Поняття «тип (сім ’я)» правових систем
Тип (сім’я) правових систем ‑ сукупність національних правових систем, що мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, які склалися на основі аналогічних спеціальних і загальних правових засобів, котрі постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (у тому числі державою).
У термін «тип (сім’я) правових систем» укладено узагальнювальну теоретичну модель (конструкцію) правового змісту, що має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації, тобто типологічного опису і зіставлення (типології). Для позначення такої узагальнювальної теоретичної моделі правових систем використовуються різні терміни: «сім’я правових систем» (Р. Давид), «правові кола» (К.‑Х. Еберт і М. Рейстайн), «форма правових систем» (І. Сабо), «структурна спільність» (С.С. Алексєєв), «правова сім’я» (А. X. Саїдов)[38]. На наш погляд, точнішим у юридичному змісті є термін «тип правових систем», що підкреслює однорідність явищ, які виникли і функціонують унаслідок впливу тих самих причин.
З огляду на більш поширений в юриспруденції термін «правова сім’я», у тексті ставляться поряд «сім’я» і «тип» ‑ для запобігання їх різночитанню. Тобто «тип правових систем» і «сім’я правових систем» уживаються як тотожні поняття. Перевага віддана терміну «тип» (від грец. tip ‑ відображення, зразок, форма, модель) ще й тому, що слово «сім’я» має більш соціальне, ніж юридичне значення ‑ воно не відображає об’єктивних юридичних ознак групи правових систем, які має об’єднати[39].
|
|
|
Об’єднання правових систем в один тип (сім’ю) можна робити на основі подібності в таких елементах:
1) генезис і еволюція права, ступінь рецепції римського права;
2) джерела права та їх ієрархія:
• первинні (настановні) ‑ загальні принципи права, положення конституцій і конституційних актів;
• вторинні (ті, що конкретизують і розвивають первинні) ‑ закон, нормативно‑правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно‑правовий текст; також методологічні підходи до їх тлумачення;
3) структура системи права ‑ зміст основних галузей та інститутів права як результату базування на подібній юридичній доктрині;
4) юридична техніка ‑ юридичні терміни, категорії, поняття, конструкції і види систематизації нормативно‑правового матеріалу ‑ інкорпорація, кодифікація, консолідація;
5) правозастосовна діяльність, насамперед судова, включаючи принципи судочинства як наслідок спільності ідеологій.
Наявність певних ознак, якими відрізняється одна група правових систем від іншої в межах конкретного типу (сім’ї), дає змогу розглядати їх як відносно самостійні.
|
|
|
Типи (сім'ї) правових систем світу
На основі подібності вказаних вище елементів правові системи держав світу можна об’єднати у такі типи (сім’ї):
1. Романо‑германський тип (сім’я) правових систем, або європейсько‑континентальний; його називають ще нормативно‑актним (країни континентальної Європи ‑ Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.).
У межах цього типу (сім’ї) правових систем виділяють два підтипи, або дві правові групи:
• романська (Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною в цій групі є національна правова система Франції);
• германська, або центральноєвропейська (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Провідною в цій групі є національна правова система Німеччини).
2. Англо‑американський тип (сім’я) правових систем, або судово‑прецедентний (Англія, Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою ‑ колишні колонії Британської імперії (нині 36 країн є членами Британської Співдружності) та ін.).
Усередині англо‑американського типу (сім’ї) правових систем розрізняють два підтипи, або дві групи:
|
|
|
• англійське загальне право (Велика Британія); •американське право (США).
Окрім того, можливий поділ англо‑американського типу (сім’ї) правових систем на дві групи:
• європейське загальне право (Велика Британія, Ірландія);
• позаєвропейське загальне право (США, Канада та ін.).
Право кожної країни поза Європою набуло широкої автономії в межах англо‑американського типу (сім’ї) правових систем.
3. Змішаний тип (сім’я) правових систем, або конвергентний чи дуалістичний ‑ виник на стику двох класичних сімей правових систем: романо‑германської й англо‑американської і має специфічні ознаки.
У межах цього типу (сім’ї) виокремлюються такі групи: •скандинавська, або північноєвропейська (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);
• латиноамериканська (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).
4. Релігійний тип (сім’я) правових систем:
• мусульманське право;
• індуїстське право;
• іудейське (єврейське) право.
