Джерела конституційного права України

 

5.1 Поняття джерел конституційного права України

5.1 Поняття джерел конституційного права України

Проблема поняття джерела конституційного права є доволі акту­альною, оскільки визначення джерела права в конституційному праві й навіть у загальній теорії права і відповідно їх класифікація є пере-важно умовними. Тобто між ученими-правознавцями існує своєрідна «джентльменська угода» про розуміння сутності та змісту юридичної категорії «джерело права».

У науці конституційного права під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження (об'єкти-вації) конституційно-правових норм. Цей підхід до категорії «джере­ло конституційного права» сформувався історично, але багато право-знавців зазначали, що джерело права є не просто «оболонкою» для норм права, а насамперед духовним підгрунтям права, що наповнює право конкретним змістом і надає йому певної форми.

Зокрема, відомий німецький мислитель Г. В. Ф. Гегель вбачав у змісті джерела права не лише божественне походження права, а й «вічні та абсолютні ідеї», «національний дух і традиції народу». Г. В. Ф. Гегель писав, що підгрунтям права є духовне взагалі, а його найближчим місцем і вихідним пунктом — воля, що вільна, оскільки свобода складає ії субстанцію і визначення, і система права є царст­вом реалізованої свободи, світом духу, що породжений ним самим як інша правова природа¹. На нашу думку, таке розуміння джерела права вказує на глибинний зміст цієї категорії. На жаль, це розуміння дже­рела права значною мірою ігнорується в науці.

Втім для кожної історичної епохи були властиві особливі погляди на зміст і сутність джерела права. Розвиток вітчизняної та зарубіжної

¹ Гегель Г. В. Ф. Введение в «Философию права» // Гегель Г. В. Ф. Собр. соч. — Т. 7. — М., 1963.— С. 31.

311

Розділ V. Джерела конституційного права України

політико-правової думки наповнював категорію «джерело права» но-вими юридичними особливостями. Навіть існуючі нині національні теорії конституційного права не містять чіткої та однозначної відповіді на питання: що необхідно розуміти під джерелом консти­туційного права?

Слід зазначати, що категорія «джерело конституційного права» ви-никає із появою і розвитком науки конституційного права у світі. Але весь час зазначена юридична категорія перебувала й продовжує пере-бувати під впливом здобутків загальної теорії права. Фактично наука конституційного права аплікує положення загальної теорії права що-до джерел права. Тому необхідно враховувати розвиток і вдосконалення категорії «джерело права» у теорії права та її вплив на сутність і зміст категорії «джерело конституційного права».

Виникнення поняття «джерело права» А. Ф. Шебанов відносить до періоду існування Давнього Риму. Понад дві тисячі років тому Тіт Лівій у праці «Римська історія» назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони були базою то-гочасного права для давньоримських правознавців¹. Звичайно, Зако­ни XII таблиць були не першою пам'яткою давнього права, а до пер­ших джерел права належать Закони царя Хамурапі, Закони Ману то-що.

У подальшому погляди вчених на зміст поняття «джерело права» позначалися різноманітністю. Ця категорія наповнювалася змістом з огляду на належність правознавця до тієї чи іншої юридичної школ и.

3 ідеалістичних підходів намагалися дослідити сутність і зміст дже­рел права представники різних'юридичних шкіл. Зокрема, один із за-сновників психологічної школи права Л. Й. Петражицький на почат­ку XX ст. вказував на схоластичність наукових дискусій про сутність і зміст джерел права². У той же час він дійшов висновку, що джерелами права є: звичаєве право, законне право і т. д. Ці джерела права є нічим іншим як правом, видом позитивного права, різновидом права, тобто вчений ототожнював форму і зміст права.

Ця точка зору була доволі поширеною наприкінці ХЕХ — на почат­ку XX ст. Наприклад, М. М. Коркунов вважав джерелами права фор-ми об'єктивування юридичних норм, що є ознаками їх обов'язко-

¹ Шебанов А. Ф. Форма советского права. — М., 1968. — С. 32-33.

² Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравствен­
ности. — Т. 2. — СПб., 1907. — С. 513.

312

5.1 Поняття джерел конституційного права України

вості¹, а Я. М. Магазінер зазначав, що джерелами права називаються загальнообов'язкові форми вираження права, тобто такі норми, за якими суспільна влада визнає загальнообов'язкову правову силу, і які здатні породжувати права й обов'язки невизначеної кількості грома-дян. При цьому погляди Я. М. Магазінера на джерела права відрізня-лися певною оригінальністю. Вчений виділяв такі види джерел права: 1) закони; 2) звичаєве право; 3) практика державних установ; 4) не­право, що стало вихідним пунктом нового правопорядку².

Інші російські вчені, зокрема Г. Ф. Шершеневич, навпаки, наголо-шували на тому, що термін «джерело права» є багатоаспектним і має кілька значень: а) сили, що створюють право, наприклад, воля Бога, воля народу, правосвідомість, ідея справедливості, державна влада;

б) матеріали, що покладені в основу того чи іншого законодавства;

в) історичні пам'ятки, що у минулому мали значення діючого права;
д) засоби пізнання діючого права³. Тобто Г. Ф. Шершеневич намагав-
ся детермінувати джерела права виходячи із первинної етимології
слова «джерело». Таке розуміння джерела права грунтувалося на пер-
винному лінгвістичному значенні слова „джерело» (під ним відомий
російський лінгвіст В. I. Даль розумів «будь-який початок чи підста-
ву, корінь і причину, вихідне положення»). Такий погляд на сутність і
зміст джерела права й на сьогодні є традиційним для англосаксонсь-
кої правової доктрини.

Представники нормативістської школи права вбачали джерело в абстрактній «основній нормі», що дає початок всьому праву. Напри­клад, Г. Кельзен вважав, що всі правові норми статичним чи ди-намічним способом виводяться з основної норми, а кожна вища нор­ма є джерелом для нижчої, що підпорядкована першій. Щодо джерел конституційного права, то представники нормативістської школи вважали, що конституція є джерелом законів, а закони — джерелом судових рішень.

Представники позитивістської школи права, зокрема Р. Ієринг, вважали, що джерелом права є позитивне, писане державою право, що примусово захищається державою⁴. На думку одного із заснов-

¹ Коркунов Н. М. Лекції по общей теории права. — СПб., 1907. — С. 283.

² Магазинер Я. М. Лекції по государственному праву (общее государственное
право). — Пг., 1919. — С. 50.

³ Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. — Вьіп. II. — М., 1911. — С. 368-369.

⁴ Иеринг Р. Борьба за право. — СПб., 1895. — С. 26.

313

Розділ V. Джерела конституційного права України

ників соціологічної школи права Г. Уеллса, джерелами права стали природні інстинкти людини¹. Бельгійський учений Є. Ніс вважав, що термін «джерело» слід розуміти в праві як спосіб його створення, фор-мування².

На думку одного із засновників соціологічної школи права Г. Уелл­са, джерелами права стали природні інстинкти людини³. Послідовни-ки Г. Уеллса, розвиваючи положення його вчення, розуміли під дже­релами права інтереси різних соціальних груп, що відображалися в позитивному праві тогочасних країн.

XX ст. також не дало однозначного розуміння поняття «джерело права», а навпаки — розширило коло різноманітних точок зору щодо правової природи цієї категорії. Зокрема, цікавий підхід до визначення джерела права сформувався у англосаксонських правових школах, де найбільшого поширення отримала теорія Л. Оппенгейма — X. Ла-утерпахта. Вчені звернулися до первинного філологічного змісту по­няття „джерело» і писали: «На зразок того, як ми бачимо, що потоки води течуть по поверхні землі, ми так само спостерігаємо як потоки норм течуть в галузь права... Зрозуміло, правові норми не виходять із конкретного місця на землі, як вода: вони виникають із фактів істо-ричного розвитку певного суспільства»⁴.

Наведені думки щодо джерела права характеризуються не лише розмаїттям, а й певною спільністю — ідеалістичним підходом до пра­ва взагалі, спробою довести незалежність права від соціально-еко-номічного розвитку суспільства. Значення форми права гіпер-болізується, їй надається самостійне й самодостатнє значення.

Слід також зазначити, що в проаналізований історичний період наука конституційного права знаходилася на стадії становлення, і са-мостійні підходи до визначення юридичної категорії «джерело кон­ституційного права» знаходилися на стадії формування.

У радянській правовій науці, що виходила з марксистського вчен­ня про діалектичний матеріалізм, зародився інший, протилежний — матеріалістичний підхід до пізнання сутності та змісту джерела права. Хоча ця проблема не знайшла однозначного вирішення і в радянській правовій науці.

¹ Узллс Г. Прагматизм — философия империализма. — М., 1955. — С. 68.

² Муз Е. Ье АтоїХ, іпїегпаііопаі. — Вгцхеііез-Рагіз, 1905. — Р. 148-149.

³ Узллс Г. Прагматизм — философия империализма. — М., 1955. — С. 68.

⁴ Оппенгейм Л. Международное право. — Т. 1., полутом I. — М.: Изд-во иностранной
лит-рьі, 1948. — С. 45.

314

5.1 Поняття джерел конституційного права України

За радянської доби проблеми джерел радянського права досліджу-валася в численних працях М. Г. Александрова, С. С. Алексеева, С. О. Голунського, А. I. Денисова, С. Л. Зівса, С. Ф. Кечекьяна, А. I. Кіма, Д. А. Керімова, С. С. Кравчука, Є. А. Лук'янової, В. Й. Лучіна, А. В. Міцкевича, П. О. Недбайла, В. С. Основіна, А. С. Шголкіна, А. А. Шонтковського, I. С. Самощенка, Ю. О. Тихо­мирова, О. Ф. Шебанова, Б. В. Щетиніна та ряду інших учених.

Зазначені дослідження вирізнялися оригінальністю і певною схо-ластичністю, що була притаманна аналогічним дослідженням у за-рубіжних країнах. Не зупиняючись на детальному аналізі основних точок зору щодо юридичної природи джерел радянського права, які були сформульовані в 1936—1990 рр., слід констатувати, що ма-теріалістичний підхід (матеріальні умови життя суспільства, спосіб виробництва, рушійні виробничі сили і т. д.) поступово трансформу-вався у формально-матеріалістичний. Під джерелом права, у тому числі конституційного, стали розуміти зовнішню форму його вира­ження.

