III. Розчленування Австро-Угорщини та його наслідки

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 83Следующая ⇒

Розчленування Австро-Угорщини розпочалося в жовтні—листопаді 1918 р. Ми не зупиняємося тут на складних подіях, які відбувалися тоді¹. Розглянемо ситуацію такою, яка вона була на час підписання договорів, а також її стабілізацію в 1920—1921 рр. На розвиток подій справляють панівний вплив дві головні обставини: союзники прагнули застосувати принцип самовизначення, але робили це недосконало, надаючи переваги в сумнівних випадках країнам, що воювали на їхньому боці (Сербія, Румунія, Греція), а також чехам. Як наслідок утворилися дві групи: держави, незадоволені миром, «ревізіоністські», такі, як Австрія, Угорщина, Болгарія, і держави, більш-менш задоволені, а саме Чехословаччина, Румунія, Югославія. В другій групі, однак, Хорватія й Словенія нарікали на те, що сотні тисяч їхніх співвітчизників залишені Італії, Австрії тощо. Італії й Франції випало грати роль арбітрів і захисників для обох груп.

Розглянемо спершу територіальні умови Сен-Жерменського договору (19 вересня 1919 р.) щодо Австрії, Тріанонського договору (2 червня 1920 р.) щодо Угорщини та договору Нейї (27 листоп. 1919 р.) щодо Болгарії.

Австро-італійськпй кордон

Кордон Австрії з Німеччиною й Швейцарією лишався незмінний. Але Австрія віддала Італії Трентіно й Південний Тіроль до перевалу Бреннер. Італії не довелося витрачати багато зусиль, щоб отримати цю поступку Найвищої міжсоюзницької ради, дарма що в Південному Тіролі (італійці назвуть його Альто-Адідже) жило німецькомовне населення. Складніше було питання Венеції-Джулії з великим портом Трієст і питання Далмації.

Вимоги Італії базувалися переважно на таємному Лондонському договорі від 15 квітня 1915 р. Витвір міністра закордонних справ Сіднея Сонніно, якого не полишала думка про панування над Адріатикою, цей договір обіцяв Італії всю Венецію-Джулію, як у 1920 р. стали називати район, до якого входили Істрія, Західна Карніолія з Горіцією, частина Карінтії, але без порту Ф'юме (Рієка), а також велику частину провінції Далмація до мису Планка, включаючи головні острови, але без Сплита. Лондонський договір суперечив пунктові 9 тексту президента Вільсона, і в листопаді 1918 р. Італія зробила застереження щодо цього пункту. Посилаючись ще й на те, що Лондонський договір було укладено тоді, коли вважалося, що Чорногорія й Хорватія не залежатимуть від Сербії, а тим часом у 1918 р. утворилося єдине Королівство сербів, хорватів і словенців, італійський уряд під впливом прем'єр-міністра Орландо висунув претензії на Ф'юме. Це був невеликий спеціально збудований порт, який до війни давав вихід до моря угорським торговцям. ЗО жовтня 1918 р. муніципальна рада Ф'юме підтвердила італійський характер міста, після чого там висадилися італійські й союзницькі війська. Вимоги Італії натрапили на сильний опір Югославії, яка твердила, що за винятком кількох прибережних містечок весь район Джулії аж до Ізонцо — словенський або хорватський і що Трієст став італомовним через штучний тиск. Вільсон почасти підтримував югославську позицію. Суперечка між Орландо й Вільсоном велася на основі принципів «італійства» та права народів на самовизначення. Звертаючись прямо до італійського народу без попередніх консультацій з його урядом, американський президент 23 квітня 1919 р. офіційно заявив, що Італія не має ніяких прав на Ф'юме — природний вихід до моря придунайської Європи. Лінія кордону, який він пропонував, — «лінія Вільсона» — залишала Югославії південний схід Істрії. З досади і відчуваючи підтримку розпаленої громадської думки, 24 квітня Орландо залишив Паризьку конференцію. Він повернувся лише 7 травня з пропозицією врегулювати питання Ф'юме безпосередньо між Італією та Югославією. Запропонований Тардьє ЗО травня компроміс (створення буферної держави під контролем Ліги Націй у складі Ф'юме та його території з населенням у 200 000 жителів, проведення плебісциту через п'ятнадцять років) був відкинутий Югославією. 12 вересня 1919 р. поет Габріеле д'Аннунціо на чолі загону добровольців захопив Ф'юме, з якого вже пішли союзники, і взяв владу в свої руки. Він оголосив місто незалежною державою, маючи на меті довести італійське походження Ф'юме й підготувати його входження до складу Італії. У січні 1920 р. Паризька конференція виробила новий компроміс, але проти нього в лютому виступив президент Вільсон. 6 березня 1920 р. врешті вирішено полишити Італії та Югославії самим вирішити цю проблему. Внутрішні труднощі обох країн таки змусили їх з часом

