Романтизм та його прояви в українській літературі. Реалізм як творчий метод і як основа формування літературного напряму у ХІХ-ХХ ст.
Визначальні риси романтизму: - заперечення раціоналізму доби Просвітництва; - ідеалізм у філософії; - вільна побудова творів; - апологія (захист) особистості; - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); - культ почуттів; - ліричні та ліро-епічні форми; - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.
Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».
Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.
Реалізм як художній метод і літературний напрям. Етапи розвитку реалізму.
|
|
|
Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857). Визначальні риси реалізму: - раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; - вільна побудова творів; - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.
|
|
|
Етапи розвитку реалізму Історія реалізму надзвичайно багата. Залежно від епохи змінювалося уявлення про нього. Тому існує кілька підходів до визначення початків реалізму. Одні літературознавці вважають, що елементи реалістичного письма наявні вже в давні часи в таких жанрах народної творчості, як легенда, дума, а також у літописах. Інші (і це твердження є загальноприйнятим) формування реалізму як художньої системи в європейських літературах пов'язують з епохою - Відродження. Його представники — Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Бокаччо, В. Шекспір — прославляли людину як центр світобудови, найдосконаліший витвір природи, прагнули розкрити її зовнішню і внутрішню красу. Для реалізму епохи Відродження характерні: масштабні образи, такі, як Дон-Кіхот, король Лір, Гамлет; поетизація глибоких людських почуттів («Ромео і Джульєтта»); відповідність дій характерам та обставинам; висока напруга конфліктів.
|
|
|
Наступний етап розвитку реалізму — просвітницький реалізм (XVIII століття), теоретиками якого були Д. Дідро у Франції та Г. Е. Лессінг у Німеччині. У творах Д. Дефо, П. Бомарше, Й.В. Гете виступає демократичний герой, сутність якого найяскравіше розкривається у суспільних та соціальних обставинах. Проте в зображенні реалістів-просвітителів вони, ці обставини, є не типовими, а умовними, експериментальними (згадаймо роман Д. Дефо «Робінзон Крузо»).
У XIX ст. виникає новий тип реалізму — критичний реалізм, що суттєво відрізняється і від ренесансного, і від просвітницького насамперед зображенням діалектики стосунків людини й середовища, характеру й соціальних обставин. Письменники глибоко аналізують внутрішній світ особистості, надаючи правдивому зображенню життя глибокого психологізму, який є художнім завоюванням епохи романтизму. Таким чином, у творах поглиблюється пізнання навколишньої дійсності, картина світу збагачується різноманітними відтінками. У XX ст. реалізм розвивається, збагачуючись новими художніми знахідками,— зростає увага письменників до підтексту, «потоку свідомості», епічної масштабності в зображенні найпомітніших подій у житті людства, різних форм умовності.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 247; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!