Тема 3: ЛІТЕРАТУРА ЯК ВИД МИСТЕЦТВА
План:
1. Природа, предмет і призначення художньої літератури.
2. Образна природа художньої літератури і критерії художності
3. Зорієнтованість та зумовленість художньої літератури
4. Предмет зображення в художній літературі.
5. Функції літератури.
Література:
Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М., 1979.
Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. — М., 1975. — 502с.
Волков И.Ф. Литература как вид художественного творчества: Книга для учителя. — М., 1985. — 129с.
Гачев Г. Развитие образного сознания в литературе // Теория литературы: основные проблемы в историческом освещении: Образ, метод, характер. М., 1962.
Гей Н. Искусство слова. О художественности литературы. М., 1967.
Гейзінга Й. Homo ludens. К., 1994.
Дмитриева Н. Изображение и слово. М., 1962.
Днепров В. О формах художественного обобщения // Днепров В. Идеи времени и формы времени. М., 1980. С. 11-61.
Дремов А. Специфика художественной литературы. М., 1964.
Іваньо І.В. Специфіка мистецтва. Інт.естет.нарис. — К., 1970. — 204 с.
Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Літ. Україна. — 1990. — № 24.
Кубланов Б. Мистецтво як форма пізнання дійсності. — К., 1967. — 126с.
Лессінг Г.Е. Лаокоон, або Про межі малярства й поезії // Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Н.Х. Бернадська. — К.: Либідь, 1995. — С.51-54.
Мазепа В. Художня творчість як пізнання. — К., 1973. — 214с.
Маланюк Є. Думки про мистецтво // Слово і час. — 1993. — № 4.
|
|
|
Марко В. основи аналізу літературного твору. — Кіровоград, 1997. — С. 19-26.
Мащенко М. Джерела гармонійної краси. К., 1978.
Піхманець Р. Психологія художньої творчості. — К., 1991. — 164с.
Потебня О. Естетика і поетика слова. К., 1985.
Потебня А. Теоретическая поэтика. м., 1990.
Пресняков О. Поэтика познания и творчества: теория словесности А.А.Потебни. К., 1980.
Ревякин А. Проблема типического в художественной литературе. М., 1959.
Роднянская И. Художественность // Краткая литературная Энциклопедия. М., 1975. Т.8. С.338-345.
Сазонов В. Вечное мгновение: Этюды и размышления о литературе. — М., 1981. — 504с.
Старков З. Литература и кино. М., 1978.
Фащенко В.В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури. — К., 1981. — 279с.
Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. творів: У 50т. — К., 1981. — Т.31. — С.28-32.
Фролова К.П. Цікаве літературознавство. — К., 1991. — 190с.
Храпченко М. Горизонты художественного образа. М., 1982.
Храпченко М. Реалистическое обобщение и его формы // Художественное творчество, действительность, человек. М., 1982.
Шляхова Н. Емоції і художня творчість. — К., 1981. — 103с.
Завдання
1. На основі суджень Г.Е.Лессінга і Ж.-Б. Дюбо зіставити особливості інтерпретації ними місця і ролі того чи іншого різновиду мистецтва, показати переваги кожного з них у відображенні життя, з’ясувати чому власне літературу можна вважати найуніверсальнішим з мистецтв у масштабності, повноті, панорамності художнього моделювання дійсності.(Дюбо Ж.-Б. Критические размышления о поззии. — М. — 1976. — С.221-224; Лессінг Г.Е. Лаокоон, або Про межі малярства й поезії // Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Н.Х. Бернадська. — К.: Либідь, 1995. — С.51-54.)
|
|
|
2. Законспектувати працю І. Франка „Із секретів поетичної творчості“, виділяючи основні проблеми, які поставив автор.( Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. творів: У 50т. — К., 1981. — Т.31. — С.28-32.)
Тези лекції
Мистецтво — художня форма суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в якій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності з творчістю за законами краси.
