Закон та його ознаки. Співвідношення понять «закон» і «законодавчий акт»
Закон ‑ нормативно‑правовий акт, ухвалений в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосереднім волевиявленням народу (референдум), який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю (інтереси) більшості населення та володіє вищою юридичною силою.
Основні ознаки закону:
1) є особливим різновидом нормативно‑правових актів ‑ законодавчим актом, що приймається вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо громадянським суспільством (у порядку референдуму);
2) містить первинні норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж норми з ключових, основних питань життя, установлює права і обов’язки громадян;
3) створюється в суворій відповідності з Конституцією і узгоджується з раніше прийнятими законами;
4) володіє вищою юридичною силою в системі нормативно‑правових актів. Усі інші нормативні акти перебувають «під» законом, є підзаконними, тобто повинні видаватися на основі та на виконання законів, не суперечити їм;
5) приймається з додержанням особливої законодавчої процедури, яка називається законодавчим процесом (законодавча ініціатива, підготовка проекту на основі розробленої концепції, його попередня експертиза, розгляд і обговорення проекту закону у першому і другому читаннях, прийняття закону, промульгація закону (підписання й опублікування);
|
|
|
6) може бути скасований тільки законом і перевірений на відповідність Конституції тільки Конституційним Судом. Незаперечність закону полягає в тому, що ніякий інший орган, окрім законодавчого, не може його скасувати або змінити.
Закон в Україні є основною формою правового регулювання суспільних відносин. Саме закон може забезпечити модернізацію і прогрес права. До сфери виключної компетенції закону в Україні слід віднести регулювання всіх питань, що стосуються державного устрою суспільства, основних прав і свобод громадян, оподатковування, грошової емісії, юридичної відповідальності, оголошення надзвичайного стану, воєнних дій, державної безпеки, атомної енергетики, правового статусу громадських організацій, органів місцевого самоврядування, юрисдикційних повноважень, правоохоронних органів. Інші питання є сферою факультативної компетенції, тобто мають регулюватися не тільки законами, а й іншими нормативно‑правовими актами (указами, постановами тощо).
Усі закони є законодавчими актами, але не всі законодавчі акти суть закони. Поняття «законодавчий акт» є ширшим за обсягом, ніж власне закон. Законодавчим актом є не лише закон, виданий парламентом, а й акт делегованого законодавства. Останній можна назвати «квазі‑законом» або «субститутним» (замінювальним) законодавчим актом. У деяких країнах світу (Франція, Велика Британія та ін.) такими законодавчими актами є акти президента, уряду, видані в порядку делегування їм парламентом законодавчих повноважень відповідно до конституції. У Франції ‑ це ордонанси, прийняті урядом; в Італії ‑ законодавчі декрети уряду декрети президента, що мають силу законів, у Великій Британії ‑ накази, що видаються урядом від імені королеви і Таємної Ради. В Україні делегована законотворчість не передбачена чинною Конституцією. Отже, закон і законодавчий акт ‑ поняття тісно взаємозалежні, але не взаємозамінні.
|
|
|
Види законів
Види законів за юридичною силою (або за значущістю регульованих суспільних відносин):
1. Конституція ‑ основний закон громадянського суспільства і держави, який має найвищу юридичну силу, прийнятий народом шляхом референдуму або від його імені парламентом, що регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян, визначає межі здійснення державної влади і слугує юридичною базою всіх національних форм права.
|
|
|
2. Конституційні закони ‑ законодавчі акти, які виходять із конституції і мають за мету конкретизувати основні конституційні положення шляхом регулювання найбільш важливих суспільних відносин або внести до неї (конституції) зміни та володіють стосовно інших нормативних актів, окрім конституції, вищою юридичною силою.
