ВІДСТУП ВІД ПОЛІТИКИ МАСОВИХ РЕПРЕСІЙ

Партійні керівники_України_зокрема Донбасу, і в середи­ні 1938 р. закликали до посилення репресій. З їх боку це було перестрахування. В дійсності простежена нами динамі­ка репресій свідчить про поступове скорочення їх на цей час. Хвиля репресій, яка досягнула найвищого рівня на межі 1937—38 рр., з лютого 1938 р. пішла на спад, Головний ре­жисер кривавої драми вирішив, що поставлена ним мета вже досягнута. Не лише реальні, але й можливі конкуренти лік­відовані, інші опозиційні елементи в достатній мірі залякані. Терором, доповненим соціальною демагогією, Сталін домігся встановлення особистої диктатури. У другій половині 1938 р. все нестерпнішими ставали негативні наслідки репресій у господарстві, загрозливого характеру набувало суспільне напруження. У таких умовах 17 листопада 1938 року була прийнята постанова РИК і ЦК ВКП(б) «Про арешт, про­курорський нагляд та ведення слідства», яка знаменувала відступ від політики масових репресій.

В ній відзначалось, що в 1937—38 рр. органи НКВС про­вели велику роботу з розгрому ворогів народу й шпігунсько - диверсійної агентури іноземних розвідок. Таким чином, репресії не засуджувались і навіть відзначалось, що справу очистки країни від шпигунів, шкідників, терористів слід продовжуватии. Але в постанові діяльність НКВС піддавалась серйозній критиці; «масові операції з розгрому й корчування ворожих елементів ...не могли не призвести до ряду великих недоліків й перекручень в роботі органів НКВС та Прокура­тури»... Робітники НКВС настільки відвикли від клопітливої систематичної агентурно-освідомчої роботи і так увійшли в смак спрощувального виробництва справ, що до останнього часу ставлять питання про надання їм т. з. «лимитів» для здійснення масових арештів», глибоко вкоренився «спроще­ний порядок розслідування, за яким, як правило, слідчий обмежувався одержанням від звинуваченого визнання сво­єї вини і зовсім не турбувався про підкріплення цього виз­нання необхідними документованими даними»; нерідко «показання заарештованого записуються слідчими у вигляді нотаток, а потім через тривалий час ...складається загальний протокол, при чому зовсім не виконується вимагання про до­слідну, по можливості, фіксацію показань заарештованого. «Дуже часто протокол допиту не складається, доки заареш­тований не зізнається у здійснених ним злочинах» і т. ін.

А хто ж винен у всіх цих «недоліках» й «перекрученнях»? До речі, Єжов, вступаючи на посаду наркома внутрішніх справ, говорив про ці недоліки на лютневно-березневому Пленумі ЦК. ВКП(б), відносячи їх на рахунок попереднього керівництва НКВС. Але тоді, на початку 1937 року вони про­йшли повз увагу керівництва ЦК. Тоді терор набував сили, НКВС заохочувався і усіляко підтримувався, методи бороть­би проти «ворогів» могли бути позазаконними, за всіма зви­чаями класової боротьби.

Тепер головна мета чисток була досягнута: знищені не лише колишні опозиціонери та рештки ворожих класів, але й багато інакомислячих, залякано суспільство в цілому. Все більш відчутними ставали негативні наслідки терору: падін­ня трудової дисципліни, загострення господарських трудно­щів, велике соціальне напруження, що загрожувало суспіль­ними потрясіннями. Відступаючи від політичного курсу ма­сових репресій, партійне керівництво перекладало відпові­дальність за цей злочин на ворогів та шпигунів, які оруду­вали у складі НКВС, тому повстало питання про чистку в самому апараті НКВС. У листопаді 1938 р. Єжов був усуне­ний від керівництва внутрішніх справ, а згодом, як і його попередник Ягода, розстріляний. На чолі НКВС став Л. Берія, якому доручалося здійснити відступ від старого полі­тичного курсу, перш за все, проведення чистки апарату.

В Україні за час «великого терору» керівництво НКВС, від якого, зрозуміло, вимагалися надзвичайні, нелюдські яко­сті, як ділові, так і моральні, змінювалося неодноразово. Балицький, Леплевський, Успенський, а в Донбасі — Іванов, Соколинський, Чистов наслідували долю Ягоди та Єжова. Руками цих людей багато чого робилося. Вони були надзви­чайно обізнані, режим вважав їх дуже небезпечними свід­ками, тому попіклувався про їх ліквідацію.

