Лекція 2. НАУКОВА ТЕОРІЯ. СТРУКТУРА І ОСНОВИ ТЕОРІЇ
Лекція 1. НАУКА І ЇЇ РОЛЬ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
План
1. Проблема визначення науки.
2. Співвідношення науки, філософії і релігії.
3. Структура науки і її функції.
4.Критерії науковості знання.
5. Розвиток наукового знання.
6. Специфіка наукових революцій.
Проблема визначення науки
Впродовж усієї історії людство виробило декілька способів пізнання і освоєння навколишнього світу. Одним із найважливіших з них є наука. Сьогодні абсолютно очевидно, що наука є складовою частиною духовної культури суспільства. З її виникненням почали накопичуватися унікальні духовні надбання, що відіграють все більш важливу роль в усвідомленні, розумінні і перетворенні дійсності. На певному етапі людської історії наука, подібно до інших елементів культури, які виникли раніше, розвинулася у відносно самостійну форму суспільної свідомості. Це обумовлено тим, що цілий ряд проблем, що стоять перед суспільством, можуть бути вирішені тільки за допомогою науки.
Розуміння ролі і місця науки у житті людей – складний процес, який не завершений і в наші дні. Воно вироблялося і продовжує вироблятися довго і важко, у боротьбі підходів, ідей, в ході подолання труднощів, суперечностей, сумнівів та поставленні нових питань. Тільки у 20-ті роки XX сторіччя виникла нова наукова дисципліна, що одержала назву «наукознавство». Вона покликана розкрити суть і особливості науки, механізми її розвитку і застосування, а також загальні закономірності розвитку і функціонування науки як системи знань і особливого соціального інституту.
|
|
|
Перше, на що звернули увагу засновники наукознавства, — це походження самого латинського слова «scientia», що в перекладі означає «знання». З певного часу це слово стало позначати науку і у цьому значенні увійшло до деяких європейських мов. Але проблема полягає у тому, що не будь-яке знання є наукою. Знання отримуються людиною у найрізноманітніших сферах її життєдіяльності: у повсякденному житті, в політиці, в економіці, в мистецтві, в інженерній справі, але в них отримання знань не є головною метою.
Так, мистецтво за допомогою художніх образів відображає реальність, створює естетичні цінності, відображає відношення художника до реального світу. Релігія ж створює світ трансцендентного знання, в якому людина спілкується з Богом. Філософія формує знання людини про буття, про місце людини у світі і про її власний внутрішній світ.
Разом з цими формами суспільної свідомості наука є частиною єдиної культури. Але саме у порівнянні і взаємодії з ними виявляється специфіка науки. І релігія, і філософія, і мистецтво, і наука — всі вони по-своєму відображають реальність і при цьому створюють свій власний світ, свою штучну реальність. Наука створює світ знань, що складається тільки з експериментально перевірених та доведених даних про цей світ, і висновків, одержаних на основі законів логіки. У цьому світі самій людині, суб'єктивному елементу цього світу, його ціннісним орієнтаціям відводиться дуже незначна роль (для цього є мистецтво, мораль, релігія). Тому, тільки взаємодоповнюючи один одного, всі ці складові частини культури можуть виконувати свою основну функцію – забезпечувати життя людини, будучи сполучною ланкою між людиною і природою. Якщо ж у цьому взаємозв'язку якійсь одній частині надається більше значення порівняно з іншими, то це приводить до збіднення культури в цілому та спотворення її основного призначення.
|
|
|
Співвідношення науки, філософії і релігії
Історія знає приклади переважання одних сфер культури на шкоду іншим. Перш за все це стосується взаємовідносин науки, філософії і релігії у середні віки і в Новий час. Так, середньовічна наука перебувала під владою релігії, що уповільнило її розвиток щонайменше на тисячоліття. Це привело до того, що були забуті багато досягнень античної науки. Звільнившись з-під влади релігії у епоху Відродження, наука починає бурхливо розвиватися, але зберігає за філософією місце головного елемента у світогляді освічених людей (для безграмотної більшості провідну роль, як і раніше відіграє релігія). І лише в XIX ст. у зв'язку з успіхами природознавства наука стала претендувати на панівне положення в культурі та світогляді людини і суспільства. Тоді ж між наукою і філософією розгорівся конфлікт, що продовжувався майже до наших днів. Суть його зводиться до боротьби за право володіння істиною в останній інстанції. Наука, не усвідомлюючи своїх меж, бажала дати відповіді на всі питання і привести людство до кращого майбутнього. Як правило, це майбутнє уявлялося світом достатку і ситості, побудованими на основі досягнень науки і техніки. На тлі низького рівня життя, властивого більшості людей ще на початку XX століття, шкоду від таких уявлень не зрозуміла не тільки більшість населення, привернута обіцянкою благ, яких вона ніколи не мала, але і політики та навіть деяка частина мислителів (філософів,письменників, художників), яка із запалом новонавернених пропагувала ці ідеї. Лише небагато філософів і культурологів змогли на початку XX століття зрозуміти, що цей шлях веде до катастрофи. Це стало зрозуміло усім тільки у середині цього століття, після створення ядерної зброї і виникнення загрози екологічної катастрофи.