Є конституційні закони двох видів:
а) органічні («названі», «номінальні»), тобто закони, необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною конституцією; їх перелік, організаційна назва визначені в конституції (в Україні ‑ в законах про вибори народних депутатів, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про вибори Президента, про Кабінет Міністрів, про місцеве самоврядування тощо). Вони не включаються в текст конституції, діють разом із конституцією, бо їх ухвалення органічно випливає з її змісту. Проте процедура їх ухвалення відрізняється від процедури ухвалення конституції можливістю використання стосовно них права «вето» президента;
б) «реформуючі», тобто закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції. На відміну від «названих» (органічних) законів конституційні реформуючі закони після затвердження (прийняття) набувають вищої юридичної сили і стають складовою частиною конституції, її змістом {за відсутності оскарження їх конституційності). На них, як і на конституцію, не поширюється право «вето» президента. Конституційні закони приймаються з додержанням особливої ускладненої процедури конституційною більшістю голосів: в Україні ‑ Уз, у Росії ‑ %.
|
|
|
3. Звичайні (ординарні) ‑ акти поточного законодавства, що містять найважливіші правові норми певної галузі (підгалузі, інституту) права або вводять у дію (змінюють, скасовують) інші закони й міжнародні договори і наділені вищою юридичною силою стосовно підзаконних актів. Звичайні закони приймаються більшістю конституційного складу парламенту і підписуються главою держави.
Види законів за значенням в механізмі правового регулювання:
1) основні ‑ здійснюють первинне правове регулювання суспільних відносин:
а) закони, що регулюють сферу суспільних відносин;; повному обсязі. Ці закони виключають підзаконне регулювання (кодекси);
б) закони, що визначають основи регулювання певної сфери суспільних відносин. Ці закони розраховані на їх конкретизацію в підзаконних нормативно‑правових актах або актах об’єднань громадян (базові закони);
в) закони, що вносять доповнення або зміни до перших і других (реформуючі закони). їх мета ‑ вдосконалення (уточнення, конкретизація) змісту законодавчих актів, їх певних частин чи статей, приведення їх у відповідність із суспільними відносинами, які змінилися (тобто оновлення), або подолання колізій між приписами законодавчих актів, що виявилися в ході їх застосування;
2) допоміжні (оперативно‑забезпечувальні) ‑ надають чинності іншим законам, міжнародним договорам (їх підтверджують) чи скасовують їх:
• імплементаційні ‑ закони, що регулюють порядок (процедуру) введення в дію інших законів;
• ратифікаційні ‑ закони, що дають згоду на обов’язковість міжнародних договорів;
• скасувальні ‑ закони, що припиняють дію законів (пряма відміна).
Особливість означених законів полягає в тому, що від них залежить строк набрання чинності законами і міжнародними договорами, а також втрата ними чинності. В цих законах зазвичай немає інших приписів, крім одного, яким констатується введення в дію або скасування закону (чи договору). Такі закони оперативно забезпечують прийняття (скасування) інших законів чи договорів, їх можна назвати «актами про акти».
Закони за структурною формою (або ступенем концентрації нормативних приписів):
1) кодифікаційні‑юридично цілісні, внутрішньо погоджені законодавчі акти, якими регламентовані основи життя суспільства (Конституція України), найважливіші, основні правові норми конкретної галузі права (Кримінальний кодекс) або галузі суспільних відносин (Кодекс торговельного мореплавання) чи законодавства (Основи законодавства про охорону здоров’я);
2) звичайні ‑ первинні і поточні (тематичні закони з окремих питань), які не підлягають систематизації (кодифікації).
Закони за суб’єктом прийняття: 1) прийняті народом (громадянським суспільством) у результаті референдуму; 2) прийняті законодавчим органом держави ‑ парламентом; 3) прийняті у порядку делегованої законотворчості ‑ главою держави, урядом.
Закони за територіальним масштабом дії: у федеративній державі ‑ федеральні закони (РФ) і закони суб’єкта федерації (Башкорстан); у регіональній унітарній державі ‑ загальнодержавні закони (Італія) і законодавчі акти регіону (політичної автономії) (Сицилія).
Закони за терміном дії:
1) постійні ‑ діють без обмеження строку (наприклад, закони про захист економічної конкуренції, транспорт, розвідувальні органи країни та ін.);
2) тимчасові ‑ діють з обмеженням строку (наприклад, закони про оподаткування, бюджет, випуск державних позик на певний строк та т. п.). До цієї категорії слід віднести «строковий закон» ‑ він негайно вступає в дію, проте його дія обмежена в часі (строкові закони передбачені ст. 165 Конституції Швейцарії);
3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) ‑ ухвалюються у певних, передбачених конституцією ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни). їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, закон про введення воєнного стану припиняє дію трудового кодексу.