Постанова від 17 листопада скасувала надзвичайне за­конодавство про порядок розглядання політичних справ. Ор­ганам НКВС та прокуратурі заборонялось здійснювати ма­сові операції з арештів та виселення. Арешти треба було здійснювати, як і передбачалось Конституцією СРСР, лише з санкції суду або Прокурора. В центрі й на місцях ліквіду­вались судові трійки, справи слід було передавати на роз­глядання судів або особливих нарад при НКВС СРСР (238. С. 219—220).

В процесі масових репресій органи НКВС, користуючись наданими їм можливостями необмежених зловживань, набули визначеної незалежності й прагнення стати над партією. Сталін вирішив покінчити з цим раз і назавжди й повністю прибрати каральні органи до своїх рук. 14 листопада 1938 р. він підписав лист, адресований ЦК національних компартій, бюро обкомів, крайкомів, міськомів та райкомів партії. По­силаючись на рішення ЦК ВКП(б), генсек пропонував здій­снити негайно облік, перевірку та затвердження всіх відпо­відальних працівників апарату НКВС зверху до низу. На кожного з цих працівників заводилася особиста справа, яка зберігалася у відповідному партійному органі, і кожний з них підлягав ретельній перевірці з боку партійних керівників на предмет політичної надійності. Лише заслуговуючі політич­ної довіри чекісти затверджувалися на своїх посадах бюро ЦК нацкомпартій, обкомів та крайкомів партії. Це була генеральна партійна чистка апарату НКВС. Кінцевою ін­станцією затвердження керівників республіканських та обласних управлінь НКВС визнавалося політбюро ЦК ВК(б), що підтверджувало повну залежність органів НКВС націо­нальних республік від центру. В листі ставилося завдання затвердити на керівних посадах в системі НКВС «..повніс­тю перевірених більшовиків, беззастережно відданих пар­тії» (точніше особисто її генсеку) (77). Тобто передбачалось остаточне підпорядкування органів НКВС партійному керів­ництву (дещо послабленому в наслідок загального терору). Чистка апарату НКВС руками партійних органів надавала широкі можливості перекладання всієї відповідальності за злочини 1937—38 рр. на його працівників. Всю роботу зі здійснення чистки сталінський лист пропонував завершити до 1 січня 1939 р. Яким став керівний склад обласного, міських та районних відділів НКВС після партійної перевірки можна уявити, аналізуючи анкетни дані па делегатів облпартконференції, яка відбувалася у лютому 1939 р. Серед 20 чекістів, обраних на конференцію, незакінчену вищу освіту мав 1, середню 10, решта 9 чоловік (45%) були малопись­менними (78). Це зовсім не турбувало вождя, адже про про­фесійні або загальноосвітні критерії формування апарату че­кістів в листі від 14 листопада 938 р. зовсім не згадува­лось.

Після прийняття постанови від 17 листопада 1938 року політичні репресії продовжувались, хоч і в дещо скорочених розмірах. Не припинялось гоніння педагогічних робітників. Документи, проаналізовані студенткою І. Шестак, містять свідчення про їх відчайдушний опір, який посилювався в мі­ру деякого послаблення тиску каральної машини. Завідувач обласного відділу народної освіти І.П. Василенко, заареш­тований 1 грудня 1937 р. з обвинувачення у керівництві контрреволюційною націоналістичною організацією вчителів, вия­вив зразок стійкості та мужності. Працівники облвідділу НКВС, домагаючись самообмовлення, піддавали його жор­стоким катуванням. Допити тривали по 8—10 годин, а ін­коли розтягувались на кілька діб без перерви. Застосовува­лись різні види фізичного насильства, психічного тиску. За свідченням самого Івана Петровича ...«били півтораметровою резиновою палицею товщиною на два великих пальця з мід­ним дротом всередині, від ударів якої тріскалася шкіра... били кулаками, ногами... вішали лампу великого напружен­ня на рівні очей..» Неодноразово загрожували розправитися з родиною. Та весь випробуваний на І.П.Василенку арсенал катувань з багатющого досвіду енкаведистів не досягав мети. Допитуваний категорично відмовлявся визнати себе винним. Не визнали фальсифікованих обвинувачень аж до здійснен­ня вироків вчителі С. И. Власов, Т.Е.Грудзинський, Л. Кульчицький.

