V. Східна й середземноморська Європа в 1925—1929 рр

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 83Следующая ⇒

У Східній і середземноморській Європі період 1925—1929 рр. видався менш бурхливим, ніж попередній. З 1924 р. (смерть Леніна) по 1927 р. (виключення Троцького з компартії) СРСР, визнаний уже більшістю європейських держав, переживає тяжку внутрішню кризу, яка заважає йому активно втручатися в європейську політику. Він боїться створення «антирадянського фронту» і вбачає загрозу в Локарнському договорі. Категоричному засудженню піддається Ліга Націй: «Є тільки один засіб, щоб уникнути імперіалістичного ярма, — заявляє в квітні 1926 р. виконком Комінтерну, — це зруйнування Ліги Націй». Проте добровільний відхід від справ Чичеріна (весна 1928 р.) через незгоду з його заступником Литвиновим приведе до певної активізації.

Італія ж, навпаки, веде більш енергійну політику, зокрема, в Придунайському і Балканському регіонах, і ця активність викликає посилення французьких альянсів.

Нарешті, в зоні Середземного моря головними подіями є конфлікти Греції з її сусідами — Туреччиною, Болгарією, Югославією, Албанією та Італією.

Берлінський договір

Німецько-радянські відносини стали мало не сердечними після того, як Рапалльським договором (16 квітня 1922 р.) було закладено підвалини певного політичного й економічного співробітництва між обома країнами. Під час Локарнської конференції народний комісар закордонних справ Чичерін, що перебував тоді на лікуванні в одному з німецьких курортних міст, звернувся до німецького уряду з пропозицією укласти договір про дружбу й нейтралітет. Штреземан спочатку хотів ухилитися. Потім, бажаючи втримати рівновагу, можливо, як засіб тиску на Захід, він погодився підписати економічну угоду (12 жовтня 1925 р.), а згодом і політичну, яку було укладено в Берліні 24 квітня 1926 р. у вигляді договору про дружбу й нейтралітет. Статтею 2 передбачалося, що коли, незважаючи на свою мирну поведінку, одна з договірних сторін стане жертвою агресії з боку третьої держави, інша сторона дотримуватиметься нейтралітету. Стаття 3 зобов'язувала кожну сторону не вступати в коаліції, які матимуть на меті фінансовий або економічний бойкот іншої сторони. Через кілька місяців вступ Німеччини до Ліги Націй знову стурбував Росію, яка вважала цю організацію знаряддям капіталістичної політики, спрямованої проти Радянського Союзу.

Росія, Польща, Балтійські країни

У 1925 р. Польща спробувала домогтися укладання договору про гарантування східних кордонів. За її ініціативою цього ж року відбулося кілька конференцій польських, латвійських, естонських і фінських представників. У січні в Гельсінгфорсі було підписано договір про арбітраж між цими країнами. 11 вересня 1925 р. відбулася аналогічна конференція в питанні про систему гарантування кордонів. Зі свого боку, Литва, що вкрай вороже ставилася до Польщі після справи з Вільном, спробувала створити «Малу Балтійську Антанту». Щоб запобігти підписанню такої угоди, яку він вважав спрямованою проти себе, СРСР запропонував Польщі й Балтійським державам укласти двосторонні договори про ненапад і нейтралітет. Польща запропонувала у відповідь підписати загальний пакт про гарантії, а Балтійські країни дали аналогічну відповідь (5 травня 1926 р.). Литва прийняла радянську пропозицію. 28 вересня 1926 р. голова литовського уряду і міністр закордонних справ Миколас Шлезявічюс підписав у Москві «договір про дружбу й нейтралітет», згідно з яким кожна сторона зобов'язувалася поважати недоторканність території іншої і дотримуватися нейтралітету в разі нападу на іншу сторону. Латвія також парафувала договір про нейтралітет із СРСР 9 березня 1927 р. Подібні договори були вже підписані з Туреччиною (17 грудня 1925 р.) і Афганістаном (31 серпня 1926 р.). Власне кажучи, побоювання СРСР не були зовсім безпідставні. Протягом 1926—1928 рр. відносини Рад з Францією, Англією та Італією значно погіршилися, не кажучи вже про труднощі у стосунках з Польщею, Латвією та Естонією.

