Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 42 страница
Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода – це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Моральну шкоду можна класифікувати за різними критеріями на певні види. Для цілей даного коментування найбільш важливим є її поділ на правомірну (не пов'язану із порушенням природних – та й юридичних – прав і свобод «потерпілого») і неправомірну (тобто спричинену саме таким порушенням). Останній різновид шкоди якраз і становить підставу для виникнення в людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а в суб'єкта, неправомірними діями якого спричинено таку шкоду, – обов'язку компенсувати її.
Компенсація моральної шкоди – це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносо-ціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані
336
на усунення або ж послаблен ня в неї негативних психічних станів І процесів, викликаних – внаслідок цього порушення – приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, в реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути і юридичного характеру). По-друге, реалізуватися цей обов'язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація може відбуватися не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
|
|
|
Право на компенсацію моральної шкоди – це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутися, в разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного
обов'язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи). Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини – це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на всяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, в цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.
|
|
|
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає ЇЇ гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим
337
22 3-172
Конституція України
Розділ //. Стаття 68
(хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим – принаймні у вітчизняній юридичній практиці – ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини – фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Даний припис тісно пов'язаний із прокоментованим положенням ч. 1 ст. 57 про гарантування кожному права знати свої права й обов'язки. Ця норма, не перетворюючи згадане право на обов'язок, все ж зобов'язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певні позбавлення, обмеження в разі порушення нею законів – незалежно від того, чи був відомий громадянину їхній зміст, чи ні.
|
|
|
Юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв'язку з цим є підстави вирізняти дві ситуації. З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі – як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими вже з дитинства), вона тим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З іншого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об'єктами природи – правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.
|
|
|
Отже, коментований припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян на здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов'язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов'язала»
338
себе таким обов'язком настільки, що заздалегідь оголосила нечинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені до відома населення.
У розглядуваному положенні йдеться про незнання законів. Чи можна звідси зробити висновок, що незнання інших нормативно-правових актів вже може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності? Безперечно, ні, але, знову ж таки, за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважатимуться чинними.
22-3-472
Розділ ///. Стаття 69
Розділ III Вибори. Референдум
Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через ви бори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії.
Коментована стаття закріплює форми безпосереднього волевиявлення народу.
Принцип народовладдя є важливою засадою основ конституційного ладу України. Положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ і що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, є вихідними для характеристики України як демократичної, правової держави.
Існують дві основні форми народовладдя в Україні: безпосередня (пряма) реалізація влади народом і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Безпосередня реалізація влади народом є вищим проявом народовладдя , яке означає належність усієї державної влади народу, вільну реалізацію ним цієї влади відповідно з його суверенною волею і корінними інтересами, визнання народу як верховного носія державної влади. Конституція України проголошує і закріплює єдиним джерелом влади народ України і визнає за ним повноту верховної влади, визначає механізм її реалізації, де провідне місце посідає безпосереднє волевиявлення народу, а вищим його правом є вибори і референдум.
Право народу на безпосереднє виявлення своєї волі, особливо щодо формування органів державної влади, є природним пра-
340
воМ. Згідно з ч. 1 ст. 21 Загальної декларації прав людини кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Конституція України, виходячи із міжнародно-правових стандартів прав людини, закріплює, що здійснення влади народом є народним волевиявленням, яке стосується різних сторін життєдіяльності народу, кожного громадянина.
Існують такі форми безпосереднього вираження волі народу: вибори, референдуми, всенародні обговорення законопроектів, мітинги, демонстрації. Одні з них мають імперативний характер і не потребують санкції органів державної влади, інші – мають консультативний характер. Але, незалежно від юридичної природи різних інститутів прямого волевиявлення, їх вплив на механізм прийняття державних рішень є досить значним, оскільки в них виражена воля народу. Особливість імперативних форм безпосереднього волевиявлення народу полягає в тому, що прийняте народом рішення є остаточним, обов'язковим і ніякому затвердженню державними органами або органами місцевого самоврядування не підлягає, а тільки може офіційно ними проголошуватися як таке, що відбулося, як прийняте. Імперативними формами безпосередньої демократії України є імперативний референдум та вибори депутатів і виборних посадових осіб населенням.