Крім відмовлення від самообмов, вживалися й інші фор­ми опору, найпоширенішими з яких були скарги на адресу ЦК ВКІІ(б), РИК СРСР та України, особисто Сталіну, Єжову та ін. І.П. Василенко під час перебування у попередньому заточенні написав 12 скарг у різні інстанції, в яких детально описував умови слідства, режим, методи ведення слідства. Але всі ці скарги не досягали мети. На черговому допиті вони були повернені Івану Петровичу слідчим, який не по­соромився супроводити цей акт цинічним коментарем: «Дурний ти писака. Проти кого ти пишеш? Як бачиш, вони прийшли до мене і ніколи нікуди не підуть. Можеш використати їх в туалеті. Нам дозволено травити вас як шалених собак». Директор Сталінського педінституту А.В. Євдокименко, потрапивши в катівні НКВС, звернувся до Військового трибу­налу Харківського військового округу з заявою, в якій відхилив обвинувачення у членстві в українській націоналістичній ор­ганізації та просив призначити йому захист на суді, викли­кати у якості свідків осіб, які обмовили його.

Підсудні, сподіваючись на законність, шукали захисту від знущань слідчих у прокурора. Заарештований викладач сталінського індустріального інституту В.Р. Могила двічі звертався з заявами до прокурорів Харківського військового округу та Сталінської області, в яких містилося прохання викликати його для подання особисто заяв по суті справи та методів ведення слідства. Але й такі заяви не досягали мети. Нерідко практикувалися зустрічі з «лжепрокурорамн» (особами, які насправді прокурорами не були) (247)-

Доведені до відчаю мученнями та знущаннями, не споді­ваючись вирватися з лап своїх катів, люди не зупинялися перед такою формою протесту як самогубство. П.К. Солоп, знаходячись під слідством в облуправлінні НКВС. був до­ведений катуваннями до такого етапу, що викинувся з вікна четвертого поверху і вмер від отриманих травм (95).

Поширеною формою опору було відмовлення підсудних на судових процесах від показань, даних ними під час попе­реднього слідства з посиланням на те, що ці показання були вимушеними. У цьому зв'язку пригадаємо розглянуті справи І.Т. Кирилкіна, Л. X. Коппа (128). Відмовився від поперед­ніх показань на суді А. В. Євдокименко та інші.

В умовах поступового відступу терору упертий опір заарештованих приносив помітні позитивні результати, що по­значалося у послабленні мір покарання. Вироки І.Т. Кирилкіну, (15 років заточення у виправельнотрудових таборах), і Л.X. Коппу (8 років заточення) помітно відрізняються від , вироків, винесених з аналогічних справ у 1937—38 роках.

Це саме стосується до вироків, у справі вчителів Донець­кої області, винесених обласним судом у червні 1939 року. Троє з шістьох чоловік, справи яких розглядалися. були виправдані (С.П. Власов, Т.Е. Грузинський, Л. Кульчицький), І.П. Василенко засуджений на 15 років заточення у ВТТ; А.В. Євдокименко та І. Семенов отримали по 10 років заслання у ВТТ (247).

Висловлена в літературі думка про відсутність опору ре­пресіям з боку радянських людей (О. І. Солженіцин та ін.) спростовується реальними фактами історії.

 

ВИСНОВКИ

Політичні репресії кінця 30-х років були породженням сталінської тоталітарної системи управління. Проаналізова­ний матеріал свідчить про те, що головною причиною цього безпрецедентного в історії країни страхітливого явища неможна вважати прагнення керівництва СРСР позбавитися п'ятої колони на випадок війни. Про це свідчить, перш за все, безпідставність звинувачень багатьох репресованих в «шпіонажі», діяльності на користь закордонних розвідок і т ін.. Жодного юридичне обгрунтованого доказу подібного звинувачення у вивчених понад тисячі архівно-слідчих справах репресованих нами не було виявлено. Реальність небезпеки виникнення п'ятої колони в Донбасі спростовується пере­конливим фактом патріотичного піднесення серед населення регіону, викликаним нападом фашистської Німеччини на СРСР. У військомати області надійшли тисячі заяв грома­дян, які просили добровільно послати їх на фронт. Сталін­ське керівництво явно недооцінювало патріотичних почуттів народу. Але незадоволення політичним режимом мало міс­це. Сталін та його оточення, стверджуючи офіційно про ви­никнення в країні морально-політичної єдності народу, на­справді не вірили в неї, що спонукало їх до профілактичних заходів на випадок нападу фашистської Німеччини на СРСР і це можна вважати однією з другорядних причин великого терору.

