II. Німецька політика та Європа з 1950 по 1952 рр

З утворенням уряду Західної Німеччини вона знов увійшла в політичне життя Європи як самостійний суб'єкт. Віднині вже не йшлося тільки про «німецьке питання», яке намагалися розв'язати західні держави. Мова тепер ішла про появу нового партнера, який прагнув відігравати все більшу роль у вирішенні своєї власної долі. Уряд Східної Німеччини не відігравав такої великої ролі. Він задовольнявся лише тим, що вірно служив здійсненню цілей СРСР, застосовуючи авторитарні методи, до якихнімці були звичні.

Вступ Німеччини та Саару до Ради Європи

У серпні Черчілль запропонував прийняти Німеччину до Ради Європи. «Поява серед нас німецької делегації,— сказав він,— знаменуватиме велику і пам'ятну перемогу нашої першої сесії». Проте у зв'язку з цим одразу виникли різноманітні проблеми, найсерйознішою з яких була проблема Саару. Лідер німецьких соціалістів Шумахер заявив, що, на його думку, Німеччина може ввійти до Ради Європи лише тоді, коли до неї не входитиме Саар. А 4 листопада 1949 р. французький уряд на засіданні Комітету міністрів Ради Європи подав кандидатуру Саару. Комітет розглянув це питання на своїй сесії, що проходила з 30 березня по 1 квітня 1950 р. Боннський уряд не висував своєї кандидатури. 31 березня комітет вирішив запросити окремо Німеччину та Саар і виділити для них відповідно 18 і 3 місць у Європейській консультативній асамблеї. Всупереч бажанням Німеччини кількість місць, які виділялися Саару, не вираховувалася з загальної кіль­кості місць, виділених для Німеччини. Це означало, що існування Саару як самостійного суб'єкта було визнане де-факто. Після переговорів з верховними комісарами союзників Аденауер дістав запевнення в тому, що статус Саару остаточно буде визначений мирним договором з Німеччиною. Німеччина та Саар були прий­няті як асоційовані члени, вони мали право на представництво у Європейській консультативній асамблеї, але не були представлені в Комітеті міністрів. У червні 1950 р. Німеччина прийняла запрошення на вступ до Ради Європи.

Починаючи з 1950 р. роль Ради Європи трохи зменшилась у зв'язку з тим, що Великобританія рішуче виступала проти будь-яких поступок національним суверенітетом; іншою причиною було те, що Комітет міністрів дуже пильно опікував Європейську консультативну асамблею, влада якої лишалася досить обмеженою. Це призвело до того, що зусилля, спрямовані на створення єдиної Європи без Англії, почали здійснюватися на іншому підґрунті, відповідно до планів Шумана та Плевена, про які ми поговоримо далі. 2 травня 1951 р. Німеччина ввійшла як повноправний учасник до Ради Європи і одержала доступ до Комітету міністрів. Крім того, Німеччина отримала права, які все далі ширшали, на провадження власної політики. Лондонські угоди від її"—12 травня 1950 р. між міністрами закордонних справ Франції, Сполучених Штатів і Великобританії обіцяли послаблення контролю, як тільки це буде можливе, й повідомляли про створення «робочої групи» в Лондоні для перегляду окупаційного режиму. Метою союзників лишалось об'єднання Німеччини та прискорення її інтеграції з державами Західної Європи. 19 вересня у Нью-Йорку вони роз­ширили повноваження Федеративної Республіки, дозволивши їй створити Міністерство закордонних справ, яке очолив сам канцлер Аденауер, і встановити дипломатичні відносини з усіма державами. Оголошено про здійснення підготовчих заходів, спрямованих на те, щоб покласти край станові війни з Німеччиною. В перебігу зустрічі, яка відбулася 22 листопада в Парижі між міністрами закордонних справ трьох союзних держав та Аденауером, були зроблені уточнення з усіх цих питань. Було постановлено, що здійснення цих заходів має залежати від попередньої ратифікації проекту європейської армії.

Саарська проблема після утворення федеративної Республіки Німеччини

французький уряд та уряд Саару у 1949 році вирішили зробити уточнення щодо статусу політичної самостійності Саару та еко­номічної інтеграції його з Францією; вони обговорили низку кон­венцій, які, не випереджуючи тез майбутнього договору про мир, мали закріпити фактичне становище. Суть цих переговорів була викладена на прес-конференції французького верховного комісара Жільбера Гранваля, яка відбулася 21 січня 1950 р. і викликала різку реакцію з боку канцлера Аденауера. Сполучені Штати та Англія, хоч і наполягали на тимчасовому характері статусу Саару, все ж підтримали політику Франції. Ці конвенції були підписані З березня 1950 р. Найважливішою з них була Генеральна кон­венція. Вона значно обмежувала право французького верховного комісара контролювати законодавчі та регламентаційні документи саарських органів влади й дозволяла йому користуватися правом вето лише щодо тих заходів, які:

1. Могли зашкодити грошовому та митному союзові.

