Ліцензування — надання державними органами дозволу на експорт чи імпорт товару у встановлених розмірах та на певний період.

Ліцензування може бути складовою механізму імпортної квоти або набувати самостійного характеру у таких формах, як разова, генеральна, глобальна та автоматична ліцензії. Разову ліцензію видають термі­ном до 1 року конкретному суб'єкту зовнішньоеконо­мічної діяльності (ЗЕД) на здійснення однієї зовнішньо­торговельної оборудки. Генеральна ліцензія — це дозвіл на ввезення чи вивезення певного товару протягом року без обмежень кількості оборудок. Глобальна ліцензія дозволяє експортно-імпортні операції з будь-якою краї­ною за певний проміжок часу без обмежень кількості чи вартості. Автоматична ліцензія надається негайно після отримання заявки від суб'єкта ЗЕД і практично не може бути відхилена державним органом. Ліцензу­вання використовують переважно країнами, що розви­ваються, для коригування імпортних потоків. Механіз­ми надання ліцензій є різноманітними і формуються залежно від характеру інституційних систем країн, їхнього місця і ролі в регіональних та глобальних структурах.

Одним із найефективніших способів розподілу ліцензій є аукціони, тобто продаж ліцензій на конкурс­ній основі. Вони не лише регулюють експортно-імпорт­ні операції, а й забезпечують надходження фінансових коштів до держбюджету. Система очевидних переваг (визнань) спирається на кількісні параметри імпорту певними фірмами за попередній період або від структу­ри попиту з боку національних імпортерів. Отже, вона має адресний, економічно зумовлений характер. Вида­ча ліцензій на неціновій основі теж відбувається з ураху­ванням економічних аспектів, а саме: уряд надає ліцен­зії тим фірмам, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність з найвищою ефективністю. Складнощі вини­кають при визначенні таких фірм, що потребує створен­ня відповідних експертних комісій, розроблення крите­ріїв та показників оцінки діяльності фірми, проведення конкурсів тощо. Усе це спричинює відносно великі витрати, суб'єктивізм тощо. Визначення імпортного ліцензування та правила, що регулюють його процеду­ри, викладені в документі ГАТТ—СОТ «Угода з проце­дур імпортного регулювання».

Добровільне обмеження експорту (ДОЕ) — зобов'язання одного з учасників торгівлі щодо обмеження чи нерозширення експорту товарів у межах міждержавних або інших угод про встановлення квот на експорт.

Ця форма кількісних обмежень інтенсивно розвива­лася у останній чверті XX ст., насамперед у торговель­них відносинах між індустріально розвинутими країна­ми, в т. ч. як складова системи обмежувальної ділової практики (ОДП). ДОЕ здійснює країна-експортер у від­повідь на прохання країни-імпортера з метою уникнен­ня торговельних санкцій з її боку. Доведено, що ДОЕ поступається за економічними показниками запрова­дженню імпортного мита, яке обмежує імпорт на ту саму величину. Дохід, який отримує держава під час запровадження мита, перетворюється в ренту, яку отримують фірми — потенційні експортери. Якщо угода про добровільне обмеження експорту приймаєть­ся багатьма країнами (угоду про обмеження експорту текстилю підписали 22 країни), вона отримує назву «угода про упорядкування ринку».

Правилами ГАТТ—СОТ заборонено застосування кількісних обмежень за винятком продовольчих товарів, товарів суспільної та соціальної значущості (мораль, охо­рона життя та здоров'я населення, фауна і флора, еколо­гія, культурні та національні цінності тощо).

Фінансові нетарифні методи

Вони охоплюють суб­сидії, експортні кредити, податки, демпінг.

Субсидія — вид допомоги, що надається національним товарови­робникам з метою поліпшення їхнього економічного становища.

Субсидію надають національним товаровиробни­кам у грошовій формі, що створює їм переваги перед зарубіжними експортерами чи поліпшує їхні конку­рентні позиції на світових ринках як експортерів. Результати запровадження експортної субсидії прямо протилежні економічним наслідкам від введення експортного мита. Якщо в першому випадку скоро­чення обсягів експорту призводить до збільшення пропозиції та зниження внутрішньої ціни, втрат виробників та виграшу споживачів, то субсидія, сти­мулюючи розширення експорту, зумовлює скорочен­ня пропозиції на внутрішньому ринку та зростання внутрішньої ціни.

За характером надання субсидії діляться на прямі непрямі (посередні), а також внутрішні та експортні суб­сидії.

Прямі субсидії — це безпосередні виплати експорте­ру після здійснення ним експортної операції, що насправді є дотаціями національному виробнику. Най­поширеніші вони в аграрному секторі розвинутих країн.

Правилами ГАТТ—СОТ експортні субсидії забо­ронені, крім тих, що підлягають поступовому скорочен­ню згідно з графіком поступової відмови від внутріш­ньої підтримки виробників; згідно з Угодою СОТ із сільського господарства; відповідно до тимчасових пільг для найменш розвинутих країн у межах спеціаль­ного диференційованого підходу. Крім того, Угода з суб­сидій та компенсаційного мита звільняє найменш роз­винуті країни, ВВП на душу населення яких не переви­щує 1000 дол., від будь-яких обмежень щодо засто­сування субсидій.

Непрямі субсидії проявляються через приховане дотування експортерів шляхом надання уря­дом пільг зі сплати податків, пільгових умов страхуван­ня та кредитування, фінансування наукових дослі­джень і розробок, повернення імпортного мита тощо. Такі субсидії можуть надаватися як імпортозаміщувальному, так і експортоорієнтованому виробництву через внутрішні та експортні субсидії.

Внутрішні суб­сидії здійснюються за рахунок бюджетного фінансу­вання товарів, що конкурують з імпортними.

Експорт­ні субсидії надаються експортерам, що дозволяє їм про­давати товари іноземним покупцям за цінами нижчи­ми, ніж у конкурентів. Зростання субсидування як експорту, так і внутрішнього виробництва стало темою багатосторонніх міжнародних переговорів Токіо-раунду та Уругвайського раунду, в результаті яких було прийнято Угоду з субсидій та компенсаційних заходів (1994 р.).

