VII. Кризи на Близькому Сході

Ідея «Великої Сирії»

Після війни в Палестині, успіхів Ізраїлю та утворення Йорданії Ліга арабських країн опинилася на межі розвалу. До жовтня 1949 року не відбулося жодного її засідання. В інтерв'ю, даному 29 квітня 1950 року, король Абдаллах, не вагаючись, заявив: «Якщо ліга бажає виключити нас... я радо сприйму цю ухвалу... Ліга не повинна бути інструментом у руках інших держав, які намагаються використовувати її за власним бажанням. Я назавжди вийду з ліги і повернусь обличчям до інших держав, сильніших за неї».

І справді, короля Абдаллаха, здавалося, набагато більше привертала ідея «Великої Сирії», ніж Ліга арабських країн. Ішлося про створення співдружності, яка мала назву «Родючий півмісяць» і до якої мали увійти Сирія, Ірак, можливо Ліван, та Йорданія.

У 1949 році в Сирії один за одним були здійснені кілька державних переворотів. Здається, що між ними та прожектами Абдаллаха був певний зв'язок.

З проектами «Великої Сирії» було покінчено в зв'язку з убивством Абдаллаха (20 липня 1951 р. в Єрусалимі). Король Йорданії став жертвою палестинського фанатика, котрий так само, як його співучасники, мав зв'язки з колишнім муфтієм Єрусалима. Короля Абдаллаха заступив на троні його старший син Талал, який на момент убивства батька перебував у Швейцарії на лікуванні від неврастенії. Запізнення, з яким було повідомлено про його вступ на трон (він був проголошений королем 5 вересня), можливо, пояснюється стурбованістю Англії відносно ймовірності мати справу з королем, куди менше прихильним до британської політики. Але ще дужче Англія боялася того, щоби незайнятий трон не надихнув іракців на захоплення Йорданії. Врешті-решт британський уряд вирішив сприяти поверненню Талала. Командувач Йорданським легіоном Глабб-паша, здавалося, теж підтримував нового короля. Приїхавши в Йорданію, король заявив: «Я продовжуватиму політику мого батька». Проте Глабб-паша, довго не зволікаючи, подав у відставку, а Талал був, схоже, настроєний на те, щоб відійти від одверто проанглійського курсу.

Захист миру на Близькому Сході

Аби сприяти мирові на Близькому Сході, Сполучені Штати, Франція та Великобританія у травні 1950 р., після зустрічі трьох міністрів закордонних справ у Лондоні, опублікували спільну ноту. В ній зазначалося, що ці три держави скасують ембарго на зброю, яке діяло з часів війни у Палестині, але зброя постачатиметься ними лише тим країнам Близького Сходу, які візьмуть на себе зобов'язання не чинити агресії. В ноті також заявлялося про те, що в разі порушення кордонів або умов перемир'я ці три держави вживатимуть заходів у межах Організації Об'єднаних Націй і навіть поза нею. Мета всіх цих заяв полягала в тому, щоб не допустити здійснення реваншистських намірів проти Ізраїлю з боку арабських країн, перешкодити проведенню Ізраїлем агресивної політики, запобігти анексії Лівану Сирією та зірвати спроби реалізації насильницькими методами ідеї «Великої Сирії». Можливо, що завдяки саме такій позиції великих держав кілька серйозних прикордонних інцидентів, що сталися в квітні 1951 р., не переросли у відкриту війну.

Ліга арабських країн, яка в жовтні 1949 р. постановила укласти оборонний пакт між арабськими державами, 11 квітня 1950 р. схвалила текст цього пакту. Стаття 2 була справжнім договором про допомогу, сформульованим за моделлю Атлантичного пакту. Договірні сторони «зобов'язуються зразу прийти на допомогу тій державі або державам, які стануть жертвами агресії, і негайно, індивідуально або колективно вжити всіх заходів і використати всі засоби аж до воєнної сили, аби відбити агресію». В статті З передбачалося скликання нарад у разі загрози для будь-якої з учасниць пакту. В статті 5 ішлося про утворення Постійного військового комітету, (місцеперебування — Каїр), а також Ради з питань оборони, до складу якої мали увійти міністри закордонних справ і національної оборони. Передбачалася також співпраця в царині економіки та переозброєння. Цей пакт був підписаний шістьома арабськими країнами. Йорданія відмовилася від участі в ньому. Йємен та Ірак відмовчувалися. Що ж до Ліги арабських країн, то вона схвалила умови, сформульовані в декларації «великої трійки», про яку ми говорили вище.