|
|
|
|
|
|
Проте пережитки ідеології сцієнтизму — віри в науку як у єдину рятівну силу зберігаються дотепер. Саме це переконання привело до сучасного екологічного стану планети, небезпеки термоядерної війни, але найголовніше – до різкого зниження етичних і естетичних показників культури, всезростаючого впливу технократичної психології, що стимулює у сучасному суспільстві настрій споживача.
Така роль сцієнтизму обумовлена тим, що він як світоглядна установка ґрунтується на раціональному розрахунку, а там, де стоїть певна прагматична мета, людина, що сповідує цю ідеологію, буде прагнути до неї, незважаючи на будь-які етичні перешкоди.
Окрема людина відчуває себе в такому сцієнтичному світі втраченою і безсилою. Наука навчила її сумніватися у духовних цінностях, оточила її матеріальним комфортом, привчила бачити у всьому мету, що досягається перш за все раціонально. Природно, що така людина неминуче стає холодним, обачливим прагматиком, що розглядає інших людей лише як засіб для досягнення своєї мети. Вона позбавляється тієї цілі, заради якої людині варто жити, руйнується цілісність її світогляду.
Парадокс наукового мислення полягає в тому, що, зруйнувавши наївно-цілісний погляд на світ, який давала релігія або релігійна філософія, поставивши під сумнів кожний постулат, що приймався раніше на віру, наука не дала замість нього такого ж цілісного і переконливого світобачення, оскільки всі конкретні істини науки охоплюють лише досить вузьке коло явищ. Наука привчила людину сумніватися у всьому і відразу ж породила навколо себе світоглядний дефіцит, заповнити який вона принципово не в змозі, бо це справа філософії або релігії.
Не викликає сумнівів, що наука є величезним досягненням людської культури. Вона робить життя людини від покоління до покоління легшим, зручнішим, незалежним, вабить перспективою достатку матеріальних і духовних благ. Але наука, що обожнена, це зовсім інше явище, вона породжує абсолютно протилежні результати. Об'єктивно наука – це тільки одна із сфер культури людини, що має свою специфіку і свої завдання, і не слід намагатися цей стан змінювати. Наука сама по собі не може вважатися вищою цінністю людської цивілізації, вона – тільки засіб для розв’язання різних проблем людського існування. У нормальному гармонійному суспільстві повинно одночасно знаходитися місце і для науки, і для мистецтва, і для філософії, і для релігії, і для всіх інших частин людської культури.
Отже, наука — це частина культури, що є сукупністю об'єктивних знань про буття. Змістовно це поняття включає також процес отримання цих знань і різні форми та механізми їх застосування в практичному житті людей.
Структура науки і її функції
Філософське поняття об'єктивного буття включає природу, суспільство і людину. Відповідно до цих трьох елементів буття в науці чітко виділяються три сфери знання про них. Це змістовний аспект науки.
Залежно від сфери буття, а отже, і від роду дійсності, що вивчається, розрізняються три напрями наукового знання: природознавство – знання про природу; суспільствознавство – знання про різні види і форми суспільного життя, а також знання про людину як мислячу істоту. Природно, ці три сфери не є і не повинні розглядатися як три частини єдиного цілого, вони є лише сусідами одна одної. Межа між цими сферами відносна.
Вся сукупність наукових знань про природу формується природознавством. Його структура є безпосереднім віддзеркаленням логіки природи. Загальний обсяг і структура науково-природничих знань великі і різноманітні.
Сюди включається знання про речовину і її будову, про рух і взаємодію речовин, про хімічні елементи і сполуки, про живу матерію і життя, про Землю і Космос. Від цих об'єктів природознавства беруть свій початок і фундаментальні науково-природничі напрями.