§ 5. Підзаконний нормативно‑правовий акт
Підзаконний нормативно‑правовий акт ‑ нормативний акт, виданий на основі закону, відповідно до закону і спрямований на його виконання шляхом конкретизації законодавчих приписів або встановлення первинних норм.
Слово «підзаконний» не означає меншу юридичну обов’язковість цього акта порівняно з нормативно‑правовим актом. Підзаконний акт володіє необхідною юридичною силою. Щоправда, його юридична сила не має такої ж загальності і верховенства, як це властиво закону. Проте він посідає важливе місце в системі правового регулювання, оскільки забезпечує виконання законів шляхом конкретизованого, деталізованого нормативного регулювання усього комплексу суспільних відносин.
Ознаки підзаконного нормативно‑правового акта:
1) містить вторинні (похідні) норми, що приймаються на основі закону, відповідають йому;
2) розвиває, конкретизує, деталізує первинні норми, вміщені в законах з метою їх реалізації, або регулює забезпечувальні чи допоміжні суспільні відносини;
3) приймається як колегіальним органом держави (уряд), так і уповноваженими особами (Генеральний прокурор);
4) залежно від виду має свою процедуру прийняття, яка не настільки сувора і деталізована, як при прийнятті законів;
5) порівняно із законами кількість їх більша, оскільки суб’єктами їх прийняття виступають органи влади як виконавчі (згори донизу), так і представницькі (органи місцевого самоврядування та їх посадові особи тощо).
Підзаконність нормативно‑правового акта означає його відповідність не лише законам, а й іншим актам, що мають більш високу юридичну силу. Акт нижчої державної інстанції має перебувати не лише «під законами», а й «під» нормативними актами усіх вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад, акт Міністерства освіти Україна повинен відповідати не лише Закону про освіту, але й нормативним документам Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів України.
Систему підзаконних нормативно‑правових актів в Україні складають такі їх види:
Загальні ‑ поширюються на всіх осіб у межах держави, містять первинні норми:
• акти парламенту {постанови) ‑ видаються в переважно з організаційних питань; набирають чинності через 10 днів після їх офіційного опублікування;
• акти Президента {нормативні укази: внутрішні і зовнішні; одноосібні і контрасигновані). Контрасигнованими є акти Президента, що скріплені підписом прем’єр‑міністра та міністра, відповідального за акт та його виконання ‑ набирають чинності через 10 днів після їх офіційного опублікування;
• акти уряду (постанови): 1) що не визначають прав і обов’язків громадян, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк не передбачений у самих актах; 2) що визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше, ніж з дня їх опублікування.
Відомчі ‑ містять вторинні (похідні) норми, які розкривають і конкретизують первинні норми; приймаються на їх основі, спрямовані на їх виконання, поширюються на всіх суб'єктів права:
Акти центральних органів виконавчої влади (комітетів) зі спеціальним статусом (Національний банк України, його Правління; Центральна виборча комісія та ін.) видають накази, постанови, розпорядження, рішення; Акти міністерств і державних комітетів ‑ накази, розпорядження, рішення. Зазначені акти є видами розпорядчих актів, якими затверджуються (ухвалюються) відомчі акти ‑ положення, інструкції, правила, порядок, переліки[52]. Зазвичай положення затверджується наказом чи постановою, інструкція і правила ‑ наказом вищої посадової особи. Наприклад, Постанова Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах» (15.12.2004). Відомчий нормативно‑правовий акт може бути виданий спільно декількома центральними органами виконавчої влади або одним з них за узгодженням з іншими.
Відомчі акти набувають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший строк.
