Концепції розширення ЄС
Можливість постійного збільшення членів європейського інтеграційного об’єднання була закладена самою його ідеєю і зафіксована у Римському договорі 1957 р. Різниця у рівнях економічного розвитку країн ЄС призвела ще у 80-х рр. до появи ідеї «концентричних кіл» та Європи зі «змінною геометрією».
Теорію «концентричних кіл» запропонував прем’єр-міністром Франції Е.Балладюр, за якою Європа будуватиметься по принципу трьох «кіл». Перше коло складає обмежену кількість країн з найбільш інтегрованою структурою у валютній та військовій галузях. Друге – економічна організація, яка об’єднує всі країни-члени ЄС. Третє – Європа у цілому, включаючи країни, які не входять до ЄС.
Найбільшої актуальності теорія здобула, коли постало питання про приєднання до ЄС країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ).
Якщо розширення ЄС шляхом приєднання країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) підняло середній рівень валового внутрішнього продукту (ВВП), то розширення шляхом приєднання країн ЦСЄ (Центрально-Східної Європи) сприймалося як сприяння його зниженню навіть за умов економічного розвитку, оскільки виникне конкуренція з країнами Південної Європи та Ірландією за доступ до структурних фондів ЄС. Інші країни будуть змушені збільшувати свої внески до бюджету союзу. Це, у свою чергу, може загальмувати процес інтеграції у цілому. Таким чином, виникла ідея про «гнучку» інтеграційну систему, ядро якої становить валютного, економічного, а також політичного союзу із спільною зовнішньою та оборонною політикою, європейським громадянством. Оскільки поставлені цілі можуть бути реалізовані одразу лише серед деяких країн, то для досягнення цілей Маастрихтського договору використали ідею «гнучкої Європи»: тверде ядро якої активізує і решту країн ЄС.
|
|
|
Це «тверде ядро» повинно взяти на себе завдання консолідованого центру, який спроможний забезпечити рух суспільства до інтеграції. Діяльність його, перш за все, зосереджуватиметься на приєднанні Італії, Іспанії та Великобританії. Створення такого ядра повинно вирішити одразу два завдання – посилення інтеграційних процесів в ЄС усередину та ушир. Крім того, відмова від Маастрихтської догми, за якою претенденти на вступ до ЄС повинні прийняти всі її постанови, посилило ідею німецької стратегії інтеграції – федералізація «твердого ядра» країн ЄС.
Професор Неаполітанського університету П.Гверріері вважає, що Європа повинна розвиватися з різною швидкістю. На його думку різні групи країн об'єднуватимуться для досягнення різних цілей, водночас залишаючи двері відкритими для інших країн ЄС. Найбільш розвинені країн на чолі з Німеччиною та Францією першими перейдуть до єдиної валюти і почнуть формування загальної зовнішньої політики, а інші країни, які утворюють «другий ешалон», підключаться до лідерів після того, як будуть готові до переходу на наступний етап.
|
|
|
Слід зазначити, що перспектива розширення ЄС на Схід не тільки загострювала і вимагала рішення старих комунітарних проблем, але й ставила перед Співтовариством якісно нові задачі, пов’язані з практичним аналізом майбутніх стратегій розширення в нових умовах. Серед країн ЄС не було єдиної точки зору щодо стратегій нового розширення. Існувало два підходи. Першій, передбачав початок переговорів одночасно з усіма країнами-кандидатами і можливість отримати рівні можливості в проведенні економічних та політичних реформ. Такий підхід викликав питання більше технічного характеру, оскільки вимагав від Комісії підготовки рекомендацій, а Раді Міністрів вести переговори з усіма кандидатами. Другий, передбачав диференційований підхід до кандидатів та їх формування по групам, враховуючи відповідні об’єктивні критерії.
Взявши за основу Копенгагенські критерії готовності кандидатів ЦСЄ на вступ до ЄС, та враховуючи Мадридські домовленості щодо необхідності одночасних переговорів з всією групою кандидатів, Комісія розраховувала спочатку підготувати єдиний комбінований документ з рекомендаціями для всіх десяти кандидатів як це було зроблено у 1967 р. для Великобританії, Данії, Ірландії та Норвегії. Однак, перспектива переговорів одночасно з великою кількістю кандидатів, високий рівень їх різнорідності змусив Комісію змінити початкові плани і погодитися на підготовку десяти окремих рекомендацій.
|
|
|
Необхідність використання диференційованого підходу в переговорах була зумовлена декількома особливостями:
· виключалась можливість застосування в рекомендаціях будь-якого порівняльного аналізу кандидатів;
· відсутність достатньої інформаційної про економічну та політичну ситуацію в країнах-кандидатах та відносна об’єктивність існуючих статистичних даних.
Виходячи з даної ситуації, Комісія підготувала і розіслала в квітні 1996 р. досить детальний пакет для кандидатів, відповіді на які лягли в основу підготовлених через рік рекомендацій.