Мистецтво може бути як відображенням дійсності, так і цілком новою дійсністю. У першому випадку митецький твір розглядають як копію дійсності, а в іншому — як небувалу реальність. Тож художній світ, представлений у творі мистецтва, може бути максимально наближеним до видимого (як у реалізмі чи натуралізмі), або максимально відрізнятися від нього (як у романтизмі, фентезі та ін.). Мистецтво, зокрема література, передає інформацію від автора до реципієнта. Тобто мистецтво має не лише моделюючий чи креативний (творчий), а й семіотичний (знаковий) характер.
|
|
|
Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг розглядав твір мистецтва не лише як «свідомий продукт», але і як «подію, породжену підсвідомою природою». У цьому плані художній твір бере свій початок не в особистому підсвідомому (підсвідомості) письменника, а в колективному підсвідомому –«сфері несвідомої міфології, чиї первісні образи є спільним спадком людства». Поглиблене вивчення даного питання спонукає говорити про те, що мистецтво детерміноване передусім національною свідомістю та національним підсвідомим.
Мистецтво задовольняє естетичну потребу людини. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: слухові (музика і спів), зорові (скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративно-ужиткове мистецтво) і синтетичні (хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн, „промислове мистецтво“ та ін.).
Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам'яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, як і до «шостого чуття» (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Загалом, література – один з найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає більш сильні враження, переживання, мислительні процеси, ніж, наприклад, живопис, архітектура, скульптура тощо. А в розвитку творчої уяви реципієнта їй взагалі немає рівних.
|
|
|
За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова. Слово — найбільш гнучкий матеріал. Засобами словесної передачі виявляється можливість частково відтворити зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову. Мета літературного твору схожа до цілі поезії (в інтерпретації Юрія Лотмана): це «пізнання світу і спілкування між людьми, самопізнання, самобудова людської особистості в процесі пізнання і суспільних комунікацій». Взагалі художній твір – унікальна за глибиною і потужністю духовнотворча система: «діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення оточуючого світу і орієнтування в ньому».
Основним предметом зображення у літературі є людина та складна система її взаємовідносин із буттям (усім, що існує в реальності чи уяві). Така всеохопність дає унікальні можливості як письменнику, так і читачеві для пізнання найдивовижнішого із Господніх творінь – людини. Недаремно літературу називають ще людинознавством. Навіть коли у словесних (вербальних) творах ідеться про пейзажі, події чи предмети, усе ж автор показує їх так, як їх сприймає людина. Бо «завжди на природу, на матеріальний світ проектується духовний стан людини, людська свідомість»,– зазначає Магдалина Ласло-Куцюк і продовжує: «Навіть найбільш могутня фантазія не може щось таке собі уявити, що було б незалежним від досвіду окремої людини і цілого людства».
Безумовно, література – могутній засіб людинотворення. Але що таке людина? Що в першу чергу пізнає і формує реципієнт в процесі читання? Пояснити (експлікувати) ці питання можна за допомогою таких понять, як національна ідентичність та національно-духовна ідентифікація.
Сучасний англійський вчений Ентоні Сміт, розглядаючи людську особистість як сукупність різноманітних «ідентичностей та ролей» (родинної, територіальної, класової, релігійної, етнічної, родової тощо), вказує на той факт, що національна ідентичність (тотожність або самість) є основною в цій структурі, саме їй підпорядковуються усі інші ідентичності. Тому, говорячи про людину, ми в першу чергу визначаємо її національну приналежність, а вже потім – віросповідання, партійність, соціальний статус тощо. Нація як усвідомлена і дієва природно-соціальна і духовно-конвенціональна єдність людей зумовлює характер різноманітних «ролей» індивіда. Звідси, соціаліст у Польщі відрізняється від соціаліста в Україні, статус дружини в арабів мало чим нагадує французький зразок, є різниця між викладачем у США та Білорусі і т. ін.
Любомир Сеник дає таку дефініцію національній ідентичності у сфері художньої літератури: «Термін «національна ідентичність» стосовно літератури – це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого у світлі національної ідеї, послідовне (або й стихійне) відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку».
Найголовніша (аксіальна) тотожність людини – національна,– котра визначає характер колективної свідомості та підсвідомості кожного її члена, формується внаслідок процесу національної ідентифікації (ототожнення індивідом себе із нацією, різними національними елеменатми). Причому цей процес може бути як свідомим, так і неусвідомленим.