Тіла, їх рух, перетворення і форми прояву на різних рівнях буття є об'єктом фізичних наукових знань. Через свій фундаментальний характер вони покладені в основу природознавства і обумовлюють інші знання.
Хімічні елементи, їх властивості, перетворення і сполучення відображаються хімічними знаннями. Вони мають багато точок перетину з фізичними знаннями, на основі чого виникає цілий ряд суміжних дисциплін: фізична хімія, хімічна фізика і т. ін.
Біологічні знання охоплюють групу знань про живе, своїм предметом вивчення вони мають клітину і все, що від неї походить. В основу біологічних знань покладено знання про речовину, хімічні елементи. Через це на стику знань виникають такі науки, як біофізика, біохімія та ін.
Земля як планета є предметом вивчення геологічних знань. Вони розглядають будову і розвиток нашої планети. На стику з іншими групами знань виникають геохімія, палеонтологія, геофізика та ін.
Одним із найдавніших, але в той же час найсучаснішим напрямом у науці є космологічні знання, предметом яких є Всесвіт як ціле. Космологія вивчає стани і зміни космічних об'єктів.
Іншим фундаментальним напрямом наукового знання є суспільствознавство. Предметом його є суспільні явища і системи, структури, стани, процеси. Суспільні науки дають знання про окремі різновиди і всю сукупність суспільних зв'язків і відносин.
За своїм характером наукові знання про суспільство численні, але вони можуть бути згруповані за трьома напрямами: соціологічні, предметом яких є суспільство як ціле; економічні, які відображають трудову діяльність людей, відносини власності, суспільне виробництво, обмін, розподіл і засновані на них відносини у суспільстві; державно-правові знання, що мають за свій предмет державно-правові структури і відносини в суспільних системах, їх розглядають усі науки про державу і політичні науки.
Третій фундаментальний напрямок наукових знань складають наукові знання пролюдину і її мислення. Людина є об'єктом вивчення великої кількості різноманітних наук, які розглядають її в різних аспектах. Зі всієї сукупності наук саме гуманітарні науки орієнтовані на інтереси людини, яка виступає для них як міра всіх речей. Але сама людина і її розумові здібності вивчаються психологією — наукою про людську свідомість; логікою — наукою про форми правильного мислення.
Математика — наука про кількісні відносини дійсності. Вона є міждисциплінарною наукою. Її результати використовуються і в природничих, і в суспільних науках.
Разом із вказаними основними науковими напрямами до окремої групи знань повинні бути віднесені знання науки про саму себе. Наукознавство сьогодні вважається самостійною науковою дисципліною, що швидко розвивається.
У структурному плані виділяють: фактологічні знання — набір систематизованих фактів об'єктивної дійсності; теоретичні або фундаментальні знання — теорії, що пояснюють процеси, які відбуваються в об'єктивній дійсності; техніко-прикладні знання, або технології, — знання про практичне втілення фактологічних та фундаментальних знань, внаслідок чого досягається певний технічний ефект; практично-прикладні, або праксеологічні, знання — знання про той економічний ефект, який може бути одержаний у разі застосування вищеназваних груп знань.
У логічному аспекті наукове знання є розумовою діяльністю, вищою формою логічного знання, продуктом людської творчості. Початковим пунктом його є чуттєве пізнання, що проходить від відчуття до сприйняття і уявлення. Після цього відбувається перехід до раціонального пізнання, що розвивається від поняття до судження і висновку. Цьому відповідає рівень емпіричного і теоретичного знання.
І, нарешті, соціальний аспект наукового знання представляє його як суспільне явище, колективний процес дослідження і застосування результатів цього дослідження. У цьому аспекті нас цікавлять наукові установи, колективи, навчальні заклади, організації вчених і т. ін.
Визначивши структуру наукового знання, ми тим самим одержали можливість дати визначення науці. Наука — це динамічна система об'єктивно реальних знань про істотні зв'язки дійсності, що одержуються і розвиваються у результаті спеціальної суспільної діяльності та перетворюються завдяки їх застосуванню в безпосередню практичну силу суспільства.
