Тема 4: Теорія міжнародної політики сприяння економічному розвитку.

Роль СОТ у сприянні світовому економічному розвитку

 

Економічний розвиток як глобальна проблема сучасності

 

У широкому розумінні економічний розвиток пов'я­зують з якісними змінами об'єктів, появою нових сус­пільних форм, інновацій, а також із трансформацією внутрішніх і зовнішніх зв'язків між цими об'єктами.

Економічний розвиток — здатність економіки створювати імпульси економічного зростання й підтримувати темпи при­росту ВВП на рівні як поточних, так і перспективних потреб су­спільства.

Близькою за значенням до економічного розвитку є модернізація як сукупність взаємопов'язаних процесів нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвит­ку виробництва та підвищення продуктивності праці тощо. Часто модернізацію асоціюють зі змінами, що відбуваються в економічній, техніко-технологічній, політичній, суспільно-культурній сферах суспільства.

Модернізацію пов'язують також із переходом від тради­ційного до сучасного суспільства. Особливості сучасно­го етапу модернізації полягають у необхідності:

1) започаткувавши технологічних перетворень сучас­ного рівня й масштабів, а просто розвитку виробничих потужностей;

2) органічного включення країни до світогосподарських, глобальних процесів із метою повнішого викори­стання науково-технічного та економічного досвіду зарубіжних партнерів;

3) не стільки підвищення випуску окремих товарів, скільки формування внутрішніх передумов і можливо­стей для впровадження гнучких технологій за допомо­гою сучасної інформації та комп'ютерної техніки. 

З метою виявлення особливостей модернізаційного про­цесу в деяких секторах світової економіки вживають поняття «постмодернізація». Здійснюється вона на основі власної традиційної ідентичності. Крім того, сучасна модернізація охоплює (крім основоположних внутрішніх компонентів) глобалізацію, транснаціоналізацію та регіональну економічну інтеграцію, що ще більше наближує її до процесу розвитку.

Процес економічного розвитку надзвичайно багато­гранний та різноманітний, відбувається під впливом багатьох чинників та факторів. Економічному розвит­кові притаманні особливі принципи, серед яких ви­окремлюють сім класичних, сформульованих ще А. Смітом, Д. Рікардо та           Дж. Міллем, що охоплюють:

- природне право и урядову політику невтручання у приватні економічні відносини;

- поділ праці, що розвивається в межах ринку;

- вільну зовнішню торгівлю, що спирається на експорт тих країн, які мають порівняльні переваги у виробництві;

- використання паперових грошей та інституцій, їх упровадження у відповідних кількостях;

- нагромадження капіталу, вилучення додаткової вартості внаслідок підвищення продуктивності праці;

- спадну продуктивність (родючість) землеробства як межу земельної ренти та зростання;

- загрозу зростанню населення, якщо не буде замі­щення існуючих природних ресурсів зростаючим капі­талом і досконалими технологіями.

Проблема розвитку набула глобальних масштабів і є одним із пріоритетних завдань світового співтовариства її І ш розробленні та реалізації міжнародної економічної політики. Глобальний характер проблеми розвитку проявля­ється також у тому, що останній Дохійський раунд переговорів в межах COT названо раундом розвитку, а Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун у своїй інавгура­ційній промові у 2011 p., визначаючи завдання для населення планети, поставив проблему розвитку на перше місце серед пріоритетних напрямів діяльності ООН на найближчу перспективу.

Принципи, цілі, засоби та методи сприяння розвитку на міжнародному рівні

 

Головні економічні принципи розвитку втілено у низці міжнародних документів. В 1969 р. на 22-й сесії ГА ООН було прийнято Декларацію соціального прогре­су і розвитку, в якій сформульовано засадничі принци­пи, цілі, засоби й методи економічного розвитку. Основ­ні умови соціального прогресу і розвитку вказані у ст. 3:

— національна незалежність, заснована на праві народів на самовизначення;

— принцип невтручання у внутрішні справи держав;

— поважання суверенітету та територіальної ціліс­ності держав;

— невід'ємний суверенітет кожної держави над свої­ми природними ресурсами;

— право і відповідальність кожної держави вільно визначати свої цілі соціального розвитку, встановлюва­ти свою чергу послідовності та визначати відповідно до принципу Статуту ООН засоби та методи їх досягнення без усякого втручання ззовні;

— мирне співіснування, мир, дружні відносини та співробітництво держав, незалежно від відмінностей між їхніми соціальними, економічними й політичними системами.

Декларація проголошує спрямованість прогресу та розвитку на підвищення матеріального і духовного рівня життя всіх членів суспільства, розв'язання гос­трих соціальних та економічних проблем:

забезпечення права на працю;

сприяння повній виробничій зайнятості;

забезпечення справедливої винагороди за працю та ін.;

встановлення справедливого й рівномірного розпо­ділу доходів;

ліквідація голоду, недоїдання, злиднів;

підвищення рівня охорони здоров'я;

подолання непись­менності;

запровадження безкоштовного навчання на всіх рівнях;

забезпечення населення житлом і кому­нальними послугами:.

У Декларації соціального прогресу і розвитку також передбачено:

1) надання допомоги з боку розвинутих держав кра­їнам, що розвиваються, в обсязі не менше 1% ВНП;

2) повніше використання міжнародної торгівлі з метою розвитку шляхом запровадження системи префе­ренцій для експорту з країн, що розвиваються;

3) надання на сприятливих і пільгових умовах тех­нічної, фінансової та матеріальної допомоги як на дво­сторонній, так і на багатосторонній основі;

4) поліпшення умов торгівлі;

5) недопущення дискримінації.

Здійснення права на розвиток передбачає також широке міжнародне співробітництво, засноване на суве­ренній рівності, взаємозалежності, взаємній зацікавле­ності. Це зумовлює необхідність розроблення скоорди­нованої політики міжнародного розвитку. У грудні 1986 року на 41-й сесії ГА ООН прийнято Декларацію про право на розвиток, у якій наголошено, що людина є основним суб'єктом процесу розвитку, його головним учасником і бенефіціарієм, а право на розвиток є її невід'ємним правом.

На державу покладається основна відповідальність за створення національних і міжнародних умов, сприятливих для здійснення права на розвиток. З цією метою вони визначають відповідну національну політи­ку розвитку.

Право на розвиток було підтверджено у Віденській декларації та Програмі дій, прийнятих на Другій все­світній конференції з прав людини в червні 1993 р. Право на розвиток визнане як універсальне, що є невід'ємною частиною основних прав людини.

Після проведення Всесвітньої конференції з довкілля і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) і прийняття на ній Концепції сталого розвитку, було реорганізовано низку органів у системі ООН, зокрема, створено: Департамент з координації політики і сталого розвитку; Комісію зі сталого розвитку; Міжустановчий комітет зі сталого розвитку; Департамент з підтримки розвитку й управ­лінського забезпечення.

Задекларовані в низці міжнародних документів принципи, цілі, засоби та механізми політики сприян­ня розвитку мають спиратися на відповідні матеріальні та фінансові ресурси, одним з важливих каналів яких є офіційна допомога розвитку (ОДР) — техніко-адміністративний термін, що використовується Організацією економічного співробітництва і розвитку з 1969 р. для визначення офіційної форми міжнародної допомоги країнам, що розвиваються.

На початку передбачалося спрямовувати кошти тіль­ки на довгостроковий розвиток найбідніших країн. Проте останнім часом галузь застосування ОДР розширена, вона містить інші види допомоги (наприклад, коротко­строкову гуманітарну допомогу та фінансування захо­дів, що мають на меті закріпити глобальні суспільні цінності).

Згідно з концепціями 70-х років XX ст. про перебу­дову міжнародних економічних відносин і встановлен­ня нового економічного порядку, та з іншими докумен­тами, прийнятими міжнародним співтовариством, роз­винуті індустріальні країни є основними донорами держав — отримувачів офіційної допомоги розвитку.

Паризька декларація 2005 р. сформулювала п'ять головних принципів партнерства щодо офіційної допо­моги розвитку (рис. 1):

— країни, що розвиваються, розробляють власні стратегії розвитку, удосконалюють свої інститути, про­тидіють корупції;

— країни-донори надають сприяння відповідно до цих стратегій мита використовують місцеві системи;

— країни-донори координують свої дії, спрощують процедури, обмінюються інформацією з метою уник­нення дублювання;

— країни, що розвиваються, та донори концентру­ють свої зусилля на виробництві та визначенні резуль­татів;

— донори та партнери з країн, що розвиваються, оцінюють загальні результати розвитку.

Рис. 1. Принципи партнерства в реалізації офіційної допомоги розвитку

 

Ці принципи були розвинуті в документі, що отри­мав назву Порядок денний дій Аккри у 2008 p. (Accra Agenda for Action). Зокрема, донори наголосили на використанні національних систем країн-реципіентів та пріоритетному наданню програм допомоги громадському (державному) сектору; на сприянні реалізації про­відних реформ в країнах, що розвиваються; на необхід­ності спільних оцінок щодо того, як використовуються надані кошти та ін. (рис.2).

Питання ефективності офіційної допомоги розвитку набувають важливого значення з огляду на те, що, хоча обсяги цієї допомоги з року в рік зростають — її не зав­жди раціонально використовують за цільовим призна­ченням, вона часто «осідає» на верхніх «поверхах» сус­пільства (державна бюрократія, політичні партії, ком­прадорська інтелігенцій тощо).

Економетричний аніаліз свідчить, що найтісніша кореляція існує між допомогою, спрямованою в еконо­мічну інфраструктуру, та економічним зростанням. І навпаки, зовнішня допомога, спрямована на розвиток соціальної інфраструктури та соціальних послуг, знач­но менше впливає на економічне зростання. Водночас така допомога соціальній сфері сприяє соціальному розвиткові більшою мірою, ніж економічній ефективно­сті. Моделювання вказує також на відчутний негатив­ний ефект щодо економічного зростання невизначеності обсягів, термінів, структури зовнішньої допомоги. Кількість населення не відіграє помітної ролі в еконо­мічному зростанні, а значення освіти статистично помітно вирізняється на фоні інших чинників. На пер­ший погляд, висновок про те, що урядова політика не має вагомих результатів у царині економічного зростан­ня є парадоксальним. Більше того, згідно із цієї модел­лю, взагалі відсутня кореляція між зростанням і відкритістю та між прямими іноземними інвестиціями та економічним зростанням. Результати подібних еко-нометричних моделей є своєрідним барометром для кра­їн-донорів та міжнародних організацій, котрі опікують­ся проблемами офіційної допомоги розвитку (рис. 2).

Рис. 2. Зміст управління допомогою розвитку

 

У вересні 2000 р. на Саміті тисячоліття світові ліде­ри сформулювали вісім цілей, яких світове співтовари­ство має досягти до 2015 p.: ліквідація крайнього голо­ду та бідності; забезпечення загальної початкової осві­ти; забезпечення рівності чоловіків і жінок; скорочення дитячої смертності; покращення охорони материнства; боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими хвороба­ми; забезпечення екологічної стабільності; формування глобального партнерства з метою розвитку. Даною про­блемою переймаються: як провідні міжнародні організа­ції, так і уряди національних держав, які взяли на себе відповідні зобов'язання.

Економічна і Соціальна рада ООН (ЕКОСОР) є цен­тральним форумом, на якому обговорюються міжнарод­ні економічні та соціальні проблеми глобального й регіонального характеру, а також розробляються реко­мендації щодо їхнього вирішення. ЕКОСОР здійснює дослідження та готує доповіді з широкого спектра між­народних економічних, культурних й інших питань, координує діяльність відповідних установ та інститутів ООН, зокрема, діяльність Програми розвитку ООН (ПРООН) — найбільшого міжнародного каналу для надання багатосторонньої технічної та передінвестиційної допомоги. ПРООН діє в понад 174 країнах і терито­ріях, що розвиваються. її проекти спрямовані на надан­ня допомоги країнам, що розвиваються, з метою кращо­го використання ними свого економічного потенціалу, підвищення рівня життя населення, нарощування обся­гів виробництва та сприяння екологічно безпечному розвиткові світової економіки. Крім того, ПРООН віді­грає роль каталізатора, сприяючи мобілізації необхід­них капіталовкладень, і Діяльність, що фінансувалася ПРООН, стимулювала капіталовкладення обсягом майже 98 млрд. дол. з державних і приватних джерел.

У березні 2002 року в м. Монтеррей (Мексика) відбу­лася міжнародна конференція «Фінансування для ці­лей розвитку» під егідою ПРООН, на якій обговорюва­лися проблеми збільшення фінансування для цілей розвитку. За підсумками роботи конференції було прий­нято документ «Монтеррейський консенсус», у якому розкрито такі основні положення:

1) політика: країни, що розвиваються, повинні мобілізувати внутрішні ресурси, залучати приватні інвестиції та ефективніше використовувати допомогу;

2) можливості: для всіх країн торгівля є ключовим ресурсом задля збільшення можливостей; збільшення доступу до ринків та ефективна участь країн, що розви­ваються, у програмі розвитку «Доха» є підґрунтям того, що вигоди від глобалізації розповсюджуватимуться на всі країни;

3) ресурси: ефективна допомога має ґрунтуватися на здоровій політиці обох сторін (розвинуті країни забезпечують стабільне надходження фінансових та ін­ших коштів; країни, що розвиваються, використовують зовнішні ресурси винятково в цілях розвитку);

4) інституції: посилення інституційної діяльності у напрямі здійснення програми фінансування для розвит­ку (ефективна мобілізація та використання внутрішніх ресурсів, створення сприятливішого інвестиційного клімату в країні, формування доступних ринкових можливостей для країн, що розвиваються, удоскона­лення управління зовнішнім боргом тощо);

5) більша участь країн, що розвиваються: країни-реципієнти мають брати участь у всіх міжнародних рішеннях та дискусіях (йдеться про запровадження гло­бального економічного управління, яке забезпечувало б зв'язок і взаємодію міжнародної фінансової, монетарної та торговельної систем);

6) моніторинг та підвищення ефективності: концен­трування на результатах та систематичному підході при оцінюванні процесу надання допомоги.

Непересічне значення для економічного зростання та скорочення бідності має міжнародна торгівля. Ця проблема відображена на Уругвайському раунді перего­ворів в рамках ГАТТ.

Невдовзі після підписання Маракеської декларації (1994 p.), яка підвела підсумки пере­говорів, група африканських лідерів звернулася до між­народного співтовариства щодо надання їм допомоги у розробленні торговельної політики, участі в торговель­них переговорах та в імплементації торговельних угод. У відповідь на це звернення СОТ, ЮНКТАД та Міжна­родний торговельний центр створили Спільну інтегро­вану програму технічної допомоги (СІПТД) африкансь­ким країнам з метою здійснення експертизи та надання сприяння у приєднанні їх до COT, інтеграції до нової багатосторонньої торговельної системи та отримання переваг у зростаючій глобалізації світових ринків. Міністерська конференція COT 1996 p. також визнала труднощі найменш розвинутих країн щодо інтеграції у світову економіку і вже наступного року члени COT схвалили ініціативу з підвищення торговельних мож­ливостей цих держав, створивши Інтегровані рамки технічної допомоги в торгівлі найменш розвинутих країн (IP). Програму підтримали такі міжнародні орга­нізації, як МВФ, Міжнародний торговельний центр, ЮНКТАД, ПРООН, Світовий банк та СОТ на міністерській конференції в Гонконгу в 2005 р. започаткувала програму «Допомога в торгівлі» (рис. 3), спрямовану на надання сприяння в торгівлі біднішим країнам. Вона охоплює такі основні напрями:

— технічне сприяння: допомога країнам у розроблен­ні торговельних стратегій, у підвищенні ефективності переговорів та імплементації змін, що відбуваються в системі СОТ;

— сприяння в розбудові інфраструктури: будівни­цтво портів, доріг, телекомунікацій, які пов'язують внутрішній та глобальний ринки;

— допомога у створенні виробничих потужностей: інвестування в промисловість та сектори, де країна може диверсифікувати свої порівняльні переваги та отримати більше доданої вартості за рахунок експорту;

— удосконалення допомоги в контексті скорочення витрат та зниження тарифів. ОЕСР та СОТ здійснюють моніторинг щодо сприяння найменш розвинутим країнам у розвитку торгівлі, публікують раз на три роки глобаль­ний огляд даної проблематики (Aid for Trade at a Glance).

У системі міжнародної політики сприяння розвитку діють кілька міжнародних організацій. Найзначнішою міжнародною агенцією кредитування економічного розвитку є Група Світового банку, яка охоплює в себе такі установи, як: Міжнародний банк реконструкції та розвит­ку (МБРР); Міжнародна асоціація розвитку (МАР); Між­народна фінансова корпорація (МФК); Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних суперечок (МЦУІС); Багатостороння агенція з гарантування інвестицій (БАТІ).

Кожна з агенцій має свої кошти, терміни кредиту­вання та здійснює відповідну політику

МБРР фінансує проекти розвитку на тривалий термін (до 35 років), за які править ринкові відсоткові ставки. Усі його позики мають гарантуватися урядами країн-позичальниць і повертатись у твердій, конвертованій валюті.

МАР збільшує термін надання кредитів країнам, що розвиваються, до 50 років. Ці кредити погашаються на вигідних умовах після 10-річного безвідсоткового від­термінування лише з помірною платнею за послуги. МАР часто називають агенцією пільгових позик.

МФК бере участь у промислових проектах спільно з приватними інвесторами або як інвестор, об'єднуючи приватних інвесторів індустріальних країн і країн, що розвиваються.

 

БАГІ сприяє надходженню інвестицій до країн, що розвиваються шляхом надання гарантій від некомерційних ризиків обраним нею інвесторам; консультації урядів країн, що розвиваються, з питань розроблення та реалізації стратегій, програм і процедур, які стосують­ся міжнародного інвестування; надання рекламних послуг, а також спонсорування діалогів і зустрічей з питань інвестицій між міжнародними діловими колами й конкретним урядом-організатором.

МЦУІС має на меті стимулювання приватних інве­стицій шляхом урегулювання конфліктів між інозем­ними інвесторами й місцевими урядами. Центр надає консультації, проводить дослідницьку роботу та здій­снює випуск видань з питань правового регулювання іноземних інвестицій.

Для втілення економічного розвитку розроблено кілька міжнародних стратегій.

Найбільша — Десятиліття економічного розвитку — розробляється під егідою ООН з 1960 р. на кожне наступ­не десятиліття. Інша назва таких програм — Програми розвитку ООН (ПРООН). ПРООН спрямовані на:

— скорочення бідності; оптимізацію демографічних процесів;

— пом'якшення екологічних проблем і заборговано­сті: використання наявних джерел енергії; розробку перспективних екологічних та економічних програм XXI ст., що забезпечують людський розвиток, рівно­правне партнерство й міжнародне співробітництво;

— розвиток сільського господарства й інших тради­ційних галузей менш розвинутих країн;

— активізацію інтелектуальних і творчих здібно­стей населення, діяльності наукових і технологічних ін­ституцій;

— ширше використання у співробітництві для роз­витку духовного та матеріального потенціалу країн, що розвиваються, спрямованого на здійснення реформ, нове розуміння розвитку та використання для цього регіо­нальних економічних угруповань (кооперація «Північ — Південь»);

— скорочення умов щодо розвитку одиничних проек­тів на користь обгрунтованої системи заходів з підтримки політичних і соціально-економічних реформ, в окремих випадках — надання для цього додаткових коштів;

— проведення зваженої податкової політики, зни­ження ризиків спільного інвестування та поліпшення якості, дієвості, спільності заходів розвитку, їх послі­довного виконання, враховуючи успіхи та невдачі минулого періоду. Починаючи з 2000 року, Декади розвитку ООН трансформовані в Цілі тисячоліття розвитку, перший етап яких охоплює період до 2015 року. Особливість нинішніх програм сприяння розвит­ку полягає в поступовому відході від політики патерна­лізму на основі нової стратегії глобального партнерства, у якій суттєво підвищується роль та відповідальність усіх учасників соціально-економічних і політичних процесів, спрямованих на забезпечення сталого, гармо­нійного розвитку природи і людини.

Підсумовуючи, слід зауважити, що політика сприян­ня розвитку зумовлена об'єктивними причинами, пов'язаними з наявністю у світовому господарстві вели­чезних розбіжностей у рівнях соціально-економічного розвитку окремих країн і регіонів, з посиленням диспро­порцій та поляризації між ними, поглибленням дивер­генції у глобальних масштабах. Головним завданням політики сприяння розвитку залишається розроблення дієвих механізмів та інструментів, створення інституційних передумов, нагромадження матеріальних, фінансо­вих та інтелектуальних ресурсів, здатних на системній основі забезпечити когерентний, соціально спрямований розвиток усіх країн світового співтовариства.

 

Запитання

1. Чому економічний розвиток займає провідне місце в системі міжнародної політики?

2. Проаналізуйте зміст і структуру основних міжнародних доку­ментів зі сприяння розвиткові.

3. Розкрийте необхідність і сутність офіційної допомоги розвитку.

4. Яку роль відіграють міжнародні організації в економічному розвитку?

5. Висвітліть цілі і завдання міжнародних стратегій розвитку.

6. Якими є передумови і принципи політики сприяння економіч­ному розвитку?

7. Визначте основні етапи реалізації міжнародних стратегій еко­номічного розвитку.

8. Розкрийте діяльність міжнародних організацій сприяння розвитку в Україні.

 

 

---

Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 592; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!