II . ВИБОРЧЕ ПРАВО ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЙОГО ПОРУШЕННЯ.
УЧАСТЬ У ВИБОРАХ.
1. 1. Політичні свободи. Можливість здійснювати засадничі права людини, перш за все право на вільний розвиток особистості. До класичних політичних свобод, що зазначені у Загальній декларації прав людини й містяться в конституціях демократичних країн, належать: свобода об’єднань, свобода думки, свобода зборів, свобода волевиявлення (виборче право).
Г арантії прав особи . Законодавче закріплення системи рішень, що забезпечують умови реального здійснення прав людини, які визначають її правове становище в суспільстві. З розширенням зв’язків між державами та народами все сильніший вплив на гарантії прав і свобод людини мають міжнародні фактори. Права та свободи громадян у ХХ ст. вийшли за межі внутрішньої компетенції держав, стали предметом міжнародної турботи. Аналізуючи дотримання прав людини в будь-якому суспільстві, зауважимо, що немає і не може бути держав, які б ідеально гарантували та забезпечували права громадян.
Виборче законодавство. Норми конституції та інших нормативних актів, які регулюють виборчий процес. Виборче законодавство деталізує основні положення виборчої системи. У виборчому законодавстві відображенo порядок висунення кандидатів у депутати, вимоги до них, процедура голосування, можливості користування послугами засобів масової інформації (ЗМІ), порядок і джерела фінансування. Законодавство передбачає заборону використання нечесних та незаконних методів на виборах: підкупу, примусу, підтасовки голосів тощо. У виборчому законодавстві спеціально детально виписана процедура голосування. Законодавство про вибори передбачає певні обмеження, а також вимоги до кандидатів в депутати. Наявність розвинутого виборчого законодавства є однією з головних ознак демократичності держави, що забезпечує практичну можливість кожного громадянина реалізувати свої виборчі права. У кожній країні виборче законодавство має свої особливості. Що ж стосується конституційно-правової оцінки виборчих систем, то твердження про те, що вибір виборчої системи повинен бути здійснений у конституції є неоднозначним. Конституція сьогодні досить часто обходить стороною закріплення виборчої системи й містить лише найважливіші принципи демократичного виборчого процесу. У США, наприклад, всі питання пов’язані з виборами, регулюються законодавством штатів. У цілому, виборче законодавство країн Заходу є достатнтьо справедливим і забезпечує політичну конкурентність, так що у цих країнах не залишається майже ніяких можливостей для зловживань та приводів для суперечок щодо виборчого процесу. Загальна Декларація Прав Людини у ст. 21 передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні власною країною безпосередньо або з допомогою посередництва вільно обраних представників, що кожна людина має право рівного доступу до державної служби у власній країні, що підставою влади уряду повинна бути воля народу і що ця воля повинна знаходити своє виявлення в періодичних та дійсних виборах, які повинні проводитися за умов загального та рівного виборчого права шляхом таємного голосування або ж з допомогою інших рівнозначних форм, які мають забезпечувати свободу голосування. Надзвичайно важливе значення має роз’яснення, надане Комітетом ООН з прав людини у “Загальному коментарі до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права”, де зокрема констатується, що стаття 25 “Право брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути обраним, та право бути допущеним до державної служби на умовах рівності” фіксує фундаментальні права людини для демократичного уряду, що право кожного громадянина брати участь у веденні державних справ, голосувати та бути обраним є спорідненим, але не тотожним праву народів на самовизначення. Зафіксовано, що положення цієї статті націлені на захист прав індивідів брати участь у процесах, що у своїй сукупності іменуються державними справами. Також наголошується, що не повинно допускатися жодної різниця між громадянами у реалізації ними цих прав на основі їх раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, походження чи іншого. Серед міжнародних документів особливу роль щодо визначення демократичних стандартів проведення виборів має документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру, Конференції з Безпеки та Співробітництва у Європі. Він зафіксував колективне зобов’язання європейських держав щодо гарантування принципу визнання влади уряду волею народу шляхом реалізації наступних положень: вільні вибори проводяться з розумною періодичністю, як це встановлено законом; всі мандати, принаймні в одній палаті національного законодавчого органу, повинні бути об’єктом вільного змагання кандидатів у ході всенародних виборів; дорослим громадянам гарантується загальне та рівне виборче право; повинно бути забезпечене проведення голосування таємно або із застосуванням рівноцінної процедури вільного голосування, а також чесний підрахунок голосів та повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів; повинно враховуватися право громадян домагатися політичних або державних посад особисто або в ролі представників політичних партій чи організацій без дискримінації; повинно бути забезпечене право окремих осіб чи груп осіб створювати в умовах повної свободи свої політичні партії або інші політичні організації та надавати таким політичним партіям і організаціям необхідні юридичні гарантії, що дозволяють їм змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади; має бути забезпечене проведення політичних кампаній в атмосфері свободи та чесності, що їх гарантує закон та державна політика і в якій жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утримували би партії та кандидатів від вільного висловлення своїх поглядів і оцінок, а також не заважали би виборцям ознайомлюватися з ними та обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювань бути покараними; мають забезпечувати невстановлення будь-яких юридичних чи адміністративних бар’єрів для вільного доступу до засобів масової інформації на недискримінаційній основі для всіх політичних угруповань та окремих осіб, які бажають взяти участь у виборчому процесі; мають забезпечити право кандидатів, що отримали необхідну кількість голосів, яка визначена законом, належним чином обіймати посаду та мати змогу залишатися на ній до закінчення строку своїх повноважень або до їх припинення іншим чином, що регулюється законом у відповідності з демократичними парламентськими та конституційними процедурами. Попри всі недосконалості, характерні етапу трансформаційних перетворень, в Україні протягом 18 років незалежності створено найголовніше – цілісну систему виборчого законодавства України.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