Головною ж його причиною було прагнення «вождя» до зміцненця свого єдиновладдя, знищення політичних суперників, позбавлення будь-яких опонентів та критиків ладу, якїї існував. Практичне здійснення широкомасштабного те­рору проти народу стало можливим в умовах тоталітарної системи управління. Але саме...лідер більшовицької партії та Держави, ввідіграв найдійовішу роль у створенні та функціонуванні цієй системи. Тому історики називають її  системою сталінізму.

Сталін був особисто зацікавлений у створенні тоталітар­ної системи. З кінця 20-х років, не маючи морально-політичного авторитету, необхідного для лідерства в партії і дер­жаві, зустрівшись з численними опозиціями, він став до­магатися диктаторської влади, посилюючи методи примусу та насильства. Всеосяжний терор 1937—1938 рр. завершував формування тоталітарної системи на чолі з всевладним дик­татором. І не випадково, лише після смерті Сталіна почалося поступове руйнування цієї системи, і перш за все, ви­правдання невинних жертв політичних репресій.

В Україні специфіка політичного терору пов'язана з на­ціональним питанням. Ще з кінця 20-х років сталінське керів­ництво розпочало нищівну боротьбу проти українського «націонал-ухильництва», яка згодом переросла в більш масштаб­ну боротьбу проти т. з. українського буржуазного націона­лізму. Цей новий термін для визначення прагнення народу, в першу чергу, інтелігенції, до всебічного розвитку україн­ської національної культури, набув класового змісту. А то­му боротьба проти нього ставала все більш непримиренною. Можна цілком погодитись з авторами, які вважають, що великий терор в Україні (конкретизуємо — проти національної інтелігенції) розпочався не в 1937, а в 1933 році. А в 1937—38 рр. він набув всеосяжних масштабів, найбільш жор­стоких та цинічних форм.

Вповзання Донбасу у смугу масового терору помічається з 1936 р. Керівники області, зіткнувшись з величезними гос­подарськими труднощами, особливо у паливній галузі, ого­лосили інженерно-технічний склад підприємств «саботажни­ками» та «консерваторами» й розгорнули проти них репре­сивні заходи, яким згодом було надано політичного забарв­лення. Одночасно здійснювалась чистка партійних організа­цій від «класово-чужих елементів», в результаті якої чисель­ність членів і кандидатів партії зменшилась з 153720 (1933 р.) до 86921 у 1938 р. (67). Виявлені «чужі елементи» розглядалися як потенціальні «вороги партії і народу».

У Донбасі за нашими приблизними підрахунками жерт­вами репресій 1937—38 рр. стали понад 40 тис. чоловік. Ли­ше особлива трійка НКВС Донецької області за 2 роки роз­глянула справи 15148 чоловік. З них 9387 чоловік було за­суджено до розстрілу, 5319 — на 10 років таборів, 425 — на 8 років, 2 — на 5 років, 16 — тюремне ув'язнення різних термінів (16. С. 29).

Стандартними звинуваченнями потерпілих були: «участь в «контрреволюційних, троцькістських, терористичних. фа­шистських організаціях» та «контрреволюційна пропаганда». Залежно від національності заарештованих до цих форму­вань механічно додавалось — «українська, грецька націона­лістичні», чи «німецька фашистська» організації або пропа­ганди.

Головним доказом вини підсудних вважалось їх самовизнання, до нього додавались показання свідків або заарештованих з інших справ. Самообмов слідчі домагались від своїх жертв різними шляхами фізичного та психічного тиску. Антизаконні і антиморальні методи слідства були звичайним явищем під час розглядання подібного роду справ.

Ні в якому разі не можна-погодитися з висловленими в літературі думками про те, що жертви репресій    підкорялися ссвоїй участі без будь-якого опору, без спроб противитися карателям. Проаналізовані нами слідчі справи свідчать про різноманітні форми цього опору: а) листи на ім'я Сталіна, Єжова, Балицького, керівників місцевих управлінь НКВС (в них заарештовані намагались виправдатись, довести без­підставність висунутих проти них обвинувачень); б) відмов­лення давати показання або давання завідомо безглуздих показань, висміювання некомпетентності та інтелектуальної обмеженості «професіоналів» НКВС; в) категоричне відмовлення від самообмов; г) самогубство; використання судових процесів з метою викриття протизаконних методів слідства (процес Кирилкіна-Коппа); є) найвища форма проте­сту — використання судового процесу для пропаганди антисталінських поглядів і програм (Бухарін).