Підготовлені Комісією рекомендації мали однакову структуру і складається з чотирьох блоків, що містили основні вимоги членства ЄС:
|
|
|
1) відповідність економічним критеріям членства;
2) відповідність політичним критеріям;
3) здатність виконувати комунітарні зобов’язання;
4) наявність адміністративних можливостей для використання комунітарних вимог.
Згідно висновків Комісії, економічним вимогам готовності кандидатів до переговорів відповідали лише шість країн ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Естонія, Словенія, Словаччина).
Підводячи підсумки готовності країн-кандидатів до переговорів, Комісія в «Порядку денному 2000» разом з рекомендаціями по іншими напрямкам комунітраної політики, пропонувала розпочати переговори лише з п’ятьма країнами ЦСЄ: Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Словенією та Естонією. Рекомендації передбачали також одночасно початок переговорів з Кіпром.
Ці рекомендації фактично впроваджували стратегію «вступу хвилями», основану на диференційованому підході до кандидатів з урахуванням об’єктивної оцінки їх готовності до вступу. При цьому, країни «другої хвилі» не втрачали можливості бути залученими до процесу переговорів, оскільки Комісія передбачала впровадити щорічну оцінку їх відповідності Копенгагенським критеріям. Така політика, з точки зору Комісії, мала стимулювати реформи в країнах, що не увійшли до «першої хвилі».
Підхід Комісії, оснований на принципі диференційованої оцінки кандидатів, мав під собою досить серйозне обґрунтування:
1) результат відсутності єдиної точки зору на процес нового розширення серед країн ЄС і спробою знайти компроміс між прихильниками почати переговори з невеликою групою країн (Німеччина) та прихильниками спільного початку переговорів для всіх кандидатів (країни Північного регіону).
2) Рішення НАТО, прийняте в кінці 1996 р. про розширення на Схід та визначення на Мадридському саміті в липні 1997 р. трьох країн ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чеська Республіка), які мали стати членами НАТО.
3) оцінки Комісії результатів роботи міжурядової конференції 1996-97 рр. по інституціональній реформі ЄС та рішення Амстердамського саміту щодо подальшого реформування комунітарних інститутів, якщо нове розширення буде загрожувати зростанню кількості країн-членів ЄС більше ніж двадцять.
Згідно з пропозиціями Комісії, викладеними в «Порядку денному 2000», одним з основних інструментів перед-вступної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ була підготовка починаючи з кінця 1997 р. індивідуальних Угод про вступне партнерство з кожним кандидатом. Формальний початок процесу розширення був проголошений на конференції МЗС країн ЄС та 11 країн-кандидатів, що відбулося 30 березня 1998 р. в Лондоні. Першим кроком вступного процесу для всіх кандидатів стало аналітичне вивчення 31 розділу acquis communautaires та визначення відповідності кандидатів праву ЄС та іншим комунітарним вимогам. До кінця липня 1998 р. Комісією було проведено аналіз 11 розділів. Паралельно з процесом аналітичного вивчення комунітарних вимог, ЄС приступив до реалізації наступного кроку вступного процесу, який передбачав безпосередній початок переговорів з першою групою кандидатів: 1 вересня – Польща, 7 вересня – Кіпр та Угорщина, 9 вересня – Естонія, 15 вересня – Чеська Республіка та Словенія та підготовку першого річного звіту про готовність кандидатів. І вже на засіданні ЄР в Люксембурзі 5 жовтня 1998 р. було прийнято рішення про безпосередній початок переговорів про вступ з першою групою. При цьому, передбачалося, що прогрес в переговорах залежатимете безпосередньо від внутрішньої ситуації індивідуально кожного кандидата, а угоди, досягнуті під час процесу переговорів не матимуть остаточного характеру поки не будуть підписані угоди про вступ. Кандидати, що входили до другої групи, отримували можливість при відповідних умовах приєднатися до першої групи країн, що вже розпочали переговори про вступ. З цією метою затверджувався механізм багатостороннього аналізу використання кожним кандидатом комунітарних вимог, Угоди про вступне партнерство та додаткова програма передвступної допомоги. Це в свою чергу викликало хвилю активних заходів з боку кандидатів другої групи, направлених на прискорення внутрішніх реформ та переконання Комісії в їх готовності до переговорів про вступ. Одночасно, рішення Комісії визнавали значну диференціацію в процесі проведення реформ серед країн другої групи.
Значний прогрес в політиці п’яти країн другої групи (Латвія, Литва та Словаччина, Болгарія та Румунія) та Мальти щодо виконання основних політичних та економічних умов ЄС, знайшло своє відображення в підготовленому 13 жовтня 1999 р. другому регулярному звіті Комісії, в якому рекомендувалося ЄР приєднати вищезгадані країни до першої групи кандидатів і розпочати з ними переговори про вступ. Незначні попередні умови висувалися лише для Болгарії та Румунії, участь яких в переговорах обумовлювалася поглибленням економічних реформ, бюджетної політики та структурних реформ.