Місцеві ‑ мають територіально обмежену дію:
• акти, прийняті колективними суб’єктами безпосередньої місцевої демократії: а) у порядку місцевого референдуму (рішення); б) шляхом голосування на загальних зборах громадян (рішення); в) територіальними громадами (статути територіальних громад);
• акти органів місцевого самоврядування ‑ постанови Верховної Ради АР Крим з питань їх компетенції; рішення обласних і районних рад; районних у містах, міських, селищних, сільських рад (прийняття регламенту ради), рішення виконавчих комітетів рад і їх голів; набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо не встановлений більш пізній строк уведення їх у дію;
• акти місцевої виконавчої влади ‑ акти (постанови, рішення і розпорядження) Ради міністрів АР Крим; акти (розпорядження) голів обласних і районних державних адміністрацій, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій та ін.; нормативні акти (накази) керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації; вступають у дію через 10 днів після їх державної реєстрації.
Локальні‑мають внутрішню дію, в межах відповідних підприємств, установ, організацій: акти управління, що приймаються керівниками підприємств, установ, організацій в межах їх компетенції і поширюються на сфери службової і трудової діяльності (накази, інструкції, статути, правила, положення)', вступають в дію після одержання адресатом.
Усі нормативно‑правові акти публікуються державною, а також російською мовами; нормативно‑правові акти Верховної Ради АР Крим публікуються (крім державної і російської) кримськотатарською мовою.
§ 6. Дія нормативно‑правових актів у часі
Будь‑який нормативно‑правовий акт має межі своєї дії в трьох «вимірах»: у часі ‑ обмежений періодом дії, коли він має юридичну силу; у просторі ‑ обмежений територією, на яку поширюється його дія; за колом осіб ‑ обмежений колом осіб, які підпадають під його дію.
Межі дії нормативно‑правового акта в часі (темпоральна дія ‑ набрання чинності і втрата чинності):
Набрання чинності:
1) з моменту (дати) офіційного опублікування',
2) з моменту ухвалення органом (наприклад, Конституція України набула чинності з моменту прийняття парламентом);
3) з офіційно визначеного строку після опублікування (закони України починають діяти на всій її території після 10 днів з дня офіційного опублікування);
4) у міру одержання адресатом ‑ акти з обмежувальним грифом «секретно», «зовсім секретно», «особливої важливості», «для службового користування»;
5) з дати, що позначена в самому нормативно‑правовому акті.
За всіх умов закон набирає чинності не раніше дати опублікування. Якщо в законі містяться слова «з моменту», «з дня», «після» (прийняття, опублікування, підписання), то це означає набрання законом чинності на наступний календарний день. Якщо нормативно‑правові акти, які визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, вони не є чинними.
Закон набуває чинності відповідно до трьох правил (принципів):
• пряма дія (перспективна дія) ‑ новий акт поширюється тільки на факти чи правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності, тобто діє лише «уперед» і зворотної сили немає,
• зворотна дія (зворотна сила) (ретроактивна форма) ‑ акт поширює свою дію на нові і старі факти, правовідносини, що виникли до і після набрання чинності, тобто закон поширюється на всі факти не лише «уперед», але й «назад». За Конституцією України (ст. 58), зворотну силу мають акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність фізичних осіб;
• переживаюча дія (ультраактивна форма) ‑ акт, що втратив юридичну чинність і за спеціальною вказівкою нового акта (закону) продовжує поширювати свою дію на старі триваючі факти з окремих питань (часткова дія). Наприклад, після розпаду СРСР Верховна Рада України 12.09.1991 ухвалила постанову про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегульовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюзні акти не суперечать Конституції і законам України.
За загальним правилом, нормативні акти в часі мають пряму дію.
Втрата чинності:
1) з моменту (дати) закінчення строку, на який він був прийнятий (наприклад, Закон про державний бюджет приймається на один рік);
2) з моменту (дати) зміни обставин, на які він був розрахований (наприклад, закон про правовий режим надзвичайної ситуації, оголошений у зв’язку зі стихійним лихом на території держави, втрачає дію після закінчення стихійного лиха);
3) з дати скасування: а) прямого (формального) ‑ скасовує орган, який прийняв цей акт або інший орган, якому закон надає таке право (наприклад, за Конституцією України, Президент України може скасовувати акти Ради міністрів АР Крим); б) фактичного ‑ прийняття нового акта вищої або однакової юридичної сили з того ж предмета регулювання, без формального скасування старого акта[53];
4) із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про неконституційність (невідповідність Конституції України) законів, інших правових актів або їх окремих положень; із дня ухвалення рішення судом про визнання нечинними (такими, що суперечать закону) актів органів виконавчої влади або актів органів місцевого самоврядування.
