Стан дослідження та історія проблеми
Уточнення предмета фінансової науки, з'ясування її взаємозв'язків та взаємовідносин з іншими економічними науками передбачає необхідність попереднього визначення структури економічних знань взагалі. Ключ для вирішення цього теоретико–методологічного питання дає класифікація економічних наук. Цим обумовлюється її пізнавальна цінність і практичне значення як засобу розвитку науки, вдосконалення наукової діяльності і навчального процесу. Класифікація наук – специфічна самостійна проблема філософії та наукознавства. Але разом з тим вона становить собою і внутрішню методологічну проблему кожної окремої науки. Філософські науки розроблюють найбільш загальні принципи класифікації, а різні економічні науки використовують їх відповідно до специфіки власного конкретного об'єкта та предмета вивчення. Зміни в об'єкті, що досліджується, спричинюють також зміни в науці і, відповідно, в класифікації.
Класифікація економічних наук невіддільна від процесів їх становлення та розвитку, постійно супроводить їх. Однак існує певна відмінність в осмисленні цих процесів залежно від етапів розвитку економічних наук, стану диференціації та інтеграції останніх.
Проблема класифікації економічних наук отримала своє первісне (скоріше практичне, ніж теоретичне) розв'язання у працях пізніх меркантилістів (І. Юсті, Й. Зонненфельс та ін.) і основоположника англійської класичної політичної економії А. Сміта. У XIX ст. ряд його послідовників ускладнили постановку та вирішення цієї проблеми. Так, у працях німецьких вчених–політекономів та фінансистів К. Pay, Ю. Содена, Л. Якоба та інших містилась постановка питання про класифікацію економічних наук і давалось її "тричленне" розв'язання, дещо відмінне від підходу меркантилістів та А. Сміта. Але лише наприкінці XIX – на початку XX ст. з'явилися праці, цілком присвячені методології даної проблеми. Відбулося також розділення теорії і історії питання, раніше злитих воєдино. Ряд вітчизняних вчених (Г.Ф. Симоненко, М.І. Туган–Барановський, В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий, М.О. Сірінов та ін.) і зарубіжних дослідників (Л. Косса, А. Онкен та ін.) у своїх працях значне місце відвели з'ясуванню історії класифікації економічних наук. Паралельно вчені–фінансисти (Л.В. Ходський, В.О. Лебедев, I.I. Янжул та ін.), досліджуючи історію фінансової науки, також розглядали питання класифікації економічних наук та її історії з метою краще з'ясувати предмет, місце та роль науки про фінанси в загальній дистемі наук.
|
|
|
Вчені XIX – початку XX ст. тісно пов'язували проблему класифікації (систематизації) науки зі школами політичної економії. Вважалося, що меркантилісти в своїх економічних дослідженнях не були теоретиками–систематиками, це практики, і тому меркантилізм – скоріше економічна політика, ніж економічна теорія. Меркантилісти розглядали політичну економію як мистецтво збагачення країни шляхом збільшення благородних металів. У фізіократів поряд з практикою з'являється і теорія. Школа фізіократів дала першу в хронологічному порядку систематику політичної економії. У представників класичної економічної теорії А. Сміта, Д. Рікардо та їх тогочасних прибічників теорія та практика йдуть паралельно. Але питання про класифікацію економічної науки було свідомо поставлене в порівняно пізніший час. Тривалий період (до 30–х років XIX ст.) не було чіткого розмежування ні теоретичних, ні практичних, ні історичних завдань політичної економії.
|
|
|
Таке схематичне зображення в цілому досить правильно схоплює канву подій, однак ігнорує ряд важливих моментів.
На три з них звернемо увагу.
По–перше, в окремих пізніх меркантилістів (І. Юсті, Й. Зонненфельс та ін.) вже не лише фактично виділені окремі економічні науки (в тому числі фінансова), а й зроблені перші спроби обґрунтування такого виділення.
|
|
|
По–друге, у зазначеній вище схемі не розкривається роль представників класичної політичної економії, насамперед А. Сміта і Д. Рікардо, в постановці і фактичному розв'язанні питання про різні економічні науки. Після А. Сміта, значення праць якого буде розкрито далі, видатний представник англійської класичної політекономії Давід Рікардо (1772–1823) заклав основи для розвитку конкретних економічних наук: грошового обігу, кредиту, оподаткування, світової економіки. Тим самим він надав сильного додаткового поштовху розробці питань класифікації економічних наук.