Напруженість між Францією й Росією

Незважаючи на невдачу 1922 р., у Франції ще зберігалася хистка надія на одержання російських боргів. Для обговорення цієї проблеми в лютому в Парижі відкрилася франко-радянська конференція. Але радянська делегація, очолювана послом Раковським, вимагала повернення Чорноморського флоту, інтернованого в Бізерті, а також іншого майна. Вона згоджувалася на сплату довоєнних позик за рахунок отримання відповідних кредитів. Французька делегація на чолі з Монзі схилялася до компромісу, але Пуанкаре вважав, що він буде ілюзорним. Конференція безрезультатно завершилася в березні 1927 р. За той час, що вона тривала, сталася подія, яка підсилила напруженість, — підписання франко-румунського договору.

Починаючи з 1920 р., Румунія прагнула домогтися гарантування своїх кордонів і, зокрема, Бессарабії. Протокол 1920 р., що визнавав Бессарабію за Румунією, був ратифікований Францією й Англією, а Японія та Італія цього не зробили. У 1926 р. Румунія відновила свій військовий альянс із Польщею від 3 березня 1921 р. Вона намагалася також зблизитися з Англією (голова уряду Авереску їздив у Лондон), з Італією й Францією (10 червня 1926 р. Бріан і румунський посол у Парижі Діамонді підписали .договір про дружбу). За словами Бріана, це було виконання обіцянок, що їх Пуанкаре дав Румунії, і підписання було прискорене, коли стало відомо, що Румунія веде переговори й з Італією.

СРСР відповів на це нотою від 2 жовтня 1926 р., в якій протестував проти договору, що санкціонує анексію Румунією Бессарабії. Після цієї ноти й остаточної невдачі переговорів про російські борги у Франції активізувався рух за розрив дипломатичних відносин з Росією. Та Бріан визнав за краще не доводити напруженість до крайності.

Напруженість між Італією і Росією

З 1924 р. Італія починає докладати великих зусиль, щоби зблизитися з країнами Малої Антанти. В липні 1924 р. Муссоліні підписав договір про дружбу з Чехословаччиною, а 16 вересня 1926 р. він підписав такий самий договір з генералом Авереску, відомим своїми проіталійськими настроями. Цим останнім договором Італія формально визнавала права Румунії на Бессарабію. 6 жовтня, через чотири дні після ноти Франції, СРСР надіслав аналогічну ноту Італії.

Зазначимо також очевидний вплив значних французьких інтересів у Румунії.

Напруженість між Англією й Росією

Найгірші були стосунки Росії з Англією. Джерел напруженості треба шукати в організованому профспілками в травні загальному тижневому страйку, після якого розпочався страйк шахтарів, що тривав аж до осені й закінчився невдачею. А тим часом про цей страйк оголосив у грудні 1925 р. Зінов'єв на XIV з'їзді компартії. Російські профспілки збирали кошти для англійських шахтарів. У липні 1926 р. в Парижі навіть відбулася зустріч представників англійських і російських профспілок. Насправді їхня згода не була такою дієвою, як це здавалося. Але уряд консерваторів надіслав Радам 12 червня 1926 р. ноту протесту проти фінансування радянськими профспілками англійських. Радянський уряд відповів 15 червня, щоб виправдати свою позицію. 24 червня уряд Болдвіна опублікував «Блакитну книгу» — збірник документів, що мали показати, як Ради втручаються в британську політику. Трохи пізніше Чемберлен пригрозив СРСР, що розірве торговельну угоду, а можливо, й нормальні дипломатичні відносини. 12 травня 1927 р. зроблено обшук у приміщенні радянсько-британської торговельної компанії «Аркос». Англійська поліція захопила архіви радянського торговельного представника. СРСР виступив з протестом проти порушення дипломатичної недоторканності. Питання було винесене 24 травня на засідання Палати громад, де тільки Ллойд-Джордж та ще кілька депутатів осудили уряд. Болдвін заявив, що його Кабінет прийняв постанову про скасування економічної угоди і розрив дипломатичних відносин із СРСР. Палата громад схвалила цю постанову 26 травня. Того ж дня була опублікована «Біла книга» з 17 документів про антибританські підступи СРСР. Радянський уряд надіслав ноту протесту 28 травня, але вона залишилася без наслідків.

