З історії української фінансової думки
Сто років тому академік І.І. Янжул (1846–1914) писав, оцінюючи стан фінансової науки в Російській імперії: "Майже до останнього часу вона показувала мале число оригінальних праць, особливо з теорії, і в більшості творів повторяла лише іноземні зразки у формі перекладів чи компіляцій. Винятки досить рідкі". І далі: "Нечисленні російські праці фінансового змісту, що вийшли в світ за першу половину XIX cm . і скільки–небудь заслуговують на увагу, або трактують переважно практичні питання..., або спрямовані на теми історичного змісту. Взагалі, історія фінансів у нас розроблена набагато повніше і краще, ніж теорія". Як доказ, І.І. Янжул наводив оригінальні праці десяти вітчизняних авторів у галузі історії фінансів.
У перші роки радянської влади професор Київського комерційного інституту М.І. Мітіліно підкреслював особливе значення історико–фінансових досліджень: "Щоброзуміти сучасне, треба знати минуле. Щоб розуміти сучасну організацію господарства публічних об'єднань, треба знати той шлях історичного розвитку, що пройшли вони. Через те й повинна бути особлива галузь фінансової науки – історія фінансового господарства".
Звичайно, йдеться не про те, що в минулому, як у розкритій книзі, можна відшукати прямі відповіді на сьогоднішні питання. У минулому створюються передумови майбутнього, закладаються його генетичні основи та з'являються проблеми, які не тільки дають про себе знати в сучасності, а й можуть дещо пояснити в ній. Для прикладу наведемо оцінку фінансової політики одного з міністрів фінансів царської Росії 80–х років XIX ст. І.А. Вишнеградського з книги відомого історика російських фінансів, автора першого університетського курсу з цієї проблеми В.Т. Судейкіна: "Збільшення виробничої та купівельної сили народу в розрахунок не було прийняте. Між тим, фінансова наука, а також уся історія економічного життя Росії доводять, що у відсутності споживача лежить вузол питання". Актуальність цього положення для сучасності не потребує доказів, хоч воно було висловлене понад сто років тому.
|
|
|
Одне з важливих і складних питань дослідження будь–якої економічної науки – періодизація історії її розвитку. Зрозуміло, що існує множинність можливих різних підходів до вирішення цього питання. Один з них обґрунтований основоположниками марксизму.
Критеріями періодизації світової історії економічної думки тут слугують зміна суспільно–економічних формацій, поява нових класових напрямів думки,«а всередині них – зміна теорій та шкіл. При такому підході абсолютизується класова боротьба в суспільстві, залежно від якої виділяються ті чи інші етапи в розвитку фінансової думки, аналізується її зміст.
|
|
|
Така однобічність потребує розробки інших підходів. З точки зору автора статті, плідною є ідея "вписати" розвиток фінансової думки в Україні в три геополітично–цивілізовані цикли, запропоновані професором Львівського університету С.М. Злупком. Перший цикл охоплює період від найдавніших часів до зруйнування давньоукраїнської держави – Київської Русі татаро–монголами. Другий можна датувати серединою XIV–XVII ст., третій – це час із середини XVII ст. до 1991 р. З проголошенням України незалежною державою започатковано четвертий геополітично–цивілізований цикл розвитку її економіки, що має ґрунтуватися на досвіді трьох попередніх. Оскільки всі цикли досить тривалі за часом, то в межах кожного з них необхідно додатково виділити певні етапи розвитку, що дасть можливість глибше розкрити історію фінансової думки.
У літературі давно існує теза про тісний зв'язок фінансової науки та політичної економії (економічної теорії). "Взагалі фінансова наука складалася під сильним впливом напрямів, які мали місце в політичній економії, – писав І.Х. Озеров. – Щодо методу фінансової науки, то до неї застосовані і дедукція, і індукція. На її методологію чинять вплив течії політичної економії: так, дедуктивний метод, застосований Д. Рікардо до останньої, був перенесений ним і в фінансову науку, а історична школа, що виступила з індукцією, постаралась розповсюдити її й на вивчення фінансів".
|
|
|
На основі різних спрямувань виникали самостійні фінансові школи, представниками яких були провідні прихильники того чи іншого напряму в політичній економії. Звідси випливає наукова традиція розглядати історичний розвиток фінансової науки в нерозривному зв'язку з основними спрямуваннями економічної теорії. Зрозуміло, що такий принцип підходу до висвітлення історії фінансової науки взагалі повною мірою відноситься і до аналізу української фінансової думки. Проблема полягає у тому, щоб виявити школи та течії економічної теорії, їх специфіку щодо України, а потім співвіднести їх з відповідними школами фінансової науки.
