Загальна характеристика культурологічного явища «шістдесятництва».
Період розвитку літератури, що охоплює кінець 50-х і 80-ті роки [який же це період, треба, мабуть, роки писати через тире], – ціла історична епоха, сповнена складних і драматичних процесів у житті нашого народу. Можливо, коли буде вироблена концепція розвитку української культури XX ст., яка представить літературу як єдине ціле, хоч би де вона створювалася, й вивільнить її від тісної прив’язаності до історичних подій, зосередивши увагу на внутрішніх закономірностях художнього процесу, – ми осмислюватимемо історію літератури за іншими принципами [Посилання].
Але ніколи не зможемо ігнорувати того впливу – частіше згубного, рідше сприятливого, – що його суспільні обставини накладали на слово письменника, бо слово це або маліло й міліло під тиском панівної ідеології, яка намагалася звести літературу до рівня голої соціологічної функціональності, або змушувала її розвиватися всупереч цьому тискові, то в оболонці герметизму, де митець прагнув залишатися собою хоча б у сфері самої форми, то через прямий протест тоталітаризмові переважно в тюрмах і засланнях: і в першому, і в другому випадках поезія до читача не доходила [3, с. 7].
Хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку М. Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії [ПОСИЛАННЯ].
|
|
|
Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з’явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово – як виявилося згодом – не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.
Та реакція на свідоме новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників супокою» була різною. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій – від захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси – на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко [Посилання].
Період шістдесятництва – один із найважливіших, виділених окремо, і хай факти, що характеризують його становлення, складалися на очах сьогоднішнього покоління, це становлення все ж стало вже історією, творчі надбання скристалізувалися й відстоялися: вартісне, неперехідне посіло своє тривке місце в літописі літературного розвитку. Нову суспільну атмосферу другої половини 50-х років найперше відчула лірична поезія, вона зуміла виразити те, що визначило зміни в системі взаємодії людини й світу, особистості й суспільства. Ці зміни виявили себе в посиленні особистісного начала в літературі [11, с. 324].
|
|
|
Культурне життя України періоду десталінізації було відзначено такими подіями, як поява в офіційних виданнях деяких імен митців «Розстріляного Відродження», перекладів із західноєвропейських літератур і насамперед поява цілої плеяди молодих талановитих письмеників, які заперечували канони соцреалізму. Серед них були поети (Василь Симоненко, Іван Драч, Роберт Третьяков, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Ірина Жиленко), прозаїки (Володимир Дрозд, Валерій Шевчук), літературні критики (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська), художники (Віктор Зарецький, Панас Заливаха, Алла Горська), кінематографісти (Сергій Параджанов) та багато інших. Беззаперечним фактом є те, що творча молодь мала свободу слова за рахунок підтримки старшого покоління – людей, яким була не байдужа доля української культури. Сприяли молоді Борис Антоненко-Давидович, Максим Рильський, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Андрій Малишко [4, с. 52].
|
|
|
Це покоління називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, у якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу [Посилання].
Нівеляція творчої особистості в умовах тоталітарного режиму була важливою і вкрай відповідальною політикою, яка передбачала різні форми нейтралізації бунтівливого мислення – від фізичного знищення до приручення митця славою, привілеями, страхом, ласкою. З метою знищення індивідуальних відмінностей створювалися різні громадські організації, спілки, гуртки, в яких індивідуальність розчинялася, підганялася під стандарти мислення і поведінки. Відчуття страху також сприяло знеособленню людини. Її поведінку визначав інстинкт самозбереження, зручно було бути анонімним, нейтральним, стати таким, як усі, середнім, сірим, буденним.
|
|
|
У діяльності ж української групи шістдесятників «великі політичні мумії» [Посилання] побачили пропаганду націоналістичних ідей, – а це було для них найстрашніше. Будь-який прояв свободи (у мистецтві, зокрема в літературі), вільності думки жорстоко карався. Девальвація слова потягла за собою девальвацію всіх понять. І ось на це холодне узгарище, де вже навіть попіл розвіявся за вітром, прийшли шістдесятники і принесли в замерзлу українську дійсність іскру. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити. І запалити вірою інших [Посилання].