М іжнародно-правові акти, що регулюють проведення виборів. Загальна декларація прав людини ООН 1948 р., у ст. 21 зазначає: “Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і несфальсифікованих виборах, які повинні проводитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування”. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. Стаття 25 Пакту проголошує, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (Протокол 1, 1952 р.), що містить таке положення: “Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення своєї думки під час вибору законодавчої влади”. Конвенція про політичні права жінок від 20.12.1952 р., яка містить положення щодо права жінок голосувати “на всіх виборах на рівних умовах з чоловіками, без будь-якої дискримінації”. Міжнародна конвенція щодо ліквідації всіх форм расової дискримінації від 25.12.1965 р., у статті 5 якої закріплено, що “держави-учасниці зобов’язуються заборонити та ліквідувати расову дискримінацію у всіх її формах і забезпечити рівність кожної людини перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, національного і етнічного походження, особливо стосовно здійснення таких прав: …політичних прав, зокрема права брати участь у виборах – голосувати і висувати свою кандидатуру на основі загального й рівного виборчого права.” Ці універсальні міжнародні стандарти носять загальний характер, вони разом з національними виборчими стандартами слугують важливою гарантією виборчих прав громадянина в кожній країні, яка визнає себе членом світового співтовариства. Дотримання вимог, сформульованих в зазначених міжнародно-правових документах є обов’язковим для того, щоб вибори були визнані легітимними.Одним з міжнародних документів, який регулює виборчий процес є Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях СНД. Проте задекларовані Конвенцією принципи мають неадекватне відображення, коли йдеться про механізми їх реалізації. Зокрема у ній не виписано таких стандартів щодо ведення виборчого процесу: 1) порядку реєстрації кандидатів, партій (виборчих блоків), зняття їх з реєстрації, 2) не врегульовано питання виборчої застави (наскільки легітимним є її застосування), 3) відсутні чіткі положення щодо гарантій доступу суб’єктів виборчої боротьби до засобів масової інформації (ЗМІ), 4) не визначено, якими можуть бути наслідки діяльності національних і міжнародних спостерігачів тощо. Міжнародні стандарти щодо організації та проведення виборів отримали відображення в Конституції України 1996 р., з прийняттям якої були закладені передумови для подальшого розвитку інститут виборів до сучасних вимог.
С истема виборчого законодавства України . Сукупність законів, які визначають порядок, принципи та періодичність проведення виборів в Україні. Цю систему складають п’ять груп законодавчих актів, за допомогою яких держава регулює виборчий процес: Конституція України, спеціальні Закони України (“Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента України”, “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, “Про Центральну виборчу комісію”), міжнародні правові акти, що регулюють проведення виборів, ратифіковані Україною, нормативно-правові акти конституційного законодавства України та галузеві нормативні акти, якими регулюються певні процедури виборчого процесу та інститути виборчого права, зокрема норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального, фінансового законодавства тощо. Розглядаючи окремі акти цієї системи, слід зазначити, що найвищу сходинку в ній займає Конституція України, яка закріплює засади конституційного ладу та принципи виборчого права України, визначає основи статусу окремих суб’єктів виборчого процесу, встановлює основи регламентації його найважливіших стадій (статті 5, 69-71, 76-77). Слід зазначити, що поряд з означеною системою законодавчих актів існують також відповідні рішення Конституційного Суду України, які також мають вплив на нормативне регулювання виборів народних депутатів України. Новелою організації і проведення виборів народних депутатів України у 2002 р. став Указ Президента України “Про забезпечення реалізації прав громадян, принципів демократичного суспільства, відкритості і прозорості у процесі підготовки та проведення виборів 2002 року”. Норми, що регулюють окремі питання організації та проведення виборів народних депутатів України, містяться і в таких законах України, як “Про громадянство України”, “Про статус народного депутата України”, “Про Конституційний Суд України”, “Про об’єднання громадян”, “Про політичні партії в Україні”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про правовий режим воєнного стану”, “Про боротьбу з корупцією” тощо. Кримінальний кодекс України встановлює кримінальну відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчого права чи роботі виборчої комісії (ст. 157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159). Відповідні норми містяться і в Кодексі України про адміністративні правопорушення пов’язані з організацією та проведенням виборів (ст. 186-2, 184-1). Цивільний процесуальний кодекс України визначає процедуру оскарження в суді неправомірних рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, які обмежують виборчі права громадян. Так, відповідно до ст. 238-243, 243-11, 243-20 суд розглядає скарги на неправильності в списках виборців, на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій. У процесі правового забезпечення виборів народних депутатів України значну роль відіграють також підзаконні акти з питань організації та проведення виборів. Наприклад, на виконання норм Закону України “Про вибори народних депутатів України” Кабінет Міністрів України повинен прийняти відповідні постанови, якими встановити: розмір та порядок оплати праці члена виборчої комісії, який виконує свої повноваження на платній основі, порядок закупівлі товарів, оплати робіт і послуг підготовки і проведення виборів тощо. Обов’язкові для виконання всіма виборчими комісіями є роз’яснення Центральної Виборчої Комісії (ЦВК). Зокрема ЦВК, встановлює порядок надання ефірного часу для проведення передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів народних депутатів України, порядок проведення жеребкування щодо включення до складу окружних виборчих комісій представників політичних партій (виборчих блоків) тощо.