5. Традиційний тип (сім’я) правових систем:
• далекосхідна, або традиційно‑ідеологічна, група (основні підгрупи ‑ китайська, японська);
• африканська, або звичаєво‑правова, група (країни Африки, Мадагаскар).
Соціалістичний тип (сім’я) правових систем у цілому пішов в історію (правові системи цього типу можна вивчати в ретроспективному плані), проте і сьогодні є низка правових систем (Куба, В’єтнам, КНДР), що зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням новацій ‑ більших або менших, залежно від держави. Це не означає, що з урахуванням «соціалістичного» забарвлення їх не можна віднести до класично усталених типів правових систем. За справедливою думкою К. Цвайгерта і X. Кьотца, різні системи права, незважаючи на відмінності в історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилі практики, дуже часто вирішують ті самі проблеми, аж до окремих дрібниць, ‑ однаково[40].
|
|
|
Україна (як Росія і Білорусь) може бути віднесена до східноєвропейської групи романо‑германської сім’ї правових систем[41].
Крім правових систем держав світу можна виділити правові системи внутрішньодержавних утворень (Фарерські острови у складі Данії, Сардинія, Сицилія та інші автономії Італії тощо) і правові системи залежних територій (Британські Бермудські острови та ін.).
§ 6. Романо‑германський тип (сім ’я) правових систем
Романо‑германський тип (сім’я) правових систем ‑ сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі давньоримського цивільного права і його пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм‑звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права.
Ознаки романо‑германського типу (сім Ч) правових систем:
1) виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і держав під сильним впливом римського соціального і правового порядку; поширився на Центральну і Південну Америку (колишні колонії Іспанії, Португалії і Франції), значну частину Африки, країни Близького Сходу, Японію, Індонезію, Південну Корею, Таїланд;
2) розвинувся на основі рецепції (від лат. receptio ‑ прийняття) давньоримського цивільного права, його ідей, принципів та інститутів. Римське право було сприйнято завдяки його популяризації в університетах ‑ італійських, французьких, німецьких (XII–XIII ст.). Велику роль в «очищенні», переробці і пристосуванні римського права до умов життя (в тому числі до місцевого звичаєвого права), особливо в XIV столітті, відіграла школа юристів‑глосаторів[42], діяльність якої продовжила школа постглосаторів, які на рівні культури епохи Відродження відпрацювали логічні принципи, конструкції, узагальнили формули римського приватного права.
Істотний внесок у становлення права континентальної Європи здійснило канонічне середньовічне право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої юрисдикції церковних судів (особливо в Іспанії). Канонічне право (його основне джерело ‑ Біблія) як система канонів ‑ правил, що встановлені церквою і стосуються устрою церкви і життя вірян (шлюб, заповіт), ґрунтувалося на принципах римського права, вивчалося в університетах нарівні з римським цивільним правом. У результаті в одних країнах континентальної Європи римське право стало чинним (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія), в інших (Франція) визначило напрям змісту національного права, що формувалося. Завдяки канонічному праву були створені нові юридичні конструкції, наприклад, інститут вини;
3) основним джерелом (формою) права є нормативно‑правовий акт ‑ ця ознака дає підставу називати сім’ю правових систем нормативно‑актною. Інші джерела права (звичай, узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно закону як провідного нормативно‑правового акту, норми якого формулюються законодавцем ‑ представницьким органом державної влади;
4) нормативно‑правові акти супідрядні один одному за юридичною стою: конституційні закони ‑ звичайні (поточні) закони ‑ підзаконні акти. За конституцією визнана вища юридична сила (Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р., Конституція Швейцарії 1999 р. (набрала чинності 01.01.2000) та ін.);
5) поширеною є кодифікація нормативно‑правових актів ‑ ця ознака дає підставу називати правові системи цієї сім ’ї кодифікованими.