Зокрема, С. О. Голунський і М. С. Строгович в 1940 р. вводять у на-уковий обіг таку категорію, як «юридичні джерела», під якими вчені пропонували вважати той спосіб, яким правилу поведінки державною владою надається обов'язкова сила¹. У подальшому ця точка зору бу­ла підтримана в радянськими правознавцями.

Так, С. Ф. Кечекьян розумів під джерелами радянського права особливі форми вираження волі, що надають тим чи іншим правилам значення норм права². Втім С. Ф. Кечекьян наголошував і на умов-ності застосування поняття «джерело права», зазначаючи, що понят­тя «джерело права» є не більше як образом, який має допомогти ро-зумінню, ніж дати розуміння того, що ним визначається.

Найбільший вплив на вчення про джерела права у радянській юри-дичній науці, у тому числі державно-правовій науці, мали праці А. I. Денисова, який ототожнював поняття джерела права із формою вираження конституційно-правової норми³. Зокрема, А. I. Денисов зазначав, що «...радянська юридична література використовується

¹         Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. — М., 1940. — С. 173.

²         Кечекьян С. Ф. О понятии источника права // Уч. записки МГУ. — Вьш. 116. Трудьі
юридического факультета. Кн. 2. — М., 1946. — С. 3; Кечекьян С. Ф. Теория
государства и права. — М., 1949. — С. 362.

³         Денисов А. И. Теория государства и права. — М., 1948. — С. 430.

315

Розділ V. Джерела конституційного права України

термін джерела права для позначення або правостворюючої сили (у цьому разі джерело права називається джерелом у матеріальному змісті), або форм існування юридичних норм (у цьому разі джерело називається у формальному змісті)»¹.

Слід констатувати, що у тогочасній радянській юридичній літера-турі існували й інші думки щодо юридичних особливостей джерел права. Наприклад, Я. М. Магазінер вважав, що ті норми позитивного права, за якими верховна суспільна влада визнає загальнообов'язкову правову силу і котрі здатні породжувати права і обов'язки невизначе-ної кількості громадян, утворюють офіційне право, що і становить джерела права, тобто загальнообов'язкові форми вираження права. Під джерелами права вчений розумів закон, звичаєве право і практи­ку державних установ². Утім вчення Я. М. Магазінера про джерела права не мало поширення, оскільки відрізнялося від прийнятого док-тринального формально-юридичного підходу до визначення сутності та змісту джерел радянського права.

Згодом формально-матеріальний підхід до сутності і змісту джерел права призвів до того, що радянська правова доктрина стала ототож-нювати цю категорію із нормативно-правовими актами, що містять правові норми³. Така оцінка сутності та змісту джерел права у ра­дянській юридичній науці була сформована в 60—70-х рр. XX ст. Зок-рема, В. С. Основін визначив, що юридичні джерела радянського дер­жавного права є правовими формами, в яких державна воля вираже -на у державно-правових нормах чи актах⁴.

Формально-юридичний підхід до оцінки джерел права у ра­дянській юридичній науці поступово вдосконалювався. Зокрема, А. Ф. Шебанов пропонує вживати термін «форма права», що й дає відповідь на питання, які виникають у зв'язку із використанням терміна «джерело права», а саме: яка внутрішня організація норма-тивно-вольового змісту права і як воно виражається зовні, в якому конкретному прояві виступають характерні для цього змісту основні елементи. На думку вченого, використання терміна «форма права» є

¹          Денисов А. И. Теория государства и права. — М., 1948. — С. 430.

² Магазинер Я. М. Общая теория права на основе советского законодательства //
Правоведение. — 1998. — № 2. — С. 23-30.

³ Советское государственное право: Учеб. / Под ред. С. С. Кравчука. — М-: Юрид.
лит., 1975. — С. 39.

⁴ Основин В. С. Нормьі советского государственного права. — М.: Юрид. литература,
1963. — С. 57-92.

316

5.1 Поняття джерел конституційного права України

більш вдалим і з огляну на те, що прийняте в російській мові ро-зуміння слова «джерело» («сила», «причина») не відповідає сутності та змісту того юридичного явища, до якого вона застосовується. Оскільки нормативні акти є вираженням права, то вони не можуть бути водночас джерелами свого змісту¹. Вчення А. Ф. Шебанова було підтримане радянськими ученими-правознавцями, а пізніше розви-валося й російськими та українськими науковцями.

Тенденція щодо формалізації джерел права у радянській правовій науці посилилася у 80-х рр. XX ст. На думку Д. А. Кермова, зовнішня форма правової норми — це вираження зовні и внутрішньоорганізо-ваного змісту. Як правило, у науці цю форму називають формою ви­раження права, нормативним актом чи джерелом'права в так званому формальному змісті (закони, укази, постанови і т. д.)². Учений розрізняв право у двох формах вираження: внутрішня форма — систе­ма права, і зовнішня — джерело права.

Існували й інші погляди на юридичну природу джерел права. Зок-рема, М. Д. Шаргородський, визнаючи, що термін «джерело права» прийнято вживати у двох значеннях: матеріальному й формальному, констатував, що в радянській юридичній науці категорія «джерела права у матеріальному змісті» майже не вживається. Вчений мав на увазі, що вчені-правознавці не досліджують належним чином сили, що створюють право, а лише обмежуються визначенням, у якості та­ких сил державної влади³.

С. Л. Зівс відзначав, що джерело права є зовнішньою формою об'єктивації правової норми. При цьому лише об'єктивована норма є загальнообов'язковою, а її виконання забезпечується відповідними способами державного впливу. Норма права не існує і не може існува-ти поза джерелом права — оболонки існування правової норми⁴. Та-кої самої думки дотримувалися й інші радянські правознавці — Л. С. Галєснік, I. П. Ільїнський, М. А. Крутоголов, I. Б. Новицький, Г. I. Петров та ін.

¹ Шебанов А. Ф. О понятии источника права и форми права // Советское государство
и право. — 1965. — № 4. — С. 30-32.

² Керимов Д. А. Философские проблемьі права. — М., 1972. — С. 226.

³ Общая теория государства и права / Под ред. В. С. Петрова и Л. С. Явича. — Т. 2.
Общая теория права. — Л.: Изд-во Ленингр. унта, 1974. — С. 228.

⁴ Зивс С. Л. Источники права. — М., 1981. — С. 46.

317

Розділ V. Джерела конституційного права України

Отже, у радянській теорії права, поза неодноразові наукові дис-кусії, сформувався формалістичний підхід до поняття «джерело пра­ва», який проявився в ототожненні джерела й форми права. Вперше термін «джерело (форма) права» був введений у науковий обіг у сере-дині 80-х років А. М. Васильєвим. Утім вчений застерігав від повного ототожнення цих категорій і писав, що, використовуючи у назві цієї категорії слово «джерело» слід розуміти не сутність питання, а відда-вати перевагу юридичній традиції, що зберігається у галузевих юри-дичних науках, які використовують цей термін для назви того, що су-часна теорія права виражає поняттям «форма»¹.

Радянська правова доктрина у 80-х роках сформулювала доволі цікаве положення про форми права — внутрішню й зовнішню. Під внутрішньою формою права пропонувалося розуміти розподіл право-вих норм за галузями й інститутами, а під зовнішньою — способи встановлення правових норм, під якими слід розуміти джерела права².

Також дискутувалася проблема щодо визнання єдиним джерелом радянського права закон. Зокрема, Н. Н. Разумович вважав, що ігнору-вання звичаєвого права та судового прецедента призводить до того, що з поля дослідників «випадають» елементи права, які можна віднести до історично накопичених цінностей соціальної й правової культури³.

Дискусії щодо сутності та змісту категорії «джерело права», які три-валий час велися серед теоретиків права, були відображені й у галузевій юридичній науці, в тому числі науці радянського державного (консти­туційного) права. Радянська державно-правова наука використовувала тогочасні здобутки теорії держави і права з метою дослідження особли-востей джерел радянського державного (конституційного) права.

Так, на початку 70-х рр. XX ст. А. I. Лєпьошкін пропонував ро­зуміти під джерелами радянського державного права (в юридичному значенні цього слова) способи вираження правових норм, що за змістом суспільних відносин, які ними регулюються, належать до предмета радянського державного права⁴.

¹ Васильев А. М. Правовьіе категории. Методологические аспектьі разработки
системьі категорий теории права. — М., 1976. — С. 167.

² Теория государства и права: Учеб. / Под ред. А. И. Денисова. — М.: Юрид. лит.,
1980.— С. 62-63.

³ Разумович Н. Н. Источники и формьі права // Советское государство и право. —
1988. — №3. —С. 26.

⁴ Лепешкин А. И. Курс советского государственного права. — Т. 1. — М.: Юрид. лит.,
1961. — С. 64.

318

5.1 Поняття джерел конституційного права України

Схожих думок дотримувалися й інші радянські вчені-консти-туціоналісти. Наприклад, I. П. Ільїнський і М. А. Крутоголов стверд-жували, що джерелами державного права є юридичні акти, що містять норми державно-правового характеру¹. Такої ж точки зору дотриму-вався й Я. Н. Уманський². Фактично радянська державно-правова на­ука цілком задовольнялася адаптацією положень загальної теорії пра­ва про джерела (форми) права, пристосовуючи їх до конституційно-правових норм. Визначення поняття «джерело конституційного пра­ва» за змістом мало чим відрізнялося від цієї ж юридичної категорії в інших галузях радянського державного права.

Теоретичні положення про джерело права як зовнішню форму ви­раження права в цілому були сприйняті й у пострадянській юри-дичній науці. Зокрема, російський правознавець В. С. Нерсесянц не-безпідставно стверджував, що тлумачення терміна джерела права як форми права певною мірою є умовним, оскільки це поняття може ма-ти інше значення: соціальні чинники; безпосередня сила, що створює право; джерело інформації про право (законодавчі пам'ятки, підруч-ники з права, доктринальне право і т. д.). Визначення джерела права у формально-юридичному змісті є, як неодноразово зазначалось, ре­зультатом „джентльменської угоди» між юристами (як практиками, так і вченими), що покликана створювати умови для уникнення бага-тозначності цього поняття³. Видається, що твердження В. С. Нерсе-сянца підтверджується існуючою в галузевій юридичній науці практи­кою підкреслювання формально-юридичного змісту терміна «джере­ло права» уточненням у дужках — «форма», наприклад, «джерела (форми) конституційного права». Більшість російських правознавців дійшли єдиної думки, що категорію «джерело права» у сучасній юри­дичній науці слід використовувати саме у формально-юридичному значенні та розуміти під джерелами права форму вираження й закріплення (а також зміни або скасування) правових норм⁴.

