Захоплення заручників (Стаття 147).
Захоплення заручників має міжнародну актуальність. Увага на необхідність протидії цьому небезпечному явищу звертається в багатьох правових актах, зокрема, в Міжнародній конвенції про захоплення заложників, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН в 1979 р.
Основним об’єктом злочину є свобода людини, а додатковим об’єктом виступають громадська безпека, життя, здоров’я особи, власність.
Ст. 147 встановлює відповідальність за захоплення фізичної особи як потерпілого від злочину.
Відповідальність за захоплення як заручників представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів передбачена статтею 349.
Об’єктивна сторона злочину полягає у захопленні або триманні особи як заручника.
Заручник – це фізична особа, яка захоплюється та (або) примусово поза її волею та всупереч її бажанню утримується як засіб добитися задоволення вимог, пред’явлених винними.
Захоплення заручника – протиправне насильницьке обмеження свободи хоча б однієї особи, поєднане з наступним відкритим повідомленням про це з висуванням умов звільнення.
Тримання заручника означає насильницьке перешкоджання поверненню йому свободи, утримання його в місцях, які особа не може вільно залишити.
У більшості випадків захоплення заручників здійснюється шляхом нападу на потерпілого із застосуванням насильства або з погрозою його застосування. За ознаками вчиненого діяння захоплення особи як заручника виражається у формі викрадення людини з послідуючим позбавленням її свободи пересування можливості вільно залишати місце примусового утримання.
|
|
|
Як захоплення заручників повинні кваліфікуватись і дії щодо осіб, які обманом були залучені до місця їх послідуючого примусового тримання або перебуваючи в таких місцях, не могли їх самостійно залишити через безпорадний стан (хворі в лікувальних установах) або які перебувають в місцях відбування покарання.
При цьому, захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання в установах відбування покарання, якщо такі дії поєднуються зі злісною непокорою вимогам адміністрації виправної установи, повинні кваліфікуватись за сукупністю злочинів за статтями 147 та 391.
Утворюють сукупність злочинів і випадки, коли захоплення заручників здійснюється як спосіб тиску на представників правоохоронних органів при втечі з місць позбавлення волі або з-під варти, за наявності інших необхідних ознак злочину, діяння кваліфікуються за статтями 147 та ч. 2 ст. 393.
Захоплення заручників визнається закінченим злочином з моменту, коли потерпілий фактично позбавляється волі. Таким моментом є встановлення контролю з боку винного над потерпілим, обмеження його свободи та можливості вільного пересування.
|
|
|
Невдала спроба захопити особу як заручника кваліфікується як замах на злочин.
Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціальною метою: спонукання держави, організацій чи окремих громадян вчинити будь-які дії або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення особи. При цьому для кваліфікації злочину як захоплення заручників не має значення характер поставлених вимог, а також адресата таких вимог: це державні установи, міжнародні організації, фізична або юридична особа або групи осіб. Однак конкретний зміст вимог може свідчити про підвищену ступінь суспільної небезпечності злочину та особи злочинця, а тому повинен враховуватись при застосуванні заходів кримінальної відповідальності.
Кваліфікованими видами злочину (частина 2 ст. 147 КК) є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення діянням тяжких наслідків.
Неповнолітнійяк потерпілий від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147, це особа, якій на момент її захоплення чи тримання як заручника не виповнилося 18 років.
|
|
|
Захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, кваліфікується за ч. 2 ст. 147 у випадках, якщо під час вчинення злочину винний висловлює реальні погрози вбивством заручника самому потерпілому або погроза висловлюється представником державної або іншої установи, підприємства чи організації або родичам заручника.
Про реальність погрози свідчить, зокрема, прилюдне приведення зброї до бойової готовності, демонстрація вибухових пристроїв чи інших знарядь, засобів та способів, здатних позбавити життя хоча б однієї особи.
В зазначених випадках погроза вбивством охоплюється складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147, і додаткової кваліфікації за ст. 129 чи ст. 345 не потребує.
Захоплення заручників може супроводжуватись заподіянням тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості. Умисне нанесення середньої тяжкості або легких тілесних ушкоджень охоплюється поняттям протиправного насильства як ознаки об’єктивної сторони захоплення особи як заручника і не потребує кваліфікації за сукупністю злочинів.