Тут існують кодекси з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства. їх особливості: 1) кодекси мають галузевий характер; 2) у них включаються як законодавчі акти парламенту, так і акти, створені в результаті делегованого законодавства (у тих країнах, де воно передбачено конституцією); 3) створюються кодекси і комплексно‑галузевого характеру (комплексне законодавство). У Франції з п’яти наполеонівських кодексів три ‑ Цивільний 1804 р., Торговельний 1807 р. і Кримінальний 1810 р.– визнаються, як і раніше діючими, хоч і зазнали значних змін. У Німеччині продовжує діяти зі змінами і доповненнями (а їх понад 140) Німецький кримінальний кодекс (Strafgesetzbuch, автор Адольф Леонард), що набув чинності ще в 1871 р. і «пережив» п’ять реформ кримінального права. Інший кодифікований акт ‑ Німецьке цивільне укладення 1896 р. (набуло чинності 01.01.1900, тому його називають у Німеччині «Укладення 1900 року» або «Кодекс 1900 р.) ‑ більше як за 100 років існування піддавалося багаторазовим змінам і доповненням;
6) право має систему з чіткою структурою: публічне і приватне, їх галузі, підгалузі, норми права. Публічне і приватне право в усіх країнах романо‑германської сім’ї містить майже ті самі основні галузі: конституційне, адміністративне, міжнародне, публічне, кримінальне, цивільне, кримінально‑процесуальне, цивільно‑процесуальне, трудове право і т. д. Подібна однаковість спостерігається і щодо правових інститутів, наприклад, є інститут зобов’язального права як найважливіша складова цивільного права;
7) існує дуалізм права ‑ наявність цивільного і торговельного права як відносно самостійних галузей за своєю природою, розвитком і практичною реалізацією. Вважається, що окрім цивільного права необхідно розвивати торговельне право, оскільки торговельні відносини у світі динамічні, що вимагає: а) швидкого оформлення угод;
б) виконання оформлених угод; в) вирішення у спеціалізованих судах спорів, що виникли між сторонами. У Франції торговельне право як самостійна галузь склалося історично (в XI ст. торговці‑професіонали обиралися на посаду суддів‑консулів для здійснення правосуддя у сфері торговельної та іншої комерційної діяльності), тому Торговельний кодекс Франції (1807 р.) діє і сьогодні. Хоч Швейцарія й Італія відмовилися від існування торговельного кодексу, інкорпорували норми, що регулюють торговельний обіг у єдиний Цивільний кодекс, проте їхні юристи, як і раніше, визнають існування торговельного права. Те саме спостерігається в Нідерландах, де при створенні Цивільного кодексу відбувся відхід від ідеї дуалізму в системі приватного права;
8) матеріальне право домінує над процесуальним правом (процесуальні галузі права, розглядаються як похідні від матеріальних, що призначені їх “обслуговувати”), на відміну від англо‑американського права, де переважає процесуальне право;
9) досконалою є юридична техніка, уніфікована термінологія, запозичена переважно з римського права. Юридична техніка увійшла в систему правових категорій країн романо‑германського права лише на межі ХІХ‑ХХ ст. Нині серед юристів романо‑германського права поширений афоризм: «Право має техніку, і саме є технікою». Серед використовуваних понять у французькій правовій системі (справедливість, інтерес, громадський порядок, крайня необхідність, правила пристойності, провина, сумлінність та ін.) пріоритет віддається гнучким, еластичним поняттям. Гнучкість досягається формулюванням дефініцій із широким значенням, коли охоплюються відразу усі випадки ‑ відомі і невідомі і для кожного з них пропонується трактування.
На відміну від юристів країн англо‑американського права, що мислять конкретно, «прецедентно» і створили науку загального права на основі судових рішень, юристи романо‑германського права мислять поняттями правових інститутів і галузей права. їх правова наука ‑ абстрактна, однією із визначальних ознак якої, є правовий формалізм. Вважається, що романо‑германське право ‑ продукт логіки, системи і суворих теоретичних викладок.
Майже в кожній країні континентального права Європи діють суди: 1) загальної юрисдикції (цивільні та кримінальні); 2) спеціальної юрисдикції (адміністративні, трудові, податкові тощо). Так, у Франції функціонують суди у справах сільськогосподарської оренди та найму, суди у справах соціального страхування.
За наявності загальних ознак правові системи романо‑германського типу (сім’ї) правових систем мають особливості. Нині ті з них, що становлять правову систему ЄС, перебувають під прямим впливом нової правової галузі ‑ європейського права.