¹ Государственное право буржуазньіх стран и стран, освободившихся от
колониальной зависимости / Под ред. И. П. Ильинского, М. А. Крутоголова. — М.:
Юрид. лит., 1979. — С. 27.

² Уманский Я. Н. Советское государственное право. — М., 1970. — С. 34.

³ Проблеми общей теории права и государства / Под общ. ред. проф.
В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — С. 265.

¹ Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред. М. Н. Марченко. — Т. 2. — М.: Зерцало, 1998. — С. 133.

319

Розділ V. Джерела конституційного права України

 

Безперечно, поняття «джерело права» є багатоаспектним¹, але й у сучасній українській юридичній науці воно здебільшого вживається у формально-юридичному значенні. Зокрема, П. М. Рабінович пропо-нує визначати джерело права як спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість². М. С. Кельман і О. Г Мурашин визначають юридичні джерела, або форми права, як офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що діють у певній державі³.

Втім на сьогодні у вітчизняній юридичній науці активно здійснюється пошук такого методологічного інструментарію, який би дав змогу дослідити джерела права, спираючись на сучасні здобутки у пізнанні правових явищ. Зокрема, Н. М. Пархоменко пропонує за-стосовувати при дослідженні джерел права такі підходи, як: феноме-нологічний підхід, що дає можливість уявити джерела права України у вигляді певного правового феномена, який у поєднанні з моральни-ми принципами та цінностями, правовою спадщиною, принципами гуманізму тощо зумовлює децентралізацію права, наближення при­родного і позитивного права, сприяє відкритості правових систем; герменевтичний підхід, що дає можливість уявити їх у вигляді взаємодії суб'єктів суспільних відносин з приводу створення норм права, що зводиться кінець-кінцем до розумово-речової діяльності; ціннісний підхід, що є своєрідним способом пізнання, який передба-чає відкриття законів функціонування об'єкта, підведення різних явищ під загальні поняття; цивілізаційний підхід, який дає змогу виз-нати природним розмаїття правових культур і державних інститутів як мозаїку світу, що розвивається⁴. Запропоновані Н. М. Пархоменко методи пізнання джерел права є новими і дають змогу по-іншому дослідити таке багатовекторне явище, як джерело права.

Схожої точки зору щодо такого юридичного явища, як джерела права, дотримуються й російські правознавці. Наприклад, на думку М. В. Вітрука, джерела права — це форма вираження і організації йо-

¹          Пархоменко Н. М. Договір у системі форм права України. — К., 2000. — С. 77-78.

²         Юридична енциклопедія: В 6 т. /редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та
ін. — Т. 2: Д-Й. — К.: Укр. енцикл., 1999. — С. 171.

³         Кельман М. С, Мурашин О. Г. Загальна теорія права: Підруч. — К.: Кондор, 2002. —
С. 61.

⁴         Пархоменко Н. М. Методологічні підходи до дослідження джерел права // Правова
держава. — Випуск 16. — К.: Інт держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України, 2005. — С. 123.

320

5.1 Поняття джерел конституційного права України

го структурних одиниць — принципів, норм і т. д. Відповідно до цьо-го джерелами конституційного права є різноманітні форми вираження конституційних (конституційно-правових) норм¹.

Відомий російський правознавець М. М. Марченко у своїй грунтовній монографії «Джерела права» (2005 р.), порівнюючи категорії «джерело права» і «форма права», доходить висновку, що при співпадінні цих категорій, терміни, що їх позначають, слід розгляда-ти як ідентичні за значенням, як взаємозамінюючі. Але, така ситуація можлива лише за умов, коли форма права вказує на те, яким чином організовано та виражений зовні юридичний (нормативний) зміст, а джерело — на те, які юридичні та інші джерела, фактори визначають досліджувану форму права та її зміст². Цю точку зору щодо співвідно-шення понять «джерело права» і «форма права» поділяють і деякі інші російські правознавці³.

Водночас кожна окрема галузь права має власні особливості де-термінації цієї юридичної категорії, що зумовлені особливостями норм галузі права, специфікою галузевої правотворчості, юридични-ми доктринальними традиціями тощо. Не є винятком і конституційне право України.

У пострадянській, в тому числі українській, науці конституційно­го права проблеми сутності та змісту джерел цієї галузі права стали предметом самостійних наукових досліджень. Хоча і в пострадянсь-кий період відчутним залишився вплив положень загальної теорії права про джерела права.

Зокрема, російський учений-конституціоналіст М. В. Баглай пи­сав, що норми конституційного права виражені у різноманітних фор­мах, що зазвичай називаються джерелами. При цьому М. В. Баглай, приєднуючись до раніше названого поділу джерел конституційного права на джерела природного і позитивного права, робить особливий акцент на природних джерелах конституційного права, підкреслюю-чи їх пріоритет у системі джерел конституційного права⁴. Фактично М. В. Баглай модернізував погляди радянських правознавців на дже-

¹ Конституционное право: Учеб. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М.: Юрисгь, 1999. —
С. 51.

² Марченко М. Н. Источники права: Учебное пособие. — М., 2005. — С. 57.

³ Напр.: Гурова Т. В. Источники российского права: Автореф. дис. ... канд. юрид.
наук. — Саратов, 1998. — С. 23.

* Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М.: Изд. группа «НОРМА-ИНФРА-М», 1998. — С. 18-19.

11 6-200

321

Розділ V. Джерела конституційного права України

рело права в цілому, а теза про важливість природніх джерел консти­туційного права не отримала грунтовної аргументації.

Російські вчені-конституціоналісти також досліджували функції джерел конституційного права, намагаючись розкрити їх сутність, зміст і соціальне призначення. Так, О. О. Кутафін вважає, що дже­рела конституційного права виконують три взаємопов'язані функції: втілюють рішення правотворчих органів про створення, зміну чи відміну норм конституційного права; виступають формою існування конституційно-правових норм у навколишньому світі; визначають основи змісту і форми джерел права для всіх інших га-лузей права¹.

Проблема джерел конституційного права активно досліджувалася українськими вченими-конституціоналістами. Погляди українських правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права вирізняються оригінальністю і суттєвим відходом від доктринальних підходів радянського державного (конституційного) права. Джерела конституційного права України стали предметом Грунтовних досліджень вітчизняних науковців із серєдини 90-х рр. XX ст.

Зокрема, В. Ф. Мелащенко писав, що джерела права — «... це сила, що створює право, перетворює його на життєву об'єктивність².» Дже­рела конституційного права В. Ф. Мелащенко розумів у матеріально-му, політичному, соціально-психологічному і, власне, юридичному значенні, як акти нормативного характеру, що містять норми консти­туційного права³.

Деякі вчені-конституціоналісти продовжують дотримуватися тра-диційних формально-юридичних поглядів. Наприклад, О. Ф. Фриць-кий вважає, що джерела конституційного права є формами, в яких во-но виражається⁴.

Нерідко у вітчизняній науці конституційного права трапляється спроби розвинути погляди російських вчених щодо значення природ­ного права для джерел конституційного права. Так, В. В. Кравченко

¹ Кутафин О. Е. Источники конституционного права Российской Федерації. — М.:
Юрист-ь, 2002. — С. 18-19.

² Мелащенко В. Ф. Конституційне право України: Курс лекцій. — К.: Вентурі,
1995. — С. 134.

³ Там само. — С. 142.

⁴ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Шдруч. — К.: Юрінком Інтер,
2002.— С. 46.

322

5.1 Поняття джерел конституційного права України

(уї^-^л^г^Г^Ї^^^                                 ......................................... ^"-.................................................................................................................

пропонує розрізняти джерела природного і позитивного консти­туційного права України¹.

В останні роки були здійснені спроби кардинальної ревізії по-глядів на сутність і зміст джерел конституційного права України. Зо-крема, сучасні вчені наголошують, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображають сутність цієї юридичної категорії, оскільки джерела конституційного права за змістом вираженням волі Українського народу і політики держави. За значенням джерела конституційного права слід розрізняти залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що об'єктивовані в цих джерелах. Тобто джерела конституційного права України — це зовнішня об'єктивація волі Українського народу і політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили².

Підсумовуючи погляди вчених на джерела права, можна стверджу-вати, що джерело конституційного права України (у його юридичному значенні) — це зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом або державою, чи суб'єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

Для джерела конституційного права властиві загальні та спеціальні юридичні ознаки. Загальні ознаки джерел конституційного права співпадають з ознаками джерела права в цілому. Можна погодитися з О. О. Кутафіним, що, по-перше, вони видаються в межах повнова-жень відповідних суб'єктів правотворчості; по-друге, вони мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящи-ми суб'єктами правотворчості; по-третє, нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оп-рилюднення чи інше передбачене законодавством доведення до відо-ма виконавців³. Також слід додати, що джерелам конституційного

¹ Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2004. —
С. 39-40.

² Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Джерела конституційного права України //
Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 5. — С. 14-25; Погорілко В.,
Федоренко В. Джерела конституційного права України (загальна теорія джерел
конституційного права) // Вісник Академії правових наук України. — 2002. —
№ 1. — С. 46-60.

³ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 168.

323

Розділ V. Джерела конституційного права України

права України властиві такі загальні ознаки, як формальна визна-ченість цих джерел; їх загальнообов'язковий характер; визначеність кола суб'єктів джерелотворення; гарантованість дії джерел тощо.

Спеціальні ознаки джерела конституційного права України вказу-ють на ті їхні юридичні особливості, що властиві лише джерелам кон­ституційного права, або найбільш рельефно виявляються саме у цих джерелах. Найхарактернішими юридичними ознаками (кваліфі-каціями) джерел конституційного права України є такі ознаки:

1) За сутністю та змістом джерела конституційного права України відображають волю та інтереси Українського народу та політику дер-жави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі. Джерела конституційного права мають загальнообов'язко­вий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права.