2. Ігнорували міжнародні зобов'язання Саару.

3. Були замахом на політичну незалежність Саару та його зовнішню безпеку.

Такі функції, як включення до саарського народу шляхом надання громадянства чи охорона порядку, віднині здійснювались урядом Саару, за винятком окремих, дуже обмежених випадків. У Парижі мало бути засноване дипломатичне представництво Саару. Крім цієї Генеральної конвенції, були ухвалені:

1. Конвенція про здійснення плану економічного союзу Франції та Саару.

2. Конвенція між Францією та Сааром про експлуатацію саар­ських залізниць, які лишалися незалежними від національної мережі залізниць Франції.

3. Конвенція між Францією та Сааром про експлуатацію шахт Саару.

Остання конвенція не торкалася питання про володіння шахта­ми. До укладення мирного договору право на експлуатацію шахт мало належати французькій адміністрації — «Державному уп­равлінню шахт Саару». Якщо мирний договір визнає шахти власністю Саару, право на їхню експлуатацію «Державним уп­равлінням» буде продовжене таким чином, щоб загальний термін експлуатації — до і після укладення мирного договору — становив 50 років.

4. Конвенція між Францією та Сааром щодо проживання гро­мадян кожної з обох країн та їхньої професійної діяльності на території іншої.

Також було прийнято багато інших угод щодо вужчих сфер (страхування, забезпечення і т. ін.).

Бонн, який прагнув приєднати Саар до Німеччини, рішуче протестував проти цих угод. На початку березня у Бонні була видана «Біла книга», в якій пропонувалося запровадити в Саарі міжнародне правління, провести плебісцит і укласти митний союз, який охоплюватиме Південну Німеччину та французьку Лотарінгію. Крім того, канцлер Аденауер в інтерв'ю одному американсь­кому журналістові запропонував створити «Франко-Німецький со­юз» із єдиним парламентом та спільним громадянством, яке буде відкритим для інших держав. Як попередній захід, пропонувалося приєднати Саар до Німеччини. В іншому інтерв'ю він говорив про франко-німецький економічний союз. Загалом ці проекти вигля­дали нездійсненними, і їх сприйняли як пропагандистську акцію. Ми ще побачимо, що Бонн використовуватиме будь-яку мож­ливість, аби знову підняти питання про Саар, а французький уряд, чітко дотримуючись своєї політики, намагатиметься робити все, щоб ця політика не отруювала франко-німецьких стосунків.

Переговори про об'єднання Німеччини

Проблема об'єднання Німеччини була, безперечно, однією з тих проблем, які найдужче хвилювали німецьку громадськість. Це виразилось, особливо з 1950 року, в низці демонстративних вис­тупів. 12-го, а потім 14 березня 1950 р. канцлер Аденауер запропонував провести вільні вибори на всій території Німеччини. 1 грудня 1950 р. Гротеволь, президент Німецької Демократичної Республіки, або НДР, звернувся до канцлера Аденауера з пропо­зицією скликати «Установчу раду», до якої увійшли б представ­ники обох Німеччин в однаковій кількості. Але у відповіді канц­лера Аденауера містились умови, що призвели до припинення переговорів. У ноті, переданій Верховній союзницькій комісії в березні 1951 р., канцлер Аденауер заявив, що лише в результаті загальних і вільних виборів у всій Німеччині можна прийти до об'єднання. Парламент у Бонні схвалив цю позицію. 15 вересня під час наради міністрів закордонних справ франції, Англії та Сполучених Штатів, яка проходила у Вашингтоні, Гротеволь по­годився з ідеєю проведення загальних виборів, не згадуючи більше про паритет Східної Німеччини, з населенням 18 млн. осіб, і Західної Німеччини з населенням 48 млн. осіб. Така більш поміркована позиція, здавалось, була пов'язана з бажанням Ра­дянського Союзу запобігти утворенню європейської армії, до якої входив би і контингент німецьких збройних сил, і перетворити Німеччину на нейтральну країну. 27 вересня в Бундестазі канцлер Аденауер запропонував деякі умови, що мали забезпечити свободу виборів. 10 жовтня Гротеволь заявив, що ці пропозиції в цілому

прийнятні; проте він рішуче заперечував проти переозброєння Німеччини. Верховна союзницька комісія прийняла проект Адена­уера і за його згодою вирішила просити Організацію Об'єднаних Націй призначити комісію для нагляду за виборами. Проте в листопаді Гротеволь заперечив проти контролю з боку Організації Об'єднаних Націй і дав згоду лише на контроль, здійснюваний чотирма окупаційними державами. 20 грудня 1951 р. Генеральна Асамблея 00Н проголосувала за резолюцію про призначення контрольної комісії, до складу якої увійшли Бразилія, Ісландія, Нідерланди, Пакистан та Польща, і звернувся до двох німець­ких держав з проханням забезпечити свободу дій призначеній комісії.