Момент припинення дії нормативно‑правового акта є моментом втрати його юридичної сили.
Призупинення чинності закону ‑ тимчасове переривання його дії у часі, що залежить від певних обставин і передбачено законом. Призупинити чинність нормативного акта в Україні може: 1) орган, який його прийняв (дію Сімейного кодексу в Україні було призупинено Верховною Радою до моменту набрання чинності Цивільного кодексу); 2) інший орган, якому це право надано законом (Президент України може зупинити дію актів Кабінету Міністрів України через невідповідність Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо перевірки його відповідності).
§ 7. Дія нормативно‑правових актів у просторі і за колом осіб
Дія нормативно‑правового акта в просторі відбувається відповідно з територіальних і екстериторіальних принципів.
Територіальна дія нормативно‑правового акта окреслена територією держави (Україна) чи окремого регіону (АР Крим), або адміністративно‑територіальної одиниці (обласного, районного, міського масштабу), тобто тією територією, на яку поширюються владні повноваження органу, що його видав (підприємства, установи тощо). Екстеріторіальна дія нормативно‑правового акта (право екстериторіальності держав) ‑ порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування перебувають на її території, але розглядаються ж частина території держави прапора чи розпізнавальних знаків; космічні об’єкти, що належать державі; території дипломатичних представництв і консульств.
Територіальний принцип у чистому вигляді в законодавстві держав майже не трапляється, оскільки він доповнений екстериторіальним принципом. За вчинений за кордоном злочин громадянин України підлягає кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом України (якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України).
Дія нормативно‑правових актів за колом осіб ‑ це їх поширення на певні кола осіб залежно від обсягу і особливостей (наявності дипломатичного імунітету) їх правового статусу.
Дія нормативно‑правових актів за колом осіб залежно від обсягу їх правового статусу:
а) загальної дії ‑ поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди), біженці; почесні громадяни, усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності. Тут виявляється тісний зв’язок дії нормативно‑правових актів за колом осіб та у просторі (Конституція України);
б) спеціальної дії ‑ деякі нормативно‑правові акти поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб’єктів певної держави, що діють у конкретній сфері суспільних відносин (Закон України «Про політичні партії України»); інші охоплюють лише конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів та ін.). Тут дія нормативно‑правових актів у просторі й за колом осіб не збігається;
в) виняткової дії ‑ поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на території держави (іноземних громадян та осіб без громадянства). Так, іноземним громадянам не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов’язки: обирати і бути обраними у представницькі органи країни, бути суддями, перебувати на службі у Збройних Силах (Закон України «Про правовий статус іноземців»).
Винятковість дії актів спостерігається стосовно осіб, які користуються дипломатичним імунітетом ‑ повним або частковим звільненням від поширення на них дії загальних правових норм держави, де вони офіційно перебувають.
§ 8. Поняття і форми систематизації нормативно‑правових актів
Систематизація нормативно‑правових актів ‑ офіційна діяльність, спрямована на впорядкування та вдосконалення законодавчих і підзаконних актів, приведення їх до єдиної внутрішньої погодженої системи.
Систематизація нормативно‑правових актів необхідна для:
1) усунення суперечностей між нормативними актами;
2) підвищення якості й ефективності законодавства;
3) забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними структурами.
Форми систематизації нормативно‑правових актів.
1. Облік нормативно‑правового матеріалу ‑ письмове чи автоматизоване фіксування виданих нормативно‑правових актів (у спеціальних журналах, на картках, автоматизоване ‑ ЕОМ. Автоматизованою системою збирання, накопичення, обліку та зберігання нормативно‑ правових актів в Україні є Єдиний державний реєстр нормативно‑ правових актів).