2) За предметом правового регулювання джерела конституційного права України відрізняються від інших галузевих джерел права тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.

3) За суб'єктами правотворення джерела конституційного права різняться від інших галузевих джерел права чітко окресленим колом цих суб'єктів. Суб'єктами конституційного правотворення є Ук-раїнський народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

4) За функціями джерела конституційного права України
здебільшого здійснюють установчу і регулятивну функції (рідше охо-
ронну функцію). Щодо системи джерел національного права в ціло-
му, джерела конституційного права здійснють інтегративні функції.
Тобто джерела конституційного права є системоутворюючим компо­
нентом національної системи права.

5) За формою джерела конституційного права України є зовнішнім
проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм.
При цьому, джерелами конституційного права України об'єктивізу-
ють лише правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного
права. Формами вираження конституційно-правових норм зовні є
форми позитивного права — Конституція, закони України, Регламент
Верховно! Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду
України, акти місцевого самоврядування тощо. До того ж джерела
конституційного права об'єктивізують лише правомірні, легітимні
конституційно-правові норми, тобто такі норми конституційного
права, що за змістом, формою, суб'єктами і процедурою правотвор-
чості не суперечать чинному законодавству.

324

5.1 Поняття джерел конституційного права України

6) За способами і засобами правотворення — встановлені чи санк-ціоновані народом України, державою чи суб'єктами місцевого само-врядування. Встановлення чи санкціонування конституційно-право-вих норм у нормативно визначених формах здійснюється відповідно до встановленої законодавством процедури. Наприклад, Український народ може визначати конкретні конституційно-правові акти через всеукраїнський референдум. У цьому разі джерелом конституційного права буде рішення (акт) всеукраїнського референдуму.

7) Джерела конституційного права мають найвищий ступінь га-рантованості й забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством. На відміну від інших галузевих джерел національного права гарантованість джерел конституційного права України і, насамперед, основного джерела — Конституції Ук­раїни, забезпечується спеціально створеним органом конституційної юстиції — Конституційним Судом України.

8) Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему — систему джерел конституційного права. Ця система має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складовими елементами.

9) Як і будь-яка інша система, система джерел конституційного права репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифікації. На відміну від інших галузевих джерел права, система джерел конституційного права України репрезентова­на найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифікова-ні за всією сукупністю критеріїв класифікації джерел права в цілому.

10) Приведення джерел конституційного права України у
відповідність до правових стандартів ЄС, з огляду на системоутворю-
ючий характер, сприяють адаптації всього національного законодав-
ства до законодавства ЄС, що є необхідною вимогою для європейсь-
кої інтеграції України.

Отже, джерела конституційного права України, як зовнішня фор­ма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським наро­дом або державою, чи суб'єктами місцевого самоврядування консти-туційно-правових норм, які мають юридичну силу і є фундаментом системи джерел національного права. їх система представлена широ­ким колом різноманітних за предметом, суб'єктами, функціями, фор­мами та умовами дій, що підлягають класифікації.

325

Розділ V. Джерела конституційного права України

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

Визначення джерела конституційного права України дає загальне уявлення про правову природу цієї юридичної категорії, тоді як кон­кретно взяті джерела конституційного права суттєво різняться за своїми ознаками. На різноманітність джерел права вчені звертали увагу здавна. Ще за часів Стародавнього Риму юристи, визнаючи ос-новними джерелами права закон і звичай, користувалися у своїй практичній діяльності й іншими джерелами права — преторськими едиктами, юридичною практикою з конкретних справ Цш гезропсіеп- Іу). Важливим джерелом тогочасного права також вважалися принци-пи добра, справедливості, гуманізму тощо, тобто загально-цивілізаційні цінності.

Багатоманітність була властива джерелам права за всіх часів і у всіх народів. На багатоманітність джерел права вплинуло розмаїття суспільних відносин, що стали предметом правового регулювання, широке коло суб'єктів правотворчої й правозастосовчої діяльності, різноманітність форм регулювання правовідносин, правові традиції та доктрини та вплив інших об'єктивних і суб'єктивних чинників.

До того ж кожній правовій системі властива власна система джерел і романо-германська правова система джерел позитивного права є однією із найскладніших. Як зазначав Р. Давид, «... викласти прий-нятну в романо-германській правовій системі теорію джерел права — нелегка справа... Правові системи, що складають романо-германську сім'ю, багаточисленні, і кожна з них має свої специфічні порівняно з іншими риси. Більше того, навіть у кожній системі національного права це питання дуже складне і суперечливе. Спосіб, за допомогою якого дається відповідь на це питання, може залежати від галузі пра­ва, щодо якої воно поставлене¹».

У подальшому розвиток і вдосконалення джерел права перебували під впливом правової теорії та практики. Хоча думка правознавців щодо видів джерел права мали дискусійний характер. Зокрема, Я. М. Магазінер на початку XX ст. виділяв такі види джерел права:

¹ Давид Р., Жоффре Спинози К. Основньіе правовьіе системьі современности. — М., 1999. — С. 74.

326

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

^^.я^и^^^Г^^                                                                                                                                                                                                    

1) закони; 2) звичаєве право; 3) практика державних установ; 4) не­право, шо стало вихідним пунктом нового правопорядку. На багато-манітність джерел права, у тому числі джерел конституційного права, вказують і подальші наукові дослідження вчених-юристів.

Джерела конституційного права різняться за характером (сут-ністю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.

Основним критерієм розмежування джерел конституційного пра­ва є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституційного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням всього Ук­раїнського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів дер-жавної влади, а також ті, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

Первинними серед них слід вважати ті джерела конституційного права, що безпосередньо виражають волю Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Воля Ук­раїнського народу безпосередньо реалізується насамперед у актах всеукраїнського референдуму, тобто джерелах конституційного права загальнодержавного рівня.

Похідними є джерела конституційного права, що виражають політичну волю Української держави. Це джерела конституційного права, що створюються, приймаються чи санкціонуються державою та уповноваженими органами державної влади (закони України, ука-зи Президента України, рішення та висновки Конституційного Суду України та ін.) і мають гармонійно й логічно на відповідному рівні здійснювати волевиявлення Українського народу.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела конституційного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та ло-кальні. Підзаконні джерела конституційного права не можуть супере-чити конституційним і законодавчим джерелам, а локальні — не мо­жуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним дже­релам, тобто джерела конституційного права є певною ієрархією. Але не можна погодитися з думкою О. О. Кутафіна, що ієрархія норматив-них актів — джерел конституційного права — є відображенням ієрархії самих державних органів¹, адже держава не є винятковим суб'єктом конституційної правотворчості, а джерела конституційного права, особливо підзаконні на практиці неможливо упорядкувати в

¹ Фин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 169.

327

Розділ V. Джерела конституційного права України

ієрархічний ряд через відсутність такої чіткої ієрархії у системі органів державної влади.

Пріоритетним є, звичайно, конституційні джерела, адже Консти-туція має найвищу юридичну силу. Законодавчі джерела консти­туційного права України виражають волю Українського народу і по­литику, волю держави, мають вищу юридичну силу і виняткове коло суб'єктів правотворчості, якими є Український народ і Верховна Рада України. Це — акти всеукраїнського референдуму з найважливіших питань суспільного і державного життя (за винятком актів всеук­раїнського конституційного референдуму), закони України про рег­ламента і регламенти, які мають силу закону, та чинні міжнародні до­говори України.

Підзаконні джерела конституційного права України — це норма-тивно-правові акти, що виражають волю Українського народу та політику держави, не суперечать Конституції України та законам Ук­раїни, і розвивають їх положення. Це — постанови та інші норматив­но-правові акти Верховної Ради України, укази і розпорядження Пре­зидента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Ук­раїни та нормативно-правові акти інших центральних органів вико-навчої влади; рішення і висновки Конституційного Суду України; рішення Центрально! виборчої комісії й територіальних виборчих комісій; акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; рішення та висновки Конституційного Суду України щодо підзаконних актів.

До локальних джерел конституційного права України належать, зокрема, нормативно-правові акти Автономно'ої Республіки Крим і нормативно-правові акти інших суб'єктів місцевого самоврядування, а також нормативно-правові акти підприємств, установ і організацій.

Наступним критерієм класифікації джерел конституційного права України є їх форма. За формою вираження джерела конституційного права є доволі різноманітними і зумовлюються традиціями фор-малізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповідних суб'єктів конституційного права. Це: 1) нормативно-пра­вові акти; 2) договори; 3) судові прецеденти; 4) акти інших соціальних норм (моралі, акти об'єднань громадян тощо).

До нормативно-правових актів належать: Конституція України, закони, кодекси та основи законодавства України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України, висновки і рішення Кон

328

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

ституційного Суду України, акти реагування Уповноваженого Вер­ховно! Ради України з прав людини, акти референдуму Автономней' Республіки Крим, акти інших місцевих референдумів та акти тери-торіальних громад, регламенти місцевих рад тощо.

Форма вираження кожного виду джерела конституційного права має власну особливу структуру, тобто внутрішню побудову джерела конституційного права. Найскладнішим є форма Конституції Ук­раїни, яка є єдиним писаним джерелом конституційного права най-вишої юридичної сили, і умовно складається з преамбули (для інших джерел конституційного права цей елемент структури джерела права не завжди властивий), основної частини, прикінцевих і перехідних положень. Інші ж джерела конституційного права мають простішу форму, що виражається у кількох нормативно-правових приписах з конкретного питання.

Важливим критерієм розмежування джерел конституційного пра­ва України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та місцевими (локальними). Загальнодер-жавні джерела конституційного права діють на всій території України. Це — Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, зако-ни України, укази Президента України тощо.

Місцеві (локальні) джерела конституційного права діють на певній території України і їх дія не поширюється на всю територію держави. У свою чергу локальні джерела конституційного права України поділяються на: акти місцевих органів державної влади; акти Авто­номної Республіки Крим (акти референдуму Автономної Республіки Крим, постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим); ак­ти суб'єктів місцевого самоврядування (акти місцевих референдумів, статути міст й інших адміністративно-територіальних одиниць); акти підприємств, установ і організацій.