В той самий момент, коли комісія розпочала свою роботу, ще не знаючи, приймуть її в Східній Німеччині чи ні, СРСР у березні 1952 р. виступив з гучною пропозицією про скликання «Ради чотирьох» з метою опрацювання договору про мир з Німеччиною в чотиримісячний термін і оголосив про свою згоду на створення німецької армії. Найгострішою проблемою, яку виносили на обго­ворення «Ради чотирьох», була проблема східного кордону Ні­меччини.

6 червня 1950 р. уряд Гротеволя підписав з Польщею Варшав­ську угоду, яка визнавала остаточною лінію кордону між двома державами по Одеру—Нейсе. 21 та 22 червня подібна угода була укладена з Чехословаччиною. Ясна річ, що перша з цих угод викликала дуже енергійні протести з боку Західної Німеччини.

План Шумана. Політичний аспект

Бачачи, як зростає напруженість між Францією та Німеччиною з приводу Саару, а Рада Європи зазнає поразки, Робер Шуман під впливом Жана Монне, тодішнього верховного комісара з питань об'єднання Німеччини, вирішив запропонувати новий підхід. 9 травня 1950 р. він опублікував важливий меморандум. Замість «інституційної» інтеграції Європи шляхом запровадження комплек­сної політики він запропонував здійснювати окремі «конкретні заходи, які передбачали спочатку досягнення фактичної солі­дарності» і врешті призвели б до ліквідації вікових суперечок між Францією та Німеччиною. Його план полягав у тому, щоб «відда­ти під спільний найвищий орган управління, відкритий для участі в ньому інших країн Європи, все виробництво сталі та видобуток вугілля у Франції та Німеччині». «Солідарність, що виникне в процесі спільного виробництва, зробить війну між Францією та Німеччиною не тільки немислимою, але й неможливою фізично». Щоб досягти цього, треба створити наднаціональний найвищий орган управління, покликаний модернізувати виробництво, ство­рити однакові умови для вугілля і сталі на спільному ринку,

розвивати спільний експорт, урівняти «в процесі розвитку» умови життя робітників. На статус Німеччини не буде вчинено жодного замаху.

Ці пропозиції з ентузіазмом зустріли в Сполучених Штатах І різко розкритикували в СРСР. В Англії провели нараду з питання про проект Шумана і вирішили відмовитися від участі у під­готовчій роботі (2 червня), оскільки Робер Шуман зажадав прий­няття проекту в принципі ще до обговорення запропонованих методів; безперечно, французький міністр хотів запобігти тому, щоб його проект після всіляких обробок, згладжування, пом'як­шення був зведений нанівець. 12 червня лейбористська партія видала брошуру під назвою «Європейська єдність», у якій вона категорично відмовлялася поступитись будь-якою часткою націо­нального суверенітету.

План Шумана насамперед переслідував політичну мету, але в ньому піднімався цілий комплекс економічних проблем, які ми тут не розглядатимемо.

Шість держав: Франція, Німеччина, Італія та країни Бені­люксу,— після підписання спільного комюніке розпочали перего­вори. Відмова британців створювала для Франції небезпеку, яку чітко усвідомлювали різні кола французького суспільства, а саме ризик того, що у протистоянні Німеччини та Франції перша дістане можливість відновити поступово свою гегемонію в Європі. Цей проект викликав заперечення і з боку соціалістів, які боя­лися, що він сприятиме відродженню трестів та картелів.

12 червня 1950 р. Робер Шуман відкрив нараду шістьох країн. Ми не будемо заглиблюватись у деталі цих дискусій, які роз­горілися з новою силою у зв'язку з початком війни в Кореї, а Сполучені Штати весь час заохочували їх.

До 19 березня договір був парафований, а 18 квітня — підписаний. Франція підписала його й від імені Саару, який через опозицію Німеччини не був включений до нього як сьома держава. В обміні листами між Шуманом та Аденауером зазначалося, що цей підпис не означатиме визнання Німеччиною теперішнього статусу Саару. Європейське об'єднання вугілля й сталі складалося з 4 органів: ,

1. Найвище керівництво, до складу якого входили дев ять членів, що призначалися на шість років. Вісім з них — за спільною згодою, а дев'ятий мав кооптуватися іншими вісьмома. До його складу не могли входити більше ніж два члени від однієї країни. Цей орган виносив ухвали та давав рекомендації, не підміняючи собою установ, які мали реалізувати його ухвали І мали своє власне керівництво.

