Ігрові методи та прийоми на уроках мови та літератури.
Модель навчання у грі – це побудова навчального процесу шляхом включення учня до гри.
Завдання педагога при застосуванні ігору навчанні полягає в підпорядкуванні гри конкретній дидактичній меті.
Цілі ігрової моделі:
- Запезпечення контролю виведення емоцій;
- Надання можливості вдосконалення навичок співпраці в соціальному аспекті;
- Надання дитині можливості самовизначення;
- Сприяння й допомога розвитку творчої уяви;
- Надання можливості висловлювати свої думки.
Етапи ігрової моделі:
10. Орієнтація (введення учнів у тему, ознайомлення з правилами гри);
11. Підготовка до проведення гри (ознайомлення зі сценарієм гри, визначення ігрових завдань, ролей, орієнтованих шляхів розв’язання проблеми);
12. Основна частина – проведення гри;
13. Обговорення.
Ігрові методи: 1. Операційні методи (операційні ігри мають сценарій, в якому є алгоритм “правильності і “неправильності” рішення. До цих ігор відносять ділові і управлінські). 2. Рольові методи (У рольовій грі особистість здійснює перетворення свого “Я” в іншу соціальну форму).
Модель навчання у грі - це побудова навчального процесу шляхом включення учня до гри.
Використання гри у навчальному процесі завжди наражається на Суперечність: навчання є процесом цілеспрямованим, натомість гра за своєю Природою має невизначений результат (Інтригу).
Тому завдання педагога при застосуванні ігор у навчанні полягає в підпорядкуванні гри конкретній дидактичній меті. Останнім часом в організації самої гри спостерігається зміщення акцентів із драматизації (форм, зовнішніх ознак гри) на її внутрішню сутність (моделювання події, явища, виконання певних ролей). У західній дидактиці поступово відмовляються від терміна "гра", який асоціюється з розвагами, і вживають терміни "симуляція", "імітація" тощо.Ігрова модель навчання покликана реалізовувати, крім основної дидактичної мети, ще й комплекс цілей: забезпечення контролю виведення емоцій, надання дитині можливості самовизначення, сприяння й допомога розвитку творчої уяви, надання можливості вдосконалення навичок співпраці в соціальному аспекті, надання можливості висловлювати свої думки.Учасники навчального процесу за ігровою моделлю перебувають в інших умовах, ніж у традиційному навчанні. Учням надають максимальну свободу інтелектуальної діяльності, що обмежується лише конкретними правилами гри. Учні самі обирають свою роль у грі; висуваючи припущення про ймовірний розвиток подій, створюють проблемну ситуацію, шукають шляхи чи її розв'язання, покладаючи на себе відповідальність за обране рішення.Учитель в ігровій моделі виступає як інструктор (ознайомлення з правилами гри, консультації), суддя (коригування і поради стосовно розподільчу ролі), тренер (підказки з метою прискорення гри), головуючий, ведучий (організатор обговорення).Етапи ігрової моделі навчання
|
|
|
|
|
|
1. Введення учнів у тему, ознайомлення і правилами гри, загальний огляд її перебігу.
2. Підготовка до проведення гри (ознайомлення зі сценарієм гри, визначення ігрових завдань, ролей, орієнтовних шляхів розв'язання проблеми).
3. Основна частина - проведення гри.
4. Обговорення.
Хто більше, хто швидше, Хто краще, естафети: не помились ,виправ помилки ,віредактуй ,ігри Ланцюжок.Дидактична гра "Кола на воді". Учні вибирають довільне слово. Воно записується на дошці стовпчиком. На ці букви добираються нові слова, до слів - речення. На основі отриманих результатів складають оповідання, казку,веселу історію, вірш.
СТІНА С - сніжок - настав ранок, прокинулась сніжинка;
БІЛЕТ № 18
Найдавніші риси української мови.
Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з’явилися ще в мовленні східнослов’янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов’янського (тобто спільнослов’янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов’янської етномовної спільності (у VI—IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX—XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов’янських мов, тобто після XI—XII ст. Значна частина у період так званного староукраїнського етапу історії української мови.
|
|
|
За теорією мовних хвиль сучасний український мовознавець Орест Ткаченко пов’язує найважливіші специфічні риси української мови з впливом скіфсько-оланських (іраномовних) народів
Риси
1. гортанна вимова h замість вибухового g.
2. сильний ікавізм [тобто наявність голосного і на місці колишнього Ђ (дід, ліс, літо, сіно) та в новозакритих складах типу віз, кінь, стіл, сім, осінь];
3. наявність української фонеми [и];
4. поява секундального і у ново закритому складі на місті етимологічних о е
5. збереження м'якого, зокрема й кінцевого [ц'], пов'язаного з праслов'янським [с'] і втраченого в усіх інших слов'янських мовах;
6. твердість приголосного перед фонемою е і навіть у позиції перед наступним м’яким [укр. день (den') при або рос. день (d'en'), польськ. dzień, або чеськ. den, болгар, ден (den) тощо].
|
|
|
За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:
1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов’янської мови;
2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI—X ст.);
3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.
Коли розділилася праслов’янська мовна спільність на західну і східну частину, у східній зоні почався пізній праслов’янський період. Східнослов’янські племена розселялися в басейнах Десни, Верхнього Дніпра, Верхньої Оки під впливом іншомовних субстратів та півночі Балтійського та Фіно-Угорського, на півдні Іранського (Скіфсько-оранського). Це призвело до того, що зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов’янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов’янського діалектного ареалу.
Протягом І—V ст. н. е. (пізньопраслов’янський період) у слов’янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов’янських мов:
1. розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов’янському ареалі — в je): праслов’ян. *ědinъ, *ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. одúн, óлень, óсінь, óзеро, рос. одúн, олень.
2. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов’ян. *vedla > укр., рос. велá, білор. вялá;праслов’ян. *sadlo > укр. сáло, білор. сáла; праслов’ян. *pletla > укр., рос. плелá, білор. плялá.
3. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов’ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов’ян.*zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.
Діалектна ситуація у ІІ половині 1 тисячоліття була досить складною і строкатою. З’явилися деякі мовні особливості на ІІ половину 1 тисячоліття н.е. припадають, зокрема, такі процеси, які знайшли своє відображення в усіх східнослов’янських мовах серед них:
1. розвиток повноголосся, тобто перехід праслов’янських сполучень -or-, -ol-, -er-, -el- між приголосними в -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: праслов’ян. *korva > корова, *gо1sъ > голос, *dervo > дерево;
2. перехід праслов’янських носових голосних q, ę , (ж, а) у ротові голосні у (ю), а (я): *roка > рука; *męso > м’ясо.
3. початок (приблизно з VI ст. н. е.) тенденції до кількісного скорочення ъ і ь у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні ъ° , ьеу сильній позиції .
4. оформлення на кінець X ст. основних особливостей східнослов’янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов’янських діалектах;
5. поступова втрата (як і в більшості інших слов’янських мов) аориста й імперфекта дієслів, формування східнослов’янської системи формо- і словотвірних префіксів та суфіксів;
6. утворення спільного східнослов’янського лексичного фонду.
Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов’янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов’ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:
1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мéду, дóму, вéрху, пóлу;
2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сóлодові, мéдові, дóмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;
3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дЂвцЂ» слузЂ, на березЂ, на рЂцЂ, в книзЂ;
4) кличний відмінок іменників: жёно, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;
5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велúкої, дóброї, святої, пáгубної;
6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;
7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мóже, убивáє, ідé, живé, поучáє;
8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо та ін.;
9) збереження синтетичних форм майбутнього часу.
Висновки: найдавніші риси укр мови сформувалися протягом дуже великого ітор проміжку часу і ввібрали в себе певні особливості із праслов, східносло і староукр епох. Ці риси надавали раннім протиукраїнським говорам місцевої специфіки і виразної самобутності і сьогодні вони є основними рисами СУЛМ.