За терміном дії джерела конституційного права поділяються на постійні й тимчасові. Більшість джерел конституційного права Ук­раїни мають постійно діючий характер, тобто приймаються на невиз-начений термін дії. Втрата ними чинності відбувається за умови на-буття чинності іншим джерелом конституційного права, що скасовує дію попереднього.

До постійно діючих джерел конституційного права належать: Кон­ституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони Ук­раїни, висновки і рішення Конституційного Суду України тощо. Вод-ночас ці джерела конституційного права не є «вічними». Чинне зако-

329

Розділ V. Джерела конституційного права України

нодавство передбачає умови їх зміни, доповнення чи скасування. На-приклад, розділ XIII Конституції України, зокрема, визначає ме-ханізм внесення змін до Основного Закону.

Тимчасові джерела конституційного права України діють на визна-чений період у чітко визначених хронологічних межах чи за визначе-них умов, після чого їх чинність втрачається. Зокрема, Закон України «Про надзвичайний стан» набуває чинності у повному обсязі за умо­ви оголошення надзвичайного стану і діє до його припинення.

Наступним критерієм розмежування джерел конституційного ча­су є їх чинність. Прийнято розрізняти чинні джерела конституційно­го права, тобто чинні і нечинні. До чинних джерел конституційного права України належать Конституція України 1996 р., Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. то­що.

Нечинні, або історичні, джерела конституційного права Украї­ни — це джерела конституційного права України, які свого часу бу-ли чинними, але, в зважаючи на історичний розвиток консти­туційного права, втратили свою дієвість. Це, наприклад, Консти­туція УСРР 1919 р., Конституційний Договір 1995 р. тощо. Від істо-ричних джерел конституційного права, що на сьогодні втратили чинність, слід відрізняти нелегітимні акти, що не набули чинності, зокрема через неконституційний характер (постанови і розпоряд-женняДКНС 1991р.).

За національною належністю джерела конституційного права поділяються на національні та міжнародні. До національних дже­рел конституційного права належать ті з них, що мають національ-не походження, тобто прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості (Конституція України, закони України тощо). Міжнародні джерела конституційного права України — це чинні міжнародні договори України у сфері консти­туційного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, тобто джерела міжнародного права, що імплементовані у чинне конституційне законодавство (пакти про грома-дянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права люди-ни та ін.).

Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною. Існують й інші критерії класифікації джерел консти­туційного права. Так, М. В. Баглай і В. В. Кравченко схильні кла-сифікувати джерела конституційного права, виходячи з історично

330

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

сформованого погляду на сутність права взагалі. Вони виділяють дже-рела природного права та джерела публічного права¹.

Водночас, учені не проводять чіткої межі між запропонованими видами джерел конституційного права, відзначаючи, що приписи природного права набувають чіткого формально-юридичного вира-ження і позитивне право значною мірою «зливається» з природним правом. Оскільки ч. 1 ст. 8 Конституції України визначає, що в Ук-раїні визнається і діє принцип верховенства права, то класифікація джерел конституційного права на природні та позитивні на сьогодні є штучною.

Різноманітні за правовою природою джерела конституційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних зв'язках і утворюють систему джерел консти­туційного права України. Система джерел конституційного права Ук­раїни — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законо-давчих та підзаконних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі Українського народу і політики держави.

Вчені схильні ототожнювати систему джерел права з системою за-конодавства. Причиною цього стало те, що Конституція України да­ла неоднозначне нормативне визначення поняттю «законодавство», що стало причиною неоднозначного тлумачення цього терміна. Кчнституційний Суд України у Рішенні № 12-рп/98 від 9 липня 1998 р. визначив, що терміном «законодавство» охоплює закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких на-дана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України². Така позиція суперечить змісту джерел конституційного права, оскільки законодавчими є ли­ше ті джерела конституційного права, що мають вишу юридичну си­лу і встановлюються та санкціонуються Українським народом і Вер­ховною Радою України.

3 метою формування гармонійної системи джерел конституційно­го права України та уникнення юридичних конфліктів між її складо-

¹ Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М., 1998. —
С. 18-20; Кравченко В. В. Конституційне право України. — К., 2000. — С. 19.

² Конституційне законодавство України (законодавство, коментар, офіційне
тлумачення). — К., 2000. — С. 777.

331

Розділ V. Джерела конституційного права України

вими елементами доцільним є прийняття спеціального закону про нормативно-правові акти України.

У ряді зарубіжних країн норативно-правові акти та законодавча діяльність урегульовані у конституціях. Це розділ VII «Законодавство Федерації» Конституції ФРН 1949 р.; розділ «Законодавство» Консти­туції Ірландії 1937 р.; глава III. 2 «Про законодавство» Конституції Люксембургу 1868 р.; розділ 1 глави V «Акти парламенту й інші нор-мативні акти» Конституції Нідерландів 1983 р. тощо. В окремих дер­жавах ці питання регулюються самостійними законами. Наприклад, Закон Киргизстану «Про нормативні правові акти Киргизької Рес-публіки» 1996 р.¹.

Закон про нормативно-правові акти України має нормативно виз-начити поняття «джерело конституційного права», їх види, систему джерел конституційного права України, субординацію і порядок вирішення юридичних конфліктів між джерелами конституційного права.

5.3 Основні джерела конституційного права України

Комплексне уявлення про особливості основних нині чинних дже­рел конституційного права і системи джерел конституційного права України в цілому дає аналіз сутності та змісту цих джерел і їх основ­них юридичних властивостей.

Основним джерелом конституційного права є Конституція Ук­раїни, прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основ­ним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прий­няття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гаранту-вання. Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом (Іех гїіпаатепіаіез), що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має вищу юридичну силу;

¹ Ведомости Жогорку Кенеша Киргизской Республики. — 1996. — № 7. — Ст. 101. 332

5.3 Основні джерела конституційного права України

по-третє, норми Конституції є нормами прямоїдії; по-четверте, Конституція приймається і набуває чинності відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і шодо внесення змін і доповнень до Конституції України; по-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового за-хисту, гарантування Конституції.

Однією з основних ознак Конституції України як джерела консти­туційного права є и стабільність. Тривалий час Конституція України від 28 червня 1996 р. залишалася незмінною, попри численні спроби внести такі зміни, у тому числі й шляхом проведення всеукраїнсько-го референдуму 16 квітня 2000 р. Але після прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. під час Помаранчевої революції такі зміни до Конституції України мають бути внесені з 1 січня 2006 р., що сприятиме якісній зміні як Консти­туції України, так і всієї системи джерел національного консти­туційного права.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти референдумів про внесення змін до Конституції України. Категорію «акти референдумів» можна ро-зуміти у вузькому та широкому значенні. У вузькому значенні акти референдумів — це нормативне вираження волі Українського народу або територіальної громади в рішеннях всеукраїнського та місцевих референдумів, а в широкому — це система нормативно-правових актів, що приймаються суб'єктами референдумів відповідно до їх компетенції і в порядку, визначеному Конституцією та законами Ук­раїни.

Для актів референдумів як джерел права властиві ті самі загальні та спеціальні юридичні ознаки, що й для джерел конституційного права України в цілому — вони видаються в межах повноважень відпо-відних суб'єктів правотворчості; нормативний акт набуває загально-обов'язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оприлюд-нення чи інше передбачене законодавством доведення до відома ви-конавців тощо.

Водночас актам референдумів властиві й спеціальні ознаки: за своєю сутністю вони виражають насамперед волю Українського наро­ду та територіальних громад, або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою акти референдумів є формально визначеними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізу-

333

Розділ V. Джерела конституційного права України

ють конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права — інформаційного, фінансового тощо; акти референ­думів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, при-значення та проголошення, організації та проведення, об'єктивізації рішень референдумів, мають системний характер і утворюють систе­му актів референдумів.

Найважливішими для системи джерел конституційного права Ук­раїни є акти всеукраїнського референдуму, тобто акти референдумів у їх звуженому значенні. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. акти всеукраїнського референдуму ма­ють винятково імперативний характер, тобто є загальнообов'язкови-ми до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не по-требують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридич-ну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України акти всеук­раїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських ре­ферендумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт все­українського референдуму був вдало реалізованим і надав вищої юри-дичної сили історичному Акту проголошення незалежності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і зали-шається нереалізованим, що вказує на слабкість механізму юридич-ного захисту актів всеукраїнського референдуму.

Реалізація акта всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. зу-пинилась надуманою проблемою «імплементації» його рішень. Сумнівно, що цей термін застосовано до акта безпосереднього наро-довладдя, до свого народу, оскільки термін «імплементація» тра-диційно застосовується в праві для визначення процедури трансфор-мації міжнародно-правових норм у національне законодавство. Що-до рішень всеукраїнського референдуму, то слід говорити про їх сис-тематизацію з нормами Конституції України, але вони можуть бути систематизовані не лише шляхом кодифікації, а й шляхом консолідації чи інкорпорації. Безперечно, рішення всеукраїнського ре­ферендуму 2000 р. бажано внести до Основного Закону, але вони ма­ють право на паралельне існування. Такі приклади відомі світовій конституційній практиці.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це — нормативно-правові акти, що приймаються за особли­вою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел

334

5.3 Основні джерела конституційного права України

конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найважливіші комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Навіть у перші місяці радянської влади, що взяла курс на побудову безкласової держави, у якій право мало посту-питися місцем правилам соціалістичного співіснування, одним із перших нормативних актів став Декрет РНК «Про порядок затверд-ження і опублікування законів» від 30 жовтня 1917 р.¹.

Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визнача-ються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і сво­бод; основні обов'язки громадянина; громадянство; право-суб'єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; пра­ва корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) і встановлюються (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок викорис-тання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії консти­туційного права прийнято виділяти конституційні, органічні, зви-чайні закони та інші особливі різновиди законів. Щодо правової при-роди конституційних законів, то ця проблема широко дискутувалася у радянській державно-правовій науці, але на нормативному рівні во-на не була вирішена. Поняття конституційного закону було норма­тивно визначено лише в законодавстві ЧСРР і СФРЮ.