По–третє, не надається належного значення окремим положенням із праць В.Н. Сеніора, Ж.–Б.Сея, Дж.Ст. Мілля та інших представників класичної школи, в яких містяться важливі постановки для з'ясування питання про класифікацію економічних наук. Так, відомий англійський економіст В.Н. Сеніор у праці "Вступна лекція з політичної економії" (1827) запропонував поділ науки на чисту економію, що мала ознаки позитивної науки, і нормативне мистецтво господарювання. Чиста економія ґрунтувалася на кількох загальних твердженнях, що виникали із спостереження, а саме: кожний прагне до максимізації багатства при якомога менших витратах; кількість населення зростає швидше, ніж засоби харчування; машини дають можливість створювати додатковий продукт; норма прибутку в сільському господарстві спадає тощо. Тим самим В.Н. Сеніор фактично започаткував ту структуризацію економічної науки, яка лише наприкінці XIX ст. отримала глибоке обґрунтування.
|
|
|
Загальновідоме штучне протиставлення Дж.Ст. Міллем у книзі "Основи політичної економії" (1848) законів виробництва і законів розподілу. Однак мало звертають увагу (якщо взагалі це роблять) на те, що це протиставлення (або дуалізм законів) фактично означає відділення економічної теорії з її системою природних економічних законів від економічної політики як двох частин єдиної науки. Такий поділ був потрібний Міллю для того, щоб обгрунтувати необхідність соціальних реформ при збереженні конкуренції між асоціаціями і довести необхідність численних вилучень із правила laissez faire.
Класифікація Й.Зонненфельса. Навіть ще в останній третині XVIII ст. не було чіткої загальновизнаної диференціації економічних наук ні в наукових дослідженнях, ні у викладанні. Як дослідження, так і викладання фактично охоплювалися політичною економією, "розчиненою" в інших науках (політиці, юриспруденції, моральній філософії тощо). Разом з тим паралельно склалися два різних підходи до класифікації економічних наук.
Перший з них належав представникам дотеоретичної економічної системи – меркантилістам. Він знайшов своє обґрунтування та відбиття у поглядах ряду меркантилістів, зокрема відомого вченого, професора Віденського університету Йозе–фа Зонненфельса (1732–1817). Погляди цього знаного у Європі економіста викладені у його головній праці "Початкові основи поліції, торгової і фінансової науки". Вона витримала вісім видань (перше з'явилось у Відні в 1775/76 pp., восьме –там же в 1819/22 pp.; російський переклад – 1787 p.).
У Зонненфельса економічні науки відділені від усіх інших наук, у тому числі від політики. За визначенням вченого, політика – це особлива наука, "зібрання тих правил, під керівництвом яких зберігається зовнішня державна безпека". Економічні проблеми Й. Зонненфельс відніс до розряду трьох різних економічних наук – поліції, торгівлі та державних доходів (фінансів). Завдання кожної з них вчений визначив так: “Правилам, які слугують до обґрунтування та дотримання внутрішньої безпеки, навчає поліція або благочинність. Примноження промислів за допомогою вигідного обміну того, що виробляє земля і мистецтво, навчає наука про торгівлю. Наука, що належить до державних доходів, показує нарешті, чим саме вони всім вигідні, як повинні збиратися і управлятися”.
Разом з тим Й. Зонненфельс відверто підкреслював свою прихильність до так званої камералістики і писав щодо торгівлі та фінансів: "Обидві останні йменуються також зокрема науками Камеральними, виробляючи їх від Камер госуда–ревих, оскільки внесені туди справи звичайно через них управляються".
Австрійський вчений відбив також розуміння зв'язку, що склалося в другій половині XVIII ст., між трьома економічними науками і багатьма іншими природничими та суспільними науками того часу. Останні (розумування, мораль, природнича наука зі всіма їі частинами, математика, землеопис, історія, право, мови) Зонненфельс розглядав частково як “необхідне приготування” і частково як “полегшувальні засоби” для економічних наук.