§ 7. Англо‑американський тип (сім’я) правових систем
Англо‑американський тип (сім’я) правових систем ‑ це сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі судового прецеденту (що випробував незначний вплив римського і канонічного права, більшою мірою ‑ місцевих звичаїв), що домінує серед інших юридичних джерел права. Правові системи цього типу ще називають системами загального права (common law)[43], або «судейського права» (judemade law).
Загальні ознаки англо‑американського типу правових систем:
1) виник в Англії; незабаром поширився на колонії Великої Британії; нині існує, крім Англії, в країнах: Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.;
2) право структурно поділяється на загальне право і право справедливості (виникли в XI і XII ст. відповідно і частково злилися у XVIII ст.); статутне (парламентське) (існує з кінця XIII ст.);
3) основним джерелом (формою) права є судовий прецедент ‑ ця ознака дає підставу називати означену сім’ю правових систем прецедентною. Тобто право твориться у процесі вирішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем, хоча в державі існують і інші форми права ‑ статут (закон), конституційний звичай (конституційна угода), доктрина, міжнародний договір тощо;
4) обов’язкові судові прецеденти створюються вищими судовими інстанціями: в Англії ‑ це Палата лордів, Апеляційний суд і Високий суд, а також Судовий комітет Таємної Ради (у справах держав‑членів Співдружності). Нижчі суди не створюють прецедентів;
5) судові прецеденти мають казуїстичний характер, тоді як норми статутів (законів) ‑ загальний. Якщо судові прецеденти застосовуються лише при вирішенні аналогічних казусів (випадків) і стосовно конкретних осіб, то норми статутів поширюються на всіх. Невипадково загальне право за своєю природою вважається казуїстичним, тобто таким, що складається з типізованих прецедентів;
6) статутам (законам ‑ актам парламенту) за формально‑ юридичним змістом надана вища юридична сила. Проте на практиці існує таке: закон, перш ніж набути реальної сили, має обрости прецедентами, які формуються шляхом його інтерпретації;
7) використовуються конституційні звичаї (конституційні угоди) і правові доктрини як джерела права. Так звані «конституційні угоди» регулюють важливі питання державного життя і виступають своєрідним джерелом конституційного права. До правової доктрини звертаються суди Англії і США у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Судові коментарі, узагальнення прецедентної практики є практичним керівництвом для суддів. Як правило, доктрина, що розроблена окремими суддями і суддівськими корпораціями, затверджує високу роль суду у здійсненні контролю за конституційністю законів при тлумаченні прецедентів[44]. Юридична наука в цілому або теоретико‑правові ідеї, концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення;
8) відсутній поділ права на приватне і публічне та суворий поділ права за галузями, як це спостерігається у правових системах романо‑германського типу. Існує розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, збиток (шкода), придбання, процедури цивільні, процедури кримінальні, процедури магістратських судів та ін. Основні категорії публічного права Великої Британії: злочин, конституційне право, адміністративне право, міжнародне право;
9) відсутній дуалізм права ‑ поділ на цивільне і торговельне (комерційне);
10) процесуальне право домінує над матеріальним, що виражається в незалежності судових органів, суворому дотриманні процедури, престижі адвокатської професії та ін. Процесуальне право ініціювало розвиток матеріального, яке стало формуватися лише з другої половини XIX ст. Нині матеріальні галузі права набувають більшого розвитку;
11) проводиться консолідація судових прецедентів і законів, тоді як майже повністю відсутні кодифіковані галузі права. Через те, що кодифікувати прецеденти вкрай складно, у Великій Британії вдаються до створення консолідованих актів (з деякими елементами кодифікації). У 1965 р. у Великій Британії створено Правову комісію (таку засновану в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права;
12) досконалою є процесуальна техніка (система доказів) та самобутньою, автохтонною ‑ юридична термінологія. Остання іноді не збігається з нормативними поняттями і термінами континентального права. Специфічно англійськими є терміни «зобов’язальний прецедент», «незобов’язальна думка судді», «відхилення від прецеденту», «перспективне подолання прецеденту», «правила розрізнення» та ін. Англійському праву притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які або зовсім відсутні у праві країн континентальної Європи, або не можуть бути адекватно перекладені їхньою мовою. І навпаки, деякі типові поняття континентального права, що привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підробка, нездоланна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), не представлені в англійському праві. Існує особлива процесуальна техніка створення і систематизації прецедентів: великою і ґрунтовно розробленою є система доказів як результату багатої судової практики. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже цілком відгороджувала ці країни від впливу розвиненої законодавчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції, ретельно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми.