1.2. Політична участь (партисіпація, інклюзивність). Добровільне залучення громадян з метою отримання визначених політичних результатів, таких як вибір (відликання) тих, що здійснюють владу та прийняття (чи неприйняття) кінцевих рішень. Іншими словами, партисіпація є формою політичного впливу громадян, на те, хто і в який спосіб здійснює управління. Охоплює вона власне бачення політичних явищ, усвідомлення власних інтересів і їх зв’язків з політикою, а також міру залучення в публічну діяльність. Всі ці чинники розділяють громадян: одні стараються системно приймати участь в політичному житті, інші обмежують свою політичну активність участю в виборах, а ще інші взагалі намагаються уникати політики. У сучасному суспільстві таке розмежування є неминучим. Підкреслюючи однак значення політичної участі для демократії, маємо на увазі лише те, що політична активність (в тому числі й та, що стосується критики влади) не може бути нікому заборонена. Більше того, створення умов для широкої участі збільшує ступінь легітимації демократії, незалежно від ступеню фактичної участі громадян в розв’язанні публічних справ. Якщо відтак погодимося з твердженнням, що демократія є легітимованою, тоді як “існують прояви акцептації визначених стосунків влади з боку підпорядкованих”, то визнаємо тим самим, що прийняття такого стану речей є неможливим без створення гарантії політичної участі. У кінцевому рахунку партисіпація, становлячи вираження легітимації, спричиняється до піднесення рівня демократичної політичної стабільності. Кожна демократична система, щоб бути одночасно стабільною системою повинна створювати правові та фактичні можливості впливати на політичну дійсність всім зацікавленим в участі у політичному житті виборцям, а не лише вузькій групі професійних політиків. До гарантій сучасної демократії належить також: можливість об’єднання для реалізації політичних цілей; вибір політичної репрезентації; звернення до голосів чи думки електорату при вирішенні особливо доленосних соціальних контраверсійних політичних питань. Стосовно впливу виборців на політичні рішенння. Може він здійснюватися в рамках створених з цією метою політичних процедур або через позаправові механізми. Остання можливість включає в себе різноманітні форми соціального протесту – до революції чи громадянської війни. Така політична поведінка, як відмова у сплаті податків, бойкот, замахи на майно чи життя політиків, несанкціоновані демонстрації, страйки і т. п. – є викликом для політичних еліт і виразом активності, яка в літературі називається непослідовною партисіпацією. Становить вона небезпеку для системи лише тоді, коли вона виступає в масовому масштабі (як у випадку Веймарської Республіки) чи коли з нею пов’язаний параліч парламентських механізмів (як в IV Республіці у Франції). В устабілізованих демократіях непослідовна партисіпація є явищем маргінальним, хоч іноді й при значному хвилюванні громадської думки (терроризм в 70-х рр. у ФРН і в Італії, в 80-х рр. у Франції, діяльність ІРА в Англії та Північній Ірландії). Загальний рівень участі в політичному житті в певному суспільстві – це міра, якою люди загалом активні в політиці, або, коли підійти з погляду арифметики, кількість активних людей, помножена на сукупність їхніх дій. Проте питання, що означає брати участь у політичному житті, дуже складне і вкрай двозначне. Воно порушує питання, що саме становить політичне життя. Можна, наприклад, вважати, що діяльність у лавах якоїсь політичної партії або організації, яка вважає себе за групу тиску, слід трактувати як участь у політичному житті. Але як бути з діяльністю в інших типах організацій, скажімо, в спортивних товариствах і традиційних жіночих організаціях? Адже ці організації, хоч і не є відверто політичними, визначають контекст політики, збагачують своїх активних членів адміністративним досвідом і здатні до безперечно політичних дій, якщо виникає загроза їхнім інтересам чи принципам. Існує і протилежна проблема, пов’язана з тими, хто програє в політиці: якщо люди діють, проте неефективно, можливо, тому, що становлять частину постійної меншості в певній політичній системі, то чи можна стверджувати, що вони беруть участь в ухваленні рішень? Одним з наслідків цього сумніву є те, що наявність влади становить неодмінну умову або логічний еквівалент справжньої участі в політичному житті. Якщо індивіда просто консультує якась впливова особа, що задля інформації прагне дізнатись про погляд цього індивіда, або якщо індивіда мобілізують чи наставляють під контролем когось іншого, даний індивід ні в якому суттєвому розумінні не бере участі в політичному житті. Проблема визначення участі в політичному житті стає ще виразніша, якщо розглянути, чому цю участь так цінують. Неперервна традиція теоретиків демократії, починаючи від Руссо й закінчуючи Мілем, Коулом і Керолом Пейтменом, підтримувала активну участь у політиці здебільшого не тому, що активна участь неодмінно сприяє ухваленню кращих рішень, визначених на основі утилітаристської оцінки політичних результатів, а тому, що участь сприяє розвиткові, освіті народу, надає значення людському життю й вартості взаєминам людей. Сформувалась і підпорядкована низка аргументів про те, у яких сферах найкраще брати участь великим масам людей; демократія на виробництві й передача владних повноважень дрібним територіальним одиницям пропонують, здається, найкращі можливості для співпраці великої кількості людей у здійсненні певного реального політичного контролю над своїм життям. Сумніви про вартість участі в політичному житті постають у найрізноманітніших формах. Деякі автори тлумачать апатію, принаймні в системах, де є загальне виборче право, як показник задоволення й пов’язують високі рівні політизації з нестабільними суспільствами, нездатними розв’язати основні проблеми, як-от, скажімо, Веймарською республікою в Німеччині від 1919 до 1933 р. Інші скептики вважають, що участь у політичному житті може бути пов’язана з витратами, які переважають її вартість у разі, коли постанови ухвалюють повільно, самі ці постанови неефективні, а ухвалені політичні заходи суперечать одні одним. Більшість суперечок, пов’язаних із темою участі в політичному житті, можна звести до головного судження про місце політики в реалізованому людському житті. Політична активність – це найвище можливе покликання чи просто засідання на нудних зборах? Це життєва мета чи просто інструмент створення контексту, в якому можна здійснювати набагато вартіснішу діяльність? Або, як сказав колись лорд Гейлшем, це релігія для розумного і азартна гра для дурного!