У 1965 році І. Дзюба так охарактеризував епоху шістдесятників: «Бувають епохи, коли вирішальні битви провадяться на площині соціальної моралі, громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати великою бунтівничою революційною силою. До таких епох, на мою думку, належить наша епоха...» [23, с. 56]
Шістдесітники – творче молоде покоління 60-х р. XX ст., сформоване в 1960 роки – це період тимчасового «потепління» радянського режиму, осудження сталінізму та частковій реабілітації деяких представників «Ростріляного Відродження». Творче покоління молодих українських митців цих років прийнято називати шістдесятниками. Виникнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; «Пролісок» у Львові, 1961 тощо), це явище згодом перетворилися на опозицію владним структурам, набули загальнонаціонального значення. Найповніше, найяскравіше шістдесятництво проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму, пожвавлення неонародницьких тенденцій та усвідомлення тяглості національних цінностей [12, с. 57] .
Феномен молодості, природний для кожного нового покоління, у шістдесятників поєднувалась потреба суспільства та оновлення.
Шістдесятництво було переломним моментом у баченні світу і людини в ньому.
Літературно-мистецька інтелігенція, крім свободи, малa широку ерудицію, високий культурний рівень, талант і смак. Покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість, звернення передусім до внутрішнього світу людини, індивідуалізму. Воно прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни і подолання провінційності своєї культури. При цьому воно залишалося в рамках гуманістичної культурної традиції, повертаючись до національної класики – Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Але й це в умовах панування «соціалістичного реалізму» виглядало новим і незвичним. Новаторство шістдесятників стосувалося як форм, так і змісту [47, с. 32] .
Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Шістдсятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси. З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі.
Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію. Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури. У своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані в часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство [Посилання].
Культурницький рух шістдесятників не був локальним явищем, бо охоплював не тільки літераторів. Це був і загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі – звільнення від чиновницького диктату [7, с. 92].
Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших – М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших – А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших [Посилання].
У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам’яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми – голодомору 1932–1933 pp. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалось [Посилання].
Отже, після смерті Й. Сталіна, у 1953 році, суспільна свідомість повільно, але помітно очистилася від тоталітаризму. Шістдесятництво спалахнуло вибухом відчуваючи свободу літературі. Послаблення ідеологічного тиску обумовило розгортання, світоглядного вільнодумства. Ціле покоління було одержиме ідеєю нового світотворення. Пригноблене і поневолене національне почуття раптом вибухнуло з новою незвичайною силою. Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури [Посилання].
1962 р. гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді – вибух. У культурне життя під’яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві [7, с. 59].
Згодом шістдесятництво гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях – зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був клуб творчої молоді «Сучасник» (голова – Л. Танюк), у Львові – «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського, та І. Драча 1962 р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки і «заборонені» слова – «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав» [8, с. 29].
У зрусифікованому просторі наростала глибока туга за національним світом, яка викликала духовне новаторство шістдесятників. У цьому полягає національно-патріотична ідея покоління. Друга не менш важлива ідея у світогляді шістдесятників пов’язана з реабілітацією гуманності. Тепер замість соціальної проблематики постає екзистенціальна, тобто проблема людського буття. Досі масове поглинало індивідуальне, а покоління 60-х відродило мислення, яке ґрунтується на індивідуалізмі, зосереджується на самотності людини.
Велика увага приділяється простій, «буденній» людині. Тоталітарне суспільство схвалювало війну. Р. Андріяшик уже в першому романі «“Люди зі страху” підійшов до проблеми війни зовсім з іншого боку. Війна постала страшною абсурдною реальністю, де від людини вимагалося механічне виконання чужої, незрозумілої їй волі». На такій війні втрачалося все людське. Активне заперечення концепції людини-гвинтика сприяє утвердженню свободи індивідуума, його самовизначенню [13, с. 172] .
Шістдесятництво порівнюють з епохою Ренесансу. Українське відродження пов’язане з вивільненням людини з-під влади ідеології, народженням гуманістичного світогляду, який у центр світу поставив людину і проголосив її найбільшою цінністю. Цій епосі властиве прагнення гуманності у поєднанні із прагненням краси.