2. Рада міністрів, де кожен уряд був представлений одним з його членів; її мета — координувати діяльність Найвищого керів­ництва з діяльністю урядів.

3. Асамблея об'єднання складалася з сімдесяти восьми членів, з яких 18 — представники Франції¹, 18 — Німеччини, 18 — Італії, 10 — Бельгії, 10 — Нідерландів, 4 — Люксембургу; вони обиралися парламентами їхніх країн шляхом загальних виборів. Асамблея мала здійснювати демократичний контроль над Найви­щим керівництвом, вона могла змістити його, якщо до нього буде висловлена недовіра, і за це буде подано дві третини голосів.

4. Суд, до складу якого входили 7 суддів; вони призначалися за загальною згодою на термін шість років. За пропозицією Бельгії договір передбачав корекцію економічних заходів вирівнювання споживчих цін на аналогічні товари з різних країн, яка повинна діяти протягом п'яти років.

Франція визнала, що «Міжнародна адміністрація Руру» має бути ліквідована; в цьому її підтримали Англія та США. 31 жовтня 1951 р. цей план був ратифікований Нідерландами, 11 грудня 1951 р.— Національними зборами Франції (376 голосів проти 240) і в січні 1952 р.— Бундестагом (232 голоси проти 143).

План Плевена та переозброєння Німеччини

Ідея переозброєння Західної Німеччини — хоча б для того, щоб створити противагу сильному поліційному режимові, що форму­вався в Східній Німеччині, — була дуже непопулярна у Франції, проте вона була радо зустрінута деякими колами Сполучених Штатів, і її підтримував Черчілль, виступаючи проти лейборист­ського уряду. В Німеччині за неї змагалися колишні військові, націоналісти; зате соціалісти (Шумахер) і численні протестанти (пастор Німеллер) її засуджували. В усякому разі, Німеччина не просила, щоб їй дозволили переозброєння, і це в разі необхідності могло дати їй змогу виставляти свої умови.

Війна в Кореї була імпульсом до того, щоб уряд США, посилаючись на «вакуум воєнної сили» у Європі, офіційно звер­нувся до Атлантичної ради з пропозицією про переозброєння Німеччини (вересень 1950 р.). Французький уряд рішуче запере­чував проти цього проекту. Між прихильниками цих двох проти­лежних поглядів почалися переговори. За статутом Атлантичного пакту нові члени приймалися лише за одностайною згодою, а Франція застосувала своє право вето проти прийняття Німеччини. Під час роботи Ради Європи у Страсбурі Європейська консульта­тивна асамблея голосуванням у 89 голосів — за, 5 — проти і 27 — утрималися прийняла проект Черчілля, спрямований на створення європейської армії в рамках Атлантичного пакту. У 1950 році ці проблеми обговорювалися на зустрічі «великої трійки» у Франкфурті та на нараді міністрів 12 країн, членів Атлантичного пакту, яка відбулась у Вашингтоні. 24 жовтня Франція запропо­нувала план (план Плевена), згідно з яким Німеччина не матиме власної армії, а незначні німецькі військові частини входитимуть до європейської армії. Що це було? Маневром Франції, щоб загальмувати переозброєння Німеччини, чи спробою здійснити новий крок на шляху до побудови об'єднаної Європи? На це поки що важко відповісти. В усякому разі, французька політика орієн­тувалася на цей план. 27 січня 1951 р. Шуман одержав листа від державного секретаря Ачесона, в якому той висловлював палку підтримку Сполучених Штатів ідеї створення європейської армії, до складу якої входитиме певний контингент німецьких збройних сил, що підлягатиме верховному наднаціональному командуванню. Спочатку Сполучені Штати поводилися досить стримано і, здава­лося, знову повертались до проекту генерала Ейзенхауера всупе­реч позиції верховного комісара Мак-Клоя. Залишалося тільки здійснити цей проект і переконати канцлера Аденауера погодитись на нього.

Переговори тяглися довго. 15 лютого 1951 р. у Парижі відкрилась конференція з проблеми європейської армії, але жодної важливої постанови ухвалено не було. Після виборів у Франції конференція завдяки наполяганням Сполучених Штатів відновила свою роботу. 24 липня у загальних рисах угода була складена. На її обмір­ковування та обговорення витрачено 5 місяців. І все-таки невирішеними лишалися питання про форму наднаціонального керів­ництва, про ступінь інтеграції німецьких збройних сил, про роз­поділ витрат. Англія відмовилася брати участь у цих видатках.