Влітку 1950 р. в арабських країнах піднялася хвиля виступів за нейтралітет. В серпні 1950 р. Політичний комітет ліги офіційно оголосив, що Ліга арабських країн займає нейтральну позицію в «холодній війні». Нижче ми побачимо, якою була позиція Єгипту в той момент, коли почалася війна в Кореї.

Політичний аспект нафтової проблеми

Наявність великих родовищ нафти на Близькому Сході породжувала проблеми, які ще більше ускладнювали ситуацію в цьому регіоні. Уряд та нафтові компанії США намагалися до певної міри законсервувати запаси нафти на Американському континенті на випадок можливої війни, а тому прагнули забезпечити собі велику частку у видобутку нафти на Близькому Сході. Але там їхні інтереси зіткнулися з інтересами британців, які вже давно володіли значними капіталами в цьому регіоні. Це призвело до того, що в 1945 році між «нафтодоларом» та «нафтофунтом» виник конфлікт, який з роками набував усе більшої гостроти. З початком війни між Ізраїлем та арабами виникли нові труднощі.

Найбільшими нафтовими компаніями в цьому регіоні були:

1. «Ірак петролеум компані» з центром у Кіркуку, за 200 км на північ від Багдада. В цій компанії 23,75% капіталу належали «Англо-Іранській нафтовій компанії», 23,75% — компанії «Шелл», 23,75% — французькій групі, 11,875 % — «Соконі век'юем ойл» (США), 11,875% — «Стандард ойл оф Нью-Джерсі» (США) і 5% — приватним іракським компаніям (група Гюльбенкяна). «Ірак петролеум компані» мала два нафтогони: Хадіта — Тріполі (в Сирії) та Хадіта — Хайфа (в Ізраїлі). Але другий був закритий урядом Іраку в травні 1948 року.

2. «Англо-Іранська нафтова компанія» добувала нафту з родовищ у південно-західній частині Ірану, якими вона володіла на правах концесії, що її домігся Дарсі ще в 1910 році. Цій компанії належало найбільше нафтопереробне підприємство світу, яке містилось у глибині Перської затоки, в Абадані. Компанія сплачувала урядові Ірану понад 10 млн. доларів на рік, що становило п'яту частину її сумарних доходів. В 1949 році тут було вироблено 25 млн. тонн нафтопродуктів. У 1947 році американці домоглися права на купівлю певної частини виробленої продукції, яке закріплювалося за ними на наступні 20 років.

Нижче ми побачимо, як у 1951 р. іранський уряд звів нанівець діяльність цієї компанії.

3. В західній частині Перської затоки розташований маленький британський протекторат Кувейт. Нафта там була відкрита лише в 1936 році. Експлуатація родовища здійснювалася «Кувейт ойл компані», яка належала на 50% Англії («Англо-Іраніан») і на 50% США («Галф експлорейшн компані»). Планувалося спорудження нового нафтогону («Нью Мідл Іст пайплайн») з Кувейту до Тартуса в Сирії. Але війна в Ізраїлі перешкодила реалізації цього проекту.

4. На південь від Кувейту, в Саудівській Аравії, були концесії «Арамко», які належали чотирьом нафтовим компаніям Сполучених Штатів. Ці компанії володіли також більшою частиною капіталу «Бахрейн петролеум компані». «Арамко» почала спорудження нафтогону завдовжки 1500 км від арабських нафтових родовищ до Сайди в Лівані. Цей нафтогін називався «Трансарабіан пайплайн», або «Таплайн»; він був протягнений більше, ніж на 300 км, коли в 1947 році роботи по його спорудженню припинилися в зв'язку з політичною ситуацією.