У сучасній вітчизняній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції.

Порядок внесення змін і доповнень до Конституції України визна-чається у розділі XIII Основного Закону. До недавнього часу в Україні не існувало прецедентів здійснення цієї конституційної процедури і тому ця проблема розглядалася лише у теоретичній площині. Після прийняття 8 грудня 2004 р. Закону України «Про внесення змін до Конституції України», що передбачає перехід від президентсько-пар-ламентської до парламентської форми державного правління, було

¹ СУ РСФСР. — 1917. — № 1. — Ст. 12.

335

Розділ V. Джерела конституційного права України

створено підГрунтя для проведення конституційної реформи в Ук-раїні, що має бути втіленою у життя з 1 січня 2006 р.

Утім закони, що вносять зміни до Конституції, можуть не лише сприяти конституційному розвиткові держави, а й призвести до соціальних конфліктів у суспільстві. Зокрема, така ситуація виникла при внесенні десяти поправок до Конституції III Республіки у Франції, а також при внесенні змін до конституцій країн Західної Європи, що об'єдналися в Європейський Союз.

Щодо законів, які передбачені Конституцією, то в Україні існує позитивна практика прийняття таких законів. Наприклад, одними з останніх законів, передбачених Конституцією України, стали виборчі закони, що були прийняті на якісно новому рівні. Це — Закон Ук­раїни «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Прези­дента України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», прийняті в 2004 р. з наступними змінами і доповненнями.

Ряд законів, а саме — закон про Державні символи України; про свободу світогляду і віросповідання; про всеукраїнський та місцеві референдуми; про регламент Верховної Ради України; про статус на­родного депутата України; про прокуратуру; про статус суддів; про статус голів, депутатів і виконавчих органів рад; про спеціальний ста­тус міста Севастополь; про Раду Міністрів Автономної Республіки Крим; про Представництво Президента України в Автономній Рес-публіці Крим та ряд інших — так і не були прийняті українським пар­ламентом.

Але, на відміну від ряду інших колишніх радянських республік¹, конституційні закони України існують де-факто і не ідентифікуються нормативними положеннями чинного законодавства.

Щодо органічних законів, то на сьогодні серед вітчизняних право-знавців не існує єдиної думки на їх сутність і зміст та критерії розме-жування з конституційними та звичайними законами. У ряді держав, зокрема у Грузії, прийняття органічних законів передбачено нормами конституції, що визначают, які саме конституційно-правові відноси-ни мають стати предметом правового регулювання органічного зако­ну. Вважається, що такі закони відрізняються від конституційних тим,

¹ Напр.: Конституційний закон Литовської Республіки «Про Литовську державу» 1991 р., Конституційний закон Латвійської Республіки «Права і обов'язки людини і громадянина» 1993 р. та ін.

336

5.3 Основні джерела конституційного права України

що вони доповнюють конституцію, не змінюючи и основних принципів і не стосуються глибинної сутності'.

Проблема визначення суті та змісту органічних законів як джерел конституційного права перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне зако-нодавство України не містить положень про органічні закони.

Звичайні закони за змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституційного права і прийма-ються за тією ж законодавчою процедурою. Але якщо прийняття кон­ституційного закону, як правило, передбачає кваліфіковане голосу-вання (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни), то звичайний закон приймається простою більшістю.

Особливим видом джерел конституційного права України є декла­рації акти і конституційні договори. Вони посідають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разового, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Декларації — це нормативно-правові акти, що приймаються Вер­ховною Радою України, і нормативно визначають основні засади дер­жавного і суспільного ладу чи політики держави з певних найваж-ливіших питань. Це: Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 2001 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. тощо.

Декларація про державний суверенітет України утверджувала нову назву держави — Україна, ввела в конституційний обіг категорії «національна держава», «національна державність», конституювала нові для нашого суспільства і держави інститути, такі як Президент України, місцеве самоврядування та ряд інших. Декларація проголо-шувала водночас внутрішній і зовнішній суверенітет у всіх основних сферах суспільного та державного ладу².

Положення Декларації про державний суверенітет України, з од­ного боку розвивали положення Конституціі' УРСР 1978 р., а з друго­го — декларували невластиві для радянської конституціі' принципи міжнародного права, що характерні для суверенної держави. Декла­рація, не скасовуючи чинних на той час положень Конституціі УРСР

¹ Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежньіх стран. —
Минск, 2001. — С. 18.

² Конституція і конституційні акти України. Історія і сучасність. — К., 2001. —
С. 249-255.

337

Розділ V. Джерела конституційного права України

1978 р., проголосила, що вона є «основою для нової Конституції, за-конів Украши». Цим прийнята Декларація про державний суверенітет України визначила сутність і зміст інших джерел конституційного права України, що були прийняті потім.

Іншим прикладом декларації є Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р., що, розвиваючи положення Декла­рації про державний суверенітет і Акта проголошення незалежності України, встановлювала принцип рівноправності всіх народів і націй України; гарантувала збереження їх національної самобутності та ін.

Схожі джерела конституційного права існують і в інших постра-дянських республіках, зокрема у РФ¹.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення і розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що ствер-джувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй те­ритори, Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України². Такі акти є важливими дже-релами конституційного права й інших пострадянських республік³.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом права став Договір «Про основні засади організації та функціонування дер-жавноївлади і місцевого самоврядування в Україні на період до прий-няття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.⁴.

Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно-правового акта, як конституційний договір. Договір як джерело конституційного пра­ва передував появі законів. Договірну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та інші), в яких втілювалася докт­рина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийнят-тя конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного до-

¹ Напр.: Декларація про державний суверенітет РРФСР від 12 червня 1990 р.,
Декларація про мови народів Росії від 25 жовтня 1991 р., Декларація прав і свобод
людини і громадянина від 22 листопада 1991 р.,

² Конституція і конституційні акти України. Історія і сучасність. — К., 2001. —
С. 256.

³ Зокрема, Конституційний акт Верховно! Ради Литовської Республіки про
неприєднання Литовської Республіки до пострадянських східних союзів //
Ведомости Верховного Совета и Правительства Литовской Республики. — 1992. —
№ 18. — Ст. 513).

⁴ Відомості Верховно! Ради України. — 1995. — № 18.

338

5.3 Основні джерела конституційного права України

говору. На сьогодні договори застосовуються в окремих федераціях¹, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не конституційного права. Викликає сумнів і пра-вомірність підписання договору Президентом України, який не був наділений законодавчими функціями. За своєю сутністю Договір мав «надконституційний» характер щодо Конституції 1978 р., але за змістом і юридичною силою був фактично конституційним законом, дія якого обмежувалася в часі. Поза неоднозначну оцінку, Консти-туційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбу-дові держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні процесуальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в Ук­раїни (Регламент Конституційного Суду України). За умови реалізації ст. 82 Конституції до законодавчих джерел може бути віднесений і Регламент Верховної Ради України, який на сьогодні залишається підзаконним джерелом конституційного права.

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства лише за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України.

До законодавчих джерел конституційного права України належать нормативно-правові акти колишніх Союзу Радянських Соціалістич-них Республік і Української РСР та їх органів. Ці акти є джерелами незалежної України через загальновизнаний міжнародний принцип правонаступництва.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Кон­ституції є обов'язковими на території України. Вони видаються на ос-нові і в розвиток Конституції і законів України. Це, наприклад, Указ Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» № 215/2001 від 27 березня 2001 р.²; Указ Президента України «Про забезпечення реалізації права громадян,

¹ Шаповал В. Конституційні акти Украши першої половили 90-х років XX ст.
(питання кваліфікації) // Право України. — 2000. — № 6. — С. 9.

² Закон і Бізнес. — 2001. — 21-27 квітня. — С. 27-40.

339

Розділ V. Джерела конституційного права України

принципів демократичного суспільства, відкритості і прозорості у пронесі підготовки та проведення виборів 2002 р.» № 1022/2001 від 30 жовтня 2001 р.¹ та ін. До того ж Президент України вводить у дію своїми указами рішення Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни та ряду інших державних органів, що створюються при Прези­дентов! України.

Джерелами конституційного права України є постанови і розпоря-дження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти інших центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпоряд-ження Кабінету Міністрів України відповідно до ч. 1 ст. 117 Консти-туції України є обов'язковими до виконання. До джерел консти­туційного права належать лише ті нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Врахо-вуючи специфіку нормативно-правового регулювання суспільних відносин з боку уряду, можна зробити висновок, що нормативно-пра­вові акти Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади становлять незначну частку в системі джерел кон­ституційного права України.

Джерелами конституційного права України є акти Центральної виборчої комісії (ЦБК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел конституційного права єдоволі складною і малодослідже-ною — за своєю сутністю вони опосередковують народне волевияв-лення, за суб'єктами — це нормативно-правові акти органів держав-ної влади, за дією по колу суб'єктів ці акти поширюються на всіх учас-ників виборчого процесу.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р. рішення ЦБК приймаються у формі по­станов, що підписуються Головою ЦВК. Рішення ЦБК можуть бути змінені лише самою Комісією або за рішенням суду. Прийняті в ме­жах повноважень ЦВК рішення згідно зі ст. 12 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» є обов'язковими для виконання і підлягають обов'язковому розгляду організаціями і посадовими осо­бами, яких вони стосуються². Прикладом такого рішення є Постано­ва ЦВК «Про реєстрацію ініціативної групи всеукраїнського рефе­рендуму за народною ініціативою, утвореної зборами громадян Ук­раїни у м. Житомирі 7 грудня 1999 року» від 23 грудня 1999 р.

¹ Урядовий кур'єр. — 2001. — № 200. — С. 8.

² Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 5. — Ст. 17.

340

5.3 Основні джерела конституційного права України

Центральна виборча комісія також видає такі акти, як повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомленні Цент­рально! виборчої комісії «Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року», що було опубліковане в друкованому органі Вер­ховної Ради України «Голос України», а також друкувалося в інших за-гальнодержавних і місцевих газетах та журналах¹.