Слід мати на увазі, що тоді ж чи не вперше відкрилася ідеологічна залізна завіса: люди ознайомилися із новітньою зарубіжною літературою, новітнім європейським мистецтвом і філософією. Вплив цього відкриття на шістдесятництво незаперечний, це доводять самі тексти, які рясніють іменами імпресіоністів, представників авангардизму. Менш помітний, та, мабуть, також незаперечний вплив на шістдесятників мали філософія екзистенціалізму, учення Фройда, досвід сюрреалістів [Посилання].
За словами В. Кордуна, культурно-історичними витоками шістдесятництва вважається «світова культура (особливо модернові література та малярство ХХ століття), українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження) та усна народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво)» [26, с. 5].
Основною рисою нової суспільної та естетичної ментальності, яку виробили шістдесятники, був інтелектуалізм як форма духовного буття. Інтелектуальний бунт 60-х років зумовив радикальний злам у стосунках між українським суспільством та режимом, між людиною і владою. Бунт шістдесятників – це перший у Радянському Союзі свідомий бунт людини проти тоталітаризму в післясталінські часи. У цей період постає нова історична і нова естетична свідомість української літератури. «І якщо Система вимагала несвідомої покори, то шістдесятники протиставили їй ідею свідомого бунту. Тому індивідуальний голос цієї нової людини, голос молодості і максималізму, став судом і вироком Системі» [6, с. 78].
Шістдесятництво утвердило індивідуальний стиль. Це безпосередньо пов’язано з великою повагою до слова, з глибоким усвідомленням громадської місії літератури. Інтелектуалізм починався із захисту особистісного, «внутрішнього» виміру. У творчості шістдесятників людина стала суб’єктом історії. Віра та зневіра особистості у сучасному світі, сенс її буття, втрата цього сенсу, проблема вибору – на цих екзистенційних поняттях ґрунтується нова історична свідомість, яку ввели в літературу шістдесятники. Їхній екзистенційний час був особистісним, а відтак і якісним. Він відкривав неповторність кожного моменту людського буття, його індивідуальну самоцінну вартість [Посилання].
Естетичні засади шістдесятництва характеризувало повернення до національних святинь: рідної мови, історії, культури та інших сфер національного життя. Митці заперечували соцреалізм власною творчістю, відстоювали естетичну незалежність, гармонійно поєднували національні та світові традиції з новаторством, пропагували індивідуалізацію, інтелектуалізм, естетизм, елітарність [4, с. 98] .
Одним із основних принципів, які утверджувала поезія молодих письменників, був новий вимір, який давав можливість поглянути на землю наче з пункту спостереження космічного корабля і сприймати її всю відразу, ставати на сторожі усієї землі [15, с. 34].
Поезія шістдесятників стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого покоління, вона зривала з себе луску фальші, голої декларативності, тієї безсловесності, яка підмінювала думку й почуття готовою формулою, згори накинутим гаслом, виходити за рамки якого було крамолою. Вона проголосила своїм кредо правду, своїм героєм – людину, заговорила про складні «парадокси доби», болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної і людської гідності. Вона заступила публіцистику, а почасти й соціальні науки, які не могли ще замахнутися на догмати казарменого тоталітаризму, що іменувався соціалізмом. Цей абзац вже використовувався Вами попередньо, його потрібно прибрати.
Новаторські пошуки поезії 60-х років спиралися на міцні традиції прогресивної вітчизняної і світової культури. Необхідність такої опори добре розуміли представники всіх поколінь, намагаючись влити в давні образи, мотиви живу кров і пристрасті наших днів, вивести конкретний факт на простори історії. Особливо виразно виявилося це в творах, де переважає не голосна декларація, а образ звичайної людини, її житейські клопоти в «густому» історичному контексті епохи. Так, використавши відомий життєвий факт – лихоліття фашистської окупації змушувало селян користуватися, наче в кам’яному віці, примітивними ручними жорнами (у роки війни була поширена пісня «На Вкраїні біда чорна, в кожній хаті мелють жорна»),– В. Симоненко написав вірш «Жорна» (1961 р.), у якому підніс цей факт до філософського узагальнення, виносячи присуд тим, хто прирікав народ на злидні й голод.