Форми обліку:
1) журнальний (хронологічний, алфавітний,
тематично‑предметний) ‑ полягає у фіксації реквізитів нормативних актів у журналах (проста форма);
2) картковий ‑ складання карткової системи, коли на картках картотеки фіксуються або основні реквізити акта (вид акта, його заголовок, дата видання, місце офіційного опублікування), або його повний текст з усіма реквізитами; розміщуються картки в картотеці за хронологічним, алфавітно‑предметним, предметно‑галузевим принципом;
3) автоматизований (електронний) ‑ передбачає створення автоматизованих інформаційно‑пошукових систем за нормативно‑правовою базою держави, міжнародних об’єднань та ін. Це найповніша і найзручніша (швидкий пошук) форма обліку нормативно‑правового матеріалу. В Україні існують інформаційно‑пошукові системи: «Законодавство України» на офіційному веб‑сайті Верховної Ради України, неофіційні пошукові системи «Юрист+», «Ліга‑Закон» та ін. Кожна з цих форм обліку нормативно‑ правового матеріалу передбачає контрольно‑текстовий облік ‑ врахування динаміки «життя» чинних нормативних актів: своєчасне внесення відміток про зміни, доповнення в акти в цілому чи в їх окремі частини із зазначенням тих актів, на підставі яких зроблені відмітки;
2. Інкорпорація ‑ поєднання та розміщення нормативно‑правових актів повністю чи частково в тому чи іншому порядку (хронологічному, алфавітному, предметному) у збірники чи зібрання після певної технічної обробки без зміни їх змісту. Технічна обробка нормативно‑ правового акта полягає у такому: з нього вилучаються положення, що втратили силу; включаються внесені до них зміни і доповнення; вилучаються положення, що не містять норм права; вилучаються відомості про осіб, що підписали нормативний акт. Така обробка робить нормативний матеріал зручним для практичного використання. В Україні поширеними результатами інкорпорації є збірники та зібрання законодавства.
Інкорпорації можна класифікувати за видами суб’єктів здійснення: офіційна ‑ здійснюється від імені нормотворчого органу держави, що сам підготував або офіційно схвалив збірник, підготовлений іншим органом (наприклад, «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України”[54]); неофіційна ‑ здійснюється без офіційного схвалення нормотворчого органу держави: з ініціативи видавництв, наукових і навчальних установ, практичних органів, окремих фахівців або за дорученням нормотворчого органу (останній вид збірника називають офіціозним); за характером відбору нормативно‑ правового матеріалу: хронологічна ‑ впорядкування нормативно‑ правових актів за часом вступу їх у дію; предметна ‑ впорядкування нормативно‑правових актів за галузями або інститутами права; сферами державної діяльності (праця і кадри, фінанси і кредит, промисловість, сільське господарство, культура та ін.); за обсягом поданого нормативного матеріалу: повна ‑ у збірники включаються всі акти суб’єкта нормотворчості; часткова ‑ збірники складаються з нормативно‑правових актів, що присвячені певній сфері правового регулювання (адвокатура, нотаріат, банківська діяльність тощо).
3. Консолідація ‑ подолання розрізненості нормативно‑правових актів, виданих у різний час щодо того самого предмета правового регулювання, шляхом їх поєднання в єдиний укрупнений нормативно‑правовий акт з усуненням повторень і суперечностей без зміни змісту. Змінюється форма правових актів, але не їх зміст.
У ХХ‑ХХІ ст. в країнах Європи й Америки поширилася практика створення консолідованих актів (Сільськогосподарський і Податковий кодекси в СІЛА, Кодекс про працю Франції, Соціальний кодекс ФРН та ін.). Хоч ці акти називаються кодексами, але по суті вони є результатом консолідації. Таку консолідацію ще можна назвати кодифікацією‑компіляцією, але її варто відокремити від справжньої кодифікації (кодифікації‑реформи).
4. Кодифікація ‑ створення нового, вдосконаленого, об’єднаного загальним предметом правового регулювання, нормативно‑правового акта на основі старих нормативних актів шляхом часткової або значної зміни їхнього змісту (усуненням дублювання, розбіжностей і суперечностей, їх узгодженням, заповненням прогалин, звільненням від застарілих і неефективних норм, виробленням нових). Іншими словами, кодифікація виражається в підготовці і прийнятті нових актів, до яких входять погоджені між собою приписи колишніх актів, що містять норми права, котрі виправдали себе, а також нові норми.