У листопаді 1951 р. на Римській сесії Атлантичної ради генерал Ейзенхауер виступив як поборник європейської армії. Бельгія, Голландія, Люксембург на відміну від Франції, Італії та Німеч­чини відмовлялись поступитись суверенітетом своїх національних збройних сил, і лише 27 січня 1952 р. на новій конференції, яка зібралася в Парижі, нарешті досягнено домовленості. Боннський парламент прийняв принцип участі Німеччини в європейській армії в січні. Але професор Гальштайн, генеральний секретар німецького Міністерства закордонних справ, заявив, що необхідно прийняти Німеччину до Атлантичного пакту. Канцлер Аденауер оголосив також, що він поставить питання про Саар. Ішлося про те, що Франція в січні 1952 р. вирішила призначити Гранваля, верхов­ного комісара Франції у Саарі, на посаду посла, голови диплома­тичної місії Франції у Саарі. Німеччина мала також намір пере­дати скаргу до Ради Європи про порушення прав людини у Саарі. Приводом до цього було те, що 20 березня 1952 р. була заборонена

«демократична партія Саару», єдина і досить нечисленна партія, яка виступала за приєднання до Німеччини. 20 березня 1952 р. в результаті переговорів між Шуманом, Аденауером та Йоганнесом Гофманом цю скаргу було відкликано і вирішено утворити три­сторонню комісію для вивчення можливості проведення вільних демократичних виборів у Саарі. Проте ця комісія так і не була сформована, оскільки не було досягнуто домовленості щодо Саару між Францією й Німеччиною. Вибори в Саарі відбулися ЗО лис­топада 1952 р. Уряд Гофмана здобув на них повну перемогу. Проте заборона пронімецьких партій робила досить сумнівними результати цих виборів.

III. Атлантичний союз

Брюссельський пакт

До 1947 р. всі договори про союз, укладені в Західній Європі, були спрямовані проти Німеччини. Такі були франко-радянський договір 1944 р. та франко-англійський, підписаний у Дюнкерку 4 березня 1947 р. Фактичний розрив між СРСР та західними державами у 1947 р. змусив ці останні шукати іншу, нову систему союзництва. 21 січня 1948 р. Франція та Англія запропонували трьом країнам Бенілюксу розглянути можливість укладення політичного пакту. Вони погодились, і почалися переговори, на яких за основу був узятий проект, підготовлений Міністерством закордонних справ Вели­кобританії. Конференція проходила в Брюсселі з 11 по 12 травня 1948 р. Країни Бенілюксу поставили вимогу, щоб політичний пакт був доповнений воєнними угодами. Текст, опрацьований на конфе­ренції, був підписаний 17 березня у Брюсселі після того, як його схвалили уряди різних країн. Брюссельський договір був укладений на 50 років. Він передбачав автоматичне надання допомоги в разі агресії проти будь-якої з тих країн Європи, котрі підписали пакт, а також проведення консультацій у разі агресії на іншому конти­ненті або загрози з боку Німеччини. Договором передбачалося створення Консультативної ради, яка скликатиметься на вимогу будь-якої держави — члена Атлантичного союзу. Між держава­ми — членами пакту мала розвиватися співпраця в економічній, соціальній та культурній сферах.

Атлантичний пакт: переговори

Після підписання Брюссельського пакту на поверхню випливла ідея створення спільної системи оборони держав, які підписали пакт, та Сполученими Штатами. 17 березня і 17 квітня 1948 р. надіслали державному секретареві Сполучених Штатів генералові Маршаллові пропозицію розпочати переговори з метою укладення ширшої угоди. Сполучені Штати раніше вже висували ідею про те, щоб попередньо в Європі була створена система захисту від будь-якої агресії, хоч би з якого боку вона загрожувала. 11 червня Сенат Сполучених Штатів 64 голосами проти 4 надав дозвіл урядові США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Це була справжня революція в американській зовнішній політиці. Влітку почали вже говорити про можливість Атлантичного пакту, який об'єднав би країни — учасниці Брюссельського пакту, Сполучені Штати та Канаду. 25 і 26 жовтня міністри закордонних справ п'яти європейських держав провели попереднє вивчення проблеми безпеки Північної Атлантики і висловили цілковиту підтримку ідеї створення оборонного Атлантичного пакту. 29 жовт­ня до них приєдналася Канада. Проте довелося чекати результатів виборів у Сполучених Штатах. На загальний подив, ці вибори закінчилися переобранням Трумена. А це забезпечувало продов­ження попереднього курсу зовнішньої політики СТА. Отож на­прикінці листопада постійний орган п'яти держав надіслав до Вашінгтона попередній проект Атлантичного пакту. 10 грудня у Вашингтоні почалися переговори; був створений постійний експерт­ний комітет на чолі з, Ловетом, заступником генерала Маршалла. 28 грудня попередній проект був готовий, і його передали на розгляд урядів зацікавлених держав. У січні переговори тривали, а в цей час Скандинавські країни обмірковували можливість утворення окремого пакту. Ця ідея зірвалась 1 лютого з вини Швеції, яка боялась утратити свій нейтралітет. Ще однією ди­версією, вже іншого порядку, що спричинила провал ідеї Скан­динавського пакту, була пропозиція СРСР, надіслана Норвегії 5 лютого, щодо підписання пакту про ненапад. Ми ще будемо говорити про її наслідки. 7 лютого у Вашингтоні Дін Ачесон, державний секретар Сполучених Штатів від початку 1949 р., та Ланге, міністр закордонних справ Норвегії, провели важливі пе­реговори про можливість приєднання Норвегії до Атлантичного пакту. Проте лишалися деякі складності; Том Коннелі, демократ, голова комісії у закордонних справах Сенату Сполучених Штатів, здавалося, розходився в поглядах з Діном Ачесоном, який, на його думку, занадто часто вводив принцип автоматичності у формулювання багатьох тез пакту. Що ж до Трюгве Лі, генераль­ного секретаря Організації Об'єднаних Націй, то він реагував досить стримано: «Якщо народи погодяться на те, щоб регіональні союзи замінили собою колективну безпеку, надія на тривкий мир буде серйозно порушена»,— казав він. Проте додавав: «Одначе регіональні угоди можуть бути дуже корисним інструментом для створення системи колективної безпеки за умови, що буде визнана зверхність Статуту Організації Об'єднаних Націй над регіональними угодами». Проте Атлантичний пакт, треба сказати, нітрохи не суперечив статті 52 Статуту Організації Об'єдна­них Націй, яка визнавала можливість регіональних угод та ор­ганізацій.