На початку XX ст. відомий український історик–еко–номіст, професор Харківського університету В.Ф. Левитсь–кий (1854–1939) виділив п'ять основних економічних шкіл: 1) класичну; 2) історичну; 3) наукового соціалізму; 4) соціальних політиків; 5) економістів–методологів. "Вивчення історії політичної економії показує нам, – вважав учений, – що все надбання сучасної політичної економії складається з елементів знань, внесених у науку окремими економічними школами".
|
|
|
На відміну від провідних країн Заходу, для України, як і для Росії, ще в останній третині XIX ст. головною була проблема капіталістичного розвитку в умовах напівкріпацької самодержавної імперії. Це значною мірою пояснює той факт, що економічна (а також і фінансова) думка в Україні продовжувала розвиватися переважно на базі класичної школи та її пізніших відгалужень. Вона була представлена великим загоном учених, насамперед – викладачами Київського, Харківського, Новоросійського університетів та інших вищих навчальних закладів (М.Х. Ьунге, М.1. Зібер, А.Я. Антонович, Г.М. Цехановецький, К.К. Гаттенбергер, М. Коссовський, М.М. Вольський та багато ін.). Вони продовжували традиції, закладені в середині XIX ст. Д.П. Журавським, Т.Ф. Степано–вим, І.В. Вернадським та іншими українськими представниками класичної політичної економії. Як і на Заході, в Україні фінансова думка була теоретизована саме класичною економічною теорією.
Історико–фінансова наука має три етапи: зародження, становлення і подальшого розвитку, який супроводиться змінами поглядів, концепцій, теорій. Переважну частину проблем перших двох етапів можна успішне вирішити за аналогією з подібними проблемами розвитку інших економічних наук.
Вирішального значення набуває факт відносно пізнього усамостійнення фінансів і їх історії як науки та взаємозв'язок із суміжними дисциплінами, що формувалися приблизно одночасно. Наприкінці XIX ст. І.І.Янжул писав: "Фінансова наука до цього часу в багатьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знань і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії".
Зародження перших теоретичних розробок у Західній Європі в XV–XVI ст. започаткувало фінансову науку як самостійну галузь науки взагалі. Та історія фінансової думки сягає сивої давнини, коли ця категорія протягом багатьох століть ще не набула самостійної форми. Тому перед дослідниками перших двох етапів розвитку фінансової думки постає завдання виділити у спільних для всіх наук джерелах матеріали та аспекти, що стосуються саме фінансових питань. Різноманітні пам'ятки першого геополітично–цивілізованого періоду розвитку України стосуються не лише історії, філософії, управління тощо, а й першого та другого етапів розвитку української фінансової думки.
У цьому періоді вона має яскраво виражений прикладний, практичний характер. У середньовіччі вона існує на рівні мистецтва (тобто сформульованих правил, настанов, порад тощо з господарювання), загальних положень про фінансову мораль. Яскраве уявлення про неї дає визначна пам'ятка української думки ХІ–ХШ ст. "Руська Правда".
Формування фінансової науки та її подальший розвиток в Україні припадають на другий геополітично–цивілізований цикл. У цей період виникає вища школа (заснування Києво–Могилянської академії, Львівського університету, Острозької академії, братських шкіл), де розвивалася фінансова думка. За своїм змістом вона найтісніше пов'язана з меркантилізмом як теоретичним уявленням і економічною політикою епохи первісного нагромадження капіталу.
Історія фінансів та фінансової думки як особливої сфери дослідження виникла набагато пізніше порівняно з фінансовою теорією. Вона припадає на першу половину XIX ст., хоча певні екскурси в історію фінансів інколи трапляються й раніше. У другій половині XIX ст. і особливо на початку XX ст. відбувався досить інтенсивний розвиток історико–фінансо–вої науки як особливої галузі суспільного знання. В Україні він проходив одночасно з подібним процесом у країнах Західної Європи. При цьому українська фінансова думка, формально не відокремившись від російської, перебувала під значним впливом західноєвропейської.
У Російській імперії перші твори в галузі історії політичної економії та фінансів належать нашому видатному співвітчизникові професору Михайлові Андрійовичу Балу–дянському (1769–1847). Уродженець Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету (1819–1821), М.А. Балу–дянський протягом тривалого часу вдало поєднував академічну та державну діяльність. У 1806–1808 pp. вчений опублікував у "Статистическом журнале", що його видавав академік К. Герман, нариси історії економічних вчень (меркантилістів, фізіократів, А. Сміта), які високо оцінені і тодішніми, і сучасними науковцями. Серед інших численних творів Балудянського – як невеликі спеціальні доповіді та записки, так і солідні багатотомні праці, що подавалися до офіційних установ із метою консультації. Однак усе це здобутки творчості вченого, а не канцеляриста, як було зазвичай. Тому, за словами професора Харківського університету A.M. Фатеева, "Балудянсъкий відкриває шлях запрошення теоре–тиків–спеціалістів до управління та законодавства" .
