Розкол в православ’ї та шляхи об’єднання
У православ'ї стався розкол. Зараз діють:
Українська автокефальна православна церква, що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Константина (Багана), предстоятель — митрополит Мефодій (Кудряков). Українська православна церква Київський патріархат, її очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (Денисенко).
Українська православна церква Московського патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабодан). Діяльність Православних Церков в Україні охоплює — 1110 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад Української автокефальної православної церкви, 3 монастирі, 676 священнослужителів, 789 культових споруд, що вже діють чи споруджуються, 7 навчальних закладів, 248 недільних шкіл, 5 періодичних видань;
Українська православна церква Київського патріархату охоплює 3196 релігійних громад, 31 монастир, 2514 священнослужителів, 2206 культових споруд 17 навчальних закладів, 881 недільну школу, 25 періодичних видань;
Українська православна церква Московського патріархату охоплює 10042 релігійні громади, 144 монастирі з 4046 ченцями, 8285 священиків, 8542 культові споруди (1018 — у будівництві), 15 навчальних закладів, 3245 недільних шкіл, 116 періодичних видань.
Відродження Української греко-католицької церкви свідчило про зростання української національної самосвідомості. Швидкому відродженню греко-католицької церкви сприяло те, що з 4418 православних парафій України близько половини припадали на західноукраїнські землі. Релігійна мережа греко-католицької церкви повністю відновлена. 16 січня 1991 року папа Іоанн Павло II відновив діяльність римсько-католицьких дієцезій в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільському, Житомирі. У 1992 році Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, Папа призначив першим Апостольським Нунцієм в Україні архієпископа Антоніо Франко. Пізніше Папа Іоанн Павло II проголосив Львівського митрополита архієпископа Мар'яна Яворського кардиналом. Тоді ж став кардиналом глава Української греко-католицької церкви Любомир Гузар. Отже, уперше в історії Україна має своїх кардиналів, а Львів — єдине місто у світі, де є відразу два кардинали.
|
|
|
На початку 2003 року Римсько-католицька церква мала 840 зареєстрованих громад, 77 місій, 477 священнослужителів, у тому числі 11 єпископів, сотні культових споруд. Римсько-католицька церква в Україні має 7 дієцезій (Львівська архідієцезія, дієцезії Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько- Запорізька і Одесько-Сімферопольська).
|
|
|
Намагаючись схематично окреслити ситуацію, можемо звести ці процеси до двох класичних шляхів реалізації: еволюційний та революційний. Кожен з них має свої переваги та свої недоліки, і який з них буде зреалізовано і коли – невідомо.
Еволюційний варіант розвитку представляє сама УПЦ МП, ієрархія якої заявляє про те, що здобуття автокефалії має проходити згідно канонів та має свою певну процедуру, часом навіть заявляючи, що Помісна Православна Церква в Україні вже існує, допускаючи тут, звісно, підміну понять: якщо Помісна Церква посідає певну ступінь автономії (як у випадку УПЦ МП), то це ще не означає ні в якому разі посідання статусу Автокефалії, який передбачає повну церковну самоуправність. Зараз статус Автономії УПЦ МП у лоні Російської Православної Церкви дуже нагадує статус союзних республік у Радянському Союзі: де-юрe всі республіки були незалежними, наприклад, кожна мала окреме пердставництво при ООН чи інших міжнародних організаціях, а де-факто, керівництво всіма найважливішими процесами здійснювалося з Центру – Москви. Тому теперішній статус автономії можна розглядати лише як перший крок до автокефалії.
Представником другого варіанту розвитку ситуації – революційного – є теперішній Патріарх УПЦ КП Філарет, який пішов на радикальний шлях відокремлення від РПЦ – самопроголошення автокефалії, відчувши мабуть сприятливу політичу кон’юнктуру, що потягнуло за собою рішучі санкції зі сторони Московської Патріархії: зібрання Синоду єпископів УПЦ у Харкові, який проголосив засуд дій Митрополита та в подальшому накладання анафеми на нього «за спричинення розколу».
|
|
|
Перевагою такого революційного шляху є негайне здобутя незалежності (не автокефалії в її канонічному сенсі) українською Церквою, чи скоріше тим уламком, який пішов за Патріархом, та національно-державотворча її спрямованість. Негативні аспекти: анафема зі сторони Московської Патріархії, накладена на провідника УПЦ КП, невизнання УПЦ КП Православним світом, що призводить до її ізоляції. Звісно, головною причиною всього цього негативу є скоріше цековна політика Московської Патріархії ніж її ревність у дотриманні канонів. Не одна з теперішніх Автокефальних Церков має досвід перебування у такому статусі невизнання її атокефаліі бувшою метрополією; і навіть та ж Московська Патріархія, яка тепер виступає найбільшим поборником церковних канонів, сама довгий час залишалася невизнаною Константинопольким Престолом. Але, якщо у часи середньовіччя перебування в ізоляції не спричиняло значних негативних наслідків для Церкви і під опікою держави можна було створити умови для розвитку, то у теперішній час глобалізації та швидкого розвитку комунікацій дуже важко, а то й неможливо, для Церкви розвиватися у ізоляції. Саме тому, виглядає, ізоляція УПЦ КП, невизнання її Православною Спільнотою, привело до її маргіналізації, і їй фактично доводиться «варитися у власному соку», виключно у українському контексті, що значно сповільнює розвиток.
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 17; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!