Серед усіх арабських держав лише одна Сирія, здавалося, мала намір продовжити будівництво нафтогону. Ірак виступав проти. Однак ці нафтогони мали б замінити собою 100 танкерів, і транспортування нафти обходилось би дешевше. До того ж нафтопереробні підприємства в Хайфі, потужність якихдосягла в 1947 р. 4 млн. тонн, були повністю зупинені внаслідок бойкоту арабів. В 1950 році уряд Саудівської Аравії виступив з категоричним протестом проти того, щоб неочищена нафта, яка добувалась в арабських країнах і перевозилася танкерами, перероблялась на підприємствах у Хайфі. А Єгипет заборонив проходження через Суецький канал танкерів, що везли нафту до Ізраїлю.

Іранська проблема

Після вирішення проблеми Азербайджану (грудень 1946 р.) прем'єр-міністрові Ірану Ґавам ес-Султане пощастило утримувати владу протягом року і, як ми вже бачили, він домігся того, щоби проект створення змішаної радянсько-іранської нафтової компанії не був ратифікований. Протягом трьох років внутрішні проблеми, передусім соціальні, мали першорядне значення. Іран мав добрі відносини з західними державами. 15 жовтня 1948 р. був підписаний договір зі Сполученими Штатами, які зобов'язувалися постачити в Іран зброю на суму 120 млн. доларів. У квітні 1949 р. США надали Іранові великі кредити для фінансування програми економічного розвитку (7-річний план). СРСР заявив протест, а на його кордоні з Іраном відбулося кілька сутичок, проте позиція Ірану лишилася непохитною. Курс на зближення з західними державами, здавалося, ще більше зміцнів після призначення начальника штабу генерала Алі Размари на посаду прем'єр-міністра (червень 1950 р.).

Але в березні 1951 р. ситуація раптово змінилася, що було пов'язано з убивством генерала Размари, який зумів перешкодити скасуванню Меджлісом ухвали про «Англо-Іранську нафтову компанію». Через кілька днів після смерті прем'єр-міністра Меджліс під тиском з боку націоналістичних кіл, очолюваних Моссадиком, одностайно постановив націоналізувати нафтові компанії і, зокрема, «Англо-Іранську нафтову компанію» (13 березня).

Англійський уряд висловив протест, і 21 березня Моррісон заявив у Палаті громад: «Ми захищатимемо британські інтереси в Ірані». Чи це буде захист збройною силою? В кінці березня три англійські військові кораблі увійшли в Перську затоку. Але збройне втручання Англії могло призвести до радянського втручання, що обумовлювалося договором від 26 лютого 1921 р. Після двомісячних дебатів 2 травня Моссадик був призначений прем'єр-міністром. Це призначення означало перехід до більш суворої політики Ірану: адже новий прем'єр-міністр був фанатичним націоналістом, який волів зупинити виробництво нафти, ніж бачити, як іноземна компанія експлуатує іранські нафтородовища.

Більшість англійського технічного персоналу виїхала з Ірану. Видобуток і експорт нафти припинилися. Після проведення націоналізації іранські фінанси, які поповнювалися здебільшого за рахунок відрахувань «Англо-Іранської нафтової компанії», опинилися в небезпечному становищі. Уряд Сполучених Штатів марно намагався виступити посередником: це викликало роздратування як у іранців, так і в англійців. Іран відмовився від розгляду цієї проблеми в Міжнародному суді (Гаага). В січні 1952 р. Моссадик зважився навіть на те, щоб вимагати закриття британських консульств у Ірані.

Англія та Єгипет

Після припинення переговорів між Англією та Єгиптом і відхилення Радою Безпеки скарги Єгипту єгипетська проблема заморозилася. В червні 1948 р. в Судані англійці односторонньо взяли на себе ініціативу щодо заходів, які підтримувалися певною частиною суданців, але могли викликати незадоволення Єгипту: за наказом губернатора сера Роберта Гоу суданські консультативні збори були трансформовані в щось на кшталт Установчих зборів, їм передавалась суверенна влада в країні, внаслідок чого Єгипет утрачав свій вплив у Судані. Крім того, поразка Єгипту у війні з Ізраїлем переконала британців, що він неспроможний самостійно забезпечувати оборону Суецького каналу. Візит Бевіна до Каїра в січні 1950 р., після його повернення з економічної конференції держав Британської співдружності, яка відбувалася в Коломбо, не дав жодного результату. Внаслідок виборів у 1950 р., на яких «Вафд» одержав переважну більшість голосів, Нахас-паша знову став прем'єр-міністром. У травні 1950 р. Салах ед-Дін-паша, міністр закордонних справ Єгипту, заявив, що Єгипет відмовляється від оборони Суецького каналу спільними силами Англії та Єгипту. Прем'єр-міністр Нахас-паша ще дужче загострив непримиренну позицію Єгипту, заявивши 16 листопада 1950 р. в парламенті про свій намір денонсувати англо-єгипетський договір 1936 року, який мав діяти до 1956 року.