Положення ГАТТ/COT жорстко регулюють викори­стання субсидій з метою впливу на конкурентну пози­цію одержувача субсидій порівняно з його іноземними конкурентами як на національному, так і на зовнішніх ринках. За Правилами Уругвайського раунду можна визначити три групи субсидій з різними відмінностями між ними:

1) "зелені" — субсидії, застосування яких правомірне, які не дають права на прийняття відповідних заходів;

2) "жовті" — субсидії, застосування яких дозволено, але при цьому держава, якій нанесено суттєві збитки в результаті застосування субсидій, має право на при­йняття відповідних заходів;

3) "червоні" — субсидії, застосування яких не допус­кається (наприклад, прямі експортні субсидії).

До "зелених" субсидій відносять:

— стимулювання проведення промислових дослі­джень і попередньої конкурентоспроможної до­слідницької діяльності;

— сприяння регіональному розвитку;

— сприяння приведенню існуючих потужностей у відповідність до нових вимог довкілля.

"Жовті" субсидії надають:

— для допомоги у просуванні підприємств на нові ринки;

— у разі зазнання збитків підприємством;

— із метою виконання більш розгалужених соціаль­но-економічних завдань, зокрема, для підготовки працівників або розвитку інфраструктури та ін.

Нині багато країн відходить від прямого субсидуван­ня експорту і використовує приховані, або непрямі, субсидії.

Приховані субсидії — це прихована дотація вітчиз­няним виробникам-експортерам через надання пільг зі сплати податків, пільгові умови страхування, позик за ставкою, нижчою від ринкової (пільгові кредити), повернення імпортних мит тощо.

У дослідженнях, які проводить Світовий банк, до при­хованих субсидій, крім перелічених, належать:

— багаторазова відстрочка виплати основної суми кредиту і відсотків за ним, повне списання боргів за кредитами (це перетворює кредит у пряму суб­сидію) [9];

— заборгованість зі сплати податків, списання подат­кової заборгованості;

— привілеї щодо отримання державних замовлень;

— привілеї у купівлі товарів і послуг у держави або в інших підприємств за цінами, нижчими від рин­кових;

— користування державними землями і будівлями без сплати оренди;

— вигоди від обов'язкової закупівлі продукції підпри­ємства державними структурами.

Експортне кредитування — фінансування вітчизняних експорте­рів з метою виробництва конкурентоспроможних товарів.

Як один з методів фінансової нетарифної зовнішньо­торговельної політики воно здійснюється в таких основ­них формах: субсидійоване кредитування національних експортерів, державне кредитування іноземних імпор­терів, страхування експортних ризиків власних вироб­ників. Експортні кредити бувають короткостроковими (до 1 року), середньостроковими (від 1 до 5 років) та дов­гостроковими (більше 5 років). Інформаційні та коорди­наційні функції в галузі експортного кредитування виконують міжнародні об єднання агентств з експортного кредитування: Експортна кредитна група, створена в межах ОЕСР, та Бернський союз — Міжнародний союз страхування кредитів та інвестицій.

Експортне фінансування (кредитування) можна по­ділити на коротко-, середньо- та довгострокове. Основ­на частка експортних операцій здійснюється, зазвичай, на умовах короткострокової оплати з розрахунками до одного року.

Основними методами короткострокового кредиту­вання є рефінансування комерційних банків централь­ними банками і створення державного фонду або іншо­го джерела фінансування експорту.

Застосовуються два напрями використання бюджет­них коштів, які призначені для стимулювання експорт­ної діяльності. У першому випадку мова йде про дер­жавні кредити, тобто за рахунок державних коштів спеціальним рішенням уряду створюється фіксований фонд, що передається у розпорядження кредитних ін­ститутів, які фінансують експортні операції, надають кредит на умовах нижчого, ніж ринковий, відсотка. Цей фонд є обіговим і відновлюється у міру повертан­ня наданих кредитів та сплати пільгових відсотків.

У другому випадку з бюджету виділяється певна сума для сплати різниці між ринковими та пільговими позичковими відсотками за експортними кредитами. Ця сума надається у розпорядження кредитної системи, що використовує її при фінансуванні експортних опера­цій на умовах розстрочки платежу. У цьому разі до кре­дитування експортерів підключають комерційні банки з використанням державної боніфікації відсотка за екс­портними кредитами.

Щодо середньо- та довгострокового кредитування експорту, то воно здійснюється різними способами:

— поширенням дії систем короткострокового рефінан­сування (Колумбія, Чилі);

— за рахунок ресурсів державного фонду фінансу­вання експорту (Бразилія);

— створенням спеціальних установ для фінансуван­ня і банківського обслуговування більш довгостро­кових експортних операцій.

Особливу роль має фінансування експорту за рахунок пільгових кредитів. Такі кредити надають переважно для стимулювання вивезення продукції машинобуду­вання. При цьому кредит може надаватись як експор­теру, так й імпортеру через спеціалізовані банки держави-донора.

Варто зазначити, що розвинені країни прагнуть до координації та уніфікації експортних пільг, що засвід­чує практика так званого Бернського Союзу, консенсус з експортних кредитів між основними країнами-кре-диторами, правила ГАТТ/COT про конкуренцію, коор­динація політики стимулювання експорту на щорічних зустрічах Великої сімки тощо.

Незважаючи на те, що преференційне кредитування експорту має важливе значення в мобілізації дешевих грошових ресурсів, основною перешкодою для експор­терів залишається вимога банків щодо надійного його забезпечення від фінансових ризиків, що пов'язані з такими операціями. Держава надає гарантії у формі страхування експортних кредитів від серії ризиків шляхом створення державного (або у формі асоціації) фонду страхування експортних кредитів та інвестицій. Отри­мання відповідних гарантій дає змогу виробникам бути ціннішими в тому, що укладену угоду буде виконано до кінця, і сприяє їх боротьбі за місце на світовому ринку, знижуючи витрати виробництва та реагуючи на Вух світових цін. Таким чином, держава водночас вико­ристовує систему експортного страхування і як інструмент підвищення конкурентоспроможності економіки, Оскільки її функціонування стимулює необхідне для національних товаровиробників кредитування виробниц­тва експортних галузей і товарів.