Дві англомовні країни ‑ США й Велика Британія ‑ мають різні правові системи: їх навіть називають двома країнами, «розділеними» загальним правом. Відтворити усі відтінки своєрідності правової системи США неможливо. Шляхом порівняння з правовою системою Великої Британії можна вказати лише на деякі з них.
Особливості правових систем Великої Британії і США:
Правова система Великої Британії:
1) розвинулася протягом сторіч на основі принципу наступності і безперервності й у своїй еволюції усередині країни не знає серйозних потрясінь;
2) розвивалася відносно незалежно від римського приватного права ‑ цивільного права;
3) пережила період феодального права, що дістало назву англосаксонського права;
4) має однорівневу правову систему, зумовлену унітарним устроєм Великої Британії, а також загальну («унітарну») систему законодавства і систему прецедентного права;
5) ґрунтується на некодифікованій конституції: не має ні статуту, ні судового рішення, що проголошувало б Велику Британію конституційною парламентською монархією;
6) за відсутності спеціального Конституційного суду найважливішим компонентом англійської Конституції є конституційні угоди, що виступають формою вираження механізмів стримування і контролю галузей (гілок) влади;
7) основними формальними джерелами права є судовий прецедент і статут (закон), проте ними джерела права не вичерпуються;
8) вищі судові інстанції, як правило, пов’язані своїми колишніми рішеннями;
9) інститут присяжних засідателів утратив своє колишнє значення
Правова система США:
1) формувалася на основі англійського права, що внесене на територію Північної Америки (США) переселенцями з Англії і піддане значним змінам на континенті, поза безпосереднім сусідством з Англією;
2) розвинулася за більшої незалежності від римського приватного права. Лише у штатах, які були раніше французькими й іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу;
3) не пережила періоду феодального права ‑ на відміну від континентальної Європи, формувалася на основі буржуазних відносин;
4) має дворівневу правову систему, зумовлену федеративним устроєм США. Паралельно взаємодіють правові системи федерації і штатів, у яких системи законодавства і прецедентного права різні;
5) ґрунтується на кодифікованій Конституції федерації і конституціях штатів;
6) за відсутності спеціального Конституційного суду функціями конституційного контролю наділений Верховний суд країни. Рішення (акти тлумачення) Верховного суду США щодо конституційності законів є джерелом права, оскільки створювана норма поширюється як на розглядувану справу, так і на подібні справи в майбутньому;
7) прецедентне право в більшості штатів є пріоритетним, проте більшою мірою, ніж в Англії, погоджене зі статутним (законодавчим) правом;
8) вищі судові органи федерації і штатів слабко пов’язані власними прецедентами: прецедент має правило вільної дії («stare decisis»), він не формалізований, рухливий (змінюється, обновляється); трактування судового прецеденту є більш м’яким, що дозволяє, наприклад, Верховному суду не дотримуватися прецедентів, ним створених, і коригувати їх;
9) використовується інститут присяжних засідателів у судах.
Для судових систем США і Великої Британії характерні множинність і багатоланковість (суди першої інстанції; суди середньої ланки, вищий/вищі судові органи). Поряд із судами загальної юрисдикції тут діють суди спеціальної юрисдикції (наприклад, у Великій Британії функціонують комерційні суди, суди у морських справах).
§ 8. Змішаний (конвергентний) тип правових систем ‑ скандинавська і латиноамериканська групи
Змішаний (конвергентний) тип правової системи ‑ сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі місцевих джерел права та широкого запозичення елементів правових систем романо‑германського та англо‑американського типу.
Ознаки змішаного типу правових систем:
1) домінує нормативно‑правовий акт як формальне джерело права;
2) судовий прецедент використовується нарівні з нормативно‑ правовим актом;
3) визнається поділ права на приватне і публічне;
4) нормі права (зразок поведінки) надається основна роль у регулюванні суспільних відносин;
5) проводиться кодифікація законодавства;
6) дотримується ієрархія нормативно‑правових актів;
7) існує паритет процесуального і матеріального права.