2. Українсько-кримськотатарські літературні зв'язки. Трагедія кримськотатарського народу в поезії О.Корсовецького «Чокрак» та повісті Е. Умерова «Чорні ешелони».
Кримськотатарська, чи ж, скажемо, тематика прямих нащадків кримських татар, наприклад, печенігів, половців зустрічається в древніх літературних пам'ятках Київської Русі, давньослов'янських літописах, в давньоукраїнській " Повісті минулих літ", що була складена Нестором у Києво-Печерській лаврі в 1113 році, в "Слові про похід Ігорів" (ХVІ ст.) та інших. Згадування про кримських татар ми зустрічаємо в поемі Симона Пекаліда (ХVІ ст.) "Про Острозьку війну під П'яткою", де кримські татари згадані під ім'ям "кіммерійці"; у "Віршах на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича (ХVІІ ст.); у "Співаках" Бартоломея Зиморовича (ХVІ ст.); у віршах Лазара Барановича (ХVII ст.), зокрема такому, як "Татарин плюндрує, як в себе, кочує"; в поемі Семена Дівовича (ХVІІІ ст.) "Розмова Великоросії з Малоросією" та інших.
Особливою сторінкою в літературах наших народів постають події середини ХVІІ ст., коли досягла свого апогею національно-визвольна боротьба українського народу на чолі з Б. Хмельницьким за незалежність України. Картини тієї епохальної спільної боротьби українського і кримськотатарського народів проти польської шляхти знайшли широке висвітлення не тільки в історії, а й у літературах наших народів. Ще в середині ХVІІ ст. кримськотатарський поет Джанмухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні події, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему "Тугайбей". Інший кримськотатарський автор того ж періоду - Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему "Сефернаме" ("Поема про похід"). Ці твори в уривках дійшли до наших днів. Вони першими в історії літератур наших народів показали героїку того періоду історії, створили образи величних постатей - Б. Хмельницького, І-Гірея ІІІ, перекопського полководця Тугайбея. Весь драматизм подій того часу знайшов відображення в романах сучасних українських письменників "Я - Богдан" П. Загребельного, "Мальви" Р. Іваничука та інших.
Певну роль у взаємопроникненні культур наших народів зіграло Кримське ханство. Це можна простежити в фольклорі, музиці і в писемних пам'ятках.
У зв'язку з цим можна з повною впевненістю сказати, що 80 відсотків тюркізмів (я б сказав кримтатаризмів, - Ю. К.) в українській мові - це результат українсько-кримськотатарських взаємин протягом тривалого історичного періоду. У "Словнику української мови" Б. Грінченка майже кожне десяте слово має тюркське походження. Якщо ж взяти приклади з фольклору, то побачимо, що в української пісні "Чорнії брови, карії очі" і кримськотатарської "Къара кер атым" однакова мелодія. Українська кобза і давньокримськотатарський къобуз мають не тільки лексичну спільність в своїх назвах, але і однакову історію.
Українсько-кримськотатарські культурні і літературні зв'язки набули подальшого розвитку в XIX ст. Кримськотатарська тематика чітко вимальовується у творчості Т. Шевченка, зокрема, в таких його творах, як "Гайдамаки", "У тієї Катерини" та інших.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. в українській літературі кримськотатарська тематика зазвучала зовсім іншими акордами. На всі 360 градусів міняється тональність, фарби стають більш яскравими, соковитими, шляхетними. Це насамперед стосується творчості великого новеліста М. Коцюбинського. Згадаємо його оповідання "Під мінаретами", "В путах шайтана", "На камені".
Кримськотатарська тематика червоною ниткою проходить і в творчості геніальної української поетеси Лесі Українки. Крим дійсно став другою колискою таланту української поетеси. Багато її творів, написаних на цій землі, навіяні кримськими враженнями і спогадами. Це і віршовані цикли "Кримські спогади" та "Кримські відгуки", поема "Іфігенія в Тавриді".