Саме в цій атмосфері крайньої напруженості уряд Нахас-паші 8 жовтня 1951 р. виніс ухвалу, яка дала поштовх до початку жахливої кризи як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Він вимагав від парламенту денонсувати договір 1936 року і проголосити короля Фарука королем Єгипту та Судану. Після цієї заяви Нахас-паші в усіх містах Єгипту пройшли масові демонстрації націоналістичних сил. Англія одразу заявила, що вона не візьме До уваги денонсації договору, здійсненої Єгиптом односторонньо, зберігатиме свої війська в Судані та в зоні Суецького каналу. Чисельність англійських військ у цьому регіоні була значно збільшена і вже набагато перевищувала 10000 чол., передбачуваних договором 1936 року. 10 жовтня Ачесон заявив, що Єгипет припустився помилки, денонсувавши договір, і запропонував створити організацію за участю Єгипту, яка забезпечуватиме спільну оборону Суецького каналу.

15 жовтня Франція, Сполучені Штати, Великобританія та Туреччина запропонували Єгиптові створити «Об'єднане командування на Близькому Сході», куди Єгипет буде запрошений на таких самих правах, як Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка та інші держави. Якщо Єгипет пристане на цю пропозицію, Англія зобов'язувалася погодитись на денонсацію договору 1936 року та на виведення тих британських військ, які не підлягатимуть Об'єднаному командуванню. Відтак, Єгипет мав одержати всю повноту влади в зоні Суецького каналу, але оборона каналу мала забезпечуватись міжнародним органом.

Єгипет одразу відкинув цю пропозицію, і ситуація зайшла в глухий кут. У зоні каналу, яку британці міцно тримали в своїх руках, і, зокрема, в Ісмаїлії, між єгиптянами та британцями все частіше спалахували сутички. Криза досягла апогею 26 січня 1952 року. В Каїрі було спалено багато будинків, 8 британців загинули. Перед загрозою розростання цього народного руху, який британцям ставало все складніше контролювати, Черчілль, здавалося, обдумував можливість відрядження до Каїра військової експедиції. Але король Фарук попередив цю ухвалу, замінивши Нахас-пашу, ставленика «Вафду», Алі Махер-пашею, а ще згодом, у лютому, Хілалі-пашею. В плані внутрішньої політики це означало спробу короля підірвати вплив «Вафду», а в міжнародному плані — спробу відновити переговори з Об'єднаним Королівством.

Ліга арабських країн та Північна Африка

Єдине, в чому всі члени Арабської ліги виявляли одностайність, — це їхня опозиція щодо політики Франції в Північній Африці, особливо у тих двох країнах, котрі були під французьким протекторатом, — Тунісі та Марокко. Ми не будемо тут удаватись до детального аналізу франко-марокканських та франко-туніських відносин. Зазначимо лише, що Ліга арабських країн підтримувала партії, які боролися за національне визволення в цих двох країнах та в Алжирі. В Каїрі був заснований «Комітет боротьби за визволення Північної Африки», на чолі якого стояв один з колишніх воєначальників ріфської війни Абд аль-Керім.

На одному з засідань ліги в квітні 1950 р. була ухвалена резолюція, яка закликала арабські країни підтримати вимоги народів Алжиру, Тунісу й Марокко до Іспанії та Франції. У лютому 1951 р. Ліга заявила протест проти того, що вона назвала «французькою інтервенцією» в Марокко, і в єгипетській пресі, яка подавала події в перебільшеному вигляді, з'явилась інформація про заворушення в Марокко й Тунісі,.

