Основні положення Лісабонського договору
Лісабонський договір(“Лісабонський договір про внесення змін в Договір про Європейський союз та Договір про заснування Європейської спільноти”, або “Договір про реформу ЄС”) – міжнародний договір, підписаний на самміті ЄС 13 грудня 2007 року. Набрав чинності 1 грудня 2009 року. Покликаний замінити собою Конституцію ЄС, яка не вступила в силу, та внести зміни у діючі домовленості про Європейський Союз з метою реформування його системи управління, зокрема, спрощення структури, принципів та порядку роботи колективних органів та зміцнення його позицій на світовій арені в умовах різких глобальних зрушень.
Текст Договору вносить зміни в три основоположні документи ЄС: Договір про заснування Європейської спільноти (Римський договір, 1957 рік), Маастрихтський договір, 1992 рік та Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії (Римський договір, 1957 рік). Після підписання та ратифікації Лісабонський договір перестає існувати як єдиний текст, а нововведення інкорпоруються у три вище зазначені документи.
Договір про реформу структурно складається із преамбули, 7 статей, 13 протоколів та 59 декларацій. В статті 1 характеризуються зміни, які вносяться до Договору про ЄС, в статті 2 – зміни в Договір про заснування Європейської спільноти, в статті 3 - перераховуються заключні положення.
Лісабонський договір скасовує створену у Маастрихті структуру трьох опор (стовпів). Відповідно перестають існувати Європейська економічна спільнота та Євроатом. Європейський Союз стає єдиною інтеграційною структурою й отримує статус юридичної особи, в тому числі й широку міжнародну правосуб’єктність. При цьому зберігаються два основоположні договори: Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу (так відтепер називається Договір про заснування Європейської спільноти).
|
|
|
Правосуб’єктність Європейського Союзу означає, що ЄС може укладати міжнародні договори в усіх сферах його компетенції у чотирьох випадках. А саме: 1) якщо це передбачено основоположними договорами ЄС; 2) якщо цього вимагає досягнення цілей, що зазначені в договорах; 3) якщо цього вимагає юридично обов’язковий документ ЄС; 4) якщо цей договір може вплинути на загальні правила ЄС або змінити їх.
Держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір за умови, що він не суперечить домовленостям, підписаним ЄС або не стосується компетенції Союзу.
Договором передбачена наступна процедура з укладання міжнародних домовленостей від імені ЄС. А саме: ЄС дає згоду на проведення переговорів після отримання відповідних рекомендацій Єврокомісії та Високого представника із зовнішньої та безпекової політики, він також призначає голову делегації або представника від ЄС та приймає рішення про підписання договору. Європейському парламенту відведена дорадча роль, за винятком тих положень договору, до яких застосовуються юридичні процедури, а також домовленостей про приєднання до Європейської конвенції із захисту прав людини і основних свобод.
|
|
|
Лісабонський договір змінює назву Договору про заснування Європейської спільноти на Договір про функціонування Європейського Союзу, що безпосередньо пов’язує його із Договором про ЄС та цілями, які він ставить перед об’єднаною Європою. Таким чином, принципи, що попередньо розглядалися як декларативні – захист громадян ЄС у всьому світі, економічна, соціальна та територіальна єдність, культурне різноманіття тощо – поряд із соціальними цілями, стають основоположними завданнями політики ЄС. Завданням ЄС стає також створення внутрішнього ринку та досягнення таких цілей, як: повні зайнятість, соціальний прогрес, високий рівень захисту навколишнього середовища, боротьба проти дискримінації, соціальна справедливість, захист прав дітей тощо.
|
|
|
Договір про реформу вносить зміни в Договір про ЄС стосовно інститутів Союзу. Запроваджується посада голови Європейської ради, який буде обиратися європейськими лідерами терміном на 2,5 роки з можливістю переобрання на другий термін. 19 листопада 2009 року на цю посаду був обраний прем’єр-міністр Бельгії Херман ван Ромпей.