Передбачається два види експортного страхування:

1) страхування кредитів, що надаються експор­теру, яке захищає його від ризику неплатежу інозем­ного покупця;

2) гарантії, які захищають комерційні банки від збитків, що можуть виникати в результаті неповернення позики експортерами (таким чином кредити стають безпеченими).

У світовій практиці функцію страхування та гарантyвання експортних кредитів виконують спеціальні орга­нізації, частка державних коштів у статутному фонді різниться від 70 % (у більшості країнах Цент­ральної і Східної Європи) до 100 % (Канада, Чехія, Угорщина). В Італії та Німеччині створені спеціальні Міжміністерські комітети з експортних гарантій, у Ве­ликій Британії — Департамент гарантування експорт­них кредитів, у Фінляндії — Інститут експортних гаран­ті і і тощо. В Україні таких структур поки що не існує.

Щодо державного фінансового сприяння експорту товарів і послуг в Україні, яке здійснюється на зворот­ній і платній основі, то воно включає надання урядових гарантійних зобов'язань на кредитні ресурси, які за­лучаються Державним експортно-імпортним банком та іншими уповноваженими банками для забезпечення обіговими коштами експортно орієнтованих підпри­ємств та установ, та на страхування експортних кре­дитів від довгострокових комерційних та політичних ризиків, а також надання державних гарантій комерцій­ному кредиту, що, передусім, спрямовується у перспек­тивні конкурентоспроможні виробництва, і на стиму­лювання довгострокового кредитування комерційних банків через цільове рефінансування. Однак, ці форми державного сприяння економічному розвитку все ще є у зародковому стані, а вони потрібні виробникам-екс-портерам, які не мають достатнього обсягу обігових кош­тів, тож банківська система у зв'язку з недостатньою капіталізацією не спроможна забезпечити їх дешевими кредитними ресурсами.

Податки — пряме чи опосередковане відрахування до державно­го бюджету експортерами та імпортерами певних коштів.

Податки як форма нетарифного протекціонізму, впливають на зовнішню торгівлю трьома способами: макроекономічне регулювання з допомогою податків зачіпає всі базові сфери економічної діяльності, в т. ч. торгівлю, платіжний баланс, що стримує чи заохочує експорт та імпорт; внутрішні податки, акцизи, збори, що стосуються окремих галузей, секторів економіки або товарних груп, змінюють цінові співвідношення, попит та пропозицію і в такий спосіб впливають на зовнішню торгівлю; нетарифним інструментом регулювання між­народної торгівлі є прикордонні податкові режими, передбачені в ст. III ГАТТ—1994, що надають уряду право встановлювати на кордоні вирівнювальні податки на імпортні товари та не справляти податки на експорт

Демпінг— інструмент фінансово-нетарифної торговельної полії тики, спрямований на просування товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін порівняно з внутрішніми цінами країни.

Класичне визначення демпінгу у міжнародній тор­гівлі наведено у ст. VI "Антидемпінгове та компенса­ційне мито" ГАТТ: демпінг — це експорт товару з од­нієї країни до іншої за цінами, нижчими від нормальної вартості. Нормальною вартістю, зазвичай, вважаєть­ся ціна на подібний товар на внутрішньому ринку країни-експортера. У разі імпорту з неринкових економік, де ціни фіксуються під впливом держави, ГАТТ допус­кає відхилення від цього методу. На практиці країни — члени СОТ, включаючи ЄС, застосовують метод аналогової країни.

Розрізняють такі основні форми демпінгу:

ціновий;

прихований,

валютний, 

соціальний,

непрямий,

вторинний.

Ціновий демпінг (основна форма демпінгу) — реалізація товарів за кордоном відбувається за цінами, нижчими від цін внутрішнього ринку; валютний демпініі1 використовується в умовах регульованого обмінного курсу, переважно в економіках централізовано-планового типу, шляхом використання різного паритет щодо окремих товарних груп з метою отримання пери ваги над виробниками країни-імпортера. Прихований демпінг застосовується при реалізації товару імпортері рам за ціною, нижчою ніж звичайна ціна експортер (трансфертне ціноутворення). Соціальний демпінг за своїм змістом близький до прихованого, економічною основою якого є низькі ціни на імпортні товари у виробництві яких використовувалася праця робітників в пенетеціарних закладах або соціально незахищених верств населення з низьким рівнем заробітної плати.

Близькими за значенням є непрямий та вторинний демпінги. За непрямого демпінгу здійснюється імпорт товару через країну, в якій його ціна не вважається дем­пінговою; за вторинного — експортуються товари, при виробництві яких використовуються компоненти, імпортовані за демпінговими цінами.

За відсутності конкуренції з боку націо­нальних фірм іноземні фірми можуть залишити такі самі низькі ціни і стати монополістами. За таких обста­вин демпінг є шкідливим і супроводжується міжнарод­ною ціновою дискримінацією.

Передумовами демпінгу можуть бути відмінності в еластичності попиту на товар в різних країнах; недоско­нала конкуренція, за якої виробник установлює моно­польні ціни; сегментованість ринку, слабка взаємодія внутрішнього та зовнішнього ринків, високі транспорт­ні витрати та чинні торговельні бар'єри. Застосування демпінгу у міжнародній торгівлі засуджується з боку ГАТТ—СОТ. У державній економічній політиці, націо­нальних нормативно-правових документах демпінг як інструмент торговельної політики теж відсутній. Однак у зв'язку з наявністю фактів демпінгу на практиці ГАТТ—СОТ (стаття XIX ГАТТ—1994) визначає випад­ки, за яких здійснюється демпінг, та дозволяє викори­стовувати спеціальні захисні заходи. Йдеться насампе­ред про ціни експортера, які є нижчими від цін на ана­логічні товари на внутрішньому ринку; якщо ціни є нижчими від цін на товари, що експортуються до третіх країн; за умов, коли експортні ціни є нижчими від вар­тості виробництва товару в країні походження з ураху­ванням витрат з реалізації та прибутку.

У спеціальній Угоді із застосування статті VI Гене­ральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 р. визначається, що антидемпінговий захід застосовується тільки за умов, передбачених у статті VI ГАТТ—1994 р. та в результаті розслідувань, ініційованих та проведених відповідно до положень даної Угоди.

