Головні етапи розвитку науки про літературу від античності до нового часу
Антична епоха
Блискучий розквіт античного мистецтва спричинився до широкого розвитку естетичної й теоретико-літературної думки в Елладі.
Античні філософи сформували основні проблеми естетики й теорії літератури, створили відповідні поняття й терміни. У стародавній Грації, естетична думка розвивалась у протиборстві ідеалістичного й матеріалістичного напрямків. Така боротьба характеризувала всю історію філософії, з якою завжди була тісно пов’язана й теорія літератури.
Перші античні мислителі (Геракліт, Емпедокл, Демокрит) по-матеріалістичному розв’язували головне питання естетики — питання про відношення естетичної свідомості до реальної дійсності. Матеріальні властивості світу (певний порядок, гармонію, симетрію) вони розглядали як об’єктивну основу краси і вважали, що однакові закономірності лежать як в основі космосу, так і в людській (в тому числі й духовній) діяльності.
Найвидатнішим представником ідеалістичної естетики в античному світі був Платон (427-347 рр. до н.е.). Він твердив, що чуттєві речі мінливі, скороминущі й тому не являють собою справжнього буття. Справжнє буття становлять духовні, вічні ідеї, загальні поняття, — «види», як їх називав філософ. Ідеї по відношенню до речей є «прототипами», причиною. Чуттєві, реальні речі — тільки відбиття, «тіні» надчуттєвих безплотних ідей. Людська душа, на думку філософа, мала доземне існування і тоді стикалася із світом справжнього буття. Душа пригадує своє минуле буття. Так і виникають поняття абсолютної ідеї, в тому числі й ідей прекрасного, як акт спогаду («анамнезис»). В системі ідеальної держави «поезія ну в якій мірі неприйнятна», а «наслідувана поезія зовсім неприпустима». ні для чого не потрібні копії з дійсності; мистецтво — забава, іграшка — не може сприяти вихованню достойного громадянина. Навіть Гомера виключає Платон із своєї улюбленої аристократичної держави. І тільки музику та гімнастику залучає до створеної ним системи естетичного виховання. Проте і в музиці він забороняє все те, що веде до розбещеності та розслабленості почуттів.
|
|
|
«Поетика» Аристотеля як вершинне досягнення естетичної думки в античну епоху. Опорні моменти цієї пам’ятки наукової думки: розуміння мистецтва як наслідування дійсності; думки про співвідношення науки і мистецтва, про художнє узагальнення як внутрішній закон мистецтва; цілісність літературного твору. Розподіл літератури на роди, характеристика епосу, лірики, драми та драматургійних жанрів комедії і трагедії; вчення про катарсис.
Аристотель доводив безплідність вчення Платона, який для кожної речі встановлював її «ідеї» і тим лише подвоював число предметів, що потребують пояснення. Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу і виявляв елементи діалектичного розуміння дійсності. Але в той же час він вірив, що існує «думка, яка мислить сама себе», тобто — Бог.
|
|
|
Основну естетичну категорію — прекрасне — Аристотель визначає як об’єктивно існуючу якість, властиву самим речам, як «порядок (у просторі), пропорційність і визначеність», як гармонію й симетрію. Краса знаходиться в залежності від величини речі, яку легко чи важко оглянути; тому фабула в літературному творі має бути такої тривалості в часі, яку легко запам’ятати, і цілість, зумовлену наявністю одного центрального героя чи однієї основної дії.
Саме виникнення мистецтва Аристотель пояснює наслідуванням, яке завжди падає людям задоволення. Навіть те, що в дійсності викликає огиду, відтворене в мистецтві — вже розглядається з приємністю. Аристотель користується тут грецьким терміном «мімесис», який перекладається «наслідування» або «відтворення».
Танцівник, як каже Аристотель, «за допомогою виразних ритмічних рухів відтворює характер, душевні настрої і дії. Письменники малюють життя, наслідуючи дійових осіб — «то кращих, ніж ми, то гірших чи навіть таких, як ми». Комедія малює гірших, а трагедія — «кращих людей, ніж ті, що нині існують». Література відтворює предмети трьома способами: вона малює їх або «такими, якими вони є, або такими, як їх уявляють, або, нарешті, такими, якими вони повинні бути». Саме тому мистецтво має велике естетичне й пізнавальне, інтелектуальне, а також суспільно-виховне значення.
|
|
|
Великий античний мислитель дає спробу класифікації різних видів мистецтва та родів і жанрів художньої літератури.
Аристотель стверджує: «Завдання поета говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — прозою: можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки ще була б історія, хоч і у віршах. Відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію — поезія говорить більш про загальне, а історія — про окреме».
Грецькі філософи Піфагор, Сократ, діячі еллінізму Каллімах і Аристарх, римські мислителі Сенека, Марк Аврелій, Лукрецій, Цицерон, Горацій, Квінтиліан та ін. зробили більший чи менший внесок у розробку питань естетики та теорії літератури.
|
|
|
Квінт Горацій Флакка (65-8 до н.е.). Його віршоване, писане гекзаметрами послання до Пізонів, що придбало назву «Наука поезії» («Ars poetica»), зберігало широку популярність і в пізніші віки, до епохи класицизму включно. Цей трактат, написаний у дидактичній формі, подає практичні поради початкуючим поетам, може служити зразком тогочасної нормативної поетики. Горацій захищає класичні традиції грецького мистецтва, найперше — принципи єдності художнього твору, урівноваженості, чуття міри у всьому. Римський теоретик — противним усього фантастичного, неправдивого в поезії.