Доречно звернути увагу на один і той же рік першого видання головної праці Й. Зонненфельса і знаменитої праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства народів". Однак економічне вчення і підходи до класифікації економічних наук цих вчених–економістів значно відрізнялися. Й. Зонненфельс був представником ще існуючого меркантилізму, проти якого А. Сміт вів непримиренну полеміку. Австрійський вчений надавав великого значення зовнішній торгівлі, максимальному збільшенню народонаселення як засобу забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки, зростання продуктивності праці та податкових надходжень при одночасному зменшенні податків на окремого виробника. В дусі меркантилізму Зонненфельс вимагав здійснення політики протекціонізму, введення захисних мит. Одночасно він вважав, що національне багатство визначається не лише благородними металами, а й усіма іншими цінностями. У поглядах на гроші Й. Зонненфельс дотримувався кількісної теорії грошей. Вчений виступав за відміну кріпацтва, за розподіл великих латифундій, пустирів і громадських пасовищ, вважаючи дрібне господарство продуктивнішим.
Таким чином, класифікація Й. Зонненфельса свідчить про початковий процес відособлення економічних наук від політики, про їх диференціацію. Однак зміст цих наук викладений з позицій меркантилізму, який, незважаючи на свою надзвичайно багату літературу, є скоріше системою економічної політики, ніж теоретичною або науковою системою політичної економії. До того ж сама класифікація ще носить на собі відбиття галузевого підходу до економічної науки.
Класифікація А. Сміта. Інший підхід до^класифікації економічних наук представлений у працях та викладацькій діяльності А. Сміта. В 1751 р. вчений (на 28 році життя) став професором Глазгівського університету, спочатку, протягом одного року, – логіки, а потім – моральної філософії. У викладанні А. Сміт дотримувався плану, прийнятого у свій час професором моральної філософії у тому ж Глазгівському університеті Гет–чесоном – його попередником по кафедрі і його вчителем. А. Сміт також поділив свій університетський курс моральної філософії на чотири основні частини: перша мала своїм предметом природну теологію, друга – етику у власному розумінні цього слова; пізніше він опрацював її і видав під назвою "Теорія моральних почуттів" (1759). Третя частина була присвячена природному праву, а четверта – практичним застосуванням права або, власне кажучи, політиці. Тут Сміт, за словами його учня Дюгала Стюарта, розглядав політичні установки, що стосувалися торгівлі, фінансів, церковних та військових установ.
Отже, шлях А. Сміта від "Теорії моральних почуттів" (1759) та "Лекцій по юриспруденції" (1763) до "Багатства народів" (1776) – це шлях від моральної філософії і природного права, що становило її частину, до самостійних економічних наук – політичної економії, теорії економічної політики, фінансів та управління.
Але згідно зі встановленою А. Смітом традицією, ще тривалий час викладання фінансових знань і управління в університетах входило до складу курсів з політичної економії.
У цих умовах А. Сміт двояко розумів завдання політичної економії. По–перше, це вивчення так званого природного порядку, природних, тобто об'єктивних, незалежних від волі, намірів та свідомості людей законів, що управляють економікою. По–друге, це розробка заходів економічної політики держави (уряду, государя). Обидва завдання підпорядковані благородній меті зростання народного добробуту. "Політична економія, що розглядається як галузь знання, яка необхідна державному діячу або законодавцю, – вважав А. Сміт, – ставить собі два різних завдання: по–перше, забезпечити народу великий доход або засоби існування, а точніше забезпечити йому можливість добувати собі їх; по–друге, доставляти державі або суспільству доход, достатній для суспільних потреб. Вона ставить собі мету збагатити як народ, так і государя". За сучасною термінологією, це, по суті, поділ економічної теорії на позитивну і нормативну , що став загальноприйнятим у XX ст.
У тісному зв'язку з таким підходом А. Сміт фактично розрізняє науку про фінанси і науку про управління економікою.
Архітектоніка праці А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) так відбиває ці поділи (розрізнення). Із п'яти книг "Багатства народів" три перші відведені позитивній теорії, четверта – полеміці з меркантилізмом та фізіократією і п'ята – доходам, витратам і функціям держави в режимі природної свободи (нормативній теорії, фінансам та управлінню).
Оцінки класифікації А. Сміта. Ставлення вчених XIX –початку XX ст. до смітівського поділу політичної економії на дві частини та фактичне виділення вченим фінансової науки і науки управління завжди було далеко неоднозначним. Таким же воно залишалось і в XX ст. Умовно можна виділити щонайменше п'ять таких підходів.