Участь у виборах (фреквенція) . На сьогодні для більшості громадян розвинених демократичних країн участь у виборах є головною формою їх участі в політичному житті (політичній участі). Як зазначають Е. Губер, Д. Рушемеєр та Дж. Стівенс: “Надання великій групі людей справжнього голосу у формальному колективному вирішенні долі країни є найбільш обіцяючою основою для подальшого прогресу в поширенні влади та інших форм справжньої рівноправності”. У літературі існує погляд, що показник кількості людей, які взяли участь у виборах, може вважатись індикатором участі громадян цієї країни у політичному процесі. У більшості європейських країн голосування є обов’язковим для громадян. Так, конституція Греції зазначає, що: “Здійснення виборчих прав є обов’язковою справою. Виключення та карні санкції у кожному випадку визначаються законом.” Обов’язковий характер голосування передбачається у конституціях Бельгії, Італії та Люксембургу. У Нідерландах до 1970 р. громадяни, які ігнорували вибори каралися штрафом. За ухиляння від виборів в Італії виборцеві може бути висловлений громадський осуд від імені мера. У Австрії та Греції, як альтернатива адміністративним санкціям, допускається навіть можливість кримінальної відповідальності. Наслідком цього є досить високий рівень участі у виборах (в середньому 74 %), що значно вище, ніж у США (39-48 %). Виняток становить лише Швейцарія, де постійно фіксується найнижчий серед держав Західної Європи показник відвідування виборчих дільниць – 43,3 % (1999 р.), що пояснюється поширенням практики проведення референдумів, часта участь у яких зумовлює втому виборців. Про участь громадян країн Західної Європи у парламентських виборах можна скласти уявлення з наступної таблиці:
| Країна | Участь у виборах | Участь у виборах | Участь у виборах | Участь у виборах |
| Австрія | 81,9 % (1994) | 82,7 % (1995) | 80,4 % (1999) | 84,3 % (2002) |
| Бельгія | 93,4 % (1987) | 92,7 % (1991) | 88,7 % (1995) | 90,7 % (1999) |
| Греція | 76,0 % (1990) | 78,2 % (1993) | 76,3 % (1996) | 75,0 % (2000) |
| Данія | 83,0 % (1990) | 84,0 % (1994) | 86,0 % (1998) | 87,2 % (2001) |
| Ірландія | 68,5 % (1989) | 68,5 % (1992) | 65,9 % (1997) | 63,0 % (2002) |
| Іспанія | 70,0 % (1989) | 77,3 % (1993) | 78,1 % (1996) | 70,1 % (2000) |
| Італія | 87,2 % (1992) | 86,1 % (1994) | 82,7 % (1996) | 81,3 % (2001) |
| Нідерланди | 78,3 % (1994) | 73,0 % (1998) | 78,8 % (2002) | 79,9 % (2003) |
| Німеччина | 77,8 % (1990) | 79,1 % (1994) | 82,2% (1998) | 79,1 % (2002) |
| Норвегія | 84,7 % (1989) | 75,1 % (1993) | 74,0 % (1997) | 74,5 % (2001) |
| Португалія | 70,0 % (1991) | 67,1 % (1995) | 61,9 % (1999) | 62,3 % (2002) |
| Великобританія | 75,3 % (1987) | 77,3 % (1992) | 71,6 % (1997) | 59,4 % (2001) |
| Фінляндія | 72,1 % (1991) | 68,5 % (1995) | 65,2 % (1999) | 66,7 % (2003) |
| Франція (І тур/ II тур) | 65,7 / 69,9 % (1988) | 69,3 / 67,6 % (1991) | 67,5 / 71,4 % (1997) | 64,4 / 60,3 % (2002) |
| Швейцарія | 46,5 % (1987) | 45,3 % (1991) | 42,3 % (1995) | 43,3 % (1999) |
| Швеція | 86,7 % (1991) | 86,8 % (1994) | 81,4 % (1998) | 80,1 % (2002) |
| РАЗОМ | 76,0 % | 75,7 % | 73,9 % | 72,6 % |
| США | 48,8 % (1996) | 38,0 % (1998) | 51,0 % (2000) | 39,0 % (2002) |
Одним з кількісних показників зміни виборчої лояльності (поведінки) є фреквенція. Вказує вона на об’єм політичної участі виборців. Наскільки до 70-х рр. фреквенція в Європі утримувалася на більш-менш стабільному рівні, настільки, в 80-х рр. мала місце незначна тенденція до її падіння. Дані, які стосуються участі виборців у виборах до національних парламентів в 1979-1989 рр. подані в таблиці:
| Держава | Фреквенція в 1979-1988 рр. | Фреквенція в 1989-1995 рр. |
| Бельгія* | 93,9 | 92,7 |
| Австрія* | 91,8 | 78,0 |
| Італія* | 90,2 | 87,3 |
| Швеція | 89,5 | 86,7 |
| Ісландія | 89,2 | |
| Німеччина | 87,2 | 78,6 |
| Люксембург* | 88,3 | |
| Данія | 85,9 | 82,8 |
| Греція | 83,6 | |
| Голландія | 83,5 | 78,3 |
| Норвегія | 83,5 | 75,9 |
| Португалія | 79,9 | 68,2** |
| Великобританія | 74,8 | 77,2 |
| Фінляндія | 74,4 | 72,1 |
| Ірландія | 72,9 | 68,5 |
| Іспанія | 72,1 | 77,3 |
| Франція | 71,9 | 68,9 |
| Швейцарія | 47,7 |
* - держави в яких голосування є обов’язковим,
** - дані з 1991 р.
Як підкреслюється в літературі, падіння виборчої фреквенції може бути потрактовано зменшенням рівня прихильності до політичних інституцій, особливо до політичних партій. Однак для того, щоб відтворити повніший образ, багато авторів враховують якісні аспекти (наприклад виборчі мотивації). Чим же зумовлюється участь у виборах? Одне з пояснень пропонує теорія раціонального вибору. Група дослідників Мічиганського університету на чолі з А. Кемпбелом пояснюють участь у виборах соціально-психологічною потребою висловити свою належність до тої чи іншої групи (класу, етносу, конфесії, поселення, партії, тощо). Тобто, виборці беруть участь в голосуванні, щоб підтримати на виборах “своїх”. Однією із найсильніших спонук участі у виборах є ідеологічна орієнтація виборців, щоправда стосується вона насамперед ідеологічно ідентифікованих виборців, тобто тих, які поділяють певну ідеологію та відносять себе до ідеологічно орієнтованої групи (правих, лівих, тощо). Іншим чинником участі у виборах є партійна приналежність громадян. Громадяни, які є членами політичних партій або тісно пов’язані з ними, звичайно беруть участь у виборах частіше, ніж безпартійні. У США, де виборці ідентифікують себе безпосередньо з Демократичною чи Республіканською партіями, 2/3 виборців постійно голосують за кандидатів “своєї” партії. Більшість виборців європейських країн голосують за ті партії, які ідентифікують себе з їхньою класовою приналежністю, релігійною конфесією, етнічною належністю, типом поселень (місто-село), або з певною ідеологією. При цьому у Великій Британії та Скандинавських країнах провідну роль відіграє соціально-класова ідентифікація виборців, а в континентально-європейський країнах – релігійно-етнічна чи ідеологічна належність. Має сенс і дуже просте пояснення поведінки виборців, що його пропонує теорія М. Фіоріни. Він стверджує, що громадяни керуються під час виборів лиш однією порівняно надійною характеристикою партій, яка їм добре відома: це те, як їм жилося, коли певна партія перебувала при владі. Їм варто лише оцінити результати партійної політики за попередній час: якщо вона привела до покращення економічної кон’юнктури і життя виборців – виборці голосують за правлячу партію чи блок, якщо ж умови погіршились – за опозицію. Суб’єктивна значущість виборів часто залежить від бажання виборця вирішити якесь конкретне питання. Цю свою потребу він може співставляти із здатністю певного кандидата чи партії зробити це. Тому широке питання представництва інтересів може набувати доволі вузького, прагматичного звучання. Уявлення про це у різних категорій може бути різним. На участь у виборах впливають й інші чинники: тип виборчої системи (у країнах з пропорційними виборчими системами участь виборців у голосуванні, зазвичай, вища); спосіб реєстрації виборців (вимога заповнювати для цього особисте подання, що діє в США, очевидно має певний стримуючий ефект), частота виборів (рівень участі виборців у голосуванні загалом перебуває в оберненій пропорції до неї) тощо. У тоталітарних та авторитарних країнах населення виявляє високу виборчу активність (не маючи при тому жодної можливості вибору) через владний тиск і можливі репресії в разі неучасті. У таких країнах вибори – це ритуал єднання влади і народу, а неучасть у них – абсентеїзм – розглядається як вияв нелояльності до влади й карається аж до позбавлення права на професію, роботу, освіту, тощо, як це мало місце в СРСР та країнах соціалістичного табору. Порівняно з надзвичайно низьким рівнем участі, що спостерігається в США (54,2 %), країни з парламентською формою правління та мажоритарними виборчими системами виглядають значно краще (тут участь у виборах в середньому становить 75 %). Однак найвищий показник участі (більш ніж 84 %) спостерігаємо в країнах з парламентською формою правління та пропорційною виборчою системою.
Я вка виборців . Частка зареєстрованих виборців, які проголосували на даних виборах. Явка – важливий показник, проте його важко визначити там, де сама реєстрація є дорогим процесом, зокрема в США. З другого боку, в державах із примусовим голосуванням (як-от в Австралії) явка виборців значно менша за 100 %, а закони про примусове голосування запроваджують у життя дуже рідко. У низці країн, зокрема в Британії, існувала загальна тенденція зменшення явки виборців після піку в 1950-х рр. Для декого це тривожний знак, для інших – ні, і то з двох причин: або стверджують, що надто висока явка створює в політичній системі завелику напругу між конфліктними вимогами, або запевняють, ніби раціональні економічні люди, знаючи, що існує вкрай мала ймовірність, що їхній голос вплине на результат виборів, не турбуються тим, щоб іти на вибори. Певним слабким підтвердженням цього другого погляду є зв’язок між явкою і сподіваною запеклістю боротьби на виборах, але це пояснення не може пояснити явку понад 70 % на виборах, від яких ніхто не сподівався, що шанси суперників будуть майже однакові, як-от на загальних виборах у Британії 1983 р. Так само можна раціонально пояснити і великий спад явки 2001 р., коли партійна політикане мінялась і кожен сподівався, що лейбористивиграють. Загалом для обрахунку явки виборців використовують наступну формулу: (Голосування 1 + Голосування 2) : (Виб. х 2), де: голосування 1 – число голосів отриманих на останніх виборах, голосування 2 – число голосів отриманих на попередніх виборах, Виб. – загальна кількість виборців даного виборчого округу, наділених виборчими правами.
