Онтологія права у структурі філософсько-правового знання.

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 41Следующая ⇒

Структура філософсько-правового знання забезпечує дослідження права як складної багатоаспектної категорії. Кожен із аспектів філософсько-правового знання має власну мету та значення. Основними аспектами філософсько-правового знання є онтологія права, метою якої є дослідження природи права шляхом вивчення форм права, його функціонального призначення та його зв’язку з іншими категоріями соціального буття. Завдання онтології права полягає у визначенні місця права у сучасному суспільстві.

Право має онтологічну природу, близьку природі моральної реальності. Те загальне, що властиве і праву і моралі є повинність.

Головне в реальності права в цілому і кожного з правових феноменів укладається в особливому способі прояву - у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тобто дії не з зовнішньої причини, а по внутрішньому спонуканню

На рівні сутності право - є ідеальна реальність відносин між людьми. Воно представляє особливий рід буття - рід ідеального буття, суть якого – повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині). Зміст права також знаходить вираження в ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм і інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає аналіз його структури чи, іншими словами, відповідь на питання: як улаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше, як він повинен бути побудований, щоб відповідати своєму призначенню – захисту й охороні людини.

Також необхідно зазначити, що виділять такі підвиди онтології права:

1) Легістська онтологія – заперечує об’єктивну правову сутність, незалежно від волі суб’єкта та свавілля законодавця, зведення права до позитивного права (закону), тобто це означає, що буття права як для позитивістів так і неопозитивістів є наявним існуванням досвідного реального феномена, визначеного офіційного владного характеру. Позитивність такого феномену представляється у вигляді тексту офіційного документу, який розуміється або ж трактується в якості нормативно – правового акту та правового джерела.

2) Природня правова онтологія – у ній буття права може бути представленим у вигляді двох, але зовсім протилежних форм: достовірного буття права (буття природньогь права) та недостовірного буття (існування закону).

3) Лібертано – юридична онтологія – у ній є наявність буття позитивно – правового феномену – закону, який виражає собою об’єктивну сутність всього права. Тобто цією об’єктивною сутністю можуть виступати властивості, вимоги щодо принципу формальної рівності.

Взаємозв'язок гносеології права з онтологією права.

Гносеологія взаємодіє зі всіма складовими філософсько-правового знання. Одним із аспектів такої взаємодії є зв'язок гносеології з онтологією.

Метою о нтологі ї права є дослідження природи права шляхом вивчення форм права, його функціонального призначення та його зв’язку з іншими категоріями соціального буття. Завдання онтології права полягає у визначенні місця права у сучасному суспільстві.

Метою г носеологія права метою є дослідження особливостей процесу пізнання права, рівнів та методів пізнання права. Завдання полягає у вивченні проблем істини у праві та аналізі практики як критерію правової істини.

Гносеологія права забезпечує методо логічний рівень права пізнання і складає наукову основу онтології.

Онтологія забезпечує вивчення права як реального явища, надаючи можливість гносеологічного узагальнення онтологічних даних.

Онтологічний і гносеологічний аспекти виступають як дві сторони єдиного процесу усвідомлення людиною свого відношення до дійсності: якщо онтологічний аспект обумовлює необхідність з'ясувати специфіку предмета філософії як певної реальності й одержати про нього знання в його бутті, таким як він є сам по собі, то гносеологічний аспект містить в собі оцінююче ставлення людини до предмета філософії як особливого об'єкта пізнання. Пізнавальне ставлення детермінує специфіку відображення і його вибірковість, виражену в змісті філософського знання, а сам зміст знання є не тільки результатом відображення предмета в його дійсності, але й історичним досвідом, підсумком процесу пізнання людиною дійсності, впливає на пізнавальний процес. В історичному розвитку пізнавального ставлення людини до світу виробляються певні принципи, що мають важливе методологічне і світоглядне значення для визначення спрямованості пізнання, орієнтованої на майбутнє і на різні сфери життєдіяльності людини.

Комунікативні функції права.

Право виступає як одна з форм спілкування між соціальними суб´єктами. Його комунікативна функція виявляє себе в двох основних видах — як координація і як трансляція.

І. Комунікація як координація

Соціальний порядок неможливий без координації дій між різними елементами і структурними підрозділами, що входять до складу суспільної системи. Координація передбачає супідрядність різнорівневих елементів і підсистем, відношення дисципліни, субординації між ними.

Право містить у собі великий комплекс засобів, форм і способів, що дозволяють йому виступати в якості особливої комунікативної системи, яка обслуговує міжсуб´єктні відносини. У тих випадках, коли соціальні взаємодії між суб´єктами підпорядковуються конкретним правовим нормам, треба говорити про виникнення правових відносин між ними. Правові відносини передбачають, що сторони готові використовувати імперативно-регулятивний і примусовий потенціал правових вимог для вирішення взаємноважливих практичних завдань. Без екстеріоризації правових норм, без їхнього втілення в живих між-людських зв´язках не можна говорити про правовідносини.

Право забезпечує узгодженість і координацію дій соціальних суб´єктів у строго обкреслених нормативних межах. Воно проводить через усю систему суспільних комунікацій виразну демаркаційну лінію між належним і заборонним, між тим, що сприяє розвитку цивілізованих соціальних відношень і тим, що перешкоджає цьому. Право вводить в обіг систему принципів антагонально-конструктивної взаємодії, скріплює цивілізовані, продуктивні контакти взаємними зобов´язаннями і вказує на можливі карні санкції, які загрожують тим, хто спробує порушувати і руйнувати систему правових комунікацій.