Процес національного ототожнення відбувається і під час спілкування з літературним твором. Оскільки література, мистецтво взагалі, відноситься до сфери культури – тобто до сфери людського духу,– а безнаціональної культури не існує, то говоримо про національно-духовну ідентифікацію (в іншій термінології – національну емпатію (вчування)). Під нею розуміємо підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із текстуальними суб'єктами та об'єктами як зразками, в результаті якого формується національна ідентичність цього індивіда. До текстуальних суб'єктів та об'єктів відносимо: образи людей як втілень певних національно-психічних констант (національного менталітету), історико-культурні персоналії (історичні діячі, митці, духовні батьки нації тощо), релігійні ідеї, церковні ритуали, топоси (місця) рідної землі, міфологічні символи, легенди, митецькі твори (артефакти), моральні принципи, історичні події, природні феномени, національні цінності (аксіси), фольклорну систему, характер родинних зв'язків, традиції народу, загальнонаціональну мову (усі її структурні елементи) тощо. Найосновнішим об'єктом національно-духовної ідентифікації виступає національна держава.
Протилежним до національно-духовної ідентифікації є процес національно-духовної диференціації (розрізнення або абстрагування) – відмежування індивідом себе від негативних текстуальних суб'єктів та об'єктів, в результаті якого теж формується національна ідентичність даного індивіда. Наприклад, спостерігаємо засудження читачем ворогів середньовічної України (поляків, татар, турків, москалів) у повістях Андрія Чайковського та бажання наслідувати героїчних козаків – оборонців рідної землі. Тим самим реципієнт (особливо юний) формується як українець.
У літературному творі (як і в людському житті чи науковому пізнанні) усе так чи інакше концентрується довкола нації, залежить від неї і пояснюється нею. Пригадаємо собі мудрі слова Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє відчуження від рідної нації».
Отже, у центрі літературного твору стоїть людина, але людина як національна істота. Повноцінне пізнання літературного твору поза національним контекстом неможливе.
Художня творчість прямо залежить від світогляду письменника (у цьому плані простежується незаперечний зв'язок між світоглядом та ідеологією як суспільним світоглядом). Під світоглядом розуміють систему найзагальніших поглядів на світ взагалі та місце людини в ньому. У літературних творах відбиваються історичні виміри світогляду: характерні для певного часу переконання, принципи пізнання, ідеали і норми, синтез інтелектуального та емоційного настрою епохи. З іншого боку, творчість може залежати від ірраціонального, підсвідомого, стихійного начала письменника. Слідом за німецьким філософом Фрідріхом Ніцше, світоглядний, раціональний тип творчості називають аполонійським, а ірраціональний – діонісійським (від імені давньогрецьких богів Аполона та Діоніса).
У літературознавчих працях часто дискутують з приводу «тенденційного» (заангажованого) і «чистого» (незаангажованого) мистецтва. Під тенденційністю (з латинської – прагну, прямую) розуміють відверте прагнення привести читачів до певних висновків, свідоме, заздалегідь розкрите ставлення до чого-небудь. Тобто, ідеться про виразну ідейну спрямованість художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів. Натомість під «чистим» мистецтвом розуміють творчість за принципами теорії «мистецтва для мистецтва», висунутими ще у XIX ст. Тут ідеться про мистецтво, звільнене від будь-яких суспільних зобов'язань, митець же постає автором лише естетичного продукту.
Однак, й естетична, й ідеологічна функції є іманентними (власне притаманними, питомими) функціями мистецького твору. Якщо «тенденційний» поет, за Іваном Франком, «виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми» і робить це відкрито та свідомо, то «чистий» письменник, в силу природи мистецького твору, змушений теж у художній формі обґрунтовувати власну «теоретичну тезу» (хоча б тезу «мистецтва для мистецтва»), але робить це або приховано, або несвідомо. З іншого боку, «за будь-яких прагнень митець не може сепаруватися від суспільства вже тому, що користується словом».
Отож, тенденційним, так чи інакше, є будь-який письменник, просто не кожен здатен або 1) усвідомити, які саме ідеї він обстоює у художній формі, або, 2) якщо розбирається в теоретичних засновках власної творчості, не хоче, з тих чи інших причин, відверто про них заявити, ховаючись за порожні у своїй суті тези про «чисте» мистецтво, абсолютну «незалежність» митця від суспільства, про наскрізь індивідуальний художній світ тощо.
Інший момент, котрий варто уточнити, стосується естетичної «неповноцінності» «тенденційного» мистецтва, літератури зокрема. Справді, в історії української літератури траплялись приклади такої неповноцінності. Скажімо, коли йдеться про літературний рух епігонів Т. Шевченка. Їхні «правильні», національно-захисні твори були переважно слабкими з художнього боку і являли собою, по-суті, не факти художньої літератури, а факти історії. Чимало малохудожніх творів дали і радянські письменники-соцреалісти.