У тісному зв'язку із структурою наукового знання перебуває проблема функцій науки. Їх виділяється декілька:
1) описова — виявлення істотних властивостей і відносин дійсності;
2) систематизуюча — віднесення описаного до певних класів і розділів;
3) пояснювальна — систематичне викладення суті об'єкта, що вивчається, причин його виникнення і розвитку;
4) виробничо-практична — можливість застосування одержаних знань у виробництві, для регулювання суспільного життя, в соціальному управлінні;
5) прогностична — прогноз нових відкриттів у рамках існуючих теорій, а також рекомендації на майбутнє;
6) світоглядна — внесення одержаних знань в існуючу картину світу, раціоналізація відносин людини до дійсності.
За свою історію людство накопичило найрізноманітніші за своїм характером знання, і наукові знання є лише одним з їх видів. Тому постає питання про критерії науковості знань, що відповідно дозволяє віднести їх або до категорії наукових, або до будь-яких інших.
Критерії науковості знання
Одним із основних критеріїв науковості знання є їх системність. Система на відміну від простої суми частин характеризується внутрішньою єдністю, неможливістю вилучення будь-яких елементів. Наукове знання завжди виступає як певна система. У цій системі є:
1) початкові принципи;
2) фундаментальні поняття;
3) знання, що виводяться з цих принципів і понять.
Крім того, система включає важливі для даної науки:
4) інтерпретовані експериментальні факти;
5) експерименти;
6) математичний апарат;
7) практичні висновки і рекомендації.
Але одного принципу системності мало для того, щоб вважати якісь знання наукою. Адже і поза наукою є систематизовані знання, наприклад, релігійні. Вони теж ззовні виглядають стрункою, логічно обґрунтованою системою.
Наука — це не просто система або сукупність знань. Це і діяльність з отримання нових знань, що передбачає існування людей, які спеціалізуються на цьому, відповідних організацій, що координують дослідження, а також наявність необхідних матеріалів, технологій, засобів фіксації інформації. Це означає, що наука виникає тільки тоді, коли для цього створюються особливі об'єктивні умови в суспільстві:
1) чіткий соціальний запит на об'єктивні знання;
2) соціальна можливість виділення особливої групи людей, чиїм головним завданням стає відповідь на цей запит;
3) розподіл праці у середині цієї групи;
4) накопичення знань, навиків, пізнавальних прийомів, що служать базою, на якій формується наука;
5) виникнення засобів фіксації інформації, без чого неможлива передача накопиченої інформації наступним поколінням, а також її оперативна зміна.
Важливим критерієм науковості є теоретичність — наявність мети наукового пізнання, яка визначається як збагнення істини заради самої істини. Якщо наука спрямована тільки на розв’язання практичних задач, вона перестає бути наукою в повному розумінні цього слова. Відмінною рисою наукового знання також є його раціональний характер.
Визначальними ознаками науки є наявність експериментального методу дослідження і її математизація. Ці ознаки з'явилися в Новий час, надавши науці сучасного вигляду, а також пов'язавши її з практикою.
Розвиток наукового знання
Загальний хід розвитку науки відповідає основним ступеням пізнання природи і світу взагалі. Він проходить декілька основних етапів:
1 Безпосереднє споглядання природи як нерозчленованого цілого — відбувається правильне охоплення загальної картини природи при нехтуванні частинних випадків;
2 Аналіз природи, розчленовування її на частини, виділення і вивчення окремих речей і явищ, пошуки окремих причин і наслідків, при цьому за частковостями зникає загальна картина універсального зв'язку явищ;
3 Відтворення цілісної картини на основі вже пізнаних частковостей шляхом приведення в рух зв’язків, ізольованих раніше, тобто на основі поєднання аналізу із синтезом.
Отже, очевидно, що наукове знання не є раз і назавжди даним феноменом, обсяг і зміст його постійно змінюються, відбувається виникнення нових гіпотез і теорій, відмова від старих. Але який механізм розвитку наукового знання, як співвідносяться в науці старе і нове, які існують моделі розвитку науки?
У даний час найчіткіше вималювалися три основні моделі історичних реконструкцій науки:
1 Історія науки як кумулятивний, поступальний, прогресивний процес.
2 Історія науки як розвиток через наукові революції.
3 Історія науки як сукупність індивідуальних, частинних ситуацій (кейс стадіс).
Усі три моделі співіснують у сучасному наукознавстві, але виникли вони у різні часи, з цим пов'язане домінування окремих моделей у конкретні періоди розвитку науки.
Тривалий час панівною моделлю розвитку наукового знання була кумулятивістська, тісно пов'язана з філософією позитивізму. Вона базується на ідеї, що кожен подальший крок у науці можна зробити, лише спираючись на попередні досягнення, тому нове знання завжди краще за старе, воно точніше відображає дійсність. У зв’язку з цим попередній розвиток науки є лише підготовкою її сучасного стану. Ці ідеї якнайповніше були сформульовані у працях Е.Маха і П.Дюгема в кінці XIX ст.