Перший підхід: багато вчених–економістів взагалі не помітили або не надали належного значення вищевказаним смітівським розрізненням. Наприклад, відомий англійський політеконом професор Кембриджського університету Джон Невіль Кейнс (батько відомого Джона Мейнарда Кейнса) в спеціальному розгляді питання про складові частини політичної економії і дискусію навколо гіих навіть не згадував внеску А. Сміта в аналіз цієї проблеми. До речі, це саме спостерігаємо і в сучасних численних підручниках "Економікс" при роз'яснені суті та відмінностей позитивної і нормативної економічної теорії. Правда, на відміну від XIX ст., це відбиває звичність (буденність) і загальноприйнятість положення Тіро дві органічні складові частини економічної теорії, але елемент історизму і первісних витоків поділу при цьому, на жаль, зникає.
Різновидністю першого підходу можна вважати також не строге слідування смітівському розрізненню багатьох його послідовників. Відомий історик економічних вчень професор Паризького університету А. Еспінас (1844–1922) наприкінці XIX ст. писав, що воно "не витримувалось у послідовників Ада–ма Сміта... Вони не надто строго турбувалися розрізняти теорію і практику, як робив їх вчитель, і економічна наука знову падає до емпіризму, з якого той намагався її підняти".
Другий підхід: досить критичне ставлення до позиції А. Сміта. Відомі німецькі вчені (К.Г. Pay, K.T. Еєберг та ін.) розглядали цю позицію під кутом зору її значення для становлення та розвитку фінансової науки. У другій половині XIX ст. вони вважали смітівське трактування перешкодою на шляху глибшого розвитку фінансової науки. Ця думка обґрунтовувалася тим, що Адам Сміт розглядав фінансову організацію виключно як частину народного господарства, а податковий устрій аналізував переважно з точки зору його економічних наслідків. На погляд німецьких вчених, у англійських, французьких та американських послідовників великого класика фінансова наука перетворювалася на несамостійну частину політичної економії, в якій вона і "розчинялася". "Для подальшого прогресу фінансової науки, – писав професор Ерлангенського університету К.Т. Ееберг, – необхідно було, по–перше, відділити її від надмірно тісного зв'язку з політичною економією, в який поставив її А. Сміт, і, по–друге, пристосувати Ті до поглядів, що змінювалися, на державу та її діяльність".
У дусі такого підходу наприкінці XIX ст. професор кафедри фінансового права Санкт–Петербурзького університету В.О. Лебедев (1833–1909) писав про вплив на розробку фінансової науки новітніх на той час поглядів на економічну роль держави та соціальні питання. Він зазначав, що прагнення викласти фінансову науку з врахуванням цих поглядів значною мірою вже здійснилось в останній третині XIX ст. в Німеччині. В інших країнах, на думку вченого, політична економія лише починає виходити за ті межі, які їй поставив А. Сміт. Нові погляди на державу та самоуправління мало ще утвердились. Тому і у вчення про фінанси не внесено тут майже нічого нового.
Третій підхід: критичне ставлення до позиції А.Сміта з марксистських позицій у поєднанні із загальною позитивною оцінкою економічної системи вченого. К. Маркс (1818–1883) вбачав у методології А. Сміта "цілком суперечливий спосіб уявлення", коли "один погляд більш–менш правильно виражає внутрішній зв'язок, а другий, – що виступає так само правомірним і без всякого внутрішнього зв'язку з ним, виражає зв'язок, який проявляється зовнішньо'11. Щодо послідовників А. Сміта, то вони, на думку Маркса, "можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях і незмінно розглядати А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи приєднуються вони до езотеричної чи екзотеричної частини його твору, чи ж, як це буває майже завжди, плутають ту і другу".
Але так звані безпосередньо–практичні форми господарювання ("поверхові", "зовнішні економічні форми", за термінологією К. Маркса) мають відносно самостійний характер руху і прямо визначають господарську діяльність. Відбувається це незалежно від того, чи взагалі з'ясований їх зв'язок із сутністю та внутрішнім змістом, чи ні. Для розуміння складної сукупності взаємодіючих явищ та процесів господарського життя необхідні спеціальні економічні знання, тобто особливі економічні науки, включаючи фінансову і управлінську. Господарський механізм суспільства з притаманними йому економічними, фінансовими, управлінськими відносинами – так само законний об'єкт вивчення політичної економії та інших економічних наук, як і проблеми власності, вартості, грошей тощо.
Тому марксове протиставлення дослідження "глибинних" і "поверхових" економічних форм, як відповідно – наукових і ненаукових, на нашу думку, безпідставне та хибне.
Разом з тим соід врахувати, що К. Маркс та його прихильники розглядають політичну економію А. Сміта як наукову в цілому і вважають її теоретичним джерелом свого економічного вчення.