Одним із фінансових інструментів кількісних обме­жень є імпортний депозит.

Імпортний депозит — своєрідна імпортна застава, яку імпортер повинен внести до банну перед закупівлею іноземного товару.

Протекціоністське значення імпортних депозитів по суті означає збільшення грошових витрат імпортерів та подорожчання імпортних товарів, та діє як своєрідний митний тариф. Система імпортних депозитів викори­стовується переважно індустріально-розвиненими краї­нами (натепер — застосовується порівняно рідко).

Положення ГАТТ—СОТ щодо використання кіль­кісних обмежень у міжнародній торгівлі мають склад­ний та не завжди прямий і послідовний характер. Стат­тя XI ГАТТ—1994 проголошує загальну відміну кіль­кісних обмежень, водночас стаття XII ГАТТ—1994 містить загальне положення, що дозволяє будь-кому із торговельних партнерів з метою забезпечення своєї зов­нішньої фінансової рівноваги та платіжного балансу обмежувати кількість та вартість товару, дозволеного до імпорту. Це відкривало широкі можливості для використання кількісних обмежень з метою відновлен­ня рівноваги платіжного балансу. При цьому застеріга­лося, що країни, які використовують кількісні обме­ження для підтримання рівноваги платіжного балансу повинні застосовувати їх у такий спосіб, щоб не зашко­дити комерційним та економічним інтересам іншої сто­рони. Стаття XIII ГАТТ—1994 встановлює, що кількіс­ні обмеження слід застосовувати недискримінаційно.

Неекономічні методи регулювання міжнародної торгівлі (торговельні угоди та торговельні режими тор­гівлі). Вони мають інституційне та правове забарвлен­ня, але спираються, безумовно, на економічний фунда­мент. У торговельних угодах фіксуються основоположні принципи міжнародного права про те, що кожна держа­ва володіє виключною юрисдикцією над своєю територі­єю, а всі юридичні та фізичні особи, що перебувають на ній, підпадають під її юрисдикцію. Правові режими торгівлі диференціюються за економіко-правовими ознаками і охоплюють не тільки торговельні, а й інші аспекти міжнародних економічних відносин. Найпо­ширенішими у міжнародній діловій практиці є режим найбільшого сприяння (РНС), національний і префе­ренційний режими, справедливий та недискримінаційний режим. РНС є наріжним каменем сучасної міжна­родної торговельної системи. Він передбачає гаранту­вання країні-партнеру такого торговельного режиму щодо прав, пільг, умов торгівлі, який надано будь-якій з третіх країн. Винятки стосуються: зон вільної торгівлі та митних союзів, в межах яких створюється особливий пільговий режим для учасників регіонального об'єднан­ня, що, з урахуванням стрімкого зростання їхньої кіль­кості, різко звужує дію РНС; системи преференцій, наданих розвинутими країнами країнам, що розвива­ються, в межах загальної системи преференцій 1970 p.; третім винятком обмежуються розміри торгівлі для сусід­ніх та прикордонних країн, на які розповсюджується РНС. Національний режим встановлює іноземним юри­дичним та фізичним особам умови не менш сприятливі, ніж діючі в країні для власних громадян. Преференцій­ний режим надається державами шляхом митних зни­жок, пільгового кредитування і страхування експорту-імпорту, фінансової та технічної допомоги.

Перші міжнародні правила щодо антидемпінгу були встановлені в ст. VI ГАТТ, яка набула чинності в 1948 р. Однак, хоча ст. VI містила основні визначення, поняття і певні критерії для прийняття антидемпінгових заходів, її застосування на практиці виявилось складним — не в останню чергу тому, що її положення не були достат­ньо чіткими і залишали багато простору для інтерпре­тації. З того часу тривали спроби зробити ці положен­ня суворішими. Останнім досягненням у цьому напря­мі стала нова Угода про застосування ст. VI ГАТТ, укладена у 1994 р. як частина домовленостей Уругвай­ського раунду ГАТТ, яку часто називають Антидемпін­говою угодою.

У рамках СОТ працює спеціально створений Комітет з антидемпінгової практики, що складається з представ­ників усіх країн-учасниць (його часто називають Ан­тидемпінговим комітетом СОТ).

Широке розповсюдження антидемпінг дістав за остан­ні десятиліття і ймовірно став одним із найпопулярніших та найдієвіших інструментів захисту внутрішньо­го ринку від недобросовісної торговельної практики. Швидке зростання в застосуванні антидемпінгових за­ходів мало місце у 80-х роках XX ст., коли у всьому світі було ініційовано понад 1,5 тис. антидемпінгових процедур (95 % з яких прийшлося на Австралію, США, Канаду та ЄС). Протягом 90-х років XX ст. застосуван­ня антидемпінгових заходів основними торговими дер­жавами практично зросло втричі, відображаючи їх статус як найбільш відкритих, а значить — і найбільш вразливих із точки зору демпінгу, світових ринків. У той же час до антидемпінгових заходів усе частіше стали звертатися і країни, що розвиваються, хоча до останнього часу вони не були готові до застосування цього інструмента, оскільки він потребує достатніх фінансових ресурсів та наявності підготовлених спе­ціалістів.

Варто зазначити, що антидемпінг є легітимним ін­струментом, якщо він застосовується відповідно до правил і принципів СОТ. Його економічна теорія ґрун­тується на тому, що вільна торгівля, яка забезпечує реалізацію правила про природні конкурентні переваги і, таким чином, сприяє досягненню загального добро­буту, не забороняє застосування спеціальних обмежу­вальних інструментів для захисту внутрішнього ринку від недобросовісної торговельної практики.

Антидемпінговий процес складається з декількох стадій.

Розпочинається процес ініціюванням, яке за суттю є діями уповноважених органів і приватних осіб у рамках антидемпінгового законодавства, спрямова­ними на здійснення підготовчих заходів, що передують проведенню антидемпінгового розслідування.

