Поняття та ознаки нормотворчості
У цьому і в наступних параграфах цього розділу основну увагу зосереджено на висвітленні питання про закріплення чи встановлення норм права у формі нормативно‑правого акта (закону), котрий став основною формою права сучасних держав світу. Таку нормотворчість називають нормативно‑актною. Зміст і значення інших форм (джерел) права розкриваються в розділі «Правоутворення. Джерела (форми) права».
Нормотворчість ‑ офіційна діяльність уповноважених суб’єктів держави та громадянського суспільства щодо встановлення, зміни, призупинення і скасування правових норм, їх систематизації. Головне призначення нормотворчості ‑ формулювання нових правових норм, котрі притаманні соціальним відносинам, тобто моделювання суспільних відносин, які з позицій держави або громадянського суспільства (народу) є припустимими (бажаними) чи необхідними (обов’язковими). Зміна чинних і скасування застарілих правових норм сприяють утвердженню нових норм і, отже, вони входять до складу нормотворчості як його допоміжні вияви.
Ознаки нормотворчості:
1) здійснюється уповноваженими суб’єктами: а) державою, її органами (парламентом, урядом, міністерствами, місцевими адміністраціями тощо); б) громадянським суспільством (народом), його організаціями;
2) є формою владної вольової діяльності уповноважених суб’єктів, яка включає в себе вивчення, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, що виникають у суспільстві; є не диктатом волі уповноважених суб’єктів, а процедурою формулювання норм, котрі властиві соціальним відносинам, стали типовими діями їх учасників;
|
|
|
3) виражається у санкціонуванні існуючих чи встановленні нових, зміні чи призупиненні чинних і скасуванні застарілих правових норм на підставах, передбачених законом;
4) набуває завершення в письмовому акті‑документі, що називається нормативно‑правовим актом (законом);
5) здійснюється (у значній частині) відповідно до правового регламенту, тобто з дотриманням процедури підготовки і прийняття акта.
Різновидом і складником нормотворчості є законотворчість. Законотворчість ‑ це процес творення закону від законотворчого замислу, прогнозування, розроблення законопроекту до введення його в дію, тлумачення та можливого подальшого коригування (зміни, доповнення). Вирішальним і відповідальним процесом законотворчості є законодавча діяльність парламенту. В Україні це основна конституційно‑правова форма ухвалення законів; у передбачених законом випадках закони можуть ухвалюватися на всенародному референдумі. Коло суб’єктів нормотворчості є ширшим за законотворчість, оскільки нормотворчість є процесом творення не лише законодавчих актів, а й усіх нормативно‑правових актів у державі (указів президента, постанов уряду, рішень органів місцевого самоврядування та ін.). А коло суб’єктів законотворчості є ширшим за законодавчу діяльність. Якщо законодавча діяльність в Україні здійснюється виключно парламентом, то в законотворчості поряд з депутатами парламенту беруть участь інші суб’єкти законодавчої ініціативи (президент, уряд) тощо.
|
|
|
Функції нормотворчості
Функції нормотворчості ‑ напрями діяльності зі встановлення, зміни або скасування правових норм, створення і розвитку системи законодавства.
Основні функції нормотворчості:
1. Функція первинного регулювання суспільних відносин ‑ створення і ухвалення нових правових норм, що відбуваються в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і виникла необхідність в цьому вперше. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень виникла потреба в регулюванні відносин у цій сфері ‑ з’явилося космічне право.
2. Функція оновлення існуючого нормативно‑правового матеріалу, його деталізації (конкретизації) здійснюється відповідно до потреб суспільного розвитку внесенням змін і доповнень до приписів нормативно‑правових актів; санкціонування вже існуючих норм, наприклад, правових звичаїв тощо. При цьому важливо не займатися оновленням заради оновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відображало б ці потреби. Тоді настає необхідність у внесенні змін і доповнень до відповідних законодавчих актів, уточненні і конкретизації чинних норм. Не повинно бути дисбалансу між темпами оновлення законодавства і рівнем розвитку суспільства. Деталізація (конкретизація) права відбувається також шляхом створення відповідних підзаконних актів, приписи яких деталізують (конкретизують) ті норми права, що закріплені у приписах законів. Оновленню нормативно‑правового матеріалу сприяє скасування віджилих правових норм; анулювання, призупинення чи продовження дії (пролонгація) нормативного акта.
|
|
|
3. Функція усунення (заповнення) прогалин у праві ‑ заповнення повного чи часткового пропуску в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм шляхом формулювання норм, яких бракує. Це є своєрідним оновленням нормативно‑правового матеріалу, його удосконаленням. Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права ‑ у суді, адміністративній діяльності та ін. Для виявлення прогалин узагальнюється судова й адміністративна практика. Діяльність щодо усунення прогалин у праві здійснюють суб’єкти нормотворчості. Суб’єкти правозастосування можуть тільки долати їх.
|
|
|
4. Функція систематизації нормативно‑правового матеріалу ‑ облік, упорядкування, об’єднання, доповнення нормативно‑правових актів. Організаційною формою цієї функції є кодифікація нормативно‑ правових актів, що передбачає обґрунтоване (побудоване на наукових принципах) його оновлення, усунення прогалин.