Кодифікація виступає особливою формою систематизації нормативно‑правових актів: вона поєднує упорядкування законодавства з його відновленням, удосконаленням; після її завершення приймають один нормативно‑правовий акт, який упорядковує правові норми і процедури у визначеній сфері відносин. У результаті змінюється сама основа правового регулювання ‑ тому кодифікація справедливо вважається формою нормотворчості.
Види кодифікацій за обсягом: загальна ‑ утворення зведених кодифікованих актів з основних галузей законодавства («кодекс кодексів», наприклад, конституція); галузева ‑ утворення кодексів у межах певної галузі законодавства (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс та ін.); спеціальна (внутрішньогалузева) ‑ утворення кодексів у межах підгалузі законодавства (Водний кодекс, Лісовий кодекс та ін.); міжгалузева (комплексна) ‑ утворення кодексів поєднанням норм різних інститутів, галузей і підгалузей законодавства (Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мореплавання та ін.).
Види основних кодифікаційних актів: конституція, кодекс, основи законодавства. Серед них найбільш уживаним видом кодифікованого акта є кодекс ‑ кодифікований закон, що являє собою систему нормативних приписів, які виражають у цільному і внутрішньо погодженому вигляді найбільш важливі норми конкретної галузі права або основних інститутів (підгалузей) права.
Менш уживаним в Україні видом кодифікованого акта є основи законодавства ‑ кодифікований закон, що містить систему концептуальних понять, цілей, завдань і принципів, які визначають основні напрями регулювання певної сфери суспільних відносин і забезпечують їх погодженість з положеннями конституції держави (в Україні їх діє три: Основи законодавства про культуру від 14.02.1992, Основи законодавства про охорону здоров’я від 19.11.1992, Основи законодавства про загальнообов’язкове соціальне страхування від 14.01.1998). Внаслідок специфічності (є актами більшого ступеня узагальнення нормативного матеріалу, ніж кодекси, бо встановлюють засади нормативного регулювання у відповідних сферах) їх нерідко відносять до консолідованих, рамкових законів.
5. Звід законів. Результатом поєднання консолідації, кодифікації та інкорпорації є видання зводу законів ‑ систематизованого акта, який надає нової форми чинному законодавству поєднанням його за хронологічним чи тематичним принципом.
Звід законів відрізняється від збірників нормативних актів такими ознаками: 1) може бути лише офіційним виданням, оскільки здійснюється від імені і за дорученням нормотворчих органів з подальшим схваленням видання у цілому або кожного тому окремо; 2) є зведенням в єдине ціле чинного законодавства, що регулює однакові питання; 3) ліквідує множинність актів, прийнятих з того самого питання, які втратили силу, застаріли або фактично не діють; 4) є результатом великої юридично‑технічної роботи з усунення наявних прогалин у законодавстві та узгодження норм права, що закріплені в приписах законів; 5) має пріоритет перед попередніми офіційними виданнями законів, становить їх чинну редакцію.
Прикладами таких актів в історії і сучасності є Звід законів Юстиніана; Звід законів Російської імперії у 16 томах (1833 р.); Звід законів СРСР; «Закони України» вії томах (1996‑1997 рр.). Останнє видання містить розміщені у хронологічному порядку всі закони України (816), прийняті з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет, з 01.07.1990 по 31.12.1996. Консолідовані збірники законів популярні в країнах СНД (у РФ виданий Звід законів) та інших зарубіжних державах (Звід законів СІЛА, Збори федерального права ФРН та ін.).
Головними формами сучасної систематизації законодавства в Україні є облік нормативно‑правового матеріалу, інкорпорація, кодифікація. Перспективною формою є підготовка і видання Зводу законів України, що потребує не лише високого рівня юридичної науки і законотворчої майстерності, а й завершення кодифікаційної роботи, якості і сталості законодавства.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 983; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!