Територіальні виборчі комісії також наділені правом приймати рішення, що за своїм змістом є джерелами конституційного права Ук­раїни. Так, п. 3 ст. 9 Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14 січня 1998 р. закріп-лює за відповідними територіальними комісіями право на прийняття рішення про проведення повторних виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів², а п. 3 ст. 6 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» виз-начає право виборчої комісії Автономної Республіки Крим приймати рішення про проведення повторних виборів, а також виборів замість депутатів, які вибули у випадках і в порядку, передбаченому чинним законодавством³.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є акти реа­гування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело для конституційного права України, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав формуватися лише після прий­няття чинної Конституції, а законодавче закріплення отримав лише у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. Але за короткий термін акти реагуван­ня Уповноваженого на практиці довели свою дієвість та ефективність у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Згідно зі ст. 15 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції і законів України, міжнарод-них договорів України щодо прав і свобод людини і громадянина є конституційні подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, ор-ганізацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповноваженого — це акт реагування до

¹ Голос України. — 2000. — № 74. — С. 2.

² Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 3-4. — Ст. 15.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 6-7. — Ст. 24.

341

Розділ V. Джерела конституційного права України

Конституційного Суду України щодо вирішення питання про конституційність закону України чи іншого правового акта Верховної Ра­ди України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції і законів України¹.

Не може вважатися за своїм змістом джерелом конституційного права України щорічна доповідь Уповноваженого Верховній Раді Ук­раїни про стан додержання та захисту прав і свобод людини і грома-дянина в Україні органами державно!" влади, органами місцевого са-моврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установа-ми, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в за-конодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Виз-наючи ефективність доповідей Уповноваженого як одного з важливих елементів механізму гарантій прав і свобод, необхідно зазначити, що за змістом доповідь Уповноваженого не містить нормативного ма-теріалу.

Останнім часом у науці конституційного права України диску-тується питання щодо судової нормотворчості. Це питання тривалий час зберігає свою актуальність у країнах романо-германської правової системи. Причина цієї дискусії полягає в протиріччі романо-гер­манської правової доктрини і юридичної практики окремих держав Європи. Починаючи з середніх віків, вважалося, що правова норма повинна мати доктринальне чи законодавче походження. Зміст цієї доктрини виражався формулою «Моп ехетрііз, 5ей Іе%іЬиз іисіісапсіит езі» (судити треба не за прикладами, а за законами)².

Радянська правова доктрина також вважала, що для соціалістич-ного права неприпустимою формою є судовий прецедент, оскільки «за режиму соціалістичної законності судові й адміністративні органи мають застосовувати право, а не творити його»³. Але ця догма мала подвійні стандарти, з одного боку, судові органи фактично не розгля-дали конституційного права, а з другого — рішення адміністративних

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 20. — Ст. 99.

² Давид Р., ЖоффреСпинози К. Основньіе правовьіе системи современности. — М.,
1999. —С. 98-99.

³ Лукьянова Е. А. Закон как источник советского государственного права. — М.,
1988.— С. 14.

342

5.3 Основні джерела конституційного права України

органів і навіть державно-партійних органів фактично були джерела-ми радянського державного права.

Щоправда, слід мати на увазі, що у ряді континентальних євро-пейських держав і країн із латиноамериканською правовою системою (Аргентина, Іспанія, Колумбія, Мексика, ФРН, Швейцарія та ін.) за судами конституційної юрисдикції визнається правотворча функція. Нормативно-правові акти органів конституційної юстиції у цих дер­жавах називають обов'язковими прецедентами. Схожий доктриналь-ний підхід до оцінки нормативно-правових актів характерний і для більшості колишніх радянських республік, у тому числі України.

На сьогодні українськими вченими за органами судової влади виз­нається не лише правозастосовча, а й правотворча функція у сфері конституційно-правового регулювання. Йдеться про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. За колом суб'єктів нормотворчості їх можна поділити на нормативно-правові акти Конституційного Суду України та нормативно-правові акти судів загальної юрисдикції.

Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Кон­ституції та законів України¹. Тобто Конституційний Суд України має виняткове право на офіційне тлумачення Конституції та законів Ук­раїни, що передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів.

На думку В. М. Шаповала, це дає змогу віднести Конституційний Суд України до суб'єктів законодавчої діяльності². Ю. М. Тодика вва-жає, що рішення Конституційного Суду України слід віднести до дже-рел конституційного права, особливо ті з них, що стосуються тлума­чення Конституції та законів України³.

Ця точка зору має своїх прихильників і у Російській Федерації. Зо-крема, М. С. Саліков зазначав, що Конституційний Суд, включив­шись у роботу щодо офіційного тлумачення Конституції, пішов далі

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272.

² Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції // Право України. —
1997. — №6. — С. 5-6.

³ Тодьіка Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная
дисциплина. — X., 1998. — С. 140.

343

Розділ V. Джерела конституційного права України

від простого роз'яснення змісту окремих її положень, значення окре-мих понять і т. п. — у ряді випадків він виступив як квазізаконода-вець¹.

Дійсно, якщо звернутися до правової природи рішень і висновків Конституційного Суду України, то слід констатувати, що ці норма-тивно-правові акти через «мовчання» Конституції за своїм змістом і формою доповнюють, розширюють чи скасовують нормативні поло­ження чинного конституційного законодавства Украши.

Наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 27 берез-ня 2000 р. у справі № 1- 26/2000 (справа про всеукраїнський референ­дум за народною ініціативою) не лише скасувало пп. 1, 6 ст. 2 Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референ­думу за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. як неконсти-туційні, а й главу VI Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. У мотивованій частині Рішення це аргументувалося тим, що Конституція України не містить положень про консультативні референдуми. Водночас ст. 46 «Дорадче опиту-вання громадян України (консультативний референдум)» і нині чин­ного Закону про референдуми 1991 р. формально не суперечить ст. 69 Конституції України, що поряд із референдумами і виборами перед-бачає можливість й інших форм безпосередньої демократії. Цим Конституційний Суд України фактично виконав роль своєрідного «арбітра» і витлумачив положення конституційного закону про рефе­рендуми на користь скасування такої форми прямого народовладдя, як консультативний референдум.

В іншому випадку, Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. № 8—рп/98 (справа щодо внесення змін до Консти­туції України) офіційно тлумачить положення ч. 2 ст. 158 та ст. 159 Конституції України і фактично наповнює ці статті новими консти-туційно-процесуальними положеннями. Не менш цікавим є і п. 2 мо-тивованої частини Рішення, який і дає відповідь на питання про юри-дичну силу рішень і висновків Конституційного Суду України: «Вис-новок Конституційного Суду України матиме значення гаранта до-держання встановленого порядку внесення змін до Конституції Ук­раїни та стабільності Конституції України тільки за умови його

¹ Саликов М. С. Источники конституционного права: Проблемьі структуризації и внутрисистемньіе противоречия // Проблемьі науки конституционного права. — Екатеринбург, 1998. — С. 57-58.

344

5.3 Основні джерела конститущйного права України

обов'язковості для Верховної Ради України. Недодержання цієї умо-_ви Верховною Радою України є порушенням принципу здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, вико-навчу та судову (стаття 6 Конституції України)»¹. Отже, висновки Конституційного Суду України є нормативно-правовою гарантією стабільності Конституції та закладеного в ній принципу поділу влади, шо однозначно вказує на чільне місце нормативно-правових актів Конституційного Суду України в системі джерел конституційного права України.

Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що ма­ють нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері слід вважати джерелами конституційного права. Водночас відкритим залишається питання щодо юридичної сили висновків і рішень Конституційного Суду Ук­раїни: за суб'єктом нормотворчості вони є підзаконними актами, а за змістом і процесуальною формою нормотворчості вони фактично ма­ють таку саму юридичну силу, як Конституція і закони України.

Особливими джерелами конституційного права України є норма-тивно-правові акти Автономної Республіки Крим — Конституція Ав­тономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) ре­ферендуму Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 р. і набула сили законодавчого акта після прийняття Закону Ук­раїни «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 р.². У цьому разі термін «конституція» є умовним, оскільки зазначений нормативно-правовий акт за змістом, юридич-ною силою і процедурою набуття чинності є законом України.

У ст. 4 Конституції Автономної Республіки Крим нормативно виз-начаються особливості джерел Автономної Республіки Крим. Норма­тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов'язковими для виконання на території Автономної Республіки Крим і мають

¹ Конституційне законодавство України. Законодавчі акти, коментар, офіційне
тлумачення. — К., 2000. — С. 752.

² Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5-6. — Ст. 43.

345

Розділ V. Джерела конституційного права України

пряму дію. Визначається, що зазначені акти не мають юридичної си-ли, якщо вони суперечать Конституції Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про Верховну Раду Автоном­но! Республіки Крим» від 10 лютого 1998 р. Верховна Рада Автоном­ної Республіки Крим приймає постанови з питань, що мають норма-тивно-правовий характер і рішення з організаційно-розпорядчих пи­тань¹. Ці акти не можуть суперечити Конституції та законам України і приймаються відповідно до Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. Передбачається додатковий юридичний механізм щодо уникнення колізій між загальнодержавними джерелами конституційного права і джерелами конституційного права Автономної Республіки Крим: у разі невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Ав­тономно"! Республіки Крим Конституції і законам України, Прези­дент України може зупинити дію перших і водночас звернутися до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Наступним джерелом конституційного права України є норматив-но-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування. Найбільш роз-галуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого самоврядування, зокрема, відпо-відні акти територіальних громад, представницьких органів місцево­го самоврядування (рад), їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоорганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема, стату­та міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламен­та відповідних рад, правила, положення тощо².

Згідно зі ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Ук-раїні» від 21 травня 1997 р. місцева рада відповідно до своїх повнова-жень приймає рішення. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах свої повно-важень приймає також рішення, а сільський, селищний, міський го­лова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження³. Зазначені акти є обов'язковими

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29. — Ст. 191.

² Муніципальне право України / За ред. В.Ф. Погорілка і О.Ф. Фрицького. — К.,
2001. — С. 17.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

346

5.3 Основні джерела конституційного права України

для виконання на території відповідних адміністративно-тери-хоріальних одиниць.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права посідають статути територіальних громад сіл, селищ і міст. Ці статута набувають чинності як джерела конституційного права України після їх реєстрації у Міністерстві юстиції України, тоді як звичайні рішення рад нормативно-правового характеру, як правило, набувають чинності з дня оприлюднення. Саме статути територіальних громад складають питому частину системи джерел конституційного права України.