Принципи нормотворчості
Принципи нормотворчості ‑ загальноприйняті норми‑ідеї найвищого авторитету, які слугують основними засадами, на підставі яких створюються (розробляються, приймаються, вводяться в дію) нормативно‑правові акти.
Загальні принципи нормотворчості (є концентрованим вираженням загальнолюдських цінностей):
1. Гуманізм ‑ формування нормативно‑правових актів на основі міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їх втілення в життя суспільства і держави.
2. Демократизм ‑ встановлення і забезпечення вільного порядку розробки, обговорення і ухвалення нормативно‑правових актів; створення законодавчих процедур, які забезпечували б вираження в законі волі народу, врахування свободи більшості при дотриманні прав меншості, погодженість інтересів суспільства, соціальних груп, людини; недопущення як незаконного тиску на законодавчу діяльність парламенту, так і свавілля з боку парламенту. Цей принцип означає також широку участь народу в обговоренні проектів законів, у консультативних і законодавчих референдумах; урахування альтернативних проектів законодавчих актів і громадської думки, підтримку народної нормотворчої ініціативи; зважене ставлення до парламентської опозиції.
3. Толерантність (цей принцип є продовженням і конкретизацією попередніх) ‑ виявлення та урахування законоутворюючих погоджених інтересів, створення певних теоретичних конструкцій, загальної моделі вираження і захисту інтересів різних соціальних і етнічних груп, упорядкування соціальних, релігійних і етнічних конфліктів, компроміс інтересів. У сучасних умовах немає такої соціальної групи, задоволення інтересів якої (при ігноруванні інтересів інших груп населення) могло б забезпечити якість і ефективність результатів нормотворчості. Необхідна згода всіх основних соціальних шарів суспільства, їх толерантність. За допомогою нормотворчості досягається авторитетне посередництво, спрямоване на примирення, рівновагу правомірних інтересів сторін.
4. Гласність ‑ відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно‑правових актів, інформування про них населення, прозорість їх обговорення в парламенті. Гласність і відкритість дають можливість громадянському суспільству встановити контроль за законодавчим процесом, вчасно коригувати проходження нормативних актів.
5. Правова законність ‑ додержання ієрархії нормативно‑ правових актів при їх складанні (нормопроектуванні) та прийняття їх законним шляхом відповідно до конституційно закріпленого процесу нормотворчості. Цей принцип означає, що всі звичайні закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй і міжнародним угодам, укладеним за участю України. Акти органу нижчого підпорядкування не можуть суперечити акту вищого органу. Закони, ухвалені всеукраїнським референдумом з питань визнання нечинним будь‑якого закону або окремих його положень, мають вищу юридичну силу стосовно закону, ухваленого Верховною Радою України. Принцип законності передбачає наявність механізму перевірки Конституційним Судом нормативно‑правових актів щодо відповідності їх Конституції, а також можливість зміни закону чи припинення його дії винятково законом, який має однакову з ним або вищу юридичну силу.
6. Науковість ‑ залучення до розробки нормативних актів (законів) кваліфікованих фахівців із відповідних галузей науки, котрі мають необхідні знання і досвід; наявність глибокої обґрунтованості відповідності нормативного акта потребам розвитку суспільства та інтеграції держави у європейський простір, що міститься в науковій концепції. Проведення наукової експертизи, проектів нормативно‑ правових актів (законів), щоб запобігти їх прийняттю з недостатньо обґрунтованими положеннями, прогалинами, суперечностями.
7. Професіоналізм ‑ наявність не тільки знань, а й навичок, умінь зі складання нормативних актів, що передбачають залучення фахівців у відповідних сферах суспільного життя, врахування узагальненої практики реалізації чинних правових норм, у процесі якої виявляються їх помилки, прогалини, колізії, фактично недіючі норми, їх застарілість, невідповідність реаліям життя.
Спеціальні принципи нормотворчості:
1. Цільове спрямування ‑ створення нормативно‑правового акта відповідно до мети, предмета правового регулювання, з використанням відповідних правових засобів, типів та методів правової регламентації.
2. Системна погодженість ‑ узгодження прийнятого нормативно‑ правового акта з функціонуючими, тобто прийнятими раніше, а також з чинними міжнародними договорами.
3. Оперативність ‑ швидке реагування на зміни в суспільстві, їх врахування при плануванні нормативних актів; незволікання підготовки проектів нових, скасування застарілих та вдосконалення чинних нормативних актів.
4. Поєднання динамізму і стабільності ‑ досягнення стабільності законодавства шляхом створення досконалого нормативного акта з орієнтацією на його якомога більшу тривалість та можливістю вносити до нього доповнення і зміни у разі необхідності.
5. Планування ‑ складання, додержання планів розробки і ухвалення нормативно‑правових актів (законів), строків їх скасування чи зміни, приведення чинних актів у відповідність із прийнятими. Планування передбачає правове обґрунтування необхідності видання чи вдосконалення нормативних актів (заповнення прогалин, усунення колізій).
6. Техніко‑юридична досконалість‑упорядкування нормативно‑ правових актів з додержанням обов’язкових правил, способів, прийомів юридичної техніки, лінгвістичних стандартів їх мови тощо.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 246; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!