Абсентеїзм (абсентизм) (з лат. abcens – “відсутній”).Байдуже ставлення людей до використання своїх політичних прав, ухилення від виконання громадянських обов’язків, у першу чергу від участі у виборах. Перші свідчення абсентеїзму зафіксовані вже в ІІІ ст. до н.е. Саме тоді значна кількість римських громадян, які на відміну від афінян, не отримували жодних винагород за участь у політичних подіях і могли розраховувати тільки на власні сили, віддавали перевагу тому, щоб забезпечувати своє існування власною працею і не могли дозволити собі частої та тривалої участі у зібраннях, за винятком тих випадків, коли йшлося безпосередньо про їхні інтереси. Під час кожних виборів в усіх демократіях знайдуться особи, які не голосують тому, що вони хворі, погана погода, перебувають далеко від місця постійного проживання або існують якісь інші проблеми. Проте частина виборців із правом голосу не голосують систематично. Саме це явище в поведінці виборців й прийнято називати абсентеїзмом. Нині в багатьох країнах вважається нормальним, коли до виборчих скриньок приходить від третини до половини виборців. Такий стан викликає занепокоєння і політична наука намагається знайти цьому пояснення. Існує багато причин того, чому люди відмовляються брати участь у політичних подіях, зокрема у виборах. Залежно від мотивів неучасті у виборах виділяють такі види абсентеїзму: політичний, економічний, соціальний, аполітичний. При політичному абсентеїзмі виборець, ухиляючись від участі у виборах, таким чином висловлює свій протест політичним програмам та передвиборним платформам усіх кандидатів, він вважає, що жодна з них не відповідає його власним політичним поглядам. Політичний абсентеїзм може бути також пов’язаний із сумнівами виборця щодо можливості проведення чесних виборів. При економічному та соціальному абсентеїзмі виборець висловлює протест стосовно складної економічної чи соціальної ситуації, що склалася в суспільстві (безробіття, недостатня соціальна захищеність, погана екологія тощо), він не вірить у бажання та здатність всіх кандидатів боротися з цими негативними явищами. Аполітичний абсентеїзм не пов’язаний з політичною демонстрацією, він полягає в байдужому ставленні, відсутності будь-якого інтересу виборця до виборів та політики в цілому. Абсентеїзм може бути пов’язаний з нерозвиненою політичною свідомістю людей. Рівень неучасті в голосуванні значно вищий серед людей із низьким соціально-економічним статусом. На це впливає притаманний цій групі нижчий рівень освіти, відсутність “пізнавального досвіду”, необхідного для розуміння складних державних справ. Нарешті, багато виборців із нижчим статусом не голосують, бо не вірять, що система може відповісти на їхні потреби. Їм здається, що жодна партія чи кандидат не представляють їхні інтересів. На думку М. Рокара, у сучасному суспільстві, в якому вплив релігії став вельми послабленим, люди пов’язують з політикою як трагічне так, і священне у їхньому житті. Коли ж вона не виправдовує їхніх сподівань, у ній розчаровуються і відвертаються від неї. На думку деяких дослідників, причиною зростання абсентеїзму є відчуженість від політичного процесу, що у свою чергу, є наслідком загального послаблення соціальних зв’язків у суспільстві, які могли б забезпечити зовнішнє заохочення голосувати, а також підвищити відчуття значущості виборів. Причиною абсентеїзму може бути й протест проти недемократичного виборчого законодавства, проти недоліків виборчої системи або й існуючої форми правління взагалі. Абсентеїзм може бути й відбиттям прагнення людей відсторонитися від політики, в якій вони вбачають марнославне та амбіційне змагання групових, егоїстичних інтересів. У інших випадках причинами неучасті можуть бути такі протилежні мотиви як прагнення заявити політичний протест або, навпаки, повне задоволення своїм становищем, на яке вибори не можуть вплинути. Е. Переа дослідила причини абсентеїзму у 15 країнах Західної Європи і прийшла до висновку, що серед основних чинників неучасті у виборах виступають індивідуальні мотиви, одночасно простежується вплив дії різного роду інституційних стимулів. На думку дослідниці, дуже складно вивести загальноприйнятні залежності між абсентеїзмом індивідуальними та інституційними стимулами. Які б не були причини абсентеїзму, неприбуття громадян на виборчі дільниці понижує демократичний потенціал суспільства. Особливо це стосується перехідних суспільств, де громадянська участь є нагальною потребою через неусталеність політичних режимів, надії певних політичних сил на повернення до вигідної для них недемократичної практики. Саме свідома участь широких верств населення у виборах забезпечує перетворення демократії формальної в реальну.
ВИБОРЧЕ ПРАВО.
2.1. В иборче право (право голосу). Виборче право – це право індивіда (громадянина), котрий має статус виборця або статус кандидата на виборну посаду, на участь у виборах. Відмінність у статусах виборця і кандидата на виборну посаду зумовлює відмінності між правом голосу на виборах, котре визначається як активне виборче право, і правом балотуватися на виборах, або пасивним виборчим правом. У XVIII ст. була сформульована теза, за якою право голосу на виборах є правом людини, що не має характеру “дарованого” державою. Тим самим за правом голосу визнавалась якість природного права. Згодом право голосу і загалом виборче право почали класифікувати як політичне право. У такий спосіб наголошували на тому, що тільки виборче право безпосередньо пов’язане із здійсненням влади або формуванням представницьких органів і заміщенням певних посад, уповноважених здійснювати владу. Тим самим виборче право прямо співвіднесене з реалізацією принципу народного суверенітету. Тому виборче право можна охарактеризувати як “первинне політичне право”. Ключовим елементом трактованого у такий спосіб виборчого права є право голосу. Виборче право не одразу набуло сучасного вигляду. Початково ним володіли лише чоловіки, які досягнули певного віку, мали відповідну власність, певний рівень освіти, були одруженими.
А ктивне виборче право (право обирати). Право обирати у виборні державні органи та органи місцевого самоврядування. Одне з головних громадянських прав.Згідно з ст. 2 Закону України “Про вибори народних депутатів України” таким правом наділені всі громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями. Не допускається обмеження щодо участі громадян України у виборчому процесі, крім обмежень, передбачених Конституцією та цим законом. Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним.
П асивне виборче право (право бути обраним). Частина загального виборчого права, яка надає виборцю право бути обраним до відповідних виборних органів чи на виборну посаду. Набуття громадянами України пасивного виборчого права пов’язано з наявністю активного виборчого права та з додатковими умовами та виборчими цензами, що випливають із положень статті 76 Конституції України. Для пасивного виборчого права встановлено виборчий ценз – 21 рік, що узгоджується зі світовим досвідом і обумовлений тим, що парламентар повинен мати певний освітній рівень та достатній життєвий досвід, розуміти та вміти вирішувати складні життєві проблеми, які виникають у процесі законодавчої діяльності, а це, у свою чергу, досягається з настанням відповідного віку. Крім того, для реалізації пасивного виборчого права, законом встановлюється й ценз осілості, який рівний п’яти останнім рокам проживання в Україні. Даний ценз обумовлений тим, що парламентар повинен добре знати проблеми політичного, економічного та соціального життя країни. Проживання в Україні означає не лише проживання в межах державного кордону України, а й проживання на морських суднах, що перебувають у плаванні під Державним Прапором України. Крім того, перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у відрядженні за межами України, в дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України, міжнародних організаціях та їх органах, на полярних станціях України, а також проживання за межами території України і не тягне за собою втрату громадянами України їх пасивного виборчого права. Закон України “Про вибори народних депутатів України” (ст. 9) передбачає також обмеження пасивного виборчого права для громадян, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку. Обмеження пасивного виборчого права по виборах народних депутатів не поширюється на тих громадян, які хоч і утримуються під вартою і звинувачені у вчиненні умисного злочину, але не визнані в судовому порядку винними у його вчиненні.