Натомість у XX ст. маємо принаймні два блискучі приклади високохудожньої і водночас відверто заангажованої літератури. Ідеться про творчість міжвоєнного покоління письменників-націоналістів, «вісниківців» (так звана празька школа): Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Ю. Липи, Ю. Клена, О. Ольжича, О. Теліги, О. Стефановича, О. Лятуринської, Н. Лівицької-Холодної, І. Ірлявського та ін. Їх твори були наснажені ідеологією українського націоналізму в інтерпретації основоположника цієї ідеологічної системи Т. Шевченка та його послідовників: пізнього І. Франка, М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського та ін.
Не можемо не згадати і високоестетичні твори письменників-«шістдесятників» та дисидентів, наповнених ідеями та ідеалами періоду хрущовської «відлиги» (В. Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, В. Стуса, І. Калинця, Є. Гуцала, П. Скунця, Вал. Шевчука та ін.).
І навпаки, зорієнтована на «чисте» мистецтво нью-йоркська група (Б. Рубчак, Б. Бойчук, Ю. Тарнавський та ін.), дала твори (швидше, просто тексти) сумнівної художньої вартості. Естетизм як ідеологія не завжди рятує від художньої неповноцінності. Поруч із естетичною насолодою художній твір мусить підводити читача до певної ідеї, тим самим впливаючи і на життя окремого індивіда, і на життя цілого суспільства, в ідеалі – поліпшуючи, ушляхетнюючи одиницю і спільноту. Свідома втеча від ідеології, на жаль, часто обертається втечею від художності. Як слушно писав Т. С. Еліот, якщо поезія «не дає насолоди і не впливає на життя, це просто не поезія».
Безпосередньо з ідеологією пов'язані проблеми методології та філософії творчості. Під методологією розуміють ідейно-наукову базу світогляду, вужче – вчення про методи (метод з грецької – шлях дослідження, спосіб пізнання) або сукупність методів. У літературознавстві досліджують два види методів: 1) методи вивчення літератури (основні принципи або способи пізнання художніх явищ) – герменевтичний, феноменологічний, структурально-семіотичний, архетипальний, національно-екзистенціальний, біографічний, культурно-історичний, формальний тощо; 2) художні (творчі) методи (цілісна система основних принципів художнього узагальнення, відтворення або створення нової дійсності у мистецтві) – бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модерністські та постмодерністські методи тощо.
Російський науковець Михайло Бахтін сформулював два основні завдання пізнання літературного твору: по-перше, зрозуміти твір так, як «розумів його сам автор, не виходячи за межі його розуміння», друге завдання – «використати своє часове і культурне позазнаходження: включення у новий (чужий для автора) контекст». Важливими елементами процесу пізнання є: 1) виявлення художнього методу автора (важливість цього моменту є надзвичайно суттєвою, наприклад, при вивченні творів українських письменників-соцреалістів: чи вдавалось автору вириватися за межі, дозволені компартійним режимом, створюючи повновартісні артефакти (як от Максим Рильський), чи, навпаки, автор був свідомим і вірним апологетом соцреалізму, оспівуючи велич окупаційної влади, при цьому денаціоналізуючи й українську поезію, і своїх земляків (як Микола Бажан); 2) вибір найбільш адекватного (продуктивного) для даного твору методу дослідження, навіть цілого ряду методів.
Методологія постання художнього твору споріднена із поняттям філософії творчості. Під філософією творчості розуміємо ту світоглядну базу, що лежить в основі літературної творчості. Звідси помітною є залежність ідеології та методології від філософії (з грецької – любов до мудрості).
Світоглядна база може бути обмежена (наприклад, до особистісного, конфесійного, класового, партійного тощо), і тоді творчість є цікавою лише для однодумців – людей подібного психо- чи соціотипу. В іншому випадку філософія творчості може бути настільки загальною, що конкретна людина рідко має з нею точки зіткнення. Наприклад, космополітична література виростає з такої абстрактно-загальникової світоглядної концепції, що її ідеї і порушувана нею проблематика, не викликаючи різкого заперечення і навіть будучи чимось привабливими для змучених протиріччями своєї доби людей, ніколи не стають пасіонарними (панівними) для покоління, що прагне якісних, революційних змін у долі свого народу (наприклад, твори Дж. Джойса чи С. Беккета).