Локальні джерела конституційного права України є складними не лише в через особливості їх сутності та змісту, широкого кола суб'єктів нормотворчості та специфіки Гї процедури, а через склад-нощі процедури їх легітимізації. Зокрема, невизначеною залишається юридична сила статутів територіальних громад, що незареєстровані Міністерством юстиції України, але де-факто діють.

Відкритим залишається питання про визнання інших актів соціальних норм джерелами конституційного права. Морально-етичні, релігійні, корпоративні та інші акти соціальних норми і ок-ремі соціальні норми можуть бути джерелами конституційного права за умови їх санкціонування та формалізації суб'єктами консти-туційної правотворчості. Як приклад — Кодекс державного службов-ця, закріплення у трудовому законодавстві неробочих днів — Різдво Христове, Великдень і Трійця тощо.

У ряді держав світу джерелами конституційного права визнаються конституційні звичаї та конституційна доктрина, що зумовлюється історичними умовами формування національних правових систем. Де-факто звичай як джерело державного (конституційного) права визнавався і в СРСР. Так, 15 березня 1946 р. було прийнято Закон СРСР про перейменування Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів, а народних комісаріатів — у міністерства. Положення за­кону зумовлювалися необхідністю приведення назв органів держав­ного управління відповідно до загальновизнаних у світі назв¹.

Але українська теорія та практика допоки не визнає звичаї й докт­рину джерелами конституційного права. Втім конституційній прак-тиці в Україні відомі приклади санкціонування державою консти-туційних звичаїв — ч. 3 ст. 79 Конституції передбачає, що присягу на-

¹ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 289.

347

Розділ V. Джерела конституційного права України

родного депутата України зачитує найстарший за віком парламентарій.

Система джерел конституційного права України, що представлена охарактеризованими джерелами, є динамічною — одні з них втрачають своє значення, натомість з'являються інші. А отже, можна спрогнозу-вати формування нових видів джерел конституційного права України.

5.4 Імплементація джерел міжнародного права в конституційне право України

Загальновідомо, що внутрішньодержавне, тобто національне, пра­во і міжнародне право — це дві різні, самостійні праві системи, що мають свої кваліфікуючі ознаки. Ці системи різняться між собою за принципами і метою існування, умовами виникнення норм права, суб'єктами, об'єктами, формами, гарантіями дії правових норм тощо.

Найбільш рельефно різниця між національною і міжнародною правовими системами виявляються на рівні співвідношення національного і міжнародного права. Зокрема, національне та міжна­родне право різняться тим, що: по-перше, вони мають різні сутність і зміст. Якщо в конституційному праві виражається суверенітет народу і держави, то у міжнародному праві виражається узгоджена воля націй і держав. По-друге, якщо в національному конституційному праві суб'єктами виступають народ, держава та суб'єкти місцевого само-врядування, то в міжнародному — держави, нації і лише в окремих випадках — інші суб'єкти. По-третє, система конституційного права, представлена інститутами і нормами конституційного права суттєво відрізняється від системи міжнародного права, що подана великою кількістю таких нетрадиційних для внутрішньодержавного права га-лузей (підгалузей) права, як право договорів, економічне, гуманітар-не, космічне право тощо. По-четверте, в конституційному праві пра-вовідносини мають здебільшого субординаційний характер, а в міжнародному — координаційний. По-п'яте, норми національного конституційного права об'єктивізуються переважно в нормативно-правових актах, що різняться за своєю юридичною силою, тоді як міжнародно-правові норми об'єктивізуються в значно більшій кіль-кості видів джерел — принципах, договорах, звичаях, прецедентах, доктринах тощо.

348

5.4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

Втім найголовніша відмінність національного конституційного права від міжнародного полягає в тому, що конституційне право регу-_ЛК)Є владно-політичні правовідносини, що виникають у державі, а міжнародне право — публічні правовідносини між державами та іншими суб'єктами міжнародних правовідносин.

Водночас конституційне та міжнародне право, попри значні відмінності, взаємодіють між собою. Форми взаємодії національного конституційного і міжнародного права залежать від концепцій співвідношення внутрішньодержавних і міжнародних правових сис­тем, що втілюються в національних правових доктринах, системах національного законодавства та юридичній практиці кожної окремої держави світу.

У науці міжнародного права на сьогодні існує дві загальновідомі теорії співвідношення національного і міжнародного права — ду-алістична (плюралістична) і моністична, та три найпоширеніші концепції (підходи) до співвідношення національного і міжнародного права, що сформувалися історично й продовжують розвиватися і вдо-сконалюватися: рівності міжнародного і національного права, прима­ту міжнародного права і примату національного права¹

Прихильники дуалістичної теорії, вперше сформульованої X. Тріппельом і Д. Анцилотті, вважають, що система національного і міжнародного права є двома рівними, але різними за сутністю, змістом та предметом правового регулювання взаємодіючими систе­мами. Ця теорія також грунтується на тому, що дві системи права ма-ють різні джерела і регулюють правові відносини між різними суб'єктами права, що дає підстави стверджувати, що міжнародне і національне право є двома різними правовими системами, між якими існує певний взаємозв'язок, але підпорядкування однієї системи іншій повністю виключається.

Теорія пріоритету внутрішньодержавного права над міжнародним, заснована радянськими правознавцями А. Я. Вишинським, М. С. Строговичем, С. О. Голунським та ін., розглядає міжнародне право як сукупність національного права різних країн світу і цим виз-начає об'єктивне існування лише однієї системи права — національ­ного права. Втім з розпадом колишнього СРСР ця моністична теорія втратила своє значення для сучасної правової теорії та практики.

¹ Мюллерсон Р. А. Соотношение международного и национального права. — М., 1982 таін.

349

Розділ V. Джерела конституційного права України

Зміст теорії примату міжнародного права, започаткованої Г. Кель-зеном, П. Гугенхеймом, Ф. Джессепом, Г. Лутерпахтом, Л. Ж. Сселем, X. Чайдом та ін., полягає в юридичному верховенстві міжнародного права над національним. Утім, як зазначав О. О. Кутафін, принцип примату міжнародного права не може мати нічим не обмежений, аб-солютний характер¹. Пріоритетність міжнародного права досягається лише шляхом імплементації норм міжнародного права у внутрішньо-державне, з наданням їм відповідноі' юридичної сили. Доволі часто принцип пріоритету міжнародного права об'єктивізується в консти-туційних нормах, що декларують відданість суспільства і держави за-гальним принципам міжнародного права. Наприклад, Конституція Японії в ст. 9 визначає, що щиро прагнучи до міжнародного миру, за-снованому на справедливості й порядку, японський народ на вічні ча-си відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від за-грози або застосування збройних сил як засобу вирішення міжнарод-них конфліктів.

Вищезазначені теорії співвідношення міжнародного і національ-ного права у сучасних умовах значною мірою трансформуються, втра-чають своє значення в первинному вигляді. Так, на думку англійсько-го юриста-міжнародника Я. Броунлі: «Дедалі більше юристів-фахівців з міжнародного права прагнуть позбутися дихтомії монізму і дуалізму, стверджуючи, що логічні наслідки обох теорій суперечать діяльності міжнародних і національних органів, а також судів»². Схо-жої точки зору дотримуються й учені-конституціоналісти. Зокрема, на думку Ю. М. Тодики, сучасні доктрини міжнародного права у пи-танні співвідношення міжнародного і національного права представ-лені набагато ширшим колом різноманітних, але в цілому спорідне-них теорій співвідношення цих систем. Учений виділяє теорію «гар-монізації» двох систем (Д. П. О'коннел), «пріоритету міжнародного права над внутрішнім» (Ч. Фенвік), «спільної сфери дії міжнародного і внутрішнього права» (Дж. Фінморіс), «координації» міжнародного і внутрішнього права на основі верховенства першого (Ш. Руссо), «взаємодії однієї системи з іншою і з системою міжнародних відносин у цілому» (I. I. Лукашук), «взаємодії міжнародного і внутрішньодер-

¹ Кутафин О. Е. Источники конституционного права Российской Федерації. — М.,
2002. — С. 68.

² Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В. Г. Буткевича. — К., 2002. — С. 253.

350

5.4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

жавного (національного) права» (Г. В. Ігнатенко), «пріоритету міжна­родного права» (В. I. Євінтов) і т. д.¹.

На сьогодні спостерігається зближення національних і міжнарод-них правових систем, їх взаємозбагачення. Це сприяє сумісності різних за типологічними та іншими ознаками правових систем та здатності їх взаємодіяти між собою, а також сприяє скороченню відставання ряду національних правових систем від сучасних надбань і вимог правового розвитку людської цивілізації².

Взаємодія національного і міжнародного права здійснюється через певні правові механізми, одним із яких є імплементація норм міжна­родного права в національне право держав світу, тобто органічне пе-ретворення міжнародних правових норм на внутрішньодержавні. Зо-крема, наслідком інтеграційних процесів у державах Європейського Союзу стало включення до конституцій цих держав положень щодо укладення міжнародних договорів і угод, пріоритету норм міжнарод­ного права і права Європейського Союзу над нормами національного законодавства³. Така сама тенденція властива й іншим країнам, зок-рема країнам, що утворилися після розпаду колишнього СРСР.

Як правило, питання щодо загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визначається в преамбулах і перших розділах конституції, що визначають основи суспільного і державного ладу. Так, Конституція Бразилії в ст. 4 дає вичерпний перелік десяти прин­ципів міжнародного права, які визнаються керівними у державі. Кон­ституція Російської Федерації в п. 4 ст. 15 визначає: «Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Як-що міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачено законом, то застосовуються правила міжнародного договору». Стаття 25 Основного Закону ФРН визначає, що основні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації і мають перевагу перед законами і безпосередньо породжу-ють права і обов'язки для населення федерально'ої території. У Преам-

¹ Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. —
С 237-238.

² Луць Л. А. Проблеми взаємодії національних та міждержавних правових систем //
Правова держава. — Вип. 13. — К., 2002. — С. 400.

³ Черченко I. Поняття конституційно-правового механізму зовнішніх відносин
держави // Право України. — 2004. — № 5. — С. 164.

351

---

Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 586; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!