Архівні матеріали та дослідження ХІХ–ХХ ст. свідчать про вирішальну роль М.А. Балудянського в розробці планів реформування фінансів 1810 р. (відомий як "План фінансів на 1810 рік" М.М. Сперанського), організації фінансів (1812–1816), реформи державних селян П.Д. Кисельова (1838–1841), грошової реформи Є. Канкріна (1839–1843). Зокрема, професор А.М.Фатєєв, розкриваючи історію розробки плану реформи російських фінансів 1810 p., пише: "Після перегляду записка Балудянського послужила реформатору (М.М.Сперанському – Авт.) теоретичною, вченою канвою, по якій ним був вишитий візерунок докорінного перетворювального плану російських фінансів".
В економічній літературі давно визнано, що деякі твори М.А. Балудянського мають значну історико–теоретичну цінність. Так, у процесі підготовки записки про реформу фінансів Російської імперії учений написав великий твір, присвячений історії фінансів держави за 1700–1812 pp., з додатком таблиць доходів і видатків. М.А. Балудянський так писав міністру фінансів Гур'єву про свою діяльність: "Можу позитивно сказати, що протягом трьох років день і ніч весь час мій був присвячений виконанню такої роботи. Здобутком зазначених праць моїх була, по–перше, записка, піднесена Вами імператору в 1814 році, з викладом нового фінансового плану, який цілком удостоївся найвищого схвалення. Після того я подав Вам проекти утворення кредитних установ, банків... Не говорячи вже про згадані глибокі та досить складні праці, які я виконав за бажанням Вашим і за довірою Вашою до мене, підготував чимало різних проектів з предмета обігу паперових грошей в прикордонних місцях імперії, з податків, позик і взагалі питань, які зобов'язували уряд до їх вирішення".
У нарисі історії економічних вчень, вміщеному в першому томі підручника з політичної економії (1844), професор Харківського університету Т.Ф. Степанов (1795–1847) дуже високо оцінив праці М.І. Тургенева "Опыт теории налогов" та М.Ф. Орлова "Государственный кредит'". Правильність цієї оцінки згодом (друга половина XIX ст.) була підтверджена зарубіжними авторами історіографічних нарисів світової фінансової науки (Л. Косса, Д. Інгрем та ін.).
У 1852 р. вийшла праця "Теория кредита" видатного українського вченого та державного діяча, професора Київського університету Миколи Христіановича Бунге (1823–1895). У ній поряд з оригінальною розробкою теорії кредиту подано всебічний аналіз історії та окремих видів кредитних відносин, запровадження яких мало важливе значення для розвитку ринкової економіки в країні. М.І. Туган–Барановський вважав: "Головна заслуга Бунге як ученого –розробка теорії кредиту та грошового обігу".
Серед праць інших відомих українських учених другої половини XIX ст. відзначимо насамперед роботи професора Харківського університету М.М. Алексєєнка (1847–1917) "Развитие учения о налоге у экономистов А. Смита, Ж.–Б. Сея, Д. Рикардо, С. Сисмонди и Дж.Ст. Милля" (1870), "Очерк нарастания государственного долга в Англии и Франции" (1872), "Действующее законодательство о прямых налогах" (1879), професора Новоросійського (Одеського) університету I.I. Патлаєвського (1839–1883) "Денежный рынок в России с 1700 по 1762 год" (1868), "Теория денежного обращения Д. Рикардо и его последователей" (1871), "О подоходном налоге" (1877), професорів Київського університету В.А. Незаби–товського (1824–1883) "О податной системе в Московском государстве со времени установления единодержавия до введения подушного оклада Петром Великим", "Очерк системы казенных доходов в России со времени императора Петра Великого до кончины императрицы Екатерины II (1882), М.М. Цитовича (1861 – 1918) "Местные расходы Пруссии в связи с теорией местных расходов" (1898).
Наприкінці XIX –початку XX ст. з'явилися праці, присвячені реформаторській діяльності М.Х. Бунге в царині фінансів. Серед них – монографії В.Т. Судейкіна, П.Л. Кованька, М.І. Туган–Барановського, статті в "Энциклопедическом словаре" Ф.А. Брокгауза та LA. Єфрона. До речі, працю П.Л. Кованька юридичний факультет Київського університету нагородив золотою медаллю та премією імеш М.Х.Бунге. У подальшому предметом спеціального дослідження стала реформаторська діяльність СЮ. Вітте (праці П.П. Мігуліна та ін.).