Розглядаючи характерні ознаки поетичного процесу 60-х років, С. Крижанівський зазначав, що «в міру наростання науково-технічної революції поезія відбивала в художніх образах процеси розвитку фізики, успіхи нашої космогонії та космонавтики. У зв’язку з цим розширилася сфера поетичного, оскільки процес розвитку естетичного освоєння дійсності є до певної міри процесом «поетизації непоетичного»… Це була ціла революція в поетичному мистецтві, революція «тиха», але досить кардинальна. Зроблено різкий ривок від смислового до метафоричного вірша, до розкованості ритму і метра, до рішучого переважання асоціативного мислення, вільного вірша над канонічними формами» [29, с. 7].
До цих слушних характеристик слід лише додати, що «тиха» революція була зовсім не кардинальною, динамізм суспільного життя, який поширився в усіх сферах і ланках, у літературі збудив і активізував ті грані творчості, які раніше були приглушені, схилив баланс у єдиній системі «традиції – новаторство» у бік новаторства [Посилання].
У творчості молодих поетів того часу спільним був пафос соціальної активності ліричного героя, прагнення побачити складні проблеми часу, зокрема (коли це підказується реальними життєвими випадками) й «безневинну провину» (вислів І. Драча) за нереалізовані в умовах «казарменого соціалізму» духовні можливості людини. Але в кожного поета ця проблематика вирішувалася по-різному, відповідно до характеру обдарування митця, його творчої індивідуальності [23, с. 78].
Отже, явище шістдесятництва було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями: це модерністи, неоромантики та неонародники. Таке різноманіття свідчило про багатство відновлюваного українського мистецтва. Воно не вписувалося в жорстокі рамки соціалістичного реалізму, загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати [Посилання].
Найважливішим завданням та абсолютною метою системи було повне одержавлення інакомислячих – усі без винятку мають працювати тільки за вказівками держави. Необхідною умовою одержавлення інтелігенції стає подолання її індивідуалізму. Шляхом залучення до офіційних творчих спілок, які гарантують сприятливі умови існування і спрямовані на реалізацію творчої особистості, здійснюється така колективізація. Так виникає принцип колективної відповідальності за результати творчої діяльності. Колективізація національної еліти сприяє маніпуляції їхньою поведінкою, спрощує нагляд за ними. Опинившись поза межами такої спільноти, вони вважалися небезпечними і переходили у становище вигнанців.
Ідеологізація шістдесятників сприяла посиленню процесу денаціоналізації. «Цей процес розгортався в двох напрямках – русифікації та асиміляції національної інтелігенції» [6, с. 54].
Шістдесятництво – це філософський феномен і новий відлік часу інтелектуальної історії України. Його учасники оновили час української культури, відновили комунікативну функцію культури завдяки новій ролі слова.
Концепція свободи, яку сформували шістдесятники, спричинила вироблення ще одного «суспільного почуття», якому судилося відіграти велику роль і в політиці, і в культурі України: почуття незалежності. Незалежність шістдесятників справджувалася на всіх рівнях. Зокрема, їм була властива виразна естетична незалежність.
Дуже непросто зрозуміти суть 60-х років, проаналізувати генеалогію, окреслити їхній контекст, простежити еволюцію. Ці роки становлять собою точку відліку цілого ряду парадоксальних, часто конфліктних процесів. Про 60-ті роки дискутують, їх вивчають, їх заперечують, їх боготворять. Література й літературознавство першими зазнали впливу цього процесу.
Явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Писали попередньо про це.
Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам’ять, людина у всьому багатстві її проявів – суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства) [9, с. 163].
Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо. Писали попередньо про це.
Проблема становлення й функціонування руху шістдесятництва на території України в пострадянській українській історіографії привертає увагу багатьох дослідників [1, с. 7] у силу своєї політичної актуальності в контексті проблем національно-культурної політики. Водночас, незважаючи на значний масив наукових праць, що вийшли друком за радянських часів та в роки незалежності, чимало аспектів діяльності цього руху і на сьогодні залишаються остаточно не з’ясованими.