Специфіка консультативних форм безпосередньої демократії полягає в тому, що за їх допомогою воля українського народу (населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці) відображається в рішенні відповідного державного органу або органу державного самоврядування, тобто стає основою такого рішення, хоча орган самостійно формулює остаточний текст свого акта. Проте він не може при цьому змінити, спростувати, перекрутити волю народу (населення). Консультативними формами волевиявлення є консультативні референдуми, народні обговорення, ініціативи, в тому числі правотворчі обговорення, петиції.
У коментованій статті не наводиться вичерпного переліку форм безпосередньої демократії, через які здійснюється волевиявлення народу, а закріплюються лише його пріоритетні форми: вибори і референдум. Разом з цим наголошується на тому, що це волевиявлення може проявитися і через інші форми безпосередньої демократії. Народне волевиявлення здійснюється в чітко визначених у Конституції та законах України таких формах, як
341
Конституція Україна
Розділ Ш. Стаття 69
вибори, референдуми, мітинги, мирні збори, походи тадемонст рації, петиції, звернення, місцеві ініціативи, обговорення закс нопроектів, інших актів тошо.
Найважливішим з них є вибори до Верховної Ради Україні Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори сільським селищних та міських рад та їх голів, Президента України.
Характерними рисами безпосередньої демократії є: прям волевиявлення громадян, єдність волі і суб'єкта ЇЇ вираження безпосередня участь громадян у прийнятті рішень, реалізації вла ди від їх імені. Найбільш яскраво ці риси проявляються в інсти- туціях виборів і референдумів.
Вибори мають своє функціональне призначення. їх роль яі форми безпосереднього волевиявлення волі народу, населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці проявляється в України на сучасному етапі у такому: вибори – основоположний принцип конституційного ладу України і забезпечення стабільності цього ладу; вибори – це інститут прямої демократії, вище безпосереднє вираження народом своєї влади; вибори – це акт вручення народом своїм представникам (Президенту України, народним депутатам України, депутатам місцевих рад, посадовим особам) права на реалізацію своєї влади; вибори – це демократичний спосіб формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також обрання посадових осіб, легітимний засіб формування системи влади, її конституювання; вибори – це одна із ефективних форм участі громадян в управлінні державними справами.
Крім легітимації державної влади, вибори виконують функцію виявлення інтересів народу, населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць, оцінки політичного стану в країні. Вони забезпечують легітимність усій структури органів державної влади. Через них громадяни впливають на формування органів державної влади і тим самим реалізують своє право на участь в управлінні державними справами. Через вибори виявляється воля більшості народу, на основі якої може бути створена демократична влада. Через боротьбу на виборах досягаються стабільність і порядок у суспільному житті. Громадянське суспільство, яке базується на плюралізмі думок та інтересів людей, не в змозі забезпечити добровільну законослухняність громадян, уникнути гострих соціальних конфліктів, якщо органи держав-342
ної влади та органи місцевого самоврядування не будуть створені на справедливій виборчій основі з участю самих громадян. Тому така форма народного волевиявлення, як вибори, має істотне значення і в аспекті забезпечення стабільності конституційного
уУкРаїни-Вибори – обов'язковий атрибут реального народовладдя.
Вони політично і юридично забезпечують активну участь громадян України в управлінні державою. Інститут виборів залежно від конкретного співвідношення політичних і соціально-класових сил у державі, політичного режиму, рівня політичної культури і стану демократичних традицій у суспільстві виконують і роль інструменту боротьби за владу. Але в будь-якому випадку або в більшості випадків вибори є виразом демократизму в державі і суспільстві, оскільки за їх допомогою легітимно формуються представницькі органи державної влади і органи місцевого самоврядування.