вступити в переговори, але ситуація була сприятливіша для Італії. З одного боку, Мільєран і Ллойд-Джордж підтримували чудові стосунки з новим італійським міністром закордонних справ графом Сфорца. На його прохання вони чинили тиск на югославського прем'єра Веснича. З іншого боку, югослави втратили доброзичливу підтримку президента США після обрання на цей пост республіканця Гардінга. 8 вересня 1920 р. д'Аннунціо сформував уряд — «Регентство Карнаро», який теоретично мав управляти всіма колишніми венеційськими територіями Далмації. Рапалльсь-кий договір, підписаний 12 листопада 1920 р. між Італією та Югославією, визначив кордон досить чітко на схід від «лінії Вільсона». Італія відмовилася тільки від Далмації за винятком Зари та островів Керсо, Лусен, Лагоста й Пелагоса. Обидві сторони визнали повну незалежність «держави Ф'юме». 14 лютого 1921 р. Франція й Англія схвалили цей договір. Проте італійські націоналісти, а також д'Аннунціо виступили проти нього. На вимогу італійського генерала Кавільї залишити місто 1 грудня 1920 р. д'Аннунціо оголосив війну Італії. Італійські війська швидко примусили його здати місто. Але Югославія глибоко вороже ставилася до Рапалльського «диктату», що розчленував Словенію і не був ратифікований югославським парламентом. На їхню думку, велика держава — Італія — нав'язала свою волю маленькій — Югославії.

Розчленування північної частини Австрії

На північному сході Австрія була обмежена кордонами колишніх великих герцогств Верхньої та Нижньої Австрії. Колишнє королівство Богемія, включаючи області Судети з тримільйонним німецькомовним населенням, Моравію та Австрійську Сілезію з районом Цешина, населеним переважно поляками, складали одну з частин Чехословацької Республіки, проголошеної 18 жовтня 1918 р. її засновник Томаш Масарик залишався її президентом аж до своєї відставки в грудні 1935 р. Зазначимо, що німецькі меншини нової держави в грудні 1918 р. намагалися проголосити «Німецьку Богемію» та приєднатися до Німеччини. Масарик енергійно виступив проти цих намірів і обмежився наданням деяких гарантій, що їх Судети завжди вважали недостатніми.

Розчленування Австрії на сході й південному сході

Крім цього, Австрія ще віддала Буковину з Чернівцями Румунії. Щодо Галичини, то її відібрано в Австрії й віддано не Польщі, а союзницьким державам. Польща відхилила «договір про кордони» від 20 серпня 1920 р., бо він не віддавав їй ще Східну Галичину з переважно українським населенням. Міркувалося надати їй тільки мандат на цю територію строком на двадцять п'ять років. Польща по-справжньому анексувала цей край тільки 15 травня 1923 р.

На південному сході Австрія віддала Королівству сербів, хорватів і словенців області, населені словенцями (урізане на заході герцогство Карніольське, Південну Штірію, включаючи Марибор і маленьку частину Східної Карінтії). Так само було вчинено з Далмацією, Боснією та Герцеговиною. Зате 10 жовтня 1920 р. на плебісциті було подано 22000 голосів проти 16000 за те, щоб Клагенфуртський басейн (Південна Карінтія) залишився Австрії, а не був відданий Югославії. Так само, у вересні 1922 р., шляхом плебісциту Австрія анексувала Бургенланд у Транслей-танії, залишивши Шопрон Угорщині.