У зв'язку із загальною кризою позитивізму — методологічної бази кумулятивістської моделі – у середині ХХ ст. у науку проникають ідеї переривчастого розвитку, особливості, унікальності окремих періодів у розвитку наукового знання. Вони чітко формулюються в моделі наукових революцій.
Трактування революції тут ґрунтується на ідеї абсолютної переривчастості ходу розвитку наукового знання. Вважається, що нова теорія, що виникає у ході наукової революції, відрізняється від старої найпринциповішим чином. Після революції розвиток науки починається наново і відбувається зовсім в іншому напрямі.
Саме така точка зору представлена у відомій праці Т.Куна «Структура наукових революції». У цій праці автор увів поняття «парадигма», яке широко використовується сьогодні. Це визнані усіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем і їх вирішення. Таким чином, Кун запропонував дуже плідну ідею про те, що наука — це не простий приріст знань, а комплекс знань відповідної епохи. Вчені, чия наукова діяльність будується на основі однієї парадигми, спираються на одні й ті самі правила і стандарти наукової практики.
Перехід від однієї парадигми до іншої відбувається через революцію, це звичайна модель розвитку зрілої науки (Кун вважає, що зрілою наука стала з часів Ньютона).
Парадигма є не просто зразком для сліпого копіювання, а об'єктом для подальшого розроблення і конкретизації в нових умовах. Мета науки — «втиснути» природу в парадигму. Вона не вимагає створення нових теорій, а розробляє ті з них, з якими істотно пов'язане її виникнення. Цим пояснюється дуже глибоке дослідження конкретного фрагмента природи, вибраного даною парадигмою.
Парадигма обумовлює постановку експериментів, визначення універсальних констант, кількісних законів. Оскільки в ході революції парадигма виникає відразу як ціле, в своїй завершеній формі, вона не вимагає скільки-небудь істотного доопрацювання, відбувається лише уточнення понять, вдосконалення техніки експерименту. З одного боку, це сильно обмежує поле зору вченого, веде до неприйняття будь-яких змін у парадигмі. Тому зміна парадигми можлива тільки разом із зміною покоління вчених – всі прихильники старої парадигми повинні відійти від наукової діяльності і поступитися місцем молодим. З іншого боку, наука стає все більш строгою у межах тих областей, на які парадигма орієнтує дослідників, там накопичується дуже докладна інформація.
До нової зміни парадигми можуть привести тільки ті аномалії, які є свідченням дійсної кризи науки. При цьому недостатньо тільки усвідомлення кризовості ситуації, вичерпання усіх засобів її розв’язання у межах старої парадигми. Відмова від неї відбувається лише тоді, якщо у неї є альтернатива.
Діяльність у ході наукових революцій — екстраординарна (тобто надзвичайна, незвичайна), робота ж учених у післяреволюційний період — нормальна, така, що продовжується протягом значної частини часу.
Згодом історики науки спробували об'єднати моделі еволюційного і революційного розвитку науки. У науковому пізнанні діє закономірність — єдності еволюційного і революційного переходу від одного ступеня пізнання до іншого. В період еволюційного розвитку пізнання відбувається процес вдосконалення знань на основі накопичення нових фактів, їх систематизації, формування законів, теорій, розроблень нових принципів пізнання, його методів і засобів. Такий еволюційний процес може привести до істотних суперечностей з панівною в науці теорією, до заміни її новою теорією, до відкриття принципово нових законів, використання нових методів і засобів.
Специфіка наукових революцій
Наукова революція — це специфічне явище, що виникає тільки в певні періоди розвитку науки як засіб вирішення її внутрішніх протиріч, зміни її змісту.
Революція в науці багатогранна. Можна виділити три основні риси наукових революцій:
1) необхідність теоретичного синтезу нового емпіричного матеріалу;
2) докорінний злам панівних уявлень про природу;
3) виникнення кризових ситуацій.
Для наукових революцій характерне якісне перетворення теоретичних основ пізнання на базі зламу і відкидання старих ідей і теорій, розширення наукових знань. Але наукові революції ведуть не до відкриття нових фактів, а до радикального перегляду теоретичних наслідків з них, викликають необхідність теоретичного синтезу нового емпіричного матеріалу, докорінний злам, перегляд змісту старих категорій конкретних, частинних наук на базі нових гносеологічних передумов. Це пов’язано з якісною зміною самого предмета науки, його внутрішньої логіки на базі відкриття нових матеріальних об’єктів та їх нових властивостей.