В иборча дієздатність . Виборче право кожного громадянина,що може обмежуватися тільки відповідними законами країни, які визначають вікові, майнові, освітні, професійні, статеві чи цензи осілості або заборони через скоєні кримінальні злочини та неповноцінний психічний стан, визнаний судом.
2.2. Виборче право і демократизаці я політичного життя . Природа парламентаризмузавжди була пов’язана не тільки з теорією народного представництва, а й з поширенням та застосуванням виборчого права. Ліберальна та плюралістична демократія західних промислових держав спирається на визнанні загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Демократичне формування визначеної у конституції політичної влади – особливо парламенту, а в президентських системах – президента – передбачає крім, свободи слова, свободи об’єднань, свободи віросповідання і свободи преси, є однією з засадничих основ сучасної демократії. Право громадянина до участі в політичному житті – з нормативного пункту бачення – ввійшло у сучасний вжиток протягом тривалого історичного процесу. Хоча виборче право, яке періодично використовується з метою політичного відновлення представницьких органів різних рівнів, не вичерпується правом участі у політичному житті – тому вибори є найважливішою формою інституалізації участі громадян в політичному житті. Для західних промислових держав, опис процесу поширення загального виборчого права є не лише історіографією. Сучасні партійні системи більшості держав виникли у період поширення загального виборчого права з невеликих привілейованих груп на все доросле населення. Різноманітні процеси знаходяться у причинно-структурному зв’язку, який достатньо ґрунтовно досліджений С. Рокканом.З однієї сторони поширення виборчого права є змінною, залежною від двох процесів: по-перше, промисловою революцією, розвитком продуктивних сил, поділом суспільства на середній та робітничий клас і вимог зі сторони робітничого руху, який у боротьбі за загальне виборче право бачив дорогу до нового, більш справедливого суспільства. По-друге, т. зв. “національною революцією”, яка була пов’язана з будівництвом національної держави, яка залучала щораз ширші суспільні кола до об’єднаної національної держави, накладаючи при цьому на необов’язковість до оборони від зовнішніх загроз. Поширення загального виборчого права пов’язане з специфічними історичними етапами формування партійних систем держав розвиненої демократії, при цьому найбільш істотними чинниками, які визначали дані етапи є: зв’язок з етапами індустріальної революції та еластичність еліт стосовно зростаючого бажання участі в політичному житті артикульованого нижчими верствами суспільства. У випадку порівняння виборчого права в промислово розвинених державах з процесами демократизації в країнах, що розвиваються доцільним є порівняння між демократизацією виборчого права і демократизацією політичної системи. Очевидною при цьому стає різниця, яка має важливе значення для консолідації ліберальних та плюралістичних демократій. Виборювання загального, рівного, прямого та таємного виборчого права становило серцевину процесу демократизації в промислово розвинених державах, яке відбувалося етапами протягом одного століття. Протягом цього тривалого часу вибори проходили з обмеженим виборчим правом. Відбувалися вони у політичних системах в яких завершувався процес поділу влади на виконавчу, законодавчу, судову. Загальна демократизація виборчого права у промислово розвинених країнах відбувалася пізніше, слідом за процесами поділу влади, оформлення держави права та політичного плюралізму. З точки зору промислово розвинених держав у деяких країнах сучасного Третього Світу демократичне виборче право запроваджене більш-менш у той самий час, з тією лише принциповою різницею, що у випадку цих держав поділ влади, правова держава і політичний плюралізм були ще нестабілізованими. У сучасних процесах демократизації у країнах, що розвиваються не йдеться лише про участь у політичному житті через участь у виборах, але також й про зміцнення демократії з точки зору поділу влади, зміцнення правової держави, а також (за Далем) про плюралістичні виміри політичних систем.
Боротьба за загальне виборче прав о . Виборче право не одразу набуло сучасного вигляду. Початково ним володіли лише чоловіки, які досягнули певного віку, мали відповідну власність, певний рівень освіти, були одруженими. Так, у Великобританії до 1830 р. виборче право мали лише 4 % дорослого населення чоловічої статі. У Нідерландах встановлене конституціями 1798 р. і 1848 р. виборче право було зумовлене високим податковим цензом. Він був знижений спочатку конституцією 1887 о., а потім і законами 90-х рр. Внаслідок цього кількість виборців виросла майже в шість разів і перед Першою світовою війною становила близько 65 % від загального числа громадян, котрі відповідали встановленому віковому цензу. У Італії за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж три відсотки населення. При цьому необхідною умовою участі у виборах було вміння читати й писати. До того ж зберігався прямий майновий ценз,а для пасивного права – ценз освіти. І тільки в 1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право, згідно з яким таке право надавалося всім повнолітнім і грамотним італійцям-чоловікам, а також з 30-річного віку – всім чоловікам, незалежно від їх грамотності. Ценз грамотності встановлювався і в конституції Португалії 1911 р. Близьке за змістом виборче право було встановлене конституціями Болгарії (1879), Греції (1864) і Данії (1866). І хоча тут різні майнові цензи були досить швидко скасовані, а цензи грамотності й освіти ніколи й не запроваджувалися, конституції цих країн визначали цензи осілості. Однорічний ценз осілості було передбачено наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть в законодавстві Австрії та Бельгії, а дворічний – Іспанії. У Японії на основі конституції 1889 р. питання виборчого права були вперше врегульовані спеціальним законодавством. Це законодавство встановлювало не тільки однорічний ценз осілості, але й досить великий податковий ценз. Як наслідок, виборчими правами було наділено на початку нашого століття приблизно 3 % населення країни. У США ще на початку ХІХ ст. виборче право більшості штатів пов’язувалося з володінням нерухомою власністю або виплатою податків. На кінець століття прямий майновий ценз було скасовано, хоча в деяких штатах від виборців вимагалося бути грамотними або сплачувати податки. У цілому перед початком Першої світової війни прямий