представництва або члена його персоналу одночасно представником України при будь-якій міжнародній організації. Дипломатичне представництво України в іноземній державі може одночасно представляти інтереси України в інших державах за їх згодою.

Консульські установи здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України, міжнародних договорів і звичаїв, а також згідно з Консульським статутом України, затвердженим Указом Президента України від 2 квітня 1994 р. Консульські установи підпорядковано МЗС України й діють під загальним керівництвом глави дипломатичного представництва України в державі перебування. Генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства очолюють відповідно генеральні консули, консули, віце-консули й консульські агенти. МЗС України за погодженням із державою перебування визначає місцезнаходження консульської установи, її клас і консульський округ.

Консул зобов'язаний вживати відповідних заходів для того, щоб усі юридичні особи та громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування й міжнародними договорами, учасниками яких є Україна та держава перебування, а також міжнародними звичаями. Консул веде облік громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебувають у його консульському окрузі, приймає письмові й усні звернення юридичних осіб і громадян України та іноземних юридичних осіб і громадян, надає допомогу у виконанні службових обов'язків членам державних делегацій України та іншим представникам державних органів України, органів місцевого самоврядування, а також керівникам державних підприємств і установ, які перебувають у межах його консульського округу.

Консул також здійснює ведення військового обліку громадян України, виконує доручення слідчих або судових органів України, обов'язки нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану, функції охорони та розпорядження майном громадян України; контролює додержання законодавства держави перебування й договорів, укладених Україною з цією державою, та міжнародних договорів, учасниками яких є Україна й держава перебування, щодо громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі в іншій формі, відбувають покарання або пропали безвісти. Крім цього, на консула покладено вирішення питань щодо паспортів громадян України та віз на в'їзд в Україну, виїзд з України й транзитний проїзд через територію України й питань, пов'язаних із громадянством.

Консул може виконувати й інші функції, які не заборонено законами й правилами держави перебування та проти яких вона не має заперечень, або які передбачено договорами, чинними між Україною і державою перебування.

Консул виконує покладені на нього функції особисто або доручає їх виконання іншій консульській посадовій особі. У державі, де немає дипломатичних представництв України, за згодою держави перебування на консула можуть бути покладені також дипломатичні функції. В окремих випадках за згодою держави перебування консул може виконувати свої функції за межами свого консульського округу, а за дорученням МЗС України та згодою іноземних держав — на території іншої або інших держав.

У складі дипломатичних представництв України за кордоном утворено торговельно-економічні місії. Вони представляють і захищають у державі перебування інтереси України в галузі зовнішньоекономічної діяльності.

При вивченні третього питання (Дипломатичні представництва, консульські установи. ) студентам слід звернути увагу на те, що

Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. її розвиток пов'язаний з активізацією торгово-економічних зв'язків між державами. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.

Міграція населення, ріст числа змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами призвели до того, що діяльність консульських інститутів стає в даний час дуже актуальною.

Основним джерелом консульського права довгий час був міжнародний порядок. З огляду на позитивний результат, що принесла кодификація дипломатичного права, у березні — квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. її метою стало вироблення на основі проекту Комісії ООН з міжнародного права багатосторонньої міжнародної конвенції, що регламентує консульську діяльність держав. У результаті двомісячної роботи була розроблена і прийнята Конвенція про консульські зносини, що складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських відносин між державами.

Активну участь у діяльності конференції приймав СРСР, ним був запропонований ряд статей, на основі практики консульських відносин, вироблених між соціалістичними державами. Але ряд положень прийнятої конвенції містив зайві обмеження привілеїв та імунітетів консульської установи та її посадових осіб, обмежуючи, таким чином, суверенні права держав, що не дозволило СРСР приєднатися до цього документа. Такий акт відбувся тільки в 1989 році, хоча вся консульська діяльність СРСР після прийняття Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року будувалася на основі статей цього документа, норми якого для Союзу діяли в якості міжнародного порядку.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, держави дуже часто практикують укладання двосторонніх консульських конвенцій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування консульських округів, привілеї та імунітети персоналу консульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини. У Радянському Союзі таким нормативним актом був Консульський статут СРСР 1976 року, що діяв і в Україні в частині, що не суперечить її Конституції до 1994 року, коли Указом Президента України від 2 квітня 1994 року був введений у дію Консульський статут України.

Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:

— захист за кордоном прав і інтересів України, юридичних осіб і громадян України;

— сприяння розвитку дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торгових, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму;

— сприяння вихідцям з України та їхнім спадкоємцям у підтримці контактів з Україною.

Правовою базою діяльності консульських установ України є: Консульський статут України; поточне законодавство України; міжнародні договори України; міжнародні порядки.

У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же час у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.

Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консульства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати,-бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування. Почесні консули не перебувають на державній службі держави, що призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний інститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консульські послуги, що робляться ним, йдуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності достатньо часто вдавалася до використання цього інституту. Перші почесні консули України призначалися з числа закордонних громадян українського походження.

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:

1. Генеральне консульство;

2. Консульство;

3. Віце-консульство;

4. Консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств. Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Консульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм міжнародного права і національного законодавства здійснюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне представництво і немає окремих консульських установ, то територією консульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на території держави перебування є окремі консульські установи, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка встановлюється за згодою між державами.

Критерії створення консульських округів і, отже, відкриття консульських установ різноманітні. Консульські округи консульських установ різних держав не збігаються між собою. Сукупність глав консульських установ різних держав, що знаходяться в конкретному пункті (порт, місто) держави перебування, являє собою консульський корпус у вузькому значенні.

Широке розуміння цього поняття може бути двояким. Одні автори думають, що це сукупність посадових консульських осіб, включаючи і глав консульських установ (оперативний персонал), різних держав, розташованих у конкретних пунктах держави перебування. Інші думають, що в його склад входять ще і члени родин згаданих консульських працівників, на яких поширюються відповідні привілеї та імунітети.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзекватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.

В даний час одержала достатньо широке поширення практика відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консульському окрузі, і віддільських консулів, що діють у складі консульського відділу дипломатичного представництва. Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає до виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури) держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документа. А завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:

— захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;

— сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;

— з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій;

— надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової;

— надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам та їхнім екіпажам;

— виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, що представляється, які не забороняються законами і правилами держави перебування.

Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функцій консульські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і нормами національного права. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами-контрагентами.

Консульські установи мають обмежену територіальну сферу діяльнорті. На відміну від дипломатичних представництв, вони мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зноситися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипломатичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу, при відсутності дипломатичних відносин між державами, покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання деяких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зноситися з урядом держави перебування.

Питання про підпорядкованість консульських установ вирішується національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядковані міністерствам закордонних справ, а також дипломатичному представництву своєї держави в державі перебування.

Відповідно до норм міжнародного права і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах та інших органах держави перебування в порядку, передбаченому в зазначених нормах.

До найбільш поширених видів діяльності консульських установ належать: видача віз; видача і продовження термінів дії паспортів; реєстрація громадян своєї держави, які постійно мешкають на території консульського округу; реєстрація актів громадянського стану; легалізація і нотаріальне посвідчення документів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стягують консульські збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угоду про скасування стягування всіх або деяких видів консульських зборів.

Представляє практичний інтерес проведення відріз-нення функції консульського представництва від функцій дипломатичного представництва держави, що акредитує. Тут, зокрема, слід зазначити, що:

— посольство виконує переважно політичні функції, а консульство діє в основному в економічній і соціальній сферах міждержавних відносин;

— дипломатичне представництво з прийняттям Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року (ч. 2 статті 3) вправі здійснювати консульську діяльність, а консульські установи, як правило, не вправі здійснювати функції дипломатичних представництв, крім випадків відсутності дипломатичного представництва в країні перебування, при згоді на це влади держави перебування;

— дипломатичне представництво, у першу чергу, здійснює представницьку функцію, а консульська установа такою функцією не володіє, здійснюючи захист економічних інтересів держави, а також захист фізичних і юридичних осіб, які мають національність цієї держави;

— розірвання дипломатичних відносин між державами зазвичай тягне за собою припинення діяльності дипломатичного представництва, проте консульські відносини між країнами зберігаються;

— закриття консульської установи з будь-якої причини (зниження економічної активності; зменшення кількості громадян держави, що представляється, які мешкають у визначеному регіоні держави перебування) не тягне за собою припинення дипломатичних відносин між державами;

— держава, що представляється, може після повідомлення відповідним державам доручити консульству, заснованому у певній державі, виконання консульських функцій у третій державі, якщо немає заперечення відповідних держав. У дипломатичному праві є можливість здійснення так званої кумулятивної дипломатичної місії, коли одна особа, котра є дипломатичним представником в одній державі, може виконувати функції дипломатичного представника в третій державі;

— з попередньої згоди держави перебування і на підставі угоди між державою, що представляється, і будь-якою третьою державою, консульство, засноване в першій державі, може виконувати консульські функції від імені третьої держави (виконання консульських функцій від імені третьої держави).

Відповідно до міжнародного права консульські установи припиняють свою діяльність у таких випадках:

1) закриття консульської установи;

2) вихід території, на якій розташований консульський округ, з-під суверенітету держави перебування;

3) війна між державами, що раніше встановили консульські відносини.

При вивченні четвертого питання (Представництва при міжнародних організаціях.) студентам слід звернути увагу на те, що

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є ріст числа та значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 60; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!