В результаті Австрія перетворилася на маленьку країну площею 84 000 кв. кілометрів з населенням 6,5 млн. чоловік, чверть яких жили у Відні, її армія скоротилася до 30 тис. чоловік. Зрозуміло, її приваблювало злиття з сусідньою Німеччиною як з культурно-етнічних причин, так і через економічні міркування. Вже 12 листопада 1918 р. проголошено Австрійську Республіку «в складі Німецького райху». Більшість населення схвалювала таке вирішення. На двох неофіційних плебісцитах у Тіролі й Зальцбурзі 99 відсотків населення проголосували за приєднання до Німеччини. Але союзники виступили проти такого вирішення, яке могло посилити переможену Німеччину й поставити під велику загрозу новостворену Чсхословаччину. Стаття 80 Версальського договору та стаття 88 Сен-Жерменського договору заборонили аншлюс. У травні 1922 р. канцлером став Ігнац Шейпель, що поставив мету зміцнити австрійську економіку. За «Женевським протоколом» у вересні 1922 р. він домігся підтримки Ліги Націй щодо надання позики, яка дозволила випустити нові гроші, причому за використанням коштів наглядав комісар Ліги Націй — голландець Зіммер-ман. Натомість Шейпель заявив про волю Австрії до незалежності.

Територіальні втрати Угорщини

Угорщина — або колишня Транслейтанія — зазнала таких самих територіальних втрат і була обмежена площею 92 000 кв. кілометрів з населенням 8 мільйонів і армією в 35 тис. чоловік. Вона віддала на півдні Ф'юме та Королівство хорватів і словенців. Ці території, крім Ф'юме, відійшли до Югославії. Так само вона втратила Бачку між Дунаєм і Тисою, а також Західний Банат на схід і північ від Белграда, на лівому березі Дунаю. Відтак столиця Сербії перестала бути прикордонним містом.

На півночі Угорщину позбавили Словаччини й Підкарпатської Русі (Закарпаття), які перейшли до Чехословаччини. Словаки (їх

налічувалося 3 мільйони в 1919 р.), упродовж кількох століть політичне відірвані від чехів (яких у 1919 р. було 6 мільйонів), марно намагались отримати автономію, а їхній проводир патер Андрей Глинка у вересні 1919 р. навіть вимагав проведення плебісциту.

Придбання Румунії

Нарешті, на сході Угорщина втратила більшу частину Трансільванії на користь Румунії. Тиса залишилася Угорщині. На превелике невдоволення Румунії, кордон пройшов за ЗО кілометрів на схід від лінії, яку їм обіцяли в 1926 р. Східний Банат залишився Румунії тільки після того, як вона пішла на збройний конфлікт із Сербією. Попри протести радянської Росії Румунія зберегла Бессарабію й домоглася підтвердження анексії Південної Добруджі від Болгарії. З усіх «держав-наступниць» у Румунії проживали найчисленніші національні меншини (у 1927 р. на 12 500 000 румунів у ній налічувалося 1 308000 угорців, 780000 євреїв, 723 000 німців, 448 000 українців, 358 000 болгар, 308 000 росіян, 57000 сербів). Сен-Жерменським договором були передбачені спеціальні заходи для захисту цих меншин.

У червні 1919 р. прем'єр-міністр Йон Бретіану відмовився приймати ці умови під тим приводом, що вони зачіпають суверенітет Румунії, й залишив Паризьку конференцію. Антанті довелось висунути справжній ультиматум, аби примусити Бретіану піти у відставку, що він і зробив у жовтні 1919 р. Після виборів новий прем'єр Воїда Воєвод підписав Сен-Жерменський договір і договір Нейї, а також угоди про меншини.

Югославія

Югославія — раніше Королівство сербів, хорватів і словенців — так само, як і Румунія, найбільше виграла від мирних договорів, принаймні її сербська складова частина. Окрім територій, відрізаних від Австрії та Угорщини, вона анексувала Чорногорію, Національні збори якої проголосували за об'єднання з Сербією. Болгарія віддала їй райони Струмиці — частини Македонії, Цариброд, Тимок, Босилеград. Коли в 1912 р. вона мала 2 мільйони жителів, а в 1914 р. — 4 мільйони, то населення новоутвореної держави перевищувало 14 мільйонів. На цій розширеній території проживали чималі національні меншини: 467 000 угорців, 505 000 німців, 439000 албанців, 150000 турків, 231000 румунів¹.

За даними югославського перепису 31 січня 1921 р.

Прагнення до автономії хорватів (католиків з латинською писемністю й тисячолітніми традиціями) завдали багато клопоту королю Александрові, коли він заступив на троні свого батька Петра І, що зрікся корони ще в 1914 р. Александр енергійно підтримав сербський централізм, а сильна Хорватська селянська партія на чолі з Радичем намагалася привернути увагу великих держав до хорватського націоналізму.