майновий і податковий цензи для активного виборчого права зберігалися в небагатьох країнах. Однак на виборах у верхні палати парламентів такі цензи нерідко існували. З середини XІX ст. загальна картина поступово почала змінюватися. Почався період, котрий можна охарактеризувати як період поступової демократизації виборчого права. У Нідерландах встановлене конституціями 1798 р. і 1848 р. виборче право було зумовлене високим податковим цензом. Він був знижений спочатку конституцією 1887 р., а потім і законами 90-х рр. Внаслідок цього кількість виборців виросла майже в шість разів і перед Першою світовою війною становила близько шістдесяти п’яти відсотків від загального числа громадян, котрі відповідали встановленому віковому цензу. У Італії за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж 3 % населення. При цьому необхідною умовою участі у виборах було вміння читати й писати, тобто встановлювався ценз грамотності. До того ж зберігався прямий майновий ценз, а для пасивного права – ценз освіти. І тільки в 1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право. Ценз грамотності встановлювався і в конституції Португалії 1911 р. Близьке за змістом виборче право було встановлено конституціями Болгарії (1879 р.), Греції (1864 р.) і Данії (1866 р.). І хоча тут різні майнові за своїм характером цензи були досить швидко скасовані, а цензи грамотності й освіти ніколи й не запроваджувалися, конституції цих країн визначали цензи осілості. У Японії на основі конституції 1889 р. питання виборчого права були вперше врегульовані спеціальним законодавством. Це законодавство встановлювало не тільки однорічний ценз осілості, а й досить великий податковий ценз. Як наслідок, виборчими правами було наділено на початку нашого століття приблизно три відсотки населення країни. Ще однією спільною рисою розвитку виборчого права в XIX – XX ст. було те, що при встановленні вікового цензу для активного виборчого права виходили з необхідності зрівнювати його з віком повноліття. Іноді виборча дієздатність приходила пізніше, ніж повноліття. Еволюція виборчого законодавства призвела до скасування так званого статевого цензу, тобто мала своїм результатом надання виборчих прав жінкам. Загалом же слід підкреслити, що сучасне виборче право сприймається як загальне при оптимальному обмеженні виборчого віку. Майнові за своїм характером цензи в розвинених країнах відсутні, хоча іноді час їх відміни віднесений до періоду вже після Другої світової війни. Процес поширення загального і рівного виборчого права відбувався в промислових західних демократіях різними способами. Тривав він загалом близько 100 років. Наскільки перед 1848 роком у жодній країні не існувало ще загального виборчого права для мужчин, настільки безпосередньо після закінчення Другої світової війни з невеликими винятками (у Швейцарії до 1971 р. жінки не володіли виборчим правом, у французькій Іспанії до 1975 р. існували виборчі обмеження, у Португалії вибори не відбувалися в демократичний спосіб) демократичне виборче право було вже скрізь доконаним фактом. У порівняльних дослідженнях можна виділити держави, які раніше запровадили загальне виборче право для мужчин (Франція, Німеччина, Швейцарія, частково Іспанія, Нова Зеландія). Деякі держави (Австралія, Фінляндія, Австрія) долучились до тієї групи перед Першою світовою війною, інші під час війни або одразу ж після її закінчення, так що в 1920 р. у всіх промислово розвинених західних демократіях існувало загальне виборче право для мужчин. До 1900 р. лише у Новій Зеландії право голосування мали й жінки, на початку ХХ ст. здобули його й також жінки у Фінляндії та Норвегії. Більшість держав запровадили загальне виборче право для жінок після Першої світової війни (деякі з держав зробили це одночасно із запровадженням загального виборчого права для мужчин). Лише в кількох державах, переважно романських та католицьких (Франція, Бельгія, Португалія, Іспанія, Швейцарія), жінки отримали загальне виборче право лише після закінчення Другої світової війни. У США загальне виборче право для мужчин запроваджено раніше, однак поширювалося воно лише на білих. Така ситуація тут існувала аж до часу Громадянської війни. Темношкірі отримали тут загальне виборче право лише після внесення змін до конституції після Другої світової війни. З допомогою різних форм маніпуляцій білі однак ускладнювали темношкірим використання свого виборчого права. Дискримінація ця тривала аж до 60-х рр. Приклад США переконливо показує, що важливо враховувати не лише формальні права але й реальні можливості використання виборчого права. Поступове зникнення обмежень щодо виборчого права охоплювало як правило всі його засади (принципи) одночасно аж до остаточного досягнення стандартів демократичного виборчого права. Значні відмінності мали місце у Пруссії, де тут існувала трикласова різниця виборчого права – нерівне, посереднє і явне виборче право на регіональному рівні співіснувало із загальним виборчим правом на національному рівні. Також у Бельгії, де одночасно з поширенням загального виборчого права мала місце різниця в силі голосів. За винятком Пруссії, до Першої світової війни, скрізь було запроваджене безпосереднє та таємне виборче право. Фактом є й те, що Великобританія була останньою державою, яка попри скасування цензу грамотності в 1948 р. практикувала нерівне виборче право. С. Роккан (1970) зазначав, що англійська модель поширення загального виборчого права характеризується повільним, поетапним поширенням виборчого права без регресії, однак з тривалими періодами формального визнання нерівності, натомість французька модель – раннього та раптового запровадження загальних та рівних громадянських прав, однак із частими регресіями і тенденціями до використання підтримки мас в плебісцитах. Поміж цими двома екстремальними прикладами знаходяться інші країни. За загальне виборче право вели боротьбу робітничі партії. Не слід однак при цьому ігнорувати такі випадки як у Бельгії, де соціалісти тривалий час виступали проти загального виборчого права для жінок з огляду на їх консерватизм. Демократизація виборчого права через референдуми виявилась не надто успішною. Слід тут мати на увазі не лише приклад Швейцарії з частими негативними результами, але й також і приклад Данії, де виборці в 1969 р. виступили проти зменшення вікового цензу до 18 р. Цю норму на референдумі вони підтримали аж тільки після 10 р.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 381; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!