В серпні 1951 р. арабські країни вирішили передати марокканську проблему на розгляд Організації Об'єднаних Націй. Це завдання взяв на себе Єгипет, який заявив в ООН, що Франція порушує умови здійснення протекторату, що Марокко досягло політичної зрілості, яка дозволяє надати йому незалежність, що позиція Франції являє собою загрозу міжнародній безпеці. Франція, яку рішуче підтримували Сполучені Штати та Великобританія, виступила проти внесення марокканського питання до порядку денного Організації Об'єднаних Націй, заявивши, що воно не входить до компетенції ООН. Що ж до США, то вони були занепокоєні заворушеннями в регіоні, де за домовленістю з французьким урядом будувались американські повітряні бази. 13 грудня 1951 р. голосуванням у 28 голосів «за», 23 — «проти» і 7 — утрималися Організація Об'єднаних Націй відхилила пропозицію про внесення цього питання до порядку денного.

Туніська проблема також не була внесена до порядку денного ООН, хоча після кризи, яка спалахнула в цій країні в грудні 1951 та січні 1952 року, мусульманські країни, зокрема Пакистан, передали до Ради Безпеки скаргу (1 квітня 1952 року).

Доля італійських колоній

Нагадаємо, що в мирному договорі з Італією, підготовленому чотирма міністрами закордонних справ у 1945—1946 рр., не було тез про майбутню долю італійських колоній. В липні 1946 року вирішено, що ця проблема має бути врегульована протягом одного року, починаючи з дати введення в дію мирного договору; при цьому мають бути враховані побажання народів зацікавлених держав і забезпечені всі необхідні умови для збереження миру на землі. Якщо до визначеного терміну не буде ухвалено ніякої постанови, це питання має бути передане на розгляд Генеральної Асамблеї ООН. Мирний договір з Італією набрав чинності 15 вересня 1947 р. 20 жовтня заступники чотирьох міністрів закордонних справ призначили комісію для вивчення цього питання, яка 27 липня 1948 р. закінчила роботу над своїм звітом. Але в ньому не було одностайності думок і поглядів, і тому заступники міністрів закордонних справ не змогли дійти остаточної ухвали. СРСР, який спочатку вимагав надати йому право опіки над Лівією, відмовився від своїх вимог і запропонував передати ці території під опіку Італії, але тільки на певний час. Франція, США та Великобританія погодились на те, щоб Сомалі було передане під опіку Італії. Щодо Еритреї: Франція пропонувала не передавати під італійське опікунство узбережжя Данакіль і Асеб. Англія пропонувала запровадити в цих районах ефіопську адміністрацію ' створити консультативну комісію, до складу якої мали увійти Еритрея і представники чотирьох інших держав, приміром Італії, Швейцарії, однієї скандинавської та однієї мусульманської країн. Сполучені Штати пропонували передати Ефіопії узбережжя Данакіль, провінції Аккеле, Газаї та Серао, а вирішення питання

про інші території відкласти на один рік. Франція наполягала на тому, щоб вирішення лівійської проблеми відкласти на рік. Великобританія та Сполучені Штати пропонували передати Кіренаїку під опіку 00Н і залишити за Великобританією право на адміністративне врядування цією територією, а до питання про Феззан і Тріполітанію повернутися через рік. Під час війни Великобританія обіцяла Великій Сенуссі та Кіренаїці, що вони ніколи більше не опиняться під владою італійців. Коли війна закінчилась, майже всі 60 000 італійців, які там мешкали, виїхали звідти.