Аналіз слідчих справ дає величезний матеріал для ви­явлення опозиційних, антисталінських настроїв в радянсько­му суспільстві. Численні «контрреволюцій троцькістські ор­ганізації», за участь в яких люди розплачувались життям, існували в уявах енкаведістів. Але критичні настрої в різних верствах населення відносно існуючого режиму були фак­том реальним. Вони виявлялися як у вигляді незгод з офіцій­ною ідеологією, протесту проти антидемократичних, автори­тарних способів управління державою, партією, господарст­вом, культурним життям (переважно в колах інтелігенції, партійно-державних працівників), так і на повсякденно-побутовому рівні — критики важких матеріальних умов життя, співчуття заарештованим, громадянам (в широких колах тру­дящих). Найчастіше зустрічається засудження примусової колективізації з її тяжкими наслідками як для селян так і робітників.

Продовження вивчення проблеми розширить наші уявлен­ня про стан радянського суспільства 30-х років, в якому, без­умовно, «е було загальної покори, безмолв'я, одностайного прославлення «сталінського генія».

Природно може виникнути запитання, навіщо потребува­лася небачена в історії фальсифікація справ репресованих в 1937—38 роках громадян? Адже матеріали слідства та вироків зберігалися в умовах суворішої таємності. До них не припускалися навіть найближчі родичі потерпілих. А на чис­ленні запити останніх працівники НКВС (КДБ) давали бре­хливі відповіді («зосланий без права на листування», «вмер в 1942—43 рр.» — писали про розстріляних в 1937—38 рр.). Адже можна було знищити небажаних осіб і без юридичних обґрунтувань, тоталітарна система припускала й такий ва­ріант вирішення проблеми. Фальшива процедура слідчих процесів, жорстоких вироків судових чи позасудових інстан­цій мали метою створення в суспільстві ілюзії юридичної обґрунтованості репресій. Трагедія сталінського суду покли­кана була виправдати їх ініціатора та натхненника перед наступними поколіннями, перед історією. Але суд історії ви­носить свій власний вирок, він непідвласний волі наймогутніших тиранів.

Особливості сталінського терору в Донбасі пов'язані з структурою народного господарства, яка визначала склад населення регіону. Приблизні розрахунки показали, що понад 40% потерпілих становили промислові робітники, 15 відсот­ків — інженерно-технічні працівники. Головною ареною їхніх «ворожих дій» визнавалося «шкідництво в промисловості», що давало змогу місцевому керівництву списувати всі про­риви у стані промисловості, породжені у дійсності вадами управління.

Значну частину репресованих становили вчителі. Вже на початок 1938 р. понад 400 вчителів було заарештовано, а 4 тис. позбавлено роботи (68). В системі народної освіти ви­никла кадрова криза.

В звітній доповіді секретаря обкому на обласній партконференції (березень 1940 р.) констатувалось, що облвно не здатне забезпечити школи кваліфікованими кадрами. В шко­лах не вистачало вчителів, не були підібрані 64 директори шкіл. А серед 280 працюючих директорів лише 150 мали вищу освіту. З 51 завідувача міськими та районними відді­лами освіти лише 19 чоловік мали вищу освіту, а 8 — навіть не були педагогами за фахом (69). Справі освіти молодого покоління була нанесена шкода, яка не піддається вимірам.

В цілому кожний п'ятий серед репресованих належав до інтелектуальної еліти: інженерно-технічних працівників, вчи­телів, лікарів, що значно перевищувало питому вагу даної групи у складі всього дорослого населення регіону. І це зов­сім невипадково. В середовищі інтелектуалів режим вбачав своїх головних опонентів. Не в змозі знищити інтелігенцію, без якої неможливо існування будь-якого сучасного суспіль­ства, сталінізм прагнув залякати її, примусити до повної по­кори й мовчання.