У першій третині XX ст. в суспільстві інтерес до кримськотатарської літератури зростає. У 1915 році І. Франко пише фундаментальну статтю "Кримський хан Газі Гірей. I дещо з його віршів". Вагомий внесок в становлення і розвиток українсько-кримськотатарських літературних зв'язків зробив академік А. Кримський. Він, вважаючи себе українцем, ніколи не забував про батьківщину своїх предків - Крим. Вчений перебував у постійному контакті з такими відомими діячами культури, як І. Гаспринський, Б. Чобан-заде, О. Акчокракли, А. Лятиф-заде, історик Я. Кемаль. А. Кримський був ініціатором створення "Короткої антології кримськотатарської поезії", видання якої стало явищем в історії кримськотатарської й української культур.
В 20 - 30-ті роки XX ст. було досягнуто непоганих результатів в освоєнні українсько-кримськотатарських літературних і культурних просторів. Так, у 1927 році в Харкові в грудневому номері журналу "Червоний шлях" Абдулла Лятиф-заде опублікував українською мовою статтю "Короткий огляд кримськотатарської літератури", яка містить загальну характеристику кримськотатарської літератури починаючи з ХІІІ століття.
Українська поезія, у тому числі і вірші Т. Шевченка, стала надбанням кримських татар лише в другій половині 30-х років. У 1939 р. уперше було перекладено кримськотатарською мовою "Заповіт" Т. Шевченка, за що перекладач Ш. Алядін був визнаний гідним ювілейної медалі Т. Шевченка в зв'язку з 125-річчям від дня народження Великого Кобзаря.
З початком масового повернення кримських татар наприкінці 80-х - на початку 90-х років на свою історичну Батьківщину почався новий виток у розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв'язків. Українські і кримськотатарські поети і перекладачі, такі, як А. Мойсієнко, Д. Кононенко, В. Гуменюк, Ш. Селім, А. Велієв, Ю. Теміркая і багато інших, з великим ентузіазмом узялися за художні переклади творів класиків і сучасних авторів.
Особлива роль у відродженні і розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв'язків належить сучасному українському поету-модерністу, перекладачу з тюркських мов М. Мірошниченку. Завдяки його таланту побачили світ в перекладах українською мовою твори багатьох кримськотатарських авторів, було здійснено видання двомовних книг Ю. Кандима "Сары ань - Жовта мить" (Київ, 1997), Ю. Теміркая "Ёл узериндеки ярыкъ - Світло над дорогою" (Київ, 2001), підготовлена до видання збірка поезій Ш. Алі "Мерджан данелери - Коралові камінці".
У період з 1999 р. у видавництві "Доля" побачили світ українською і кримськотатарською мовами знакові твори Т. Шевченка "Далекий і близький Шевченко" ("Узакъ ве якъын Шевченко"). А поема "Кавказ" була видана чотирма мовами (українською, кримськотатарською, російською й англійською). Вийшли також друком вибрані твори Лесі Українки в двох книгах - "Квітка на долоні вічності - Бакъийлик авучындаки чечек" і "Лісова пісня" - "Орман тюркюси" (2001). А навесні минулого року відбулася прем'єра вистави "Лісова пісня" у Кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі (режисер-постановник А. Сеїтаблаєв), що з успіхом йшла на підмостках театрів України, Туреччини, Румунії. Підготовлений до видання цикл кримських оповідань М. Коцюбинського. Почато роботу з укладання "Великого українсько-кримськотатарського словника".
Великий внесок у зміцнення українсько-кримськотатарських культурних і літературних зв'язків належить Всеукраїнському інформаційно-культурному центру (ВІКЦу) у м. Сімферополі.
З усього сказаного випливає висновок: історії українського і кримськотатарського народів тісно переплетені між собою. Відбулося кровозмішення цих двох великих народів, що належать до зовсім різних мовних груп. Хоч у них різні культури, державно-економічні уклади, але вони мають однакове світосприйняття - однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і однаково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 192; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!