Але є ширша – націозахисна філософія творчості, яка містить кардинальну і гостро актуальну для цілої нації проблематику. В історії української літератури спостерігаємо три основні способи і наслідки реалізації такої філософії.
По-перше, такою є вся творчість, яку прийнято називати літературою критичного реалізму (Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний тощо). Виходячи з народолюбних позицій, вона піддавала нищівній критиці суспільно-політичні умови, в яких жив народ, і вимагала для цього народу кращої долі. Характерно, що апелювала вона передусім до «власть імущих», іноді – до ідейно-інтелектуального проводу народу. Однак ця література не апелює до самого пригнобленого народу, а тим більше – не вимагає якісної зміни особистості як головної передумови якісної зміни долі цілого народу.
Другий підхід cпостерігаємо, коли гострота актуальності, кардинальність проблем, порушуваних літературою, поєднується із певною ідеєю, через реалізацію якої можна розв'язати ці загальнонародні проблеми.
Прикладом може бути «тенденційний» реалізм Івана Франка (наприклад, його роман «Борислав сміється», де є ідея і концепція організованої боротьби, яку автор наче підказує тодішньому поколінню). Ця література, – точніше, ця філософія, – не передбачає радикальної зміни людини, що має змінити життя народу на краще: вона пропонує концепцію діяльності, «посильну» для існуючого типу особистості.
Щось зовсім інше – національно-екзистенціальнана філософія творчості, яка започаткована у нашій літературі ще Тарасом Шевченком і з якої виростає творчість письменників-націоналістів. Вона якраз передбачає такі світоглядні і духовні зміни особистості, таке її зростання в ході національно-визвольної боротьби, яке зробить цю особистість здатною реалізувати народорятівну ідею (для «вісниківців» – національну ідею), що приведе, своїм чином, до розв'язання всіх «проклятих» питань буття нації.
Перед такою людиною (згадаймо хоча б підпільників-націоналістів, героїв поем О. Ольжича «Грудень 1932» та «Незнаному воякові») категоричним імперативом стоять вимоги: дорости до ідеї, захопитися гпозитивним фанатизмом" (беззастережною жертовністю), відважитись на боротьбу за свої права, за права цілого народу. Тому ця філософія творчості має людинотворчий (гомокреативний), націотворчий та державотворчий характер.
Зорієнтованість художньої літератури неможливо збагнути без усвідомлення її як елементу культури.
Не беремося тут окреслювати спекулятивні (абстрактно-теоретичні) глибини поняття культури. Важливо підкреслити той факт, що, як зазначав французький герменевт Поль Рікер, «у творах, настановах, пам'ятках культури... об'єктивується життя духу». Цьому духовному феноменові деякі сучасні дослідники (найчастіше – демоліберали-постмодерністи) прагнуть надати «універсального», «космополітичного», «загальнолюдського» характеру. Тобто, говорять про культуру позанаціональну, спільну для всіх народів.
Однак більш слушною видається інша думка. Російський філософ Микола Бердяєв писав: «Культура ніколи не була і ніколи не буде абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто національна, індивідуально-народна, і лише в такій своїй якості вона сягає загальнолюдськості». До такого ж висновку приходили й українські дослідники-культурологи. «По своїй суті кожна культура є національна»,– писав Олег Кандиба-Ольжич. Це перегукується із твердженням Євгена Маланюка: «Безнаціональної культури немає».
Якщо врахувати той загальновизнаний факт, що мистецтво є важливим структурним елементом культури, то слід говорити і про національний (а не «універсальний») характер самого мистецтва, у тому числі й мистецтва слова. Більше того, художня література є не просто фактом культури, але й фактором (утворюючим чинником) цього національного духовного феномену. Е. Шаргафф говорить про літературу як про годну з найважливіших і наймасовіших ділянок культури, саме з нею пов'язуючи минуле, батьківщину, рідну мову – те, що «забезпечує національну ідентичність і без чого нема народу, нема нації, а є населення, є біороботи, що, можливо, мають розум, але позбавлені душі».
Фундаментальне філософське обґрунтування мистецтва (і зокрема літератури) як фактора національної ідентичності, культури дав німецький філософ Мартін Гайдеґґер. Прекрасне «належить події розгортання істини». Художній твір розкриває суть буття людини, котре базується на таких поняттях, як «світ народу» та «земля народу».
Не випадково дагестанський письменник Гамзат Цадаса, навчаючи свого сина, відомого письменника-«шістдесятника» Рамсула Гамзатова (автора глибоко національного твору «Мій Дагестан»), казав: «... Твій стиль, твоя манера, тобто твій норов і характер мають стояти у віршах на другому місці. На перше ж місце треба поставити норов і характер свого народу. Спершу ти горець, аварець, а потім уже Расул Гамзатов... Якщо ж твої поезії будуть чужі духу горців, їх характеру, то твоя манера обернеться в манірність, твої вірші перетворяться у гарні, хоча, може бути, й цікаві цяцьки... Звідки візьметься Расул Гамзатов, якщо не буде Аварії й аварського народу? Звідки візьмуться твої власні закони, якщо не буде загальних для народу законів, вироблених віками».
Саме на основі аналізу основних архетипів-символів, через аналіз національної образності літератури вдається «розглянути всю товщу культури». Кожна нація має власний неповторний образ світу. Навіть «велика німецька класична філософія,– пише російський дослідник Г. Гачев,– котра претендує на універсальність світопояснення, є локальною і носить відбиток німецького образу світу». Національний образ світу є «диктатом національної природи в культурі». У цьому зв'язку літературознавець говорить про націю як про КОСМО-ПСИХО-ЛОГОС – «єдність тіла (місцевої природи), душі (національного характеру) і духу (мови, логіки)».
Літературою (від лат. буква, літера) називається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний образ. У широкому розумінні літературою називають будь-який витвір людської думки, що втілений у писемному слові й має суспільне значення. Для виділення у масі літературної продукції творів, що мають мистецьку вартість, почали з часом вживати термін „художня література“ (тобто естетично значуща література).
Крім поділу на поезію та прозу, художня література має внутрішній поділ на так звані роди літератури, до яких належать три основні: епос, лірика, драма та низка суміжних жанрово-видових утворень, таких, як ліро-епос, епічна драма, мемуари тощо.
Аналізуючи той чи інший літературний твір, завжди треба пам’ятати, що в центрі його зображення є людина, навіть тоді, коли, здається, автор моделює образи природи, певні ірреальні сторони буття, казкові чи фантастичні образи, навіть тоді, у центрі відображення залишається людина, бо про що б не писав митець, він все те пропускає через власні почуття, своє людське суб’єктивне сприймання.
Через словесну творчість ми дізнаємося не тільки про реалії сьогодення, а й пізнаємо минуле того чи іншого народу, нації, суспільно-політичну, культурно-естетичну атмосферу відображеного життя. Більше того, справжній митець може заглянути в майбутнє, побачити перспективи розвою суспільного життя свого народу. У тому чи іншому літературному творі особливим, утаємниченим способом відображена душа народу, його національні первні, своєрідні ментальні особливості, прикмети, спосіб світовідчуття, сприймання навколишнього світу тощо.
Естетика (від гр. сприймання, відчування) — наука про прекрасне, про емоційне ставлення до світу й мистецтва. Прекрасне в мистецтві — це невід’ємна частина його і специфічна особливість. У красі — навіть у найпростіших її проявах — ми зустрічаємося з чимось цінним, що існує не задля другого, а для самого себе, що самим своїм існуванням потішає, і задовольняє нашу душу, яка на красі заспокоюється від життєвих турбот і втоми. Краса не тільки мета сама в собі, вона також задовольняє й духовні потреби людини з давніх-давен, і в цьому полягає її головна користь.
Ми дуже часто в літературі натрапляємо на естетичні ідеї прекрасного, що вміщуються в різних художніх формах. Проте ці форми, що вважаються за прекрасні в одну добу і для одних авторів та часів, у другу добу — досить далеко не видаються прекрасними. Кожна епоха, кожен народ мають свої естетичні ідеали.
Але мистецтво не завжди відображає прекрасне, в нього входить і жорстока проза, інколи — бридке, потворне, а також байдуже.
Загальновідомо, що художньо досліджуючи реалії життя, відбираючи з нього найтиповіше, найсуттєвіше, кожен письменник не просто віддзеркалює його, а й ставить певну виховну дидактичну мету у літературному творі, власне, утверджує певні чесноти, виводить свої ідеали, або ж, навпаки, щось засуджує, викриває, таврує тощо. Одне слово, у художньому творі, у його ідейно-тематичному навантаженні зосереджена і певна дидактична мета, що впливає на почуття читача, тобто несе в собі виховний потенціал. Твір має емоційно вплинути на читача. Сприймаючи твір, ми водночас естетично насолоджуємось, переживаємо ті колізії, через які веде автор своїх героїв. У такий спосіб читач, за словами В.Стуса, переймається „естетичним стражданням“ і в такий спосіб очищає свою душу через своєрідний духовний катарсис.
Якщо наука пізнає буття за допомогою понять, то мистецтво – за допомогою образів. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе.
Термін «образ» у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційноестетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком.
Поява художніх образів ґрунтується на уяві – «основній силі людської природи», за характеристикою Гастона Башляра. Французький психолог наголошував, що уява є не лише здатністю утворювати, а й змінювати образи.
Мистецтво апелює в першу чергу до чуттєвої сфери людини, тоді як наука – до розумової. Безпосередність і потужність впливу художнього образу на психіку людини іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гасет висловив таким чином: гКожен образ є наче моїм станом дії, актуалізацією мого «я». Виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі, образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові образи, образи дотику чи запаху тощо.
Різні дослідники по-різному окреслюють функції художнього твору, називають різну їх кількість. Ми схиляємося до думки чеського структураліста Яна Мукаржовського, що літературна функція – «це вплив на суспільство в напрямку певної цінності». До основних функцій зараховують: естетичну і духовнотворчу.
Основною функцією художнього твору є функція естетична (естетика з грецької – те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає у наданні читачеві неповторної естетичної насолоди, насолоди від спілкуванням з прекрасним. Але, як слушно зазначає англійський літературознавець і поет Томас Стернз Еліот, «якщо б насолодою все вичерпувалось, сама б ця насолода була не вищого порядку». Тому поруч із естетичною в художньому творі неминуче присутня інша основна функція – духовнотворча. Ця загальнокультурна функція полягає у тому, що художній твір, щоб відрізнятися від просто граних (естетичних) предметів, повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й при цьому робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ.
Серед додаткових функцій художнього твору виділяється функція ідеологічна (іноді говорять у цьому зв'язку про суспільну, суспільно-політичну чи соціальну функцію). Ідеологія – в найширшому розумінні – вчення про ідеї. Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних тощо поглядів. Найчастіше під ідеологічністю твору розуміють його влив на читача з позицій тієї чи іншої ідеології: націоналізму (Т. Шевченко, пізній І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, П. Скунць тощо), націонал-комунізму (М. Хвильовий), комунізму (М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, Б. Олійник тощо), соціалізму (П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Винниченко тощо), демолібералізму (І. Драч, Д. Павличко, В. Коротич, Ю. Андрухович, О. Забужко тощо), а ще фашизму, націонал-соціалізму, націонал-демократизму, консерватизму, фемінізму та ін.
Не завжди усвідомлюють, що будь-який твір (як і його автор чи реципієнт) є носієм тої чи іншої ідеологічної системи. Тоді з'являються твердження про так зване «чисте мистецтво», «аполітичних письменників» тощо. Однак чимало філософів і вчених застерігають від такої позиції як вияву прихованої ідеології. Німецько-американський психолог Еріх Фромм слушно зазначає з цього приводу: «Усі люди – «ідеалісти», вони прагнуть до чогось, що виходить за межі фізичного задоволення. Розрізняються люди саме за тим, в які ідеали вони вірять». Інша справа, що не завжди легко визначити твірну ідеологію на основі одного чи декількох мініатюрних творів, тим більше ліричних.
Решта функцій в більшій чи меншій мірі залежать від ідеологічної, є похідними від неї. Пізнавальна (гносеологічна) полягає у тому, що літературний твір (завдяки митецькій інтуїції, творчому генію) надзвичайно розширює межі людського пізнання, проникаючи у сфери, часто не доступні для науки. Показовим з цього приводу є наукові передбачення, здійснені у творах Жюля Верна, Герберта Уелса, інших фантастів; історіософські передбачення Т. Шевченка чи Є. Маланюка; дивовижно глибокі проникнення у сферу людської психіки (В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович чи Кнут Гамсун) тощо. Художній твір «передає інформацію про новий досвід, або нове витлумачення уже знайомого досвіду, або вираження чогось такого, що ми пережили, але для чого у нас немає слів; тим самим поезія збагачує наш духовний світ і відточує нашу здатність до сприйняття навколишнього» (Т. С. Еліот). Порівняно з твором мистецтва, пише Х. Ортега-і-Гасет, «всі відомості, що дає наука, здаються лише схемами, далекими алюзіями, тінями і символами».