У разі, коли ініціатива проведення антидемпінго­вого розслідування належить державним органам, її називають ex officio, або самоініціювання. Така риса притаманна лише антидемпінговому процесу, оскільки антидемпінговим органам надано можливість самостій­но починати його ключову процедуру. Це право закріп­лено, зазвичай, у національному законодавстві. Однак, державні органи не повинні ініціювати процес без спе­ціальних умов чи особливих причин. Фактично ініцію­вання процесу ex officio є винятком із правил. У світовій практиці таке ініціювання застосовується рідко, особ­ливо учасниками COT, оскільки одразу викликає нега­тивну реакцію у держав-експортерів.

Основним способом ініціювання антидемпінгового розслідування є подання на адресу антидемпінгових органів спеціальної заяви — офіційного звернення в письмовій формі до уповноваженого органу з вимогою щодо застосування антидемпінгового мита на постачан­ня конкретних видів товару. Підставою звернення є обставини, на які посилається заявник у підтверджен­ня власних вимог до відповідних органів.

На практиці для прийняття заяви повинно бути до­тримано низку умов. Заявник має подати заяву від іме­ні національних виробників товару, колективний вклад яких становить більше 50 % загального виробництва подібного товару. При цьому розслідування не повинно бути ініційованим у тих випадках, коли обсяг вироб­ництва національних виробників, від яких подається заява, менше ніж 25 % загального виробництва певно­го товару в державі. Таке правило міститься в Анти­демпінговому кодексі ГАТТ, і воно було інкорпорованим у законодавстві більшості держав, у тому числі й тих, що не є членами ГАТТ/СОТ.

Подання антидемпінгової заяви є одним із ключових моментів процесу. Як засвідчує практика ЄС, на першому етапі 50 % заяв відхиляються, в тому числі через відсут­ність належної документальної частини. Для порівняння — у США практично 90 % заяв отримують продовження.

Після розгляду заяви і наданих документів прийма­ється рішення про ініціювання розслідування або рішен­ня про відмову ініціювати процес. Причинами відмови є такі чинники:

— заявник не є зацікавленою стороною;

— заява не містить достатніх доказів демпінгу, шко­ди і причинно-наслідкового зв'язку;

— демпінгова маржа є мінімальною або шкода не­значною;

— відсутня підтримка заяви, поданої приватною осо­бою, з боку національних виробників аналогічно­го товару;

— застосовані інші заходи захисту.

Водночас із повідомленням про початок розслідуван­ня уповноважений орган держави направляє заявнику, імпортерам, іноземним експортерам і виробникам товару анкети з переліком питань, на які з метою проведення розслідування необхідно відповісти в письмовій формі мовою держави-імпортера протягом встановле­ного терміну з дня їх отримання. Термін для відповіді становить, зазвичай, 30 днів.

Антидемпінгове розслідування проводиться у два етапи: попередній і остаточний. Попереднє розсліду­вання включає опублікування повідомлення, інформу­вання зацікавлених сторін, опрацювання наданих до­кументів, проведення слухання сторін тощо, а також попередній висновок. Якщо за результатами поперед­нього розслідування прийнято рішення про його продов­ження, починається другий етап — остаточне розслі­дування, після якого виносяться кінцеві вирішення і може бути накладене не тимчасове, а остаточне анти­демпінгове мито.

Згідно з Антидемпінговим кодексом ГАТТ, є лише одна підстава для призупинення антидемпінгового роз­слідування — отримання добровільних зобов'язань від будь-якого експортера про перегляд його ціни або при­пинення експорту в певну зону за демпінговими цінами таким чином, щоб запевнити компетентні органи в то­му, що шкідливі наслідки демпінгу усунені.

У процесі розслідування визначаються нормальна вар­тість товару, експортна ціна товару та демпінгова маржа.

Існує три способи визначення величини нормальної вартості товару:

1) за ціною, визначеною у звичайних умовах торгівлі на ідентичний чи аналогічний товар, призначений для внутрішнього споживання у країні його виробництва;

2) за собівартістю товару в країні походження з дода­ванням прибутку і витрат;

3) за ціною продажу товару в третю країну.

Перший спосіб застосовується при наявності у ком­петентних органів точної інформації про нормальну вартість товару, який є предметом розслідування, у краї-ні-експортері. У цьому разі нормальною вартістю буде ціна аналогічного та безпосередньо конкуруючого това­ру в тій країні, де він виробляється чи з якої він екс­портується за звичайних умов торгівлі.

Звичайні умови торгівлі — це купівля-продаж то­вару на внутрішньому ринку держави-виробника чи експортера товару за ціною, яка складається із його середньозваженої собівартості та середньої норми прибутку, що визначаються із середньозважених ви­робничих, торговельних, адміністративних і загальних витрат.

При використанні такої нормальної вартості демпін­гова маржа розраховується за формулою:

Демпінгова маржа = Експортна ціна - Нормальна вартість.

Якщо нормальна вартість вища за експортну ціну, то остання є демпінговою, тобто ціною, яка реально сплачена чи підлягає сплаті за товар, який є об'єктом антидемпінгового розслідування.

Другий і третій способи застосовуються, якщо визна­чити нормальну вартість товару, який є предметом роз­слідування, неможливо у країні-експортері внаслідок того, що:

— відсутнє виробництво такого товару;

— відсутній продаж такого товару з метою споживан­ня при звичайних умовах торгівлі;

— на його внутрішньому ринку продаж товару є меншим 5 % імпорту такого товару в країну-імпортера;

— мало місце звичайне перевідправлення товару на територію країни-імпортера.

У таких випадках демпінгова маржа повинна визна­чатися на основі зіставлення експортної ціни товару — об'єкта антидемпінгового розслідування з його собівар­тістю у країні походження плюс нормальний прибуток, витрати на продаж, а також адміністративні та загаль­ні витрати або порівняння експортної ціни цього това­ру з ціною продажу в третю країну.