Без виборів неможливо уявити демократію в країні як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні. За сучасних умов саме вибори стають основою будь-якої демократичної політичної системи, забезпечують представництво інтересів різних верств, груп, прошарків населення в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Вибори забезпечують передачу влади від одних представників народу іншим за підсумками несфальсифікованого народного волевиявлення шляхом таємного голосування виборців. Вибори повинні бути справедливими. Такими вони можуть бути визнані лише тоді, коли вони проводяться на основі додержання демократичних принципів виборчого права – загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні. Справедливість виборів забезпечує легітимність одержаних У ході голосування результатів виборів. Легітимні вибори забезпечують громадянам реальний вибір. Тому вони повинні проводитися на основі політичної та ідеологічної багатоманітності при додержанні права на свободу думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань. Вибори, проведені на законних засадах, дають можливість громадянам на свій розсуд зробити усвідомлений і неупе-реджений вибір між різними кандидатами, політичними партіями, їх об'єднаннями тощо.
Вибори і виборчі системи в світі поділяються на декілька видів залежно від органів, в які проводяться вибори, від суб'єктів
343
Конституція України
Розділ ///. Стаття 69
виборів, часуі порядку їх проведення, механізму підбиття підсумків виборів. За часом проведення вибори в Україні можуть бути черговими, позачерговими, повторними, замість депутатів, які вибули. За виборами у відповідні органи розрізняються вибори до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, вибори Президента України. Відповідно за суб'єктами пасивного виборчого права вибори поділяються на вибори народних депутатів України до Верховної Ради України, вибори Президента України, вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів міських, сільських і селищних рад та голів цих рад. Сьогодні в світі найбільш поширеними є такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна та змішана. Виборча система у вузькому розумінні – це певний, встановлений законом спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців.
Мажоритарна система базується на такому принципі: обраним вважається кандидат, який одержав установлену більшість голосів виборців по виборчому округу, по якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів). Ця система застосовується як в одномандатних, так і в багатомандатних округах. Мажоритарна система має декілька різновидів – абсолютна, відносна або кваліфікована більшість. Найбільш поширеною є мажоритарна система відносної більшості, за якою переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент.
Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за яким розподіл між партіями, що висунули своїх кандидатів у депутати до загальнонаціонального представницького органу, здійснюється відповідно до кількості одержаних ними голосів. Ця система передбачає утворення певної кількості багатомандатних виборчих округів або одного виборчого багатомандатного округу, яким є територія всієї країни. Вона забезпечує представництво політичних партій у виборних органах відповідно до рейтингу їх популярності серед виборців.
Змішана виборча система заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем у різних варіантах їх комбінування. Вона дає можливість одночасно використати переваги кожної з обох виборчих систем. В Україні застосовуються різні 344
виборчі системи: при виборах Президента України та на місцевих виборах – мажоритарна, при виборах народних депутатів Украї-ни – змішана.
Референдум – голосування всього народу або населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці з питань загальнодержавного або місцевого значення. Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», прийнятий 3 липня 1991 p., визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Голосування на референдумі є таємним за допомогою бюлетеня, в якому сформульовані питання і варіанти голосування – «за» і «проти», або «так» чи «ні». Громадянин залишає варіант, який він підтримує, викреслюючи інший. При проведенні референдуму діють загальні принципи виборчого права. Кожний учасник референдуму має один голос і голосує особисто. На референдум можуть виноситися не будь-які питання. Так, не допускається референдум щодо законопроектів з питань податків, бюджету, амністії.
В Україні є такі види референдумів: всеукраїнський, референдум Автономної Республіки Крим, місцевий референдум. За предметом референдумів вони поділяються на конституційні, законодавчі, міжнародно-правові, адміністративні; за юридичною силою – на імперативні і консультативні; за суб'єктами, яким належать ініціативи щодо призначення і проведення референдуму, – за народною ініціативою, президентською ініціативою, парламентською ініціативою; за способом проведення – на обов'язкові і факультативні; за часом проведення – на дозаконо-давчі і післязаконодавчі. Конституційним визнається референдум, на якому розглядаються питання, пов'язані з прийняттям і зміною Основного Закону. Обов'язковим визнається референдум, який проводиться згідно зі встановленими законом умовами, недодержання яких означає прийняття нелегітимного рішення. Умови призначення такого референдуму визначаються у більшості випадків Конституцією або спеціальним законом. Факультативні референдуми на відміну від обов'язкових проводяться з тих питань, які вважають за необхідне винести на народне голосування державні органи або самі громадяни, в той час як обов'язкові референдуми проводяться в чітко визначених законом випадках.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 94; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!