В історичному розвитку наукового пізнання можна виділити декілька типів наукових революцій:
1 Частинна — мікрореволюція, що зачіпає одну область знання.
2 Комплексна — революція, що зачіпає ряд областей знання.
3 Глобальна — загальна революція, що радикально змінює засади науки.
При визначенні типу наукової революції необхідно враховувати такі моменти:
1) масштаб наукової революції;
2) глибину перевороту фундаментальних теорій і законів науки;
3) відкриття нових фундаментальних законів, нової загальної науково-природничої теорії;
4) формування загальної картини світу;
5) вироблення нового типу мислення;
6) історичний період розвитку науки;
7) соціально-економічні перетворення, що супроводжують наукову революцію.
Якщо звернутися до історії науки, то достовірно глобальними, фундаментальними можна назвати лише дві революції: революції ХVI – ХVII ст. і науково-технічну революцію ХХ ст.
Наукова революція XVI — XVII ст. була революційним стрибком у науках, що вивчають механічну форму руху матерії. Вона ознаменувала становлення класичного природознавства. У той період головна увага при поясненні окремих явищ і процесів природи приділялася спостереженню, пошуку очевидних принципів буття, що випливають з досліду. Розвивалося механістичне розуміння систем природи як віковічних і незмінних. Кожен матеріальний об'єкт, явище уявлялися відносно стійкими, а процес розвитку зводився до переміщення тіл у просторі і часі.
У середині XIX ст. відбулося декілька комплексних наукових революцій одночасно. Серед них особливе значення мали революції, пов'язані з відкриттями органічної клітини, закону збереження і перетворення енергії, еволюційного вчення Ч.Дарвіна, періодичної системи хімічних елементів. Суть цих революцій полягала в розгляді предметів і явищ у процесі розвитку і у взаємному зв'язку.
Друга глобальна революція відбулася на початку XX ст. Вона була пов'язана з переглядом початкових ідеалізацій простору, часу, руху в контексті створення теорії відносності і розроблення квантової механіки.
Сьогодні можна говорити про чергову глобальну революцію, у ході якої народжується нова постнеокласична наука. У ході цієї революції наукові знання включаються практично в усі сфери соціального життя. Сама наукова діяльність тісно пов'язана з революцією у засобах зберігання і отримання інформації. Об'єктами сучасного наукового пізнання стають унікальні системи, що характеризуються відкритістю і саморозвитком.
Сьогодні в історії і методології науки на перший план виходять «кейс стадіc», які називають ситуаційними дослідженнями. Цей напрям формується з 70-х років XX ст.
У працях цього напряму перш за все підкреслюється необхідність зупинити увагу на окремій події з історії науки, яка відбулася у визначеному місці і в певний час. Це прямий антипод кумулятивістських, лінійних моделей розвитку науки.
У «кейс стадіс» необхідно зрозуміти минулу подію як не таку, що має якісь загальні з іншими подіями риси, а як неповторну, невідтворювальну в інших умовах. У працях колишнього типу дослідник прагнув вивчити якомога більше фактів, щоб виявити в них щось загальне і на цій підставі вивести загальні закономірності. Тепер він вивчає факт як подію – результат багатьох особливостей розвитку науки, що сходяться в одній точці для того, щоб відрізнити її від інших.
У «кейс стадіс» елементарна подія не включається до загальної, що знаходиться поза нею, а, навпаки, це загальне виявляється в ній самій і через взаємодію з іншою особливою подією.
Історична картина, що складається на базі «кейс стадіс» — це щось подібне до площини з піками, що підносяться над нею і зображують події меншої або більшої значущості. Між подіями встановлюються діалогічні відносини, йде мова про співіснування різних теорій, парадигм.
Лекція 2. НАУКОВА ТЕОРІЯ. СТРУКТУРА І ОСНОВИ ТЕОРІЇ
План
1. Теорія як форма наукового знання. Теорія і наукові пpoграми.Структура наукової теорії.
2. Гносеологічні передумови науки.
3. Класифікація наукових теорій.
4. Наукові поняття і способи їх утворення.
5. Введення і виключення наукових абстракцій.
6. Закони науки.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 1021; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!