Сучасні дослідники вбачають історичну роль шістдесятництва у створенні першої опозиції соцреалізмові, визначають відстоювання національних засад, що автоматично переростало у боротьбу проти системи. Зосереджують увагу на центрах художньої та інтелектуальної опозиції.
Осмислення шістдесятництва як культурно-політичного явища у найбільшій повноті відбулося на початку 90-х років.
Як відомо, явищу шістдесятництва присвячено чимало праць істориків, літературознавців, лінгвістів (В. Корж, О. Пахльовська, М. Коцюбинська, Л. Тарнашинська, Є. Сверстюк, Т. Гундорова, В. Нарівська та ін.). [Потрібно подати їх за абеткою] Одна з найвідоміших літературознавців, М. Коцюбинська, так розмірковувала про суть і природу феномену шістдесятництва: «Шістдесятники – спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Вони виховувалися саме в ній, у цій системі, несучи на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення. Багато хто з них спочатку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які потім самі ж відкинули, як облуду й гальмо. Причому, підкреслюю, щиро перейняті – фальш, пристосовництво, цинізм були їм чужі завжди. Коли ж на хвилі після культівського оновлення відкрився колосальний масив нових відомостей, відкрилася прихована Правда, мали мужність з піднятим заборолом піти їй назустріч – і будувати своє життя вже за новими критеріями, згідно з велінням цієї Правди. Навіть якщо задля цього довелося відкинути зручний стереотип «як усі» і у своїх життєвих палімпсестах стерти голубу й асфальтовану дорогу дозволеного, яка стелилася перед ними, та «написати» для себе нову, ту, яку Стус назвав «дорога долі, дорога болю» [13, с. 54].
Однак проблема шістдесятництва залишається надзвичайно складною, можливо, однією з найскладніших у літературознавстві та історії української літератури.
Попри вивченість шістдесятництва як суспільно-естетичного явища, залишається багато питань, які потребують точної, вичерпної відповіді. Це питання про часові і просторові межі цього явища, про рівні проникнення шістдесятницького руху в різні прошарки суспільства. Нині відбувається пошук відповідної «дослідницької оптики», того фокуса, який дасть можливість, подолавши бар’єр видимої простоти, розглянути це явище в усіх його парадигмальних взаємозв’язках. Посилаючись на В. Дончика, виділяємо чотири моменти, що обумовлюють необхідність глибокого та об’єктивного дослідження феномена шістдесятництва:
1. Український дисидентський рух сприяв наполегливому втручанню письменників цього-таки покоління в політику, національні, економічні, екологічні питання.
2. Вивчення літературних текстів, «первісних», «авторських» та відредагованих, «дозволених», вивчення текстів самвидаву.
3. Необхідність появи «історичної хронічки», яка б простежила шістдесятницький рух.
4. Необхідність «персоналізувати» шістдесятництво, застосувати індивідуальний підхід у вивченні творчості представників як молодшої, так і старшої генерації літературного шістдесятництва [Посилання].
Поняття «шістдесятництво» на сьогодні поки що не має чіткого, викристалізованого розуміння. Одні трактують його надто широко, охоплюючи всі сфери людського буття, інші – зводять лише до мистецького руху. Але зрозуміло одне – ядром шістдесятництва було творче покоління. На думку Ю. Шереха, «... усі покоління української літератури ХХ століття хто більшою, хто меншою мірою, але мали на меті зруйнувати Карфаген української провінційності (література без політики)… Зруйнування Карфагену української провінційності тотожне такому поняттю, як повнокровне існування української нації, подолання нею підрядної ролі в історії. Іншими словами, нація має виступити в ролі особистості» [47, с. 104].
Шістдесятництво – культурно-ідеологічна, національно-політична опозиція тоталітарній системі неосталінізму, опозиція індивідуальна, неоднорідна.
Отже, шістдесятництво – це було відтворення, відбудова саме елітарного прошарку української культури, історичного мислення, естетичного чуття.
Немає сумніву: феномен шістдесятництва, його подальший вплив на розвиток української літератури, та й суспільства загалом, ще довго буде в центрі уваги дослідників.
Творчість Роберта Третьякова
Дата добавления: 2018-10-25; просмотров: 1019; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!