Європейський парламент отримує більшу повноту влади, оскільки його вага як законодавчого органу прирівнюється до ваги Ради. Він також отримує рівний статус із Радою у питаннях бюджету. Європарламенту доручається обрання голови Єврокомісії (до цього часу він лише погоджував кандидатуру, яка висувалася урядами країн-членів).
Європейська рада стає повноцінним інститутом ЄС. Вона складається із глав держав чи урядів країн-членів, її голови та голови Комісії. У роботі Європейської ради буде брати участь Високий представник із зовнішньої та безпекової політики. Якщо раніше голова Європейської ради призначався за принципом ротації кожні півроку, то тепер Європейська рада буде обирати його кваліфікованою більшістю на термін 2,5 роки. Голова Європейської ради буде представляти Союз у зовнішній політиці в межах своїх повноважень та в питаннях спільної зовнішньої та безпекової політики, що не применшує ролі Високого представника.
|
|
|
Лісабонський договір запроваджує нову систему голосування у Раді за принципом кваліфікованої більшості. Починаючи з 1 листопада 2014 року кваліфікованою більшістю вважаються голоси мінімум 55% членів Ради (мінімум 15 країн), які представляють мінімум 65% населення Союзу. Блокувальною меншістю стають чотири країни-члени Союзу. Період впритул до 31 жовтня 2014 року вважається перехідним, рівно як і період з 1 листопада 2014 року по 31 березня 2017 року. До 31 жовтня 2014 року буде діяти нинішня система голосування, закладена Ніццьким договором, за якої принципу кваліфікованої більшості відповідають три умови, а саме: згода 255 членів Ради (із 345, тобто 73,9%), які представляють одночасно більшість країн-членів (14 із 27 держав) та 62% населення ЄС. Протягом періоду з 1 листопада 2014 року по 31 березня 2017 року члени Ради будуть мати можливість приймати рішення з певних питань (визначаються в кожному окремому випадку) кваліфікованою більшістю так, як це передбачено Ніццьким договором. В цей проміжок часу також можна буде використовувати “ Іоніанський компроміс ” (тимчасове відстрочка прийняття рішення), що потребує наявності опозиції, яка має складати 75% від порогу звичайної блокувальної меншості (тобто чотири держави, чисельність населення яких не є меншою за 35% населення усього ЄС, плюс ще одна держава-член). Цей механізм дозволяє державам, які не здатні створити блокувальної меншості у Раді, відкласти прийняття рішення з проблемного питання на “розумний проміжок часу”, протягом якого здійснюються спроби досягнути компромісу. Слід зазначити, що перехідний період був закладений у Договір про реформу з огляду на неприйняття нової системи голосування у Раді Польщею та Великобританією, оскільки принцип розподілу голосів залежно від чисельності населення надавав цим країнам значні переваги, аніж принцип, закладений у Лісабонський договір (кожна з них мала 27 голосів у Раді, в той час як країни-члени ЄС з максимальною кількістю населення отримували 29 голосів). Головування у Раді буде здійснюватися попередньо визначеними групами у складі трьох держав-членів протягом 18 місяців. Ці групи будуть утворюватися за принципом рівної ротації з урахуванням географічної збалансованості представлених членів ЄС. Члени Ради, в свою чергу, обіймають посаду голови кожні 6 місяців.
Комісія Європейських спільнот офіційної перейменовується у Європейську комісію. Комісія, що діє з 2009 по 2014 рр., буде складатися з одного представника від кожної країни-члена, а також Високого представника із зовнішньої та безпекової політики. Однак, з листопада 2014 року Комісія буде складатися з кількості представників, що відповідає 2/3 кількості країн-членів ЄС, “у випадку, якщо Європейська рада не прийме іншого рішення”. Таким чином, у Комісію будуть входити 18 представників від 27 країн. Члени Комісії будуть обиратися на основі системи рівної ротації між державами-членами. Голова Комісії обирається більшістю голосів у Європарламенті за поданням від Європейської ради. Після цього Рада ЄС за пропозицією обраного голови погоджує список країн-членів Комісії. Безпосередньо члени Єврокомісії призначаються шляхом голосування за принципом кваліфікованої більшості у Європейській раді.
Європейська рада за згодою голови Єврокомісії кваліфікованою більшістю призначає Верховного представника Союзу із зовнішньої та безпекової політики. Верховний представник здійснює спільну зовнішню та безпекову політику Європейського союзу шляхом внесення пропозицій та реалізації вже досягнутих домовленостей. Головне нововведення Договору про реформу полягає в тому, що Верховний представник буде очолювати Раду з міжнародних відносин. Також він одночасно є одним із віце-голів Комісії, до сфери компетенції якого входять питання, що стосуються зовнішніх зв’язків ЄС.
Згідно із Лісабонським договором, Суд Європейських спільнот складається із Європейського суду, Суду першої інстанції та спеціалізованих судів. Від кожної держави в ньому буде представлений один суддя, а також 11 генеральних адвокатів (зараз – 8). Судді та адвокати будуть призначатися за загальною згодою урядів країн-членів на шість років після консультацій із спеціальним комітетом.
Новий договір розширює перелік питань, голосування по яким здійснюється за принципом кваліфікованої більшості. Це, зокрема: порядок головування у Раді; вільний рух робочої сили та соціальні гарантії; спільна транспортна політика; адміністративна співпраця в царині свободи, безпеки і порядку; прикордонний контроль; політичний притулок і захист біженців та переміщених осіб; міграція; судове співробітництво з питань злочинів;Євроюст; Європол; культура; ініціатива громадян стосовно законодавства ЄС; рішення про вихід держав-членів зі складу ЄС; інтелектуальна власність; загальна позиція у міжнародних питаннях в межах євро зони; космічна політика; енергетика; заходи із попередження злочинності; туризм; спорт; захист населення; адміністративна співпраця. Рішення з проблемних питань (податки, соціальна безпека, зовнішня політика, політика безпеки, оперативна співпраця поліції, місця в інститутах ЄС) продовжують прийматися одноголосно.
Договір про реформу ЄС чітко розмежовує компетенції Союзу та національних урядів. Спільнота діє в межах компетенцій, що передбачені Договором та цілями, що їх Договір ставить перед Спільнотою. У питаннях, які не належать до “виключної компетенції” Спільноти, “Союз буде приймати участь лише тоді й у тій мірі, якщо цілі не можуть бути належним чином досягнуті кожною державою самостійно на федеральному чи місцевому рівнях, але можуть бути досягнуті у межах всього Союзу, приймаючи до уваги масштаби та наслідки передбачуваних дій”. ЄС має виключну компетенцію у питаннях “визначення і проведення спільної зовнішньої і безпекової політики”, а також у визначенні дій для “підтримки, координації чи доповнення дій, що здійснюються державами-членами, але без обмеження їх компетенцій в цих областях”. Крім цього, у віданні Союзу знаходяться питання функціонування митного союзу; монетарної політики держав-членів, офіційною валютою яких є євро; спільної комерційної політики та укладання міжнародних договорів у деяких випадках. До сфер спільної компетенції Спільноти та держав-членів ЄС Договір відносить функціонування внутрішнього ринку; соціальну політику; економічну, соціальну та територіальну політику гуртування; сільське господарство та рибальство; проблеми навколишнього середовища; захист споживачів; захист правопорядку; спільні проблеми здоров’я населення; наукові дослідження та технологічний розвиток; освоєння космічного простору; розвиток співробітництва та гуманітарної допомоги; координацію питань зайнятості і соціальної політики у країнах-членах. Підтримку державам-членам Союз буде надавати у таких областях, як: захист здоров’я населення; промисловість; культура; туризм; освіта; проблеми молоді і спорт.
Національні парламенти вбудовуються в процес прийняття рішень у ЄС. Вони отримують можливість здійснювати моніторинг законодавчих пропозицій Комісії з метою контролю за здійсненням принципу субсидіарності. Якщо протягом восьми тижнів після обнародування пропозиції Комісії більш як третина парламентів країн-членів ЄС заявить, що вона не відповідає принципу субсидіарності й нададуть вагомі цьому обґрунтування, ця пропозиція має бути переглянута (так званий механізм “ жовтої картки ”).
Вперше передбачена можливість не лише передачі Євросоюзу нових компетенцій, а й повернення повноважень на національний рівень.
Значне місце у Лісабонському договорі відведене питанням політики оборони. За Договором, положення, які відносяться до Спільної політики безпеки та політики в області оборони не зачіпають окремих аспектів політики безпеки і оборони держав-членів. Рішень з питань у цій галузі приймаються одноголосно, а можливість змінити процедуру та застосувати принцип кваліфікованої більшості виключена. Перехід до спільної політики в галузі оборони здійснюється на підставі одноголосного рішення Європейської ради. Договір про реформу прописує обов’язкову колективну відповідальність країн-членів ЄС. Якщо держава-член стала жертвою агресії, решта держав-членів зобов’язані надати допомогу й підтримку усіма можливими засобами. Це зобов’язання не порушує специфіку політики безпеки деяких членів Союзу (нейтральних держав чи держав, що пов’язані особливими домовленостями), а також домовленості в межах НАТО.
За Лісабонським договором, Хартія з прав людини має таку ж юридичну силу, що й основоположні договори ЄС. Попри те, що текст Хартії не включений до Договору, її положення є обов’язковими. Відповідно директиви та документи ЄС мають відповідати тим принципам, що викладені у Хартії.
За Договором про реформу, громадяни ЄС отримують право звертатися до Європарламенту та Ради з пропозиціями щодо змін законодавства ЄС. Для цього необхідно заручитися підтримкою цієї ініціативи з боку одного мільйона громадян. Водночас, Комісія зберігає за собою право вирішувати, чи варто задовольняти цей запит.
ЄС отримує право визначати моделі координації економічної політики країн-членів зони євро. Рада відміняє рішення про неготовність країни вступити в зону євро. Комісія може виступити з попередженнями держави про те, що її економічна політика не узгоджується зі спільними рамками економічної політики ЄС.
В договорі про реформу вперше деталізовані питання енергетичної політики. ЄС має право визначати її цілі, які стосуються більш ефективного функціонування енергетичного ринку, постачання енергоресурсів та розробки альтернативних джерел енергії. Союз відповідає за визначення та імплементацію програм із досліджень та розробок у цій галузі (хоча тут його компетенція перехрещується із компетенцією національних урядів). Енергетична політика визначається Європарламентом і Радою відповідно до звичайної законодавчої процедури. Статті Лісабонського договору не обмежують “право держав-членів вдаватися до необхідних заходів із забезпечення поставок енергоресурсів”.
Вперше в Договорі про реформу обумовлюється можливість і процедура виходу зі складу Союзу (у відповідності до законодавства країни; повідомлення Європейської ради та відповідно до рішення Ради, прийнятого кваліфікованою більшістю).
Боротьба з глобальними змінами клімату отримує пріоритетне значення в Лісабонському договорі. Відтепер ЄС повинен “вживати заходи на міжнародному рівні по боротьбі із регіональними та глобальними проблемами навколишнього середовища, в першу чергу – із змінами клімату”. Політика Союзу в енергетичній галузі має здійснюватися у відповідності з необхідністю збереження та покращення навколишнього середовища.
Також Лісабонський договір передбачає створення Європейського простору досліджень; дещо доповнює соціальну політику; надає Союзу “стимулюючі” повноваження у питаннях освіти, спорту, політики стосовно молоді; висвітлює питання сільського господарства та рибальства.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 884; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!