На півдні Європи Цальдаріс, міністр закордонних справ Греції, 21 лютого 1949 р. запропонував Бевінові, щоб Англія, Франція, Іспанія, Італія та Греція об'єдналися для забезпечення оборони Середземномор'я. Цей проект не мав дальшого розвитку.

8 березня повний текст пакту, нарешті завершений, був при­везений до Парижа. 14 та 15 березня у Лондоні його розглянула Консультативна рада «п'ятірки» і не внесла жодних змін; при цьому були присутні міністри закордонних справ, національної оборони та фінансів держав, які підписали Брюссельський договір. 15 березня держави «п'ятірки», Сполучені Штати та Канада запросили Норвегію, Данію, Ісландію, Португалію та Італію приєднатися до Атлантичного пакту.

Публікація тексту

18 березня сталась непересічна подія — опублікування тексту Атлантичного пакту ще до його підписання, з метою привернути до нього громадськість різних країн.

У преамбулі підкреслювалося прагнення до миру всіх до­говірних сторін, але й їхня рішучість захищати силою демокра­тичний устрій західного типу та домінування закону. В договорі тільки побіжно згадувалося (ст. 2) про необхідність поліпшення добробуту людей шляхом надання взаємодопомоги. Головну час­тину його складали тези військового порядку. Наголошувалось на потребі розрізняти загрозу та агресію. У випадку загрози (ст. 4) сторони провадять консультації. Для того, щоб констатувати факт загрози, досить заяви однієї зі сторін про те, що загроза існує.

В разі агресії в Європі, в Північній Америці, в Алжирі, проти якогось із островів Атлнтичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Якщо така подія трапиться, кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, згідно зі статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй уживатиме негайно, індивідуально чи за погод­женістю з іншими сторонами таких заходів, які вважатиме не­обхідними, у тому числі й застосування збройної сили, аби відновити безпеку в регіоні Північної Атлантики (ст. 4 і 5). Отже, кожна сторона вільна сама вирішувати, чи буде її допомога воєнною, тобто чи буде ця країна вести війну.

Статті 7 та 8 стверджували, що Атлантичний пакт абсолютно сумісний зі Статутом Організації Об'єднаних Націй та з усіма попередніми зобов'язаннями держав, що входять до цього пакту.

Крім того, говорилося про створення ради, яку можна було б спішно скликати, та про формування допоміжних органів, зокрема комітету з питань оборони (ст. 9).

Для приєднання до пакту інших держав потрібна була б одностайна згода всіх його учасників (ст. 10). Документи ра­тифікації передавались на збереження урядові Сполучених Штатів. Щоб пакт набув чинності, він мав бути ратифікований більшістю держав, які його підписали, в тому числі сімома державами, які першими провели переговори про нього. Він може бути перегля­нутий не раніше, ніж через двадцять років, одна зі сторін може вийти з нього, попередивши про своє рішення за 1 рік.

Заперечення Радянського Союзу

СРСР, особливо в лютому та березні 1949 р., рішуче повстав проти проекту Атлантичного пакту. Комуністичні партії провадили кампанії «на захист миру», які фактично були спрямовані проти пакту.