Ізоляція СРСР

За кілька днів по тому, 15 червня 1927 р., в Женеві зустрілися Чемберлен, Штреземан, Бріан, Вандервельдс і граф Ішії, які обговорювали, зокрема, проблему відносин із СРСР. Чемберлен запропонував Штреземанові (який зробив запис цієї розмови) вплинути на російський уряд з метою економічного зближення між Росією та Європою. При цьому він не хотів ніякого «антибільшовицького хрестового походу». Штреземан, зі свого боку, заявив 23 липня у Райхстазі, що Німеччина не бажає брати участь у спільних акціях проти СРСР. Після вбивства одного з його дипломатів СРСР розірвав також дипломатичні відносини зі Швейцарією. Доведеться чекати 1929 р. і приєднання СРСР до пакту Бріана—Келлога, щоб його відносини з основними європейськими країнами поліпшилися.

Перший італо-албанський договір

Щодо Італії Муссоліні, то вона прагнула зміцнити свої позиції в Подунав'ї та на Балканах. В цьому напрямі вона наштовхувалася на вплив Франції, яка не бажала перегляду договорів. Вище вже йшлося про суперечки між цими двома країнами з приводу Румунії. Обидві вони взяли активну участь у конфлікті між Албанією та Югославією. Югославський протеже Ахмед Зогу врешті-решт пристав до італійського табору, прогнавши Фан Нолі з Албанії. Обраний президентом на семирічний строк, Зогу 31 січня 1925 р. заявив Муссоліні, що хоче сформувати в Албанії міцний уряд з метою сприяння мирові на Балканах. Муссоліні негайно визнав його. 27 листопада 1926 р. ці дві країни підписали в Тірані «пакт про дружбу й безпеку» строком на п'ять років, яким Албанії гарантувався політичний і економічний статус-кво. Сторони зобов'язалися не укладати з іншими державами політичних чи економічних угод, які могли б зашкодити інтересам другої сторони. В разі конфлікту вони зобов'язалися вдаватись до арбітражу.

Франко-югославській альянс

Тиранський договір одразу викликав занепокоєння Франції та Югославії. Він закріплював незалежність Албанії, але надавав Італії незаперечні переваги на Адріатиці. Югославія вважала, що він порушує підписаний у Римі «пакт про дружбу й сердечне взаємне співробітництво», яким передбачалися попередні консультації на той випадок, коли одна з країн вдаватиметься до дій, які зачіпають інтереси іншої. Тож Югославія, як член Малої Антанти, вважала Римський пакт фактично скасованим. Отже, напруженість між обома країнами різко зросла. У березні 1927 р. Муссоліні надіслав Франції, Великобританії, Німеччині й Болгарії ноту, в якій скаржився на військові приготування Югославії. Югослави прагнули пов'язати ратифікацію угод (процес якої вони ще не розпочали) з проблемою Тіранського договору, яку вони хотіли винести на Лігу Націй. Влітку 1927 р. Італія й Югославія розірвали дипломатичні стосунки.

В березні 1926 р. Югославія почала переговори з Францією. Якийсь час Бріан хотів залучити до них Італію й укласти тристоронню угоду. Та Муссоліні відмовився від цієї ідеї. 11 листопада 1927 р. югославський міністр закордонних справ Маринкович підписав угоду в Парижі. Це був договір про дружбу й союз і водночас про арбітраж. Бріан заявив, що він не спрямований проти Італії, але Муссоліні гірко скаржився на цей договір, а також на те, що його підписано в річницю перемир'я.

Другий італо-албанський договір

Його відповідь не примусила себе ждати, і вже 22 листопада він підписав у Тирані другий договір з Албанією. Цього разу це був оборонний договір, укладений на двадцять років. У разі війни обидві країни зобов'язувались не укладати сепаратного миру. Албанія дедалі більше входила в зону впливу Італії, її тут називали «італійською Бельгією», а також порівнювали її стан зі становищем Португалії відносно Англії.

Проте Бріан зовсім не прагнув псувати франко-італійські стосунки, і невдовзі було підписано тимчасовий модус вівенді про врегулювання стану французьких громадян на території Італії та італійців на французькій території. Муссоліні скористався з цього, щоб заявити, що він не має заперечень проти франко-югославського договору. Югославія, зі свого боку, ратифікувала нарешті, з запізненням на три роки, Неттунські конвенції 1925 р. Але «пакт про дружбу й сердечну співпрацю», підписаний у Римі 1924 р., втратив чинність у січні 1929 р. і не був поновлений. Зазначимо принагідне, що у вересні 1928 р. Ахмед Зогу проголосив себе «королем албанців» за цілковитого схвалення Італії.

Прагнення Італії до перегляду договорів і Угорщина

Італія також зміцнила свої зв'язки з Угорщиною, уклавши з нею 5 вересня 1925 р. торговельний договір, а 4 квітня 1927 р. — договір про дружбу. Це не були договори про союз між ними — просто обидві держави зобов'язувалися залагоджувати суперечки між ними шляхом переговорів і арбітражу. Але угорський уряд заявив, що Угорщина входить таким чином «у сферу італійських інтересів».

Така політика Італії знайшла своє повне виявлення в 1928 р. Муссоліні, який у листопаді 1922 р. заявив, що договори повинні виконуватись, але що вони не вічні, тепер відкрито став на позицію їхньої ревізії. Він дав інтерв'ю англійській газеті «Дейлі мейл», директор якої лорд Ротермер дотримувався такої самої позиції. А в промові 5 червня 1928 р. Муссоліні заявив, що «вічний характер договору означає, що в якийсь момент якимсь страхітливим дивом людство муміфікується, тобто, інакше кажучи, станс мертвим». Він навів як приклад ефемерний Севрський договір і додав з іронією, що договори походять не від божественної справедливості, а від впливу Місяця. Він також заявив, що в 1935—1940 рр. Європа переживатиме делікатний момент своєї історії. І, щоб уникнути ускладнень, треба переглянути умови 1919 р. Зокрема, він висловився за перегляд договорів на користь Угорщини.

Греція та її сусіди

Отже, ситуація в Центральній Європі й на Балканах лишалася неспокійною. Греція, зокрема, була в стані конфлікту з усіма своїми сусідами. У 1925 р. ще не було завершено обмін населенням з Туреччиною. Це спричинялося до виникнення численних проблем, в тому числі фінансових, і до нескінченних зіткнень між обома країнами. Постійно відбувались інциденти на кордоні з Болгарією. 22 жовтня 1925 р. там сталися перестрілки. Греки вступили на болгарську територію і націлилися на Петрич. Наступного дня болгарський уряд звернувся до Ліги Націй. Бріан, що був тоді її головою, скликав Раду Ліги і водночас зажадав від обох країн утриматися від воєнних дій. Рада на своєму засіданні вирішила послати на місце подій військових спостерігачів. Грецькі війська вийшли з Болгарії. Це був помітний успіх Ліги Націй, можливо, єдиний, якого вона будь-коли досягала. Та напруженість не спадала. Греція мала також погані стосунки з Албанією, висуваючи претензії на район Аргірокастро (Прокастри), населений греками (Північний Епір). З іншого боку, албанські мусульмани, що проживали в Греції, картали на свою долю і також звернулися до Ліги Націй. Нарешті, існували поважні труднощі у відносинах між Грецією та Югославією. Великобританія, яка завжди була зацікавлена в Греції, зважаючи на її географічне розміщення, зробила спробу зблизити її з Югославією та Болгарією, щоб здійснити щось на зразок «балканського Локарно». У січні 1926 р. почалися переговори між Грецією та Югославією, і ці країни підписали 17 серпня 1926 р. в Афінах «договір про дружбу й співпрацю». Але Франція досить негативно ставилася до «балканського Локарно», віддаючи перевагу системі, подібній до Малої Антанти. Крім того, неможливо було включити до цієї системи Болгарію, її вороже ставлення до Греції, підтримка «Внутрішньої революційної македонської організації», яка день у день нарощувала терористичну діяльність в Югославії, перешкоджали такому вирішенню проблеми. Справа кінчилася тим, що грецький парламент 25 серпня 1927 р. не ратифікував греко-югославського договору.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 321; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!