Змішаними можна вважати чимало правових систем сучасності. Виділяючи змішаний (конвергентний) тип правових систем, маємо на увазі групи систем, які при базуванні на власних джерелах права (правовому звичаї) широко використовують іноземні елементи, запозичені з двох класичних сімей ‑ романо‑германської і англо‑американської. До такого змішаного типу правових систем можна зарахувати північно‑європейську (скандинавську) і латиноамериканську групи. Здавалося б, у країн Північної Європи і Латинської Америки, що знаходяться у різних частинах світу, не може бути однотипного розвитку. Проте незалежно одне від одного північно‑європейське право і латиноамериканське право сформувалися під впливом рецепції низки елементів тих самих типів правової системи ‑ романо‑германської і англо‑американської. І хоч сприйняття іноземного елемента лягало на різний національний ґрунт, який був і є неоднорідним у скандинавських і латиноамериканських країнах, їхні правові системи мають багато спільного у генезисі й сучасному розвитку.
Регіонами поширення скандинавського права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія. Географічно вони близькі до країн романо‑германського типу правової системи. Проте на відміну від нього ця група правових систем не зазнала глибокого впливу римського права. Вона випробувала його частково ‑ так само, як і вплив торговельних порядків міст‑держав німецького узбережжя Балтики в період Середньовіччя. Вплив римського права на скандинавські країни був опосередкованим ‑ переважно через германське право. У дусі цього права визнаний нормативно‑правовий акт (закон) як провідне джерело права. Одночасно з цим істотну увагу приділено судовій практиці, поширеній у країнах загального права, і визнана роль судового прецеденту (у вигляді рішень верховних судових органів). Інші властивості загального права (правило прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального права перед матеріальним правом тощо) не знайшли ґрунту для зростання. Автономність і самобутність скандинавської групи правових систем вимагає їх розгляду за межами систем як загального права, так і «цивільного права». Проте можна визнати, що скандинавське право є близьким до німецької групи правових систем, певною мірою є його специфічною підгрупою. Деякі країни, наприклад Швеція, будучи учасниками Європейського Союзу, зазнають впливу європейського права, спрямованого на гармонізацію й уніфікацію правових інститутів.
Подібність правових систем держав Латинської Америки (латиноамериканська група) зумовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення і подальшого розвитку під впливом континентального права, однаковістю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права ‑ нормативно‑правових актів і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям американського конституційного права. Усе це дозволяє виділити латиноамериканське право в окрему групу змішаного типу правової системи.
Країни Латинської Америки (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.) певний час були колоніями Франції, Іспанії, Португалії, тому у своєму історичному розвитку зазнали сильного впливу їх правових систем. Нині багато правових систем латиноамериканських країн є близькими до романської групи континентально‑європейського права. Проте їх не можна вписати в романо‑германський тип правових систем, оскільки конституційне право цих країн формувалося під значним впливом американського права. Демократична Конституція США стала відправним документом конституційного розвитку країн Латинської Америки.
Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права (насамперед конституційного) за основу взята американська система, у сфері приватного права (цивільного) ‑романська.
Проте було б неправильним вважати правові системи цієї групи країн цілком позбавленими національної самобутності, які ігнорують норми‑звичаї. Тексти законів, включаючи й основний ‑ конституцію, враховують особливості національного державно‑правового розвитку, сучасне соціально‑економічне становище. У Мексиці, Перу, Гватемалі збережені залишки общинного землеволодіння. Особа, будучи за законом власником землі, фактично виступає представником громади, в інтересах якої, відповідно до звичаю, використовується земля.
Латиноамериканські правові системи прагнуть до інтеграції одна з одною, до уніфікації національного законодавства. Країни Латинської Америки протягом тривалого часу працювали над створенням кодексів міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Був розроблений Кодекс Бустаманте (1928 р.), який являє собою універсальний звід колізійних норм, застосовуваних у регулюванні цивільно‑правових відносин, що виникають між особами різних держав. З цього кодексу випливає, що колізійні норми, готові до застосування, перебувають винятково в галузі цивільного права, яке діє в національній правовій системі.
Провідна роль у процесі уніфікації права латиноамериканських країн належить Бразилії, що стоїть у фарватері утворення Організації американських держав (1948 р.).
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 259; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!