Запропонована Комісією нова стратегія розширення ЄС була офіційно ухвалена на саміті ЄР в Гельсінкі 10-11 грудня 1999 р., де було прийнято формальне рішення про початок 15 лютого 2000 р. в Брюсселі переговорів зі Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією та Мальтою та затвердила нову стратегію диференційованого підходу до кандидатів в процесі переговорів, яка передбачала індивідуальний підхід до кожного кандидата. Прогрес в переговорах та перехід до обговорення нових розділів acquis communautaire ЄС ставив питанням індивідуальної готовності кожної з країн ЦСЄ. Замість стратегії розширення групами, чи «хвилями», ухваленої Люксембурзьким самітом, в Гельсінкі був прийнятий принцип “регати”, який надавав рівних можливостей в переговорах та першочерговому вступу до ЄС всім 12 кандидатам як першої так і другої «хвилі».
Крім того, з точки зору багатьох функціонерів ЄС, на сьогодні, такій підхід в більшій мірі відповідав вимогам нової політичної ситуації в Європі, підтриманню миру та стабільності в її східному та південно-східному регіоні і стимулював більш активне проведення цими країнами відповідних реформ.
В звіті Комісії також зазначалося лише, що ЄС будуть готові прийняти рішення про вступ кандидатів, що повністю виконали необхідні критерії, тільки з 2002 р. Це було схвалено на останніх самітах Європейської Ради, починаючи із саміту в Гельсінкі (Фінляндія, 1999 р.), а потім у Ніцці (Франція, 2000 р.) та в Ґетеборзі (Швеція, 2001 р.) було схвалено та підтверджено рішення про необхідність для ЄС прийняти на протязі найближчих років до складу ЄС дванадцять нових членів з числа країн, які мають угоди про асоціацію з ЄС. Зокрема, було вирішено, що у 2004 р. до ЄС будуть прийняті перші кандидати, а саме Польща, Чеська Республіка, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр.
Не дивлячись на принципове вирішення питання прийому нових кандидатів до ЄС, остаточне рішення та строки його прийняття залежатимуть від декількох основних факторів:
1) успішного проведення економічних, політичних та соціальних реформ у самих країнах-кандидатах;
2) забезпечення дієздатності та функціонування європейських інституцій у зв’язку з майбутнім розширенням;
3) консенсусу по цьому питанню серед країн ЄС.
Не лише каїни ЦСЄ прагнуть стати членами ЄС. 11 березня 2003 р. в Брюсселі ряд країн не були приєднані до складу асоційованих членів (Росія, Україна, Білорусь, Молдова) та країни Південного Середземномор’я (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Лівія, Туніс й Палестинська автономія), їх оголосили «сусідами».
Не ввійшли до цього списку республіки колишньої Югославії, Албанія та Турція. Брюссель збирається створювати зону стратегічних інтересів, заохочуючи проведення у «сусідів» економічних та політичних реформ. Надія на вступ до ЄС слугувала основним стимулом для реформаторів у країнах Східної та Центральної Європи, які отримали членство останніми роками. А у «країн-сусідів» такої надії поки немає, а тому стимулом для них буде перспектива включення до зони «чотирьох свобод». Якщо сусіді бажають отримати доступ до цих благ, то вони будуть змушені привести своє законодавство у відповідності до європейського у соціальній сфері, в області захисту навколишнього середовища та прав людини. А в обмін на посилення своїх зовнішніх кордонів та боротьбу зі злочинністю Брюссель пообіцяв «сусідам» полегшити (або навіть скасувати) візовий режим з Європою. Це може означати приєднання до ЄС, але без можливості впливати на європейські правила.
Розглядаючи перспективи загальноєвропейської економічної інтеграції, варто врахувати специфіку орієнтації і регулювання національних економік європейських країн, особливо тих, що складають ядро європейської регіоналізації. Завдяки їм ЄС перетворилося на ядро загальноєвропейської континентальної інтеграції. У цьому ракурсі варто вказати на пропозицію президента Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) Ж. Атталі щодо створення Континентального спільного ринку з 35 європейських країн.
Саме від інтеграційної політики Європейського союзу залежить організаційне оформлення його інтеграційних процесів. Можна виділити 2 підходи:
1. Реалізація скоординованої інтеграційної політики ЄС щодо інших Європейських країн та угруповань. Концептуально така політика обґрунтована в інтеграційній моделі «концентричних кіл»;
2. Реалізація регіональної політики шляхом поетапного розширення ЄС.
У середині 90-х рр. набула суттєвого значення концепція «Європа регіонів». Один із засновників цієї ідеї англієць У. Ваннон глибоко переконаний, що швидкий розвиток Західної Європи можливий лише за умов подальшої конвергенції внутрішніх регіонів, які у перспективі дадуть соціально-економічну стабільність всьому ЄС.
В останні десятиліття ХХ ст. пов’язані з регіональною диверсифікацією виробництва в країнах-членах ЄС наукові дослідження, а також почали використовувