Вищий середній нижчий
До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації - президент (директор), віце-президенти (заступники), виконавчий директор.
На вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.
Середній рівень менеджменту (керівники виробничих та функціональних підрозділів) розробляє та реалізує оперативні плани із впровадження рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо.
Менеджери нижчого рівня (керівники секторів, груп, майстри, бригадири тощо) координують діяльність операційних виконавців.
Вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.
Окрім менеджера, в ринковій економіці надзвичайно важливу роль відіграє друга ключова фігура – підприємець. Підприємець – це людина, яка готова йти на ризик, новаторство, примноження багатства; регулює процес створення чого-небудь нового, яке має цінність; приймає на себе фінансову, моральну та соціальну відповідальність; отримує грошовий дохід та особисте задоволення досягненнями. Відмінності між менеджером та підприємцем наведено у табл. 1.
|
|
|
Таблиця 1
Відмінності між менеджером та підприємцем
| Ознаки | Характерні особливості | |
| Менеджера | Підприємця | |
| 1. Формальний статус | Є найманою робочою силою, залученою на певних умовах здійснювати управлінську діяльність | Започатковує певну справу, відкриває підприємство, виступає в ролі власника, інвестора, засновника тощо, який використовує свої або позичені фінансові ресурси |
| 2. Виробничо-господарська орієнтація | Зорієнтований на виконання плану і досягнення ефективності наявних у його розпорядженні ресурсів | Зорієнтований на пошук нових можливостей |
| 3. Здійснення задуманого | Приймає рішення та докладає зусиль для його виконання | Ризикує, тобто може замінити ідею, яка виявилась нежиттєздатною |
| 4. Залучення ресурсів | Залучає ресурси з метою забезпечення роботи підрозділів, тому зацікавлений у нагромадженні та накопиченні фондів | Залучає ресурси для досягнення встановленої мети, виявляє гнучкість, використовує оренду, кредит, лізинг тощо |
| 5. Фінансовий стан | Отримує за свою роботу заробітну плату | Виступає власником або розпорядником ресурсів і майна організації |
| 6. Організаційна структура управління | Використовує ту організаційну структуру управління, яка склалась і має ієрархічну природу | Віддає перевагу горизонтальним організаційним структурам, які спираються на неформальні зв‘язки |
|
|
|
2
У своєму розвитку управлінська думка зазнала суттєвих змін, що дало змогу виділити певні етапи.
Перший – релігійно-комерційний и пов‘язан з египетсько-шумерською цивілізацією близько 3000 років до нашої ери, коли каста жреців перетворилася на касту релігійних функціонерів-менеджерів. Цьому передувала заміна священного звичаю приносити людські жертви на ритуальні жертви у вигляді – грошей, дорогоцінностей, продуктів харчування. Поступово церков яка була невідокремлена від держави почала контролювати велике майно і цінності, що потребувало системного здійснення функцій контролю, обліку, розподілу і обміну.
Другий – управлінська революція світсько-адміністративного характеру і пов‘язана з іменем Вавилонського правителя Хамураппі (1792-1750 р.р. до н.е.) При ньому був створений відомий кодекс законів царя Хамураппі до складу якого увійшли 285 законів які дозволили вистроїти ефективну систему управління великими володіннями і регулювати відносини між соціальними верствами населення, яки опиралися на письмово сформульовані правові норми.
|
|
|
Третя управлінська революція носить виробничо-будівельний характер і пов‘язана з іменем Навуходоноссора II (605 - 562гг. до н.э.) який був автором проектів висячих садів та Вавилонської башні, системи виробничого контролю на текстильних фабриках і зерносховищах. На думку Кравченка третю революцію в менеджменті характеризують застосування методів управління в виробництві та будівництві, ефективних методів управління і контролю якості продукції.
Четверта управлінська революція за часом припадає на 17-19 столітті пов‘язана з промисловим переворотом. Перехід від ручної праці до машинної праці. В цей період власник засобів виробництва перестає приймати участь не тільки у виробничому процесі а й в процесі управління. Функцію управління він перекладає на найманого працівника (керуючого). При цьому функція контролю залишається за власником. Адміністрування та менеджмент виділяються у самостійний вид діяльності, а керуючі стають важливими учасниками виробничо-економічних процесів. Управління почало перетворюватися в специфічну галузь знань та вмінь.
|
|
|
П’ята управлінська революція називається менеджерською і цілком за часом припадає на 20 століття. Сутність якісних змін в тому, що менеджери зайняли ключові позиції в управління виробництвом принциповим чином потиснули власників підприємств і акціонерів у виконанні контрольних функцій. Так у своїй книзі «Менеджерська революція» 1941 р. Джеймс Бернхем прийшов до висновку що клас капіталістів витіснений класом управлінців, і останні які позбавлені функцій володіння можуть здійснювати політичне і економічне керівництво в інтересах усього суспільства.
Виділяють ш і сть основних етап і в розвитку менеджменту:
1 етап. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва.
2 етап. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків.
3 етап. Побудова систем управління орієнтованих на ринок.
4 етап. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення.
5 етап. Формування системних і ситуаційних підходів.
6 етап. Комп‘ютеризація управлінських процесів.
1 етап – розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва –базувався на підвищенні ефективності організації на засадах удосконалення виробничих процесів та операцій. На цьому етапі менеджерів хвилювали технічні підходи, які стосуються не лише машин, верстатів, обладнання всіх видів технологій, а й управлінських знань, організаційних структур, методів виробничого планування, прийомів та навичок роботи, кваліфікації та підготовки робочої сили. Цей етап характеризується розвитком школи наукового управління, «фордизму», класичної (адміністративної) школи управління.
Школа наукового управління (1885-1920 рр.). Найтісніше пов‘язана з роботами Фредеріка І. Тейлора, Френка і Ліліан Гілбрейт, Генрі Ганта. Вони займалися дослідженнями на рівні організації, створенням виробничого менеджменту.
У своїх працях «Управління фабрикою» (1903 р.) та «Принципи наукового управління» (1911 р.) Ф. Тейлор розробив ряд методів наукової організації праці, що базувались на засадах хронометражу, стандартизації прийомів та знарядь праці.
Головна заслуга Тейлора полягає в тому, що він як засновник школи наукового управління сформулював концепцію наукового управління, як необхідність послідовної реалізації наступних чотирьох кроків управління.
1) аналіз робочої ситуації (у будь-якій робочій ситуації можна виділити три основні елементи - загальне завдання, робітники-виконавці, менеджер.
2) аналіз змісту загального завдання: розподіл загального завдання на більш дрібні задачі; визначення якостей та навичок, необхідних для їх виконання; визначення необхідної кількості робітників-виконавців;
3) підбір робітників для виконання окремих задач;
4) продовження управління - встановлення взаємозв’язків, планування, координація та узгодження дій усієї робочої групи.
Школа «фордизму» (1899-1945 рр.). ЇЇ засновник Г.Форд розробив теорію, в основу якої поклав ідею потоково-масового виробництва. Відповідно систему управління називали «терором машини». Форд, який спочатку працював менеджером Детройтскьої автомобільної компанії, а потім став її власником, сформував механізми чіткого контролювання і планування. Ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування [15].
Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 рр.) започаткована Анрі Файолем. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися вирізнити загальні характеристики та закономірності управління організацією в цілому. Метою їх досліджень було опрацювання «універсальних принципів» управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.
Найбільш чітко “універсальні принципи управління” сформулював А. Файоль (рис. 1.3).
Файоль виділив в управління п‘ять основних функцій: планування, організування, розпорядництво, координування та контролювання.
На засадах розробок Файоля у 20- х рр. Було сформульовано поняття організаційної структури управління підприємства, елементи якої є системою взаємозв‘язків, неперервних взаємопов‘язаних дій – функцій управління.
|
Рис. 1.3. “Універсальні принципи управління” А. Файоля
2 – етап формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків – пов‘язаний із визнанням людини пріоритетним фактором виробничо-господарської діяльності. Основна увага націлюється на соціальні аспекти усі форми морального та матеріального стимулювання працівників, стилі управління, участь працівників у прийнятті управлінських рішень, організаційну культуру, можливості кар‘єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувались дві основні школи: людських стосунків та поведінських наук.
Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних теорій. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Хюго Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912 р; Л. Гілберт «Психологія управління», 1914р; результати Хотторнських експериментів Елтона Мейо).
Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Р. Лайкерт, Д. МакГрегор, Ф. Герцберг та інші.
Поведінковий підхід до менеджменту включає в себе дві школи:
а) школа людських стосунків (1930-1950 рр.). Заснували Мері Паркер Фоллет, Елтон Мейо. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені переважно на вивченні поведінки індивідуума в організації, на його мотивації .
б) школа організаційної поведінки (поведінських наук) (1950- до теперішнього часу) формувалась Крісом Арджирісом, Ренсоном Лайкертом, Дугласом МакГрегором, Фредеріком Герцбергом. Її представники концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.
Представники даної школи намагалися надати допомогу працівникові в усвідомленні власних можливостей для самовияву у процесі праці. З цією метою розробляи концепції щодо побудови управління організаціями щляхом підвищення використання людських ресурсів на осевої мотивації праці.
В загальних рисах основна мета обох шкіл полягає у підвищенні ефективності організації шляхом підвищення ефективності використання її людських ресурсів.
3 етап – побудова систем управління, орієнтованих на ринок (2-ї пол. 20 ст). – пов'язаний з виникненням на підприємствах надвиробництва, що обумовлено небезпечним попитом. На цьому етапі система керування людьми, що були створені ринково орієнтованими школами базуються на маркетингових концепціях, тобто планування виробничої і реалізаційної діяльності, підбір відповідних кадрів, формування системи матеріального і морального стимулювання і т.д.
4 етап – активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення – пов‘язаний із широким застосуванням в менеджменті математики. Представники цього підходу( 1950 р. до наших днів) розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений в математичній формі. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків.
Інтереси представників кількісної школи практично повністю пов’язані з застосуванням математики в управлінні.
Отже, є два напрямки кількісного підходу: теоретичний і операційний (практичний) менеджмент.
Теоретичний менеджмент в основному ґрунтується на побудові математичних моделей, тобто зосереджений на моделях, рівняннях та іншій схематизації дійсності.
Операційний менеджмент менш математизований і простіший, ніж теоретичний, його можна практично застосовувати до управлінських ситуацій. Засоби операційного менеджменту переважно полягають у сприянні організації в ефективнішому виробництві продукції та послуг, їх також можна застосовувати до широкого діапазону проблем.
Основний внесок цієї школи в теорію управління - це ідея про спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.
Загальним недоліком ранніх теорій менеджменту було намагання кожної з них опрацювати свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.
5 етап – формування інтегрованих підходів у менеджменті .
Процесний підхід (1-пол 20 ст.) розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління), які реалізуються у такій послідовності:
 |
Кожна функція управління, в свою чергу, складається з взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.
Об’єктом досліджень процесного підходу є безперервний процес виконання взаємопов’язаних функцій управління організацією.
Системний підхід.(поч. 60-х р. 20 ст.). Його представники стверджують, що організацію слід розглядати як систему у єдності частин, з яких вона складається, та зв’язків з її зовнішнім середовищем.
 |
Тільки такий підхід дозволяє отримати цілісне уявлення про сутність управління. Схематично системний підхід до управління можна представити так:
Об’єктом досліджень системного підходу є елементи внутрішнього та зовнішнього середовища організації
Ситуаційний підхід (кінець 60-х років 20 ст.) визнає, що хоча загальний процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник, повинні змінюватися залежно від ситуації.
Об’єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі елементи внутрішнього та зовнішнього середовища організації [1, 2, 9, 10]...
6 етап – к омп‘ютерізація управлінських процесів з (1980-х рр.) – пов‘язаний із розвитком інформаційних та комп‘ютерних систем. Сучасний етап характеризується високими темпами розвитку інформаційних технологій. Характерною особливістю використання сучасних засобів обчислювальної техніки є перехід до мережевої обробки даних [1, 2, 8, 9, 10].
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 21; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!