Завдання тяжких тілесних ушкоджень відноситься до поняття тяжких наслідків злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147.
|
|
|
Захоплення або тримання заручників, що спричинили тяжкі наслідки, визнається таким у випадках спричинення смерті потерпілому, самогубства особи, заподіяння майнової шкоди у великих або особливо великих розмірах або істотної шкоди немайнового характеру (наприклад, виникнення або загострення конфлікту на грунті міжнародних, міжнаціональних, релігійних відносин, тривала дезорганізація роботи підприємств, організацій та установ тощо).
При цьому умисне заподіяння смерті потерпілому повинно кваліфікуватись за сукупністю злочинів за статтями ч. 2 ст. 147 та п. 3 ч. 2 ст. 115.
Згідно п. 7 постанови ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” як умисне вбивство заручника належить кваліфікувати умисне вбивство особи, яка була захоплена або трималася з метою спонукати її родичів, державу або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення цієї особи (1).
Вбивство працівника правоохоронного органу під час звільнення заручників також утворює сукупність злочинів – ч. 2 ст. 147 та ст. 348.
Підміна дитини (Стаття 148).
Небезпека цього злочину полягає в тому, що підміною дитини протиправно примусово розриваються загальнолюдські відносини між батьками та дітьми, порушуються морально-етичні норми.
Основним безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину є особиста недоторканність дитини. Додатковим безпосереднім об’єктом виступають умови нормального формування та розвитку дитини, які ставляться під загрозу самим фактом відлучення її від батьків. Підміна, якщо вона буде викрита, здатна завдати глибокої психічної травми як дитині так і батькам.
З об’єктивної сторони підміна дитини виражається в тому, що одна дитина замінюється іншою, що можливо, як правило, лише по відношенню до новонародженого в пологовому будинку.
Однак, підміна може бути здійснена і в інших ситуаціях. Наприклад, підміна немовляти, яке знаходиться у колясці на вулиці у відсутності дорослих; під час перебування в дитячих установах, лікувальних закладах щодо дитини, яка через малолітній вік не здатна усвідомлювати свою особу, а дорослі, як сторонні, не можуть ідентифікувати дитину за її індивідуальними ознаками.
Підміна чужої дитини означає вчинення цього діяння особами, які за змістом закону не являються батьками обох замінюваних дітей, навіть при позбавленні їх батьківських прав, усиновителями і не перебувають з нею в інших сімейно родинних стосунках..
Обмін дітьми, який здійснюється за обопільною згодою батьків чи інших законних представників дитини, не утворює складу розглядуваного злочину. В той же час, наявність злочину не виключається, якщо учасником таких дій є один з батьків, а інший введений в оману або такі дії вчиняються всупереч його волі та бажанню.
Злочин може бути вчинений в наступних випадках: 1) при заміні своєї дитини (наприклад, хворої, з зовнішністю представника неєвропейської раси тощо) на чужу; 2) при заміні чужої дитини на чужу.
Заміна дітей в цьому випадку може і не відбутися: замість померлої дитини батькам чи законним представникам може бути передана чужа дитина.
Суб’єктивна сторона злочину передбачає лише прямий умисел. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є корисливі або інші особисті мотиви. Користь може проявлятися у бажанні отримати матеріальну винагороду за здійснену підміну, одержати майнові права у майбутньому тощо. Інші особисті мотиви досить часто бувають низькими – свідчать про особливу аморальність винного та його дій. Такими можна вважати вчинення підміни дитини з помсти батькам дитини, через неприязні стосунки між винним та її батьками чи родичами, коли здорова повноцінна новонароджена дитина підміняється на безнадійно хвору тощо.
Особисті мотиви можуть бути і позитивного змісту, - наприклад, із співчуття до батьків у випадку підміни їх померлої дитини на чужу, яка втратила батьків або батьки якої відмовилися від неї.
Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16 років і по відношенню до якої одне з підмінюваних дітей є чужим. При вчиненні підміни службовою особою з використанням свого службового становища (лікарі пологового будинку та інших медичних установ, керівники дитячих виховних установ) діяння мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів за відповідними статтями 148, 364-366.
Підміна дітей може вчинюватись з метою викрадення дитини, послідуючим її продажем, з метою вилучення органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства. У таких випадках вчинені діяння складають сукупність злочинів і кваліфікуються за ст. 148 та при наявності відповідних умов за статтями 143, 144, 146 та 149.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 437; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!