13 вересня 1948 р. міністри закордонних справ чотирьох держав почали обговорення цих проблем. 14 вересня СРСР відмовився від своєї ідеї про італійську опіку й запропонував, щоб ці території були включені в систему міжнародної опіки і щоб Рада з опіки 00Н призначила для них адміністратора. Три інші великі держави вважали таке вирішення нездійсненним. 15 вересня закінчився річний термін, на який було відкладене вирішення цих питань, а ніякої домовленості досягнуто не було, і тому їх передали на розгляд Генеральної Асамблеї 00Н. В листопаді 1948 р. італійці домоглися того, щоб Генеральна Асамблея перенесла розгляд цих проблем на квітень. Вони сподівалися, що доти зможуть переконати французів та британців змінити бодай частково свої позиції. І справді, навесні 1949 року Франція висловилася за встановлення опіки Італії над Тріполітанією, де на той час іще мешкало понад 43 000 італійців. Бевін та граф Сфорца досягли ще й компромісної домовленості про те, що Італія, починаючи з 1951 р., здійснюватиме опіку над Тріполітанією (Лівія), Франція — над Феззаном, Англія — над Кіренаїкою, при цьому передбачалося, що через 10 років Лівія зможе стати незалежною, якщо на це погодиться Організація Об'єднаних Націй; Сомалі має бути передане під опіку Італії. Щодо Еритреї, то вона буде поділена між Ефіопією та Суданом, а містам Асмера та Массауа, де жило багато італійців, буде надано особливого статусу. 13 травня 1949 р. план Бевіна — Сфорци був схвалений Комісією з політичних питань Організації Об'єднаних Націй: 31 голос — «за», 12 — «проти» і 11 — утрималися. Проте на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН, де для схвалення проекту треба було одержати більшість у дві третини голосів, цей проект був відхилений; він одержав 37 голосів «за», 14 — «проти» і 7 — утрималися. СРСР, арабські країни та кілька латиноамериканських проголосували проти. Щодо Франції, то після того, як відхилено підтримувану нею пропозицію про передачу Тріполітанії під опіку Італії, французький делегат у Генеральній Асамблеї проголосував проти проекту в цілому.

В червні 1949 р., після провалу плану Бевіна — Сфорци, Англія визнала за Саїдом Ідрісом (у Великій Сануссі) право сформувати уряд для ведення внутрішніх справ у Кіренаїці. Емір вимагав, щоб Лівія з усіма її територіями була проголошена незалежною і щоб він мав там усю повноту влади. 21 листопада 1949 р. Генеральна Асамблея ООН, нарешті, дійшла ухвали з цього питання. Лівія мала стати незалежною державою. До 1 січня 1952 р. її конституція повинна бути підготована представниками Кіренаїки, Тріполітанії та Феззану, які мають бути представлені в Національних зборах. Підготовка конституції має здійснюватися під наглядом верховного комісара ООН, та ради, до якої входитимуть десять осіб: представники Єгипту, Сполучених Штатів, Франції, Італії, Пакистану, Об'єднаного Королівства, кожного з трьох районів Лівії і один представник від меншин, які проживають у Лівії. Сомалі мала лишатися протягом 10 років під опікою Італії, а потім набути незалежності.

У грудні 1950 р. Генеральна Асамблея постановила, що Еритрея та Ефіопія мають бути об'єднані в єдину федеративну державу під верховною владою ефіопського суверена щонайпізніше 15 вересня 1952 року.

Такий розв'язок проблеми не задовольняв ні Францію, ні Італію: адже починаючи з 1952 року з-під фактичної опіки Франції виходив Феззан, а це позбавляло її можливості контролювати район Сахари. Крім того, у безпосередній близькості до Тунісу, який перебував під французьким протекторатом, з'являлась незалежна держава, і Франція дуже боялась, аби це не збудило національних почуттів тунісців, які досягли значно вищого рівня інтелектуального та соціального розвитку, ніж їхні сусіди.

Незалежність Лівії

Готування Лівії до набуття незалежності здійснювалося згідно з ухваленим планом. 25 листопада 1950 р. утворено Установчі збори, де всі три райони мали однакове представництво. Збори передали корону емірові Сенуссі. Було також ухвалено федеративний устрій держави. 1 квітня 1951 р. сформували тимчасовий уряд. Незадовго до проголошення незалежності Англія одержала фактичну згоду прем'єр-міністра лівійського тимчасового уряду Мохаммед-бея Мунтассера на розміщення в Лівії британських військових баз і включила Лівію до стерлінгової зони.

Нова держава з величезною територією й малочисельним населенням (1 140000 осіб) неспроможна була забезпечити своє існування власними ресурсами (принаймні поки на її території ще не були відкриті багатющі родовища нафти). Англія взяла на себе зобов'язання покрити дефіцит бюджетних коштів по Кіренаїці та емір заявив про своє вороже ставлення до Ліги арабських країн і особисто до її генерального секретаря Аззама-паші.

Сполучені Штати теж домоглися дозволу на збереження в Лівії своїх військових баз. А намагання Франції досягти такої самої домовленості щодо її баз у Феззані не мали успіху.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 305; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 50 51 52 53 545556 57 58 59 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!