З.І. Файнбург, підкреслюючи, що репресії були спрямо­вані проти справжніх комуністів та інтелегентів, вважає, що тисячі інших людей репресувалися для створення фону, щоб виникало уявлення про репресії як цілком природне явище. За його думкою, на другу половину 1937 — та на 1938 рік припадають «маскуючі репресії», коли на місцях арештову­вали та розстрілювали перших ліпших, хто попадався і та­ким чином створювалося уявлення загальнопоширеної во­рожої діяльності (236- С- 161).

Розглянуті нами факти не дозволяють погодитися з цим положенням. Репресії проти різних верств населення мали теж ( цілеспрямований характер, їх метою було знищення рештків повалених революцією класів — поміщиків, капі­талістів, непманів, служителів культів та ін.). Вироки від­носно представників цих груп населення відрізнялися особ­ливою жорстокістю, а слідства — найбільшою поверхові­стю.

Репресії проти селян були спрямовані па ліквідацію реш­тків «куркульства» (включаючи його потомків). Репресування багатьох селян німецького походження розглядалося як ліквідація можливих зрадників на випадок війни з Німеччи­ною.

Висока питома вага робітників в числі репресованих по­яснюється страхом режиму, який називав себе «дик­татурою пролетаріату», саме перед робітничим класом. Тим більше, що це були робітники Донбасу з їх величезним до­свідом страйкової і збройної боротьби.

Істотну особливість політичних репресій в регіоні визна­чив багатонаціональний склад населення. З числа репресо­ваних третину становили українці, п'яту частину росіяни. Слід відзначити, що групи репресованих греків та німців значно перевищували питому вагу групи у складі населення Щодо греків, то це, зокрема, можна пояснити обставиною, що грецькі села відрізнялися порівняно вищою заможністю населення, тому розкуркулених тут було більше. А розкуркулені на початку 30-х років та їх родичі — це один з голов­них об'єктів репресій кінця десятиріччя. Щодо - німців - то тут ззанадто тяжкими були наслідки великого терору для народного господарства. Утворений зусиллями народу про­мисловий потенціал був послабленній. Вугільна промисловість Донбасу протягом 1937—38 рр. перебувала у кризовому становищі. У 1937 р. вугілля було видобуто менше, ніж в по­передньому році, а в 1938 р. становище не було виправлене. Добовий вуглевидобуток зменшувався з кожним місяцем. Зростали аварії та простої механізмів, незважаючи на те, що «шкідників-диверсантів» безперервно викривали та зни­щували. Аварії набували таких розмірів, що їх важко става­ло списувати за рахунок «ворогів». А справа полягала в то­му, що репресії виривали найбільш кваліфікованих та дос­відчених спеціалістів і робітників, послаблювалася інженерна служба, розхитувалась трудова і технологічна дисципліна. Перший секретар обкому партії Н. Щербаков в доповіді на IV облпартконференції (червень 1938 р.) говорив: «Бо­ротьба з прогулами ведеться лише шляхом репресій та заля­кування.. Начальники ділянок та завідуючі шахтами отри­мали стільки стягнень, що останні вже перестали діяти».. Який же вихід з тупикового становища вбачався партійному керівництву? Як не дивно, цей шлях бачився йому в продов­женні силових методів та нових репресіях. Майже з задово­ленням він повідомив про арешт ще одного керівного робіт­ника «Донвугілля» — Архіпова. «Доберемося й до інших» (70) попереджував оратор.

Керівники «Донбасвугілля» не взмозі подолати кризове становище шахт, з відчаю йшли шляхом найменшого опору— шляхом перекручень в галузі планування та нормування праці. Після рекорду Стаханова, в 1936 р. норми робітників-вугільників було підвищено па 25—30%. Потім начальни­ки ділянок, користуючись наданим їм ще в 1933 р. правом змінювати на 10% норми в той чи інший бік почали знижу­вати норми. А поскільки змінюваність цієї категорії шахтно­го керівництва була занадто високою, норми знижувались кілька разів на одному робочому місті (71). У зв'язку з цим виникла невідповідність між виконанням виробничих планів та норм виробки. За 9 місяців 1938 р. на шахтах комбінату норми були виконані на 150%), а план видобутку вугілля — на 95% і продуктивності праці — на 91% (72).

Чим далі, тим більше: прагнучи подолати невідповідність між виконанням виробничих планів та норм, стали знижува­ти плани. Затверджений на 1939 р. план передбачав не ли­ше зниження недовиконаного плану 1938 р, але й зниження фактично досягнутого в 1938 р. рівня видобутку вугілля (73). Плутанина в цьому питанні створювала викривлене уявлен­ня про дійсне становище справ, приховувала падіння продук­тивності праці та безмежності приписки. Але й за такими умовами план 1939 р., як за обсягом видобудку, так і за продуктивністю праці комбінат не виконав. Лише 3 трести з 11 впоралися з заниженим планом (7).