Спроби Угорщини переглянути договори та французька підтримка

Невдоволення Угорщини вилилося в її запеклий опір Тріанон-ському договорові. Після поразки комуністичної революції Бела Куна (липень 1919 р.) контрреволюційний уряд відновив монархічну конституцію й заходився готувати грунт для повернення Габсбургів. Союзники виступили проти цього нотою від 2 лютого 1920 р.¹. Голова Ради міністрів Франції Мільєран і генеральний секретар Міністерства закордонних справ Моріс Палеолог схилялися до перегляду угорських кордонів. Були проведені неофіційні переговори через французького агента в Угорщині. 29 березня 1920 р. Палеолог мав розмову з угорським дипломатом графом Чакі й запропонував йому підтримку Франції для повернення «чисто угорських» територій. За це французька промислова компанія Крезо мала одержати економічні вигоди на угорських залізницях і в Угорському банку загального кредиту. На ділі цю спробу полишено, коли стало відомо, що адмірал Горті веде таємні переговори з Людендорфом з метою проведення спільної німецько-угорської акції проти Австрії й Чехословаччини. Ці переговори стривожили сусідів Угорщини, і 14 серпня 1920 р. Чехословаччина підписала з Югославією договір про збройний союз проти неспровокованої агресії з боку Угорщини. До нього 19 серпня приєдналася й Румунія, хоча й не підписала прямо договір. 1 вересня тодішній чехословацький міністр закордонних справ Бенеш публічно заявив про створений в такий спосіб союз трьох країн, який став зватися Малою Антантою. Цей союз активно проявив себе під час спроб реставрації монархії Габсбургів.

Щодо франко-угорських переговорів, Ренувен наполягає на тому, що про них відомо тільки з угорських документів, їх аналізує Тоскано (Маріо) в статті «Ле оріджіні делла піккола іптеса секондо і документі діпломатічі унгерезі» (Рассенья італьяна, лип. 1941) і в статті «Л'аккардо ревізіоніста франко-унгерезе дель 1920» («Політика», XX, 1942).

Спроби Карла І повернутися на трон

Екс-імператор Карл І, виїхавши в Швейцарію, не відмовився назавжди від трону й здійснив у 1922 р. дві спроби повернути його собі, причому значення цих дій виходить поза рамки внутрішньої угорської історії. Є певні підстави гадати, що новий французький уряд, на чолі якого в січні 1921 р. став Бріан, з Філіпом Бертло на посаді генерального секретаря у закордонних справах, обнадіював імператора через принца Сікста Бурбон-Пармського, брата імператриці Зіти. 27 березня 1921 р. Карл прибув до Сомбатгея. Але регент Горті не підтримав його, і йому довелося повернутися до Швейцарії. Чехословаччина та Югославія негайно пригрозили Угорщині збройною акцією. Через кілька тижнів, 23 квітня, Румунія офіційно заявила, що приєднується до Чехословаччини. Союз був довершений румуно-югославським договором (Белград, 7 червня 1921 р.).

20 жовтня 1921 р. Карл разом з дружиною прилетів у Шопрон, місто на крайньому заході Угорщини, з наміром рушити на Будапешт. Цього разу він виступив проти регента Горті. Останній не без вагань послав військо на екс-імператора й захопив його в полон. Колишнього монарха вислали на Мадейру, де він через п'ять місяців помер у віці тридцяти п'яти років. Під час цієї другої спроби реставрації монархії Югославія й Чехословаччина оголосили мобілізацію. Вони боялися, що з поверненням Габсбургів буде відновлено австро-угорський союз і створено дунайську конфедерацію, несумісну з їхньою незалежністю. Солідарність між членами Малої Антанти ще більше зміцнилася в 1922 р. після одруження короля Югославії Александра з румунською принцесою Марією та після підписання нового чесько-югославського договору (Маріанське Лазне, 31 серпня 1922 р.). Австрія підтримувала гарні стосунки з Малою Антантою, особливо з Чехословаччиною. Румунія в березні 1921 р. підписала договір про союз із Польщею.

Тож Франція відмовилася від політики підтримки Угорщини й вирішила відтепер підтримувати Малу Антанту, маючи намір укласти в майбутньому договори про союз із її членами.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 312; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!