В кінці березня Радянський Союз передав західним державам меморандум протесту. Висновки з нього, що складаються з п'яти пунктів, заслуговують на коротеньке резюме:

1. Атлантичний пакт є суто агресивним і спрямованим проти

СРСР.

2. Пакт відверто суперечить Статутові Організації Об'єднаних

Націй.

3. Пакт суперечить договорові 1942 р. між Великобританією та

Росією про взаємодопомогу та дружбу.

4. Він суперечить також франко-радянському договорові про взаємодопомогу та дружбу від 1944 року.

5. Він суперечить усім договорам та угодам, укладеним між СРСР, Сполученими Штатами та Великобританією у Ялті, Потс­дамі та в інших місцях.

Підписання (4 квітня 1949 р.)

2 квітня, напередодні підписання пакту, міністри дванадцяти країн, які погодилися підписати пакт, дали відповідь на ноту СРСР від 31 березня. Зібравшись у Вашингтоні, міністри заявили, що, незважаючи на опублікування тексту пакту, Радянський Союз і далі так само хибно тлумачить його, як раніше, в січні. Отже, погляди СРСР з цього питання не зумовлюються уважним вив­ченням тексту, а пояснюються іншими міркуваннями. «В тексті ясно показаний чисто оборонний характер цього пакту, його відповідність духові й букві Статуту Організації Об'єднаних Націй,

так само як і те, що пакт не спрямований проти жодної держави або групи держав, а лише проти збройної агресії».

Через два дні, 4 квітня, у великій залі Державного департа­менту відбулася церемонія підписання.

Військова допомога

Після підписання пакту зразу постали три проблеми. Перша — ратифікації; поважних ускладнень з цим не виникло ніде, попри шалений опір комуністів; 24 серпня 1949 р. пакт набув чинності. Друга проблема була пов'язана з військовою допомогою Сполуче­них Штатів їхнім зубожілим європейським партнерам. Третьою проблемою було утворення складових органів Атлантичного пакту. Ми розглянемо лише політичний аспект цих проблем, не торка­ючись їх воєнного аспекту.

5 квітня 1949 р., на другий день після підписання, п'ять країн—учасниць Брюссельського пакту звернулися до Сполучених Штатів про надання їм негайної військової допомоги. 6 квітня уряд США дав позитивну відповідь і повідомив про свій намір передати питання про надання військової допомоги на голосування до Конгресу. Програма військової допомоги, яку підтримували і демократи, і республіканці, 25 липня була передана в Конгрес, а 14 жовтня відбулось остаточне голосування; за кілька днів до цього, 23 вересня 1949 р., президент Трумен зробив сенсаційне повідомлення про те, що американські служби зафіксували атом­ний вибух, здійснений у Радянському Союзі. Допомога, передба­чена на один рік, становила 1 млрд. 314 млн. доларів. Вона надавалась:

1. Країнам Америки, які підписали пакт Ріо-де-Жанейро, та Канаді у формі позик.

2. Греції та Туреччині, згідно з доктриною Трумена (березень 1947 р.).

3. Деяким країнам, що зазнавали загрози: Іранові, Кореї, Філіппінам.

4. Європейським державам — членам пакту, яким виділявся 1 мільярд доларів.

В Сполучених Штатах домінувала доктрина, згідно з якою переозброєння не повинно було шкодити економічному піднесе­нню, на яке був спрямований «план Маршалла». Головна ідея полягала в тому, що допомога має бути одночасно і військовою, І економічною відповідно до двох площин, у яких велася боротьба з комунізмом; ця допомога полягатиме в створенні міцної оборони, яка має заповнити «воєнний вакуум», що утворився після війни внаслідок надто швидко проведеної демобілізації західних держав, та в підвищенні рівня життя; це єдиний надійний спосіб ослабити національні комуністичні партії. Ми не заглиблюватимемось у складні подробиці ухвалених постанов. Головне розуміти, що військова допомога мала набирати все більшого значення серед тих допоміжних заходів, що їх Сполучені Штати планували для держав Європи.

Утворення різних органів Атлантичного пакту

Процес створення органів, які мали забезпечити діяльність Атлан­тичного пакту, був нелегким. Відповідно до тексту договору, найвище керівництво мало бути передане Раді міністрів закордон­них справ дванадцяти країн, що підписали його. Можна виділити три основні етапи в роботі по заснуванню Організації Північно­атлантичного договору, або НАТО.

