Особливості європейської стратегічної культури та європейського проекту нового світового порядку.
Концептуальні підходи до формування Спільної зовнішньої і безпекової політики Європейського Союзу.
Особливості європейської стратегічної культури та європейського проекту нового світового порядку
Демократична ідентичність ЄС ставить під сумнів монополію США на презентацію демократичних цінностей. А тому її формування пов’язане, поміж іншим, із проблемою нового світового порядкув сенсі нової системи управління міжнародними відносинами. Вихідним пунктом осмислення цієї проблеми є наступне питання: чи повинні національні уряди держав-членів об’єднаної Європи лише пристосовуватися до “рамкових” умов глобалізації, чи вони зобов’язані прагнути чинити вплив на глобалізацію через інститути світового устрою.
В останньому випадку мається на увазі посилення дієздатності ЄС у міжнародному плані, перетворення його на одного із глобальних гравців, спроможного запропонувати свою, альтернативну до американської, модель нового світового порядку.Мова йде про розбіжності не з приводу базових політичних цілей, а стосовно шляхів їх досягнення, зокрема стосовно ролі наддержави, майбутнього світового порядку, співвідношення міжнародного права та ООН, правого статусу міжнародних відносин загалом. Тому дискусійним є питання не стільки про роль права у справі збереження миру та міжнародної безпеки, скільки про спосіб, у який ця роль може бути реалізована – чи за допомогою обґрунтованих у правовому відношенні дій ООН, яка, однак немає реальної сили, чи за допомогою односторонньої політики наведення порядку, яка здійснюється “доброзичливим гегемоном”, що ігнорує міжнародне право, ставить ООН на межу кризи й штовхає на розрив зв’язків із Європою (Юрген Габермас).
|
|
|
В цьому сенсі прийнято говорити про різницю американської та європейської стратегічних чи зовнішньополітичних культур, яка відображає розходження між США та ЄС стосовно бачення майбутнього устрою світу та способів вирішення глобальних проблем. Різницю, що існує сьогодні як феномен “розколотого Заходу” (Юрген Габермас). Американська стратегічна культура може бути охарактеризована як “війна всіх проти всіх” Гоббса, європейська – як “вічний мир” Канта. Інакше кажучи: “американці походять від Марсу, а європейці – від Венери” (Роберт Каган). Це означає, що американці роблять акцент на зростанні насилля та на більш загрозливому характері сучасного світу, розраховуючи на беззастережну перемогу у випадку застосування своєї сили. Європа ж наголошує на зростаючій складності світових проблем та дифузному характері ризиків безпеки, які для свого вирішення та подолання потребують міжнародного управління, а не суто військових засобів.
|
|
|
Європа надає перевагу компромісам та умиротворенню, оскільки інтеграція ЄС зруйнувала будь-які ілюзії стосовно абсолютного суверенітету та невразливості. Невипадково в одному із пунктів Європейської стратегії безпеки наголошується, що жодна країна не може вирішувати сучасні складні проблеми цілком самостійно. У світі глобальних загроз, глобальних ринків, глобальних засобів масової інформації наша безпека і процвітання залежать від ефективної системи багатосторонності. Відтак суттєвою ознакою європейської зовнішньої політики є мотивування конфліктуючих сторін до діалогу та створення багатосторонніх інститутів.
Розбіжності американської та європейської стратегічної культур історично зумовлені. Якщо США протягом своєї історії накопичували позитивний досвід забезпечення своєї гегемонії, то європейці дійшли висновку, що будь-яка спроба створити у перспективі систему держав, домінуючою в якій була б лише одна з них, приречена на поразку. Історичний досвід вчить європейців, що могутня і ефективна міжнародна правова система – це єдиний бар’єр, що відокремлює порядок від закону джунглів, який опирається на військову силу. Тому важливою складовою європейської стратегічної культури є політика самообмеження, створення інститутів, які будуть здатні перешкодити рецидивам логіки колишнього балансу сил на Європейському континенті та повернення державної зовнішньої політики з позиції сили. Це “внутрішнє європейське” мислення стосовно конфліктних ситуацій позаєвропейського простору виражається у прагненні до довгострокових стратегій попередження конфліктів, постійних переговорів, компромісів, тобто до політики “красивих слів і добрих справ”.
|
|
|
Американська політика створення світового порядку, в свою чергу, не зраджує ліберальним цілям, однак вона руйнує цивілізовані шляхи, які Статут Об’єднаних Націй визначає для досягнення мети, виходячи з принципів блага світової спільноти. Ноам Хомський (Масачусет) звертає увагу на те, що в світі існують усілякі способи дії, далекі від прямої інтервенції, а тому, коли ми ставимо питання щодо втручання з міркувань гуманізму (так звана “гуманітарна інтервенція”), ми маємо визнати, що мова йде не про гуманітарну інтервенцію, а про щось інше.
Каган підсумовує розбіжності між США та Європою за допомогою наступної формули: американців та європейців розділяє сьогодні саме питання про легітимність – не легітимність політичних інститутів обох сторін, а легітимність власних поглядів на світовий порядок. Для Європи ця легітимність пов’язана із порядком (нормами міжнародного права та рішеннями Ради Безпеки). Для США – із власною свободою класифікувати ту чи іншу свою агресію як акт справедливості, оскільки США не визнають за жодною міжнародною організацією, включаючи й ООН, монополію на легітимацію. Тобто на питання – чи можуть демократії переступити межі міжнародного права заради захисту самої демократії, Європа і США дають різну відповідь.
|
|
|
За висновком Юргена Габермаса, США сповідують егоцентричну політику наддержави, керуються принципами “реалістичної школи” міжнародних відносин та обстоюють гегемоністське утвердження нового світового порядку, намагаючись розповсюдити власний ліберальний порядок на решту території та залишаючи решті ліберальних держав лише формальну незалежність. Ці формально незалежні держави “будуть знаходитися під патронажем наддержави, що забезпечує “стан миру”, а з іншого боку, будуть вбудовані у контекст роздержавленого світового суспільства та підпорядковуватися імперативам цілком лібералізованого світового ринку”. Згідно з американською конструкцією світового порядку “стан миру” забезпечується не правом, а імперською владою, а світове суспільство інтегрується не в ході створення політичної спільноти громадян світу, а у просторі ринку.
Ульріх Бек з цього приводу зазначає, що в США сформувався дивний дискурс, в якому до сьогодні непочесне поняття “імперія” почало розглядатися як деяка цінність. У межах цього дискурсу 11 вересня довело недостатність американської участі та американської присутності у світі. Був зроблений висновок про рішуче та ефективніше укорінення у всьому світі американських цінностей – американського способу життя. Ідея, мабуть, полягала в тому, що необхідно перетворити усіх людей на американців, щоб американці змогли безпечно жити у світі без кордонів.
США, вважає Ульріх Бек, уособлюють собою космополітичний деспотизм, який характеризується таким різновидом фундаменталізму, як глобальний, антидемократичний популізмом захисту від небезпеки, що апелює до прав людини. При цьому заклик до захисту прав людини, як джерело легітимності глобальної влади, завжди пов’язується з очікуванням урегулювання актуальних конфліктів, так нібито “не існує завжди лише опору саме цьому витлумаченню прав людини на користь іншого витлумачення”.
Завдяки терористичній атаці американська зовнішня політика чітко сфокусувала суспільну свідомість на єдиній точці – загрозі тероризму. Ключовим тут є питання – хто і на підставі яких критеріїв дає дефініцію того, хто є транснаціональним терористом, а хто ні? Сьогодні це роблять не міжнародні інстанції, а могутня держава, що свідчить про інструменталізацію глобальних загроз, тобто їх використання для реалізації власних партикулярних інтересів. За рахунок аргументу про необхідність контролю у транснаціональному масштабі фактично стверджується “держава-наглядач в дусі Оруела”, що здійснює де-демократизацію заради добрих намірів.
Європа ж наполягає на прийнятті рішень у нормативному контексті, який передбачає трансформацію міжнародного права у транснаціональний, правовий порядок. Натомість нормативний авторитет США зруйнований практикою іракської війни, яка позбавила їх ролі держави-гаранта міжнародного права та продемонструвала повне ігнорування США міжнародно-правової легітимації. Фактично США взяли на себе роль опікуна, з якою, на їх думку не справилася ООН. НАТО дедалі менше розглядається США як союз з консультативними зобов’язаннями, і дедалі більше – як інструмент однобічної зовнішньої політики. Колишній міністр оборони США Коен (2000 рік) стверджував, що схвалення США можуть отримати лише ті європейські оборонні компоненти, які підпорядковані НАТО. Складається ситуація, за якої там, де визначає НАТО, Європа визначати не може.
Однак, підмічає Юрген Габермас, роль управляючого лишається необґрунтованою нормативно, а сучасний світ є надто складним, щоб ним можна було керувати з одного центру засобами політики, що спираються на військову силу. Тому універсалістські претензії на загальну значущість, що їх Захід пов’язує зі своїми “базовими політичними цілями”, тобто з процесом демократичного самовизначення, переліком прав людини, не потрібно плутати з імперськими прагненнями, так нібито форма політичного життя і культури однієї, хай навіть і давньої, демократії є прикладом для всіх суспільств.
На думку Габермаса, лозунг війни проти тероризму, за допомогою якого США намагаються легітимувати гегемоністський світовий порядок, є серйозною помилкою, адже держава не може вести війну з невловимою мережею, що важко піддається впізнанню. Недержавне насилля терористів – так звана “війна у мирний час” - не відповідає категоріям державних війн, а тому за його допомогою неможливо обґрунтувати необхідність розмити чітко відрегульоване в міжнародному праві поняття необхідної державної оборони в смислі випереджаючого військового самозахисту. Звідси – вражаюча неадекватність засобів, що їх використовують США у боротьбі з тероризмом: “асиметрія між гігантською руйнівною силою ракет з електронним наведенням, які елегантно розкреслюють небо, та архаїчною дикістю орд бородатих воїнів на землі, які озброєні автоматами Калашникова” (Юрген Габермас).
Мережі ж ефективно може протистояти лише мережа – державних розвідувальних служб, відомств карного розшуку, контролю за грошовими потоками тощо. Всі ці програми не зачіпають ані компетенції міжнародного права, ані гарантованих державою громадянських прав.
Універсалізм, що його сповідують США, близький до універсалізму старих імперій, які сприймали світ поза своїми межами, виходячи із перспективи власної картини світу. Цей універсалізм є хибним, це - всього-на-всього “розширений до всезагального етноцентризм”. Суть його полягає у наступному: лише гегемонія наддержави дозволяє протистояти викликам озброєного фундаменталізму та сприяти процесам економічної модернізації у всьому світі. Тим самим цивілізуюча сила універсалістської системи права заміняється силою зброї американського етносу, що претендує на універсальність. Але, зауважує Габермас, якщо глобалізація власного етносу (навіть один-єдиний раз) замінить право міжнародної спільноти, то все, що йменується міжнародним правом, віднині буде імперським правом.
Європейські держави мають вирішити: чи хочуть вони зайняти в рамках “коаліції слухняних” місце, відведене їм Вашингтоном, чи ж вони воліють надати перевагу посиленню колективної дієздатності ЄС з тим, щоб здійснити “реконструкцію Заходу” в умовах відносної самостійності.
Спосіб дій американського уряду наводить на думку, що для США міжнародне право як середовище для вирішення міжнародних конфліктів, для здійснення демократії та прав людини не має ніякого значення. Зазначені цілі декларуються американською державою як зміст власної зовнішньої політика, яка апелює не до права, а до власних етичних цінностей та переконань. США підмінили юридичні норми поведінки власними нормативними обґрунтуваннями та етико-політичними міркуваннями. “З точки зору Буша, “наші” цінності мають значення універсальних, дійсних цінностей, які мають бути сприйняті іншими націями заради їх же власного блага” (Габермас).
Однак навіть самий щирий гегемон, що прийняв на себе роль патрона всезагальних інтересів, навряд чи знає, у якій мірі інтерес, що він його обстоює, є насправді в рівній мірі благом для усіх. Хто, запитує Габермас, зможе визначити на наднаціональному рівні, чи справді “наші” цінності заслуговують всезагального визнання чи справді ми неупереджено використовуємо універсально визнані цінності; чи справді ми, наприклад, не-вибірково сприймаємо спірну ситуацію, а не приймаємо до уваги лише значуще для нас? Відповідь на це питання потребує прив’язки наднаціональних рішень до умов взаємного прийняття перспективних планів та врахування інтересів один одного.
З огляду на це Європа повинна урівноважити гегемоністську однобічність США своїм впливом в міжнародній сфері у межах реформованої ООН та світових економічних організаціях, стати новим “територіальним і моральним авторитетом для ХХІ століття”. Виступаючи від імені ліберальних традицій старих демократій, Європа має здійснити конкуруючий із США проект універсалістської формули світового порядку (проект справжнього космополітизму, за Ульріхом Беком, який означає рівність держав перед законом) й, у такий спосіб, стати противагою гегемоністському універсалізму США.
Можливість цього зумовлена вже тим, що Європейський Союз сам по собі є прикладом того, як європейські національні держави продуктивно осмислили своє сповнене війнами минуле. Відтак ЄС завдяки своїй новаторській структурі може слугувати моделлю для форм “управління, що виходять за межі національних держав”.
Мішель Фуше з цього приводу зазначає, що політична Європа може відіграти майбутньому функцію корисної сили. В той час, як США діють за класичною для Римської імперії схемою – єдиний центр, підкріплений альянсами з васалами, Європа знаходиться на шляху винайдення автентичної до викликів сучасного світу конфігурації. А саме: багато державної системи, що базується на добровільному союзі древніх держав-націй, сукупність яких є чимось більшим від її частин.
Європа сьогодні існує як єдина у світі лабораторія багатонаціональної системи, що об’єднана не лише ідеєю торгівельної співпраці, а й стратегією розвитку політичного співробітництва. Фактично в лабораторії Європи винаходиться система співіснування держав-націй, які добровільно погодилися на практику спільного здійснення суверенітету. Тим самим Європа пропонує світу досвід формування справді “багатополярного” чи поліцентричного світу. Європейці прагнуть створення такого світового порядку, який буде копіювати європейську систему управління, але в іншому масштабі. Будучи сама багатополярною, Європа, переносячи свою власну внутрішню практику назовні, може допомогти зробити процес глобалізації більш цивілізованим. Французький вчений Емманюель Тодд відмічає, що Євросоюз – це така собі маленька ООН в частині, яка стосується відпрацювання способів урегулювання майбутніх конфліктів. А Сандро Гоці вважає, що ЄС, завдяки своїй політиці сусідства, може попередити появу монополярної світової гегемонії, запропонувавши модель світового устрою, організованого довкола регіональних блоків, які уявлятимуть собою щось значно більше, аніж зони вільної торгівлі та економічного добробуту.
Згідно із Габермасом, етизація світової політики з боку США має бути замінена ЄС правовим оформленням міжнародних відносин. Останні мають бути перетворені на різновид державних, внаслідок чого “політичне” у сенсі насилля державної виконавчої влади втратить на міжнародній арені будь-які привілеї свавілля. Світова політика зможе здійснюватися без світового уряду, оскільки члени правової спільноти звикнуть діяти узгоджено на підставі знову ж таки узгоджених норм членства у спільноті, але не перетворяться при цьому на частини деякого ієрархічного порядку. Ульріх Бек наголошує, зокрема, на важливості створення всесвітньо-суспільного майданчика, на якому б світові проблеми, включаючи і захист прав людини, обговорювалися б ефективно у транснаціональному вимірі. Адже, будь-яке здійснене однією стороною припущення того, що з точки зору раціональності влаштовує всі сторони, можна перевірити лише тим, що можливе неупереджене припущення буде піддане дискурсивному впливу методів формування думки і волі.
Тому космополітичним тенденціям у розвитку міжнародного права, які в рівній мірі враховують голоси всіх учасників та вислуховують всі сторони, немає раціональної альтернативи. За висновком європейських вчених, у розходженні американського бачення – однополярного, гегемоністського та однобічного – і європейського плюралістичного бачення – багатополярного, збалансованого і багатобічного – закладений величезний потенціал для конфліктів.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 317; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!