Освітню функцію літературний твір виконує через поширення інформації, що розвиває наукову свідомість індивіда. З цього приводу нідерландський мислитель Йоган Гейзінга вказував на те, що вже найдавніші грецькі поети «виконують яскраво виражену суспільну функцію. Вони звертаються до народу як його навчителі, як порадники».
Ідентифікуючись з тими чи іншими текстуальними суб'єктами, абстрагуючись від негативних персонажів, читач формує власну систему етичних переконань, поведінкових норм, так званий етос. У цьому полягає виховна (етична) функція художнього твору. Водночас ця функція має не лише індивідуальний, а й загальнонаціональний характер: мистецтво «постійно працює на ниві виховання духу часу, викликаючи в уяві ті форми, котрих найбільше бракує даній епосі». (К.-Г. Юнг).
Ще однією з основних функцій літературного твору є містична (релігійна або трансцендентна, з латинської – та, що виходить за межі). В основі містичного характеру художнього твору лежить почуття, котре Ігор Качуровський витлумачує (інтерпретує) як «почуття єдності індивіда з Абсолютом; воно, як і всі явища в житті людства, підвладне законові хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в часи катастроф поширюється й поглиблюється». Український дослідник вказує на існування містики християнської (духовної) (до неї були близькими М. Зеров, М. Орест, М. Рильський, П. Филипович, В. Симоненко, О. Бердник та ін.) і містики антихристиянської (антирелігійної, бездуховної, диявольської – так званий сатанізм). Її сповідувачами, зокрема, на думку І. Качуровського, була група російських дореволюційних поетів «срібного віку»: Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов66. Апологетами антихристиянської містики виступали соцреалісти і виступає чимало сучасних постмодерних письменників.
Дві основні функції літературного (ширше – будь-якого художнього твору) детермінують (зумовлюють) два аспекти ідеї мистецтва – художності: естетичність та інтенціональність (спрямованість). Відповідно до них розрізняють два рівні пізнання та оцінки літературного твору: 1) естетичний (із субрівнями зовнішньої та внутрішньої форми) та 2) інтенціональний (герменевтичний) (із субрівнями змісту і сенсу твору).
Уважне вивчення художнього твору передбачає застосування трьох основних критеріїв художності:
1. «Техне» чи, як називав його І. Франко,– «незглибиме творче ремесло». Застосовуючи цей критерій, оцінюють мовно-образотворчу і художньо-мовленнєву майстерність (зовнішню форму художнього твору).
2. Образність. Полягає в оцінці естетичної якості, функціональної завантаженості, новизни й інформативності образів творів, ейдологічної системи в цілому (внутрішньої форми художнього твору).
3. Духовнотворчість. Цей критерій прикладають до вивчення та оцінки ідейно-змістової і смислової сутності твору, його інтенціональності – «ідеологічності», телеологічності, «тенденційності» (І. Франко), їх звіряння з ідеєю та функціями мистецтва, людино- і націотворчим потенціалом твору (зміст і сенс художнього твору).
Тільки справжній художній твір відповідає усім трьом критеріям.
Контрольні питання
1. Мистецтво як форма суспільної свідомості та колективної підсвідомості.
2. Види мистецтва.
3. Література як вид мистецтва.
4. Специфіка та універсальність літератури.
5. Предмет літератури.
6. Література як людинознавство.
7. Людинотворча і націотворча роль літератури.
8. Формування літературою національної ідентичності.
9. Національно-духовна ідентифікація
10. Що таке художній образ?
11. Перерахуйте основні та допоміжні функції літератури.
12. У чому полягає специфіка різних функцій літератури?
13. Які критерії художності ви знаєте?
14. Що таке мистецтво? Яке його місце в системах суспільної свідомості та колективного підсвідомого?
15. Перерахуйте основні види мистецтва.
16. Яка мета літературного твору?
17. Що є предметом художньої літератури?
18. Яка роль національної ідентичності у художньому творі?
19. Що таке національно-духовна ідентифікація і диференціація?
20. Що таке світогляд?
21. Які типи творчості виділяв філософ Фрідріх Ніцше?
22. У чому суть «тенденційності» художньої літератури?
23. Поясніть зміст поняття «філософія творчості».
24. У чому полягає специфіка художньої літератури як елемента національної культури?
25. Визначити предмет художньої літератури.
26. Наукове поняття. Уява.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 1128; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!