Не кращим було становище і в галузі металургії. В 1938 р. металу було випущено менше, ніж в 1937 р., а в 1938р. падіння виробництва продовжувалось (чавуну було випущено на 107 тис. т менше, ніж в попередньому році, сталі — на202 тис, прокату — на 182 тис. т. (75).

Заводи підточували зростаючі аварії, простої, брак. На думку секретаря, позбавитися цих хиб було неможливо без ліквідації «ворожого охвістя» серед господарників. Особис­то Щербаков дав згоду на арешт ще двох директорів заво­дів Трахтера (Макіївський металургійний завод) та Роди­на (Маріупольський завод ім. Ілліча).

Занепад вугільної та металургійної галузей продовжував величезні ускладнення в машинобудуванні, яке не одержу­вало .необхідну кількість металу. Станції «Доненерго» у зв'яз­ку з нестачею палива працювали нижче своїх потужностей, затримувалось введення в експлуатацію нових об'єктів. По­гано працювали Північно-Донецька та Південно-Донецька залізничні дороги; зривалося навантаження та розвантаження найважливіших вантажів — вугілля, металу, коксу.

Подолання кризи в провідних галузях промисловості упи­ралося в проблему кадрів. Алє: саме кадрам репресії нанес­ли найжорстокішого удару. Перш за все, це стосується ву­гільної промисловості, керівний склад якої на рівні комбі­нату, трестів, шахт протягом 2—3-х років змінювався неод­норазово. Становище було таким напруженим, що в жовтні 1937 р. за наказом наркома важкої промисловості Кагановича з 5-го курсу Сталінського індустріального інституту були відкликані 40 студентів для роботи в апараті комбіна­ту «Донбасвугілля», а в подальшому ситуація поскладнювалась. Визначне уявлення про освітній рівень керівників провідної галузі промисловості регіону дає склад делегатів-вугільників на II Сталінській облпартконференції (лютий 1939 р.). Серед 30 керівників трестів та шахт, обраних на конференцію, вищу і незакінчену вищу освіту мали 18%, се­редню й незакінчену середню — 40% і решта 42% мали ос­віту не вище початкової. В їх числі чимало було зовсім малописьменних людей, які заповнюючи в анкеті графу «образование» писали — «нисшее», «нижча» і т. ін.. (С9).

Терор підірвав і сільське господарство, особливо в пів­денних районах області, де грецьке й німецьке населення по­несло найбільш втрат. Був зруйнований парк тракторів і комбайнів, поля заростали бур'янами-

Всесвітня історія зберігає численні факти записування диктаторськими режимами репресивних методів у більш чи менш значних розмірах. Алє репресії кіпця 30-х років у Радянському Союзі були особливо масовими та жорстокими і здійснювались у особливо цинічних формах. Під гаслами за­хисту соціалізму від «ворогів» знищувалися тисячі людей, які у своїй більшості цілком лояльно ставилися до існуючо­го ладу. Вина їх полягала лише у тому, що, на думку вождя «світового пролетаріату», вони становили потенціальну за­грозу для його самодержавного повновладдя.

Політичні репресії продовжувалися і в 40-і напочатку 50-х років. Але 1937—38 роки відрізняються і за масштабами, і за формами їх здійснення — це був, насправді, «Великий те­рор». Він затримав розвиток продуктивних сил країни, про що наочно свідчить приклад її головної вугільно-металургійної бази — Донбасу, де провідні галузі промисловості наприкінці 30-х років перебували у стані хронічної кризи.

Репресії нанесли жорстокого удару кадровому потенціалу. Особливо тяжкими були наслідки його в Україні, де терор проти інтелігенції розпочався ще з 1933 року. Були знищені найбільш кваліфіковані фахівці, перервалися культурні тра­диції. В Донбасі найбільших втрат зазнали інженерно-технічні та вчительські кадри. Це затримувало як господарський так і культурний розвиток регіону, негативно відбивалося на морально-психологічному стані суспільства. Одним з найважкіших наслідків сталінського терору була заляканість лю­дей, виникнення суспільства подвійної моралі.

 

---

Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 311; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!