Існують такі форми правової комунікації:

1) між суб´єктами правовідносин;

2) між окремим суб´єктом і всією соціальною системою;

3) між поколіннями соціальних суб´єктів, коли старші залучають своїх молодших сучасників до основ правової культури;

4) між ланками єдиної системи права, що представляються конкретними суб´єктами;

5) між системою права і всією макросистемою континуальної цілісності «цивілізація — культура».

На відміну від безпосередньої і неформальної комунікації буденно-повсякденного характеру, правова комунікація має формальний і строго функціональний характер. Вона має анти-деструктивну спрямованість і націлена на те, щоб застерігати суб´єктів від небезпек, якими загрожують неузгодженості між належними моделями соціально-правової поведінки і реальними акціями поведінки, що зневажають норми права.

ІІ. Комунікація як трансляція

Право як комунікативна система дозволяє транслювати соціально-нормативну інформацію як у синхронічному (між сучасниками), так і в діахронічному (між поколіннями) напрямах. Право в цілому — це своєрідний передавальний механізм, що забезпечує існування цивілізованого суспільства як єдиної системи комунікацій, підпорядкованих нормативним, дисциплінарним взаємозалежностям формально-юридичного характеру. За допомогою правових норм соціальний порядок не просто підтримується, а передається як естафета від одних поколінь до інших як такий. Формальна, організована трансляція нормативності дозволяє оберігати наявні під її захистом цінності життя і культури, забезпечує наступність охоронної діяльності.

Право здатне акумулювати, берегти і транспортувати крізь історичний час нормативний досвід суспільства. Антична богиня пам´яті Мнемозіна цілком могла б вважатися покровителькою права через його яскраво виражену мнемонічну здатність, її свідченням є римське право, що складає в даний час основу, на якій побудовано всю сучасну романо-германську правову цивілізацію.

Не можна тут не згадати й англо-американське прецедентне право, у якому мнемонічний початок є вихідним. У ньому одиничність прецедентів, що не пройшли через процедури типоло-гізації і не оформилися в узагальнено-знакові форми, вимагає від суспільства додаткових зусиль по збереженню і передачі зосередженого в них соціально-правового досвіду новим поколінням. Подібне стає можливим лише тоді, коли в умовах локальної цивілізації дотримуються такі умови:

1) повага до минулого і його традицій, достатній ступінь консервативності суспільної свідомості;

2) відносна стабільність соціально-політичної системи, її здатність уникати різких якісних стрибків, що загрожують розривами, переломами і втратами накопиченого соціального досвіду;

3) домінування в інтелектуальній культурі стереотипів емпірично орієнтованого мислення, що цінує насамперед конкретні факти й індуктивний хід думок.Трансляція в праві інституціалізована, тобто її здійснюють спеціальні установи, організації, інститути. Вони зберігають, відтворюють і збільшують нормативно-правову інформацію, утримують її в діючому, придатному для повсякденного використання стані.

Онтологічна природа права.

Правова онтологія – це розділ філософії права, в якому досліджуються проблеми природи права і його підстав, буття права і форм його існування, зв'язки права з соціальним буттям і його місцем в суспільстві.

Право з'являється перед нами як своєрідний непізнаний об'єкт. Складні запитання про природу права трансформуються в запитання про те, що означає «бути» для права взагалі, тобто де існує право: у зовнішньому світі чи виключно в людському досвіді? Іншими словами, до якого типу реальності належить право?

Питання про специфіку правової реальності і онтологічної структури права - основне питання правової онтології, оскільки воно є модифікацією основного питання філософії права. Стосовно права це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливе.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає аналіз його структури чи, іншими словами, відповідь на запитання: як улаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше - як він повинен бути побудований, аби відповідати своєму призначенню - захисту і охороні людини?

Концепція правової реальності («картина світу права») повинна задаватися образом права, репрезентованим в існуючій правосвідомості. Вона складається із взаємодії таких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософського, а також правової ідеології, включаючи її втілення в чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рівнів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя - правопорушеннями, практикою додержання прав людини, угод тощо і дозволяє будувати гіпотези, версії та відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

У широкому розумінні під правовою реальністю розуміється вся сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо; у вузькому сенсі - маються на увазі лише базові правові реалії, відносно яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю в різних напрямах і наукових школах прийнято розуміти або правові норми (нормативізм), або правовідносини (соціологічний напрям), або правові «емоції» (психологічний напрям).

У той же час треба враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права - це буття належності. Право - сфера належного, тобто того, чого в звичному сенсі немає, проте реальність якого є значущою для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права або чому зобов'язане право своїм походженням? Вочевидь, що фундаментом права не можуть бути природа та її закони, чи космос у цілому, хоча і зараз трапляються спроби відродити характерні для античності уявлення про космічні підстави права.

Головне в реальності права в цілому і кожного з правових феноменів зокрема полягає в особливому способі прояву права - у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тобто дії не із зовнішньої причини, а із внутрішнього спонукання.

Таким чином, на рівні сутності право - це ідеальна реальність відносин між людьми. Вона є особливим видом буття - ідеальним буттям, сутність якого - належність. Зміст права також виражається в ментальних установках, ідеях і теоріях, знаково-символічній формі норм та інститутів, людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 875; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!