Вищевказані методи визначення нормальної вартості можна назвати стандартними. Вони застосовуються, зазвичай, при розслідуванні поставок товарів із розви­нутих держав. Для колишніх соціалістичних держав основний елемент, необхідний для визначення демпін­гової маржі, розраховується за спеціальною методикою. Уперше її застосування відносно держав з монополією зовнішньої торгівлі було закріплене у 1947 р. ГАТТ. Оскільки монополія зовнішньої торгівлі вважається потенційним джерелом нечесної торговельної практики, у тому числі й демпінгу, в національне законодавство та уніфіковані правила включаються спеціальні прави­ла встановлення факту демпінгу для держав із держав­ною монополією зовнішньої торгівлі. Суть цієї методики полягає у тому, що для визначення нормальної вартості застосовують не ціни в країнах з неринковою економі­кою, а ціни в країні-імпортері або у третій країні. Від­повідна третя держава з ринковою економікою вибира­ється з урахуванням інформації, доступної на момент вибору. При цьому допускається використання третьої держави з ринковою економікою, яка бере участь у то­му самому розслідуванні. Постачальникам і експорте­рам із держав з неринковою економікою повідомляєть­ся про вибір третьої держави і надається право пода­вати свої коментарі. Однак, відповідну третю сторону пропонують представники національної економіки, які подали антидемпінгову заяву. При підготовці заяви во­ни мають достатньо часу для аналізу різних третіх дер­жав із ринковою економікою і можуть зробити вибір за власним бажанням. У результаті використання спе­ціальної методики визначення нормальної вартості для держав з неринковою економікою демпінгова маржа при­сутня практично завжди.

Експортна ціна — це ціна, за якою фактично опла­чується або підлягає оплаті товар, який з країни-експортера продається у країну-імпортера.

Розрахунок демпінгової маржі може складатися із декількох етапів, які включають:

— визначення експортної ціни і нормальної вартості товару;

— коригування експортної ціни і нормальної вартості для визначення їх на рівні "франко-завод";

— проведення порівняння, яке показує демпінгову маржу, відображену у відсотковому співвідношен­ні до експортної ціни на умовах СІФ.

Використання умови СІФ як базису пояснюється тим, що вона є основою найпоширенішої адвалорної ставки антидемпінгового мита. Математично демпінго­ва маржа розраховується за такою формулою:

Нормальна вартість - Експортна ціна х 100

Ціна експорту на умовах СІФ, імпортне мито не сплачене

Головною ціллю антидемпінгових заходів є усунен­ня шкоди внаслідок імпорту товарів за демпінговими цінами і протидія виникненню демпінгу. Антидемпін­гові заходи можуть запроваджуватися лише у разі, якщо демпінговий імпорт спричинює матеріальну шко­ду промисловості країни-імпортера. Це означає тенден­цію до зростання імпорту при цінах, які значно збиті чи занижені порівняно з цінами виробників країни-імпортера, що має негативний вплив на продаж, при­бутки, ринкову частку чи продуктивність останньої.

Величина збивання ціни визначається шляхом порів­няння дійсних цін виробників країни-імпортера з дійс­ними експортними цінами.

Ті, хто веде розслідування, роблять оцінку щодо на­явності та ступеня заподіяння шкоди промисловості країни-імпортера. Необхідно встановити чіткий зв'язок між демпінговим імпортом і нанесеною шкодою — ін­коли компанії можуть зазнати шкоди від дії інших фак­торів, наприклад, раптового напливу імпорту з іншої країни, який є дешевшим, але не демпінговим, чи за­гального зниження попиту на товар, який розглядається. Заходи також можуть бути запроваджені, коли імпорт сповільнює становлення нової галузі промисловості в краї-ні-імпортері, чи коли є очевидна та безпосередня загроза заподіяння матеріальної шкоди. Заходи можуть також запроваджуватись, якщо імпорт матеріально сповільнює становлення нової галузі промисловості країни-імпор­тера або якщо наявною є загроза заподіяння матеріаль­ної шкоди у близькій перспективі. Якщо виявляється, що імпортна ціна є нижчою від ціни, встановленої на подібний товар промисловості країни-імпортера, при якій шкода не заподіюється, тоді це вважається заниженням ціни.

Для уникнення перетворення антидемпінгового ми­та в інструмент заборони імпорту в законодавство країн включається спеціальна норма, яка забороняє встанов­лення ставки антидемпінгового мита вище від демпін­гової маржі. Таким чином, демпінгова маржа обмежує рівень антидемпінгового обкладення. Встановлення став­ки антидемпінгового мита нижче від розміру демпінго­вої маржі називається правилом меншого мита.

Правило меншого мита означає, що заходи не можуть перевищувати розміру демпінгової маржі та повинні встановлюватися лише на рівні, достатньому для усунен­ня шкоди.

Для забезпечення цього ціна, при якій шкода не за­подіюється, встановлюється на основі витрат на вироб­ництво товару виробниками країни-імпортера плюс обґрунтована сума прибутку. Ця ціна, при якій шкода не заподіюється, порівнюється із реальною експортною ціною. Різниця, яка є результатом порівняння, відоб­ражається у відсотковому відношенні від ціни СІФ на кордоні країни-імпортера і називається маржею зани­ження ціни, або маржею шкоди.

Як результат, антидемпінгове мито повинно бути вста­новлене на рівні маржі заниження ціни — там, де вона є нижчою, ніж демпінгова маржа. Реально це трапля­ється в багатьох антидемпінгових справах в ЄС.

Маржа заниження ціни відображається у відсотко­вому співвідношенні та розраховується за такою фор­мулою:

 

 

Ціна, при якій шкода не заподіюється =

Імпортна ціна х 100

Ціна експорту на умовах СІФ, імпортне мито не сплачене

На підставі проведеного дослідження компетентний орган робить попередні висновки стосовно наявності шко­ди та причинно-наслідкового зв'язку між нею і демпін­гом. У випадках, коли ці висновки є позитивними, ком­петентний орган на підставі цих висновків та висновків стосовно демпінгу може прийняти рішення про засто­сування попередніх антидемпінгових заходів. В інших випадках цей орган може прийняти рішення про про­довження розслідування без застосування попередніх заходів або припинення цього розслідування.

Услід за застосуванням попередніх антидемпінгових заходів вищезазначений компетентний орган продовжує розслідування з метою його завершення. У цьому разі він остаточно встановлює демпінгову маржу, наявність шкоди та причинно-наслідковий зв'язок між ними.