Мета поезії: «розважаючи, повчати». Мудрість поета мусить сполучатися з умінням творити правдоподібні образи на основі життєвих спостережень. Слова, які вживає письменник, повинні повністю відповідати характерові, а характер — вікові і становищу персонажа.
Середні віки
Розпад античного світу і встановлення феодальних відносин на Заході обумовлює значні зміни в розвиткові культури.
Раннє середньовіччя: кінець V - ХI ст.
Зріле середньовіччя: ХI-ХIII ст.
Пізнє середньовіччя: ХIV - середина ХVI ст.
Становленню середньовіччя передував розкол римського світу після заснування імператором Константином у 324 р. міста Константинополя - так званого Нового Рима. У 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді захід і Схід (Візантія) почали розвиватися різними шляхами. Приблизно в цей самий час починається характерне для середніх віків змішання народів, яке надало культурі середньовіччя особливого колориту. Саме в цей складний період формується уявлення про творчий потенціал нової релігії - християнства, про консолідуючу роль Христа. Поступово християнство стає основним елементом світогляду середньовічної Європи.
У всіх галузях розумової діяльності встановлюється панування церкви і християнського богослов’я. Саме мистецтво силкуються зробити прислужницею релігії, підпорядкувати церковним догмам. Треба пам’ятати, що в середні віки існують дві культури: феодально-церковна і народна, яка живилася традиціями общинного ладу. В готичному мистецтві зростають реалістичні тенденції, в культі Марії посилюється увага до земної жінки-матері, виникають естетичні оцінки таких моральних якостей, як вірність, чесність, хоробрість та ін. Але в теорії мистецтва й літератури середньовіччя не дає поступу й характеризується пануванням ідеалістичних концепцій, містицизму.
Один із «отців церкви», «князь схоластики й теології» — Августин Блаженний (354-430) у своїй «Сповіді» пише: «Прекрасні різноманітні форми, блискучі й приємні кольори — ось що люблять очі. Але хай не володіють вони душею моєю; хай володіє нею Бог, який створив їх прекрасними. Тільки бог є благо моє, а не вони».
Людині має подобатись не саме мистецтво, а божественна ідея в ньому. Якщо, слухаючи церковні співи, ти захоплюєшся красою самої музики, а не тим, про що співається, — ти впадаєш в тяжкий гріх, і краще було б тобі зовсім не слухати музики. Замість живих, чуттєвих форм у мистецтві пропагується творення релігійної символіки і алегорій, схематичність. Основною естетичною категорією оголошується високе, величне, піднесене, що наближає до Бога — джерела всякої краси. Естетична думка, таким чином, переживає різко відмінна від естетичної думки античного світу.
Мислитель ХIII ст., професор Сорбонни Фома Аквінський (1225-1274) продовжував твердити, що Бог іменується прекрасним як причина світової гармонії і ясності, що краса тіла — то не повноцінна краса, що треба дбати за духовну красу. «Воля Бога — є причина речей». Для краси потрібні цільність, досконалість, пропорція і співзвучність, духовна ясність розуму, властива найперше Богові.
В ХI ст. в Європі були відкриті твори Арістотеля. Фома Аквінський використав ці твори, але доклав немало зусиль до того, щоб змертвити і викривати його ідеї. Аристотель вважав матерію речовиною, яку не можна ні створити, ні знищити. А «янгольський доктор», як називали Фому його послідовники, оголошує матерію «Тліном». У галузі соціології він захищав уроджену нерівність людей і право одних людей панувати над іншими. У другій половині ХХ ст. західнонімецький естетик Аккерман знову проповідує: «Бог є найвища краса», — і стверджує релігійний зміст мистецтва. Неотоміст А. Бруннер, прокламуючи ідею надкласового мистецтва, вимагає від нього стати засобом примирення всіх класів і соціальних груп, закликає «спасати» людство від комунізму.
Закономірності змін естетичних мод пов'язана з боротьбою за владу як за монополію на інтерпретацію. Коли та чи інша корпорація приходить до влади, вона передусім накидає суспільству свій власний варіант інтерпретації дійсності — в релігійному, світоглядному чи ідеологічному сенсі. Однак треба враховувати той факт, що ця проблематика розглядається нами і є правовірною тільки в системі європейського мислення. Тож чим характеризується феномен Європи?
Передусім двома головними чинниками: давньогрецьким скепсисом і християнською визначеністю. Європейська філософія як вільне міркування починається від Платона. Цей мислитель оперував ідеями як об'єктами реального, тобто матеріального, світу. Іншими словами, ідеї були для греків такими ж реальними, як і предмети. Важливим є міркування, філософування — шлях до істини, а не певні сакральні постулати чи саме знання. Давньогрецький скепсис окреслював іронічну дистанцію для будь-якої ідеології, створював ґрунт для розвитку науки.
Спираючись на теоретичний досвід, накопичений на перших етапах свого становлення, естетика продовжувала активно розвиватися у межах загальнофілософського знання і в наступних століттях, посідаючи вагоме місце в динаміці формування європейської та світової культури. В історії розвитку естетики в межах загальнофілософського знання важливе значення мала естетика середньовіччя.
Середньовіччя, зосередивши увагу на таких складних естетичних проблемах, як специфіка краси і прекрасного, види мистецтва, співвідношення чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у становленні естетичної науки.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 1328; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!