Першим етапом було ухвалення 18 травня 1950 р. в Лондоні Радою міністрів закордонних справ дванадцяти країн постанови, що передбачала створення Постійної ради, до якої входили два­надцять заступників міністрів; це був виконавчий орган, який у своїй роботі спирався на допомогу експертів. Під контролем Ради міністрів закордонних справ дванадцяти країн періодично збира­лися Комітет економічного та фінансового захисту (12 міністрів фінансів) і Комітет з питань оборони (12 військових міністрів), якому допомагав Комітет з військових питань (12 начальників штабів). Крім того, був створений Відділ торговельного флоту і Комітет з питань виробництва та озброєння. Для суто воєнних питань була створена Постійна стратегічна група, куди входили представники США, Великобританії та Франції; вона перебувала у Вашингтоні і здійснювала командування воєнними операціями, їй підлягали п'ять регіональних оперативних груп (Канада — Америка, Північна Атлантика, Північ Європи, Захід Європи, Південь Європи — Західне Середземномор'я).

Це була складна система, її вадою був брак чіткого визначення компетенцій. Другий етап роботи був здійснений 19 грудня 1950 р. Радою міністрів закордонних справ дванадцяти країн, яка працювала у Брюсселі. Генерал Ейзенхауер, визволитель Західної Європи, який тішився величезним авторитетом, був призначений верховним командувачем у Європі; у Рокенкурі, поблизу Версаля, розміщено верховний штаб союзних держав у Європі, який під­лягав безпосередньо Постійній стратегічній групі. Відтак, взаємо­дію національних армій заступали «інтегровані збройні сили». Вплив особистості генерала Ейзенхауера зразу сильно позначився на всіх державах — учасницях пакту; він не лише провадив велику роботу у військовій сфері, але й відігравав велику політичну роль, тлумлячи суперечності, вгамовуючи національні пристрасті, конфлікти, що виникали з розмежування компетенцій,

особисте суперництво; він переорієнтовував Атлантичну спільноту на досягнення вищого ступеню дієздатності та солідарності.

Третій етап був пов'язаний з нарадою заступників міністрів закордонних справ, яка відбулася в Лондоні 3 травня 1951 р. На цьому етапі досягнуто істотного розширення повноважень Постій­ної ради заступників міністрів закордонних справ, на яких віднині покладалося координувати діяльність усіх інших постійних органів і давати їм директиви. Крім того, був реформований найвищий орган керівництва — Рада.

Віднині до неї, крім дванадцяти міністрів закордонних справ, входило дванадцять міністрів фінансів і дванадцять міністрів обо­рони. Це привело до ліквідації Комітету з питань оборони та Комітету з економічного та фінансового захисту як окремих структур. Всі проблеми, пов'язані з виробництвом зброї, поклада­лися на створений у грудні 1950 р. Відділ оборонної промисловості, що перебував у Лондоні.

Був також утворений Економічний та фінансовий відділ, який розмістився в Парижі (отож мав можливість легко контактувати з Європейською організацією економічної співпраці); він безпосе­редньо підлягав Постійній раді заступників міністрів закордонних справ. Військова структура лишалася незмінною.

4 вересня 1951 р. на засіданні в Оттаві (сьоме пленарне засідання Атлантичної ради) був утворений Тимчасовий комітет, або Комітет «дванадцяти мудреців», який передавав свої виконавчі функції Постійному бюро «трьох мудреців»: Гарріман (США), Гейтскел (Великобританія) та Жан Монне (Франція); він мав координувати витрати, яких вимагав процес переозброєння, з економічними потребами.

Загалом були здійснені серйозні заходи, спрямовані на спрощення організаційної структури, координацію та злагоджену діяльність.

Розширення пакту

Проблема розширення Атлантичного пакту була пов'язана з двома головними моментами. Перший стосувався Німеччини, другий — Греції та Туреччини. Генерал Ейзенхауер вважав, що ці дві країни, які вже одержували допомогу від Сполучених Штатів, неодмінно треба прийняти до пакту; це питання було розглянуте на пленарному засіданні в Оттаві. Крім Сполучених Штатів, за Це активно виступала Італія, середземноморська держава. Але Норвегія, Португалія та Нідерланди хотіли, щоб цей договір лишався суто атлантичним. Стіккер, міністр закордонних справ Нідерландів, урешті приєднався до позиції американців. В Оттаві було вирішено рекомендувати членам пакту передати питання про

прийняття цих двох держав на схвалення урядів держав — членів НАТО (20 вересня 1951 р.).

Восьма сесія Атлантичної ради, яка відкрилася в Римі 28 січня 1952 р., запросила двох спостерігачів: одного з Греції, іншого з Туреччини. На цій сесії ухвалено мало важливих постанов, вони були передані сесії, що мала відбутися в Лісабоні у січні 1952 р. А за цей проміжок часу парламенти держав — членів НАТО ратифікували ухвалу про прийняття Греції та Туреччини; отже, обидві держави були запрошені на сесію в Лісабоні 16 лютого.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 398; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!