У цих дослідженнях, зокрема, виявлено корінний перелом у поглядах вітчизняних учених і діячів на митну політику та роль держави в економічному житті. З другої половини 60–х років XIX ст. пануючі раніше ідеї вільної торгівлі та вільного підприємництва, в яких вбачали запоруку суспільного добробуту й економічного зростання, поступилися місцем ідеям захисту протекціоністської політики та необхідності активної ролі держави в економіці.
Загальна оцінка реформаторської діяльності трьох названих міністрів фінансів царської Росії зводилася до констатації її спадкоємності та до того, що фінансова система Росії була приведена у відповідність до нової реальності, яку започаткувала ліквідація кріпацтва та інші реформи після 1861 р.
У роки останньої третини XIX та в першому двадцятиріччі XX ст. зроблено серйозні спроби проаналізувати в історичному аспекті митну та податкову політику російського уряду (К. Ладиженський, П.І. Фомін, М.М. Соболев та ін.), формування фінансово–кредитної системи, розвиток сільськогосподарського кредиту тощо. Цінними є історичні огляди розвитку різних галузей народного господарства країни, в яких учені (В.М. Ландо, М.Ю. Цехановський, С. Франкфурт та ін.) розглядали місце, роль, проблеми тієї чи іншої галузі в економічному та фінансовому житті України.
У виданні товариства ім. О. Чупрова "Вопросы финансовой реформы России" (1915) комісія українських учених з реформи фінансової системи (В.Я. Желєзнов, М.М.Соболев, С.Б. Веселовський, І. Поплавський) обґрунтовує необхідність перебудови російської фінансової системи, спираючись не лише на теоретичний, а й на історичний аналіз, узагальнення досвіду Російської імперії та деяких зарубіжних країн. Комісія дійшла висновку про необхідність реформування російських фінансів відповідно до загальних тенденцій еволюції фінансів тогочасних зарубіжних держав в умовах їх поступової демократизації.
Неважко помітити хронологічну та тематичну "розкиданість" наукових досліджень учених, яка зумовлена насамперед їх власними науковими інтересами і запитами практики. Принципово важливим є те, що ці дослідження сформували кістяк історико–фінансової науки в Україні.
Таким чином, в умовах третього геополітично–цивілізова–ного циклу в Україні тривав розвиток теорії та історії фінансів, хоча протягом тривалого часу країна була позбавлена державності. Осередками наукових досліджень у галузі фінансів стали насамперед університети (Львівський, Харківський, Київський, Одеський, Чернівецький). Академік 1.1. Янжул підкреслював, що в роки останньої третини XIX ст. в основу багатьох праць вітчизняних учених з історії російських фінансів, на відміну від попередніх періодів, покладено першоджерела й архівні матеріали. Він також звернув увагу на оригінальні праці багатьох вітчизняних економістів з теорії фінансів: "Праці В.П. Безобразова про актові податки та класифікацію державних доходів, І.І. Кауфмана про кредит і банки, М.Х. Бунге з питань про кредит, професорів М.М. Цитовича і В.О. Лебедева про місцеві витрати та податки, М.М. Алексєєнка й А.О. Ісаєва про кредит і податки, І.Х. Озерова про подоходні податки та деякі інші являють собою більш–менш цінні внески до загальної теорії фінансової науки". Янжул відзначив, що наприкінці XIX ст. була нарешті заповнена значна прогалина у вітчизняній фінансовій літературі – з'явилися підручники з цієї науки. Серед них належне місце зайняв і "Курс финансового права" (Одеса, 1885) професора І.І. Патлаєвського з біографічним нарисом автора, написаним його учнем В.Н. Палаузовим.
В інших джерелах поряд з названими російськими та українськими вченими слід назвати також праці професорів–фінансистів Харківського університету П.П. Мігуліна, О.М. Анциферова, М.М. Соболева, Київського університету – батька та сина М.П. і Л.М.Яснопольських, Київського комерційного інституту – М.І. Мітіліно, П.Л. Кованька, Новоросійського (Одеського) університету – II. Патлаєвського та ін. Зокрема, П.П. Мігулін є автором ґрунтовних істооико–критичних досліджень з питань державного та іпотечного кредиту, банкової політики, розвитку фінансів царської Росії протягом трьохсот років. Історико–фінансові дослідження українських учених свідчать про їх значний внесок у розвиток фінансової науки кінця XIX – початку XX ст.
Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 276; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!