Четвертий підхід: стримано–іронічне ставлення до позиції А. Сміта. Так, сучасний відомий історик економічної думки професор М. Блауг (Англія) вважає визначення завдань політичної економії А. Смітом (нормативна частина науки) таким, що "разюче не відповідає загальному тону "Багатства народів". Однак, за Смітом, навіть у режимі природної свободи за державою зберігається ряд важливих функцій. Характерно, що вчений чітко сформулював і глибоко проаналізував їх у книзі V "Про доходи государя або держави". Тому А. Сміта не можна вважати прихильником абсолютної, крайньої форми економічного лібералізму. А відтак "разюча невідповідність" позитивної і нормативної частин політичної економії в нього насправді виявляється не зовсім такою.
До того ж необхідно врахувати таке. Головний полемічний заряд "Багатства народів" А. Сміта спрямований проти меркантилізму, завдяки чому насамперед книга користувалася популярністю в сучасників. Одними з основних положень реально існуючого тоді навіть в Англії меркантилізму були протекціонізм у зовнішній торгівлі і принцип активного втручання держави в приватне економічне життя. Проти них насамперед спрямоване вістря красномовної критики А. Сміта. "Державний діяч, який намагався б давати приватним особам вказівки, як вони повинні використовувати свої капітали, – писав учений, – обтяжив би себе цілком зайвою турботою і також привласнив би собі владу, яку не можна без шкоди довіряти не лише будь–якій раді чи установі і яка ні в чиїх руках не виявилась би настільки небезпечною, як у руках людини настільки божевільної та самовпевненої, щоб уявити себе здатною використати цю владу". Подібні критичні випади містяться на багатьох сторінках "Багатства народів" А. Сміта.
Добре схопив суть проблеми видатний український вчений–економіст та державний діяч М.Х. Бунге (1823–1895). Він писав про значний вплив праць і частково викладацької діяльності А. Сміта та його прибічників на економічні перетворення, особливо першої половини XIX ст. Ці перетворення – в дусі вчення про свободу підприємництва – відзначалися особливим характером. А. Сміт не пропонував готового господарського та фінансового устрою; його мета – звільнити економіку від монополій та утисків. Тому реформи, що навіювались началами його теоретичної системи, потребували вивчення дійсності, усвідомлення суспільством необхідності реформ і строгої обачливості при їх здійсненні з боку самих реформаторів. (Додамо від себе: жодне із зазначених положень не втратило своєї актуальності в світлі нинішніх ринкових перетворень економіки постсоціалістичних країн.) Майже всі великі європейські країни можуть вказати на діячів, вихованих школою Сміта: Росія може назвати М.М. Сперанського і графа Гур'єва (до речі, міністра фінансів Росії); Німеччина – Л. Штейна, Франція – де Мольєна. Але ніде не був так підготовлений грунт для реформ у дусі вчення А. Сміта, як в Англії, яка висунула ряд чудових державних діячів–реформаторів.
Нарешті, підхід прихильників та шанувальників смітівських розрізнень. Згаданий уже А. Еспінас високо цінував позицію А. Сміта щодо розрізнення теоретичної та практичної частин політичної економії і неодноразово вдавався до власного трактування її. Вчений вважав омітівський поділ (розрізнення) чітким, послідовним та особливо важливим. Очевидно, А. Еспінас навіть дещо перебільшував його значення, коли писав, що завдяки цьому поділу А. Сміту цілком обґрунтовано приписують титул засновника політичної економії.
Професор Варшавського університету Г.Ф. Симоненко безумовно визнавав пріоритет А.міта в постановці та вирішенні питань класифікації економічної науки, його значний вплив на подальше їх розв'язання. Вчений ґрунтовно виклав це питання в історичному аспекті, із залученням значної літератури, за такою схемою: значення прикладних економічних наук у системі меркантилістів; відношення прикладних частин економічної науки до чистої частини її в системі фізіократів; праця А. Сміта як перше самостійне викладення законів чистої частини економічного вчення; постановка А. Смітом прикладних частин економічної науки в безпосередню залежність від законів чистої частини її; А. Сміт як батько не лише політичної економії, а й вчення про фінанси у зв'язку з вченням про управління; роз'єднання після А.Сміта прикладних частин економічної науки з чистою її частиною; полеміка та оцінки внеску А. Сміта у класифікацію економічних наук.
Оригінальним було пояснення Г. Симоненком причини включення А. Смітом та багатьма його послідовниками вчення про державні фінанси до складу політичної економії. Г. Си–моненко вважав, що це зумовлено неоднорідністю народного господарства. Останнє розпадається на дві дещо різні за своєю суттю частини. До складу народного господарства входить, по–перше, сукупність усіх приватних господарств, що знаходяться в межах певної держави, і, по–друге, особливе, окреме від них державне господарство, хоч воно й черпає свої доходи головним чином з доходів приватних господарств. Звідси, відповідно грецькій етимології слів "політична економія", під цією наукою слід би розуміти одночасно і вчення про закони, що управляють сукупністю приватних господарств, і вчення про державне господарство або фінанси. Тому в А. Сміта вчення про державні фінанси, або фінансова наука, не відокремлювалось від вчення про народне господарство взагалі, тобто політичної економії. Воно становило не більше, ніж частину останньої. В своїй відомій праці А. Сміт заклав перші основи і науки про народне господарство в тісному розумінні цього слова (тобто політичної економії), і науки про державне господарство або про фінанси, яка лише пізніше відокремились від першої і утворила окрему науку. Тому А. Сміта визнають одночасно батьком і політичної економії, і фінансової науки.
Оцінка внеску А. Сміта в науку про фінанси. В історії економічної та фінансової думки засобами порівняльного аналізу ґрунтовно розкрито вагомий внесок А. Сміта у фінансову науку, показані суттєві відмінності його фінансових поглядів на фоні меркантилізму і фізіократії. Особливу увагу з'ясуванню цих питань приділили російські та українські істо–рики–економісти (І.І. Янжул, В.О. Лебедев, В.Ф. Левитський, М.І. Туган–Барановський та ін.). Так, академік І.І. Янжул (1846–1914) підкреслював, що погляди А. Сміта на джерела багатства, а отже, і на фінансові питання, суттєво відрізняються від поглядів його попередників – меркантилістів та фізіократів – і "значно вище них". Зокрема, була подолана однобічність (а отже, і хибність) попередніх економічних вчень щодо джерел національного багатства. На думку А. Сміта, існує три джерела народного багатства – земля, праця і капітал. У відповідність із ними поставлені джерела фінансового господарства. "Таким чином, головна заслуга Сміта для нашої фінансової науки, – робив висновок 1.1. Янжул, – полягає в тому, що він розвинув економічну основу фінансової справи і проклав шлях до органічної обробки цієї галузі знання". І. Янжул визнавав, що в англійського класика фінансова наука ще не виділена із загальної системи політичної економії, відсутні самі терміни "фінанси" та "фінансове господарство". Але, влучно відмічав учений, з різних розділів праці А. Сміта "Багатство народів" неважко скласти загальну картину його фінансового вчення: всі джерела державних доходів змикаються в одне ціле, яке підпорядковується більш обширному цілому – народному господарству .
Заслугу А. Сміта вчені вбачали також у тому, що він розглядав податки в загальному зв'язку і встановив чотири знамениті правила (принципи) здорового оподаткування: 1) податки повинні відповідати доходам; 2) їх розміри, час, спосіб і місце платежу повинні бути точними і визначеними; 3) податок повинен стягуватися найбільш зручним для платника способом; 4) збір податків повинен обходитися державі якомога дешевше.
Надзвичайно благотворний вплив вчення А. Сміта на подальший розвиток фінансової науки вчені різних країн правильно вбачали у зміні ролі науки щодо практики. Виключне значення практики, яка цілком панувала доти у фінансовому господарстві, було порушене. А. Сміт навчив бачити в ній лише шлях, засіб для розробки та перевірки загальних принципів: наукові начала зробились законодавцями практики. Професор кафедри фінансового права Московського університету І.Х. Озеров (1869, рік смерті не встановлений) фактично цю саму оцінку висловив так. Своєю працею "Багатство народів" Адам Сміт відкрив нову епоху у фінансовій науці. До виникнення класичної політекономії навколишня дійсність чинила сильний вплив на зміст фінансової науки. Наприклад, домени, що довго відігравали значну роль у бюджетах, і у фінансової науки віднімали левову частку уваги. Фінансова наука часто лише описувала існуюче і давала рецепти на ті чи інші випадки.
"Класична школа політичної економії – А.Сміт і особливо Д.Рікардо –теоретизувала фінансову науку, – підкреслював І.Х. Озеров. – Вона вважала своєю місією відновити природний порядок шляхом знищення пут та перепон, які затримували економічне життя; звідси вчення про справедливі системи оподаткування".
Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!