Остаточні антидемпінгові заходи застосовуються у таких випадках:

— зроблено остаточне позитивне визначення демпін­гу та шкоди, яка є його наслідком;

— національні інтереси країни-імпортера вимагають застосування антидемпінгових заходів.

Антидемпінгове мито — це обов'язковий, індиві­дуально-безоплатний платіж податкового характеру (основні елементи якого визначаються під час спеці­ального розслідування), що стягується митними орга­нами з публічною ціллю з імпортерів товарів, що вво­зяться на митну територію країни за демпінговими цінами, які заподіюють шкоду промисловості націо­нальної економіки. Є різновидом непрямого податку.

Антидемпінгове мито має основні риси, притаманні іншим податковим платежам: обов'язковий характер, забезпечення державно-владним примусом; це мито не є платою за надані послуги та стягується без зустрічно­го задоволення.

Основними рисами антидемпінгового мита, які відрізняють його від інших видів податків, зокрема, від імпортного мита, є:

— встановлення антидемпінгового мита не законами, а актами виконавчих органів влади;

— неможливість застосування антидемпінгового ми­та у внутрішньому обігу;

— антидемпінгове мито є винятком із режиму най­більшого сприяння;

— ставка антидемпінгового мита встановлюється для кожного конкретного випадку окремо, тобто но­сить персоніфікований, індивідуальний характер. При цьому вона обмежена демпінговою маржею;

— розрахунок ставки антидемпінгового мита прово­диться незалежно від імпортного мита;

— антидемпінгове мито може бути встановлене лише за результатами спеціального розслідування, про­веденого уповноваженими органами виконавчої влади;

— платником антидемпінгового мита може бути ли­ше імпортер відповідного товару;

— антидемпінгове мито є тимчасовим заходом; період дії тимчасового антидемпінгового мита, зазвичай, обмежений 9 місяцями, остаточного — 5 роками.

До основних функцій антидемпінгового мита відно­сять фіскальну та регулятивну. Однак такий поділ носить певним чином умовний характер, практично вони вико­нують одну функцію — економічну — захист галузі на­ціональної економіки від демпінгового імпорту товарів.

За характером використання антидемпінгове ми­то є платежем загального (нецільового) призначення, тобто при зарахуванні в бюджет кошти, отримані від їх стягнення, використовуються без прив'язки до конкрет­них заходів. Антидемпінгове мито належить до подат­кових доходів держави.

 

Прихований протекціонізм

Він порушує узгоджені принципи і правила міжнародної торгівлі, набуваючи подекуди явних форм, що зумовлює необхідність нор­мативно-правового регулювання з боку міжнародних організацій (технічні, фітосанітарні обмеження та ін.). Економічна основа прихованого протекціонізму стосу­ється внутрішніх податків і зборів, державних закупі­вель, захисту інтелектуальної власності, використання місцевих компонентів у виготовленні кінцевого продук­ту. Останніми роками в системі прихованого протекціо­нізму зростає значення технічних заходів. Найпошире­нішими є вимоги про дотримання національних стан­дартів, певних санітарно-гігієнічних та екологічних норм тощо, отримання сертифікатів якості імпортова­ної продукції, її пакування та маркування тощо. До тех­нічних бар'єрів належать також санітарні, фітосанітар­ні та ветеринарні норми. Технічні бар'єри стали предме­том розгляду в ГАТТ—СОТ. Так, правила розроблення та застосування стандартів було встановлено Кодексом про стандарти Токійського раунду переговорів в рамках ГАТТ у 1979 р. У процесі Уругвайського раунду пере­говорів (1986—1993 pp.) були розроблені Угода з тех­нічних бар'єрів у торгівлі (Угода з ТБТ) та Угода з застосування санітарних та фітосанітарних заходів (Угода з СФС).

Урядові субсидії, хоч і порушують безперешкодну торгівлю, на відміну від імпортного контролю збіль­шують доходи на одиницю продукції вітчизняних виробників (р_r). Найпоширеніший спосіб вимірювання впливу таких субсидій полягає у вираженні їх у відсот­ках від вартості одиниці проданого товару (р_с). Зокре­ма, еквівалент адвалорної субсидії s може мати такий вигляд:

Згідно з цим визначенням, тарифні еквіваленти нетарифних заходів (tn) та еквіваленти субсидій (s) не можна прямо порівняти: один стосується виміру імпор­ту, інший — виробництва вітчизняних замінників. Проте якщо імпортні та вітчизняні товари є досконали­ми замінниками, існує простий зв'язок між цими двома показниками з боку виробництва. За досконалих замінників внутрішня ціна імпорту (р_m) буде такою самою, як споживча ціна вітчизняного товару (р_с). Без урахування транспортних витрат формула набуває вигляду:

де Р_і — ціна з урахуванням тарифу, що сплачується віт­чизняним імпортером; p_w — світова ціна; t — адвалорний тариф.

Перетворивши рівняння так, що р_r = р_с(1 + s), отри­муємо:

У такий спосіб розраховується еквівалент субсидії.

Технічні бар'єри — це приховані методи торгової політики, які передбачають, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кор­дону.

Найпоширенішими бар'єрами технічного характеру є вимоги щодо:

— дотримання національних стандартів;

— отримання сертифікатів якості імпортної продук­ції;

— специфічного упакування та маркування товарів;

— дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, у тому числі проведення заходів охорони навко­лишнього середовища;

— додержання ускладнених митних формальностей і вимог законів про захист прав споживачів;

— інші.

Можливість застосування технічних інструментів ре­гулювання міжнародної торгівлі передбачена міжнарод­ними нормами. У 1946 р. була створена Міжнародна організація стандартизації (ISO), діяльність якої охоп­лює стандартизацію практично всіх сфер економічної активності, за винятком стандартів в електротехніці й електроніці, що розробляються Міжнародною елект­ротехнічною комісією (МЕК), а також стандартів у галу­зі телекомунікацій, які розробляються Міжнародним союзом телекомунікацій (МСТ). З часом спільна діяль­ність ISO, МЕК та МСТ щодо підвищення рівня між­народних стандартів реалізувалася через систему доб­ровільних міжнародних технічних угод. Зі створенням COT було укладено Угоду про технічні бар'єри в тор­гівлі, яка базується на винятковій ролі міжнародних стандартів як технічному фундаменті світових ринків. Зокрема, ст. II Угоди про технічні бар'єри в торгівлі визнано право урядів встановлювати вимоги і технічні регламенти з метою гарантування національної безпеки, запобігання обманної практики, захисту здоров'я і без­пеки людини, життя та здоров'я тварин або рослин, охо­рони навколишнього середовища. Але введення зазна­чених заходів потребує виконання відповідних процедур щодо інформування країн — торговельних партнерів, а тому досконалого обґрунтування.

ISO здійснює свою діяльність у п'яти основних на­прямах [18]:

1) підвищення ступеня відповідності здійснюваних заходів вимогам розвитку світового ринку;

2) сприяння створенню і зміцненню системи ISO та її стандартів;

3) стимулювання розвитку нових самостійних елемен­тів технічної програми ІСО;

4) скорочення загальних витрат системи ISO і часу, необхідного для виходу стандарту на ринок;

5) удосконалення національної інфраструктури в га­лузі стандартизації, особливо в країнах, що розвива­ються.

Розроблені й ухвалені в ISO сімейства стандартів ISO 9000 на системи управління якістю та ISO 14000 на си­стеми екологічного управління визнані в усіх країнах світу. На початок 1999 р. понад 70 країн світу визнали стандарти ISO 9000 як національні стандарти. Стан­дарти серії ISO 9000 розроблені у 1987 р. і окреслюють орієнтири кожному підприємству в сфері підвищення якості управління підприємством, а також є гарантією якості продукції. На відміну від багатьох стандартів, що сформульовані за принципом технічних специфіка­цій на певну категорію виробу, матеріалу або процесу, ISO 9000 містять узагальнені рекомендації для систем управління якістю виробничих підприємств і сервісних організацій у будь-якому секторі економіки.

У кінці 1996 p. ISO прийняла стандарти серії 14000 (управління якістю навколишнього середовища). Голов­ною метою цих стандартів є сприяння ефективному та раціональному екологічному менеджменту на підприєм­ствах і в організаціях, а також забезпечення корисних і придатних до застосування інструментів — економіч­них, систематизованих, гнучких і таких, що відобра­жають кращі організаційні схеми. Відповідність цим стандартам стає постійно зростаючим фактором конку­рентоспроможності підприємства, яке постачає на між­народні ринки екологічно чисту продукцію. Екологіч­ні бар'єри, встановлені багатьма країнами, обмежують ввезення до них промислової та сільськогосподарської продукції, загострюючи боротьбу за ринки збуту. Про­мислово розвинені країни з прийняттям стандартів серії ISO 14000 почали їх активно запроваджувати.

Сертифікація товарів і послуг із часом набула ознак проблеми, яка загрожує майбутньому економіки. Серти­фікація є елементом технічного регулювання якості й без­пеки товарів, призначених для внутрішнього і зовніш­нього ринків, а водночас це процедура, за допомогою якої третя сторона дає письмову гарантію того, що продукція, процес або послуга постачальника (перша сторона) відповідають визначеним вимогам покупця (друга сторона). Обов'язкова сертифікація часто вико­ристовується як нетарифний регулятор доступу інозем­ної продукції на національні ринки. За допомогою механізмів сертифікації забезпечується підтримка віт­чизняного товаровиробника і, відповідно, обмежується можливість імпорту багатьох видів продукції. Ефектив­ність сертифікації полягає і в тому, що сертифікована продукція конкурентоспроможна на світовому ринку, вище оцінюється, швидше включається в експлуатацію, оскільки зникає потреба у проведенні випробувань у ме­жах вхідного контролю споживача. Імпортер з готовні­стю платить вищу ціну як компенсацію за свою впев­неність в якості виробу, що придбається. Сертифікація стимулює виробника задовольняти вимоги споживача і ринку до якості продукції, а також підвищувати орга­нізаційно-технічний рівень виробництва, що, своєю чергою, сприяє створенню умов для випуску конкурен­тоспроможної продукції і розширенню ринку збуту її за кордоном.

Додаткові технічні обмеження стосуються корис­них для здоров'я і безпечних продуктів харчування. Звичайно, національні споживачі іноземних продуктів харчування повинні бути захищені від джерел захво­рювань, але деякі економісти вважають, що такі обме­ження можуть бути надмірними в окремих випадках і містити в собі елементи протекціонізму (прикладами є обмеження на імпорт в США аргентинської телятини й європейське обмеження на імпорт зі США м'яса, яке містить гормональні добавки).

Серед інших прихованих засобів нетарифного регу­лювання розглянемо державні закупівлі та умови про вміст місцевих компонентів.

Державні закупівлі — це закупівлі товарів та по­слуг державою чи від імені держави для її власних по­треб. Вони гарантують збут у певних обсягах продукції вітчизняним виробникам.

Об'єктом дискусій останніми роками, як і об'єктом багатосторонніх торговельних переговорів стали поло­ження умов державних закупівель. Загалом національ­ні умови обмежують купівлю державними агенціями іноземних товарів і спонукають до купівлі національ­них. Наприклад, Американський акт купівлі, який уперше був прийнятий у США, вимагав, щоб федераль­ні державні агенції купували товари американського виробництва, якщо їхня ціна не перевищує на 6 % ціну іноземних постачальників. Таке пільгове відно­шення є подібним до запровадження адвалорного та­рифу в разі, коли національним виробникам надається певний відсоток цінового захисту. Навіть тепер, коли на федеральному рівні намагаються зменшити широке розповсюдження цих умов, деякі уряди штатів збері­гають їх.

Умови про вміст місцевих компонентів визначають частку проміжної продукції та компонентів вітчизня­ного виробництва у доданій вартості готової продукції вітчизняних виробників. Наприклад, така політика обумовлює, що певний визначений відсоток вартості товару, який продається у США, повинен містити аме­риканські складники або працю американських робіт­ників. Подібні умови діють і в інших країнах світу.

Отже, нетарифні засоби та методи регулювання між­народної торгівлі відіграють суттєву роль у сучасній торговельній політиці, що спонукає до їхнього глибоко­го теоретичного осмислення та гнучкого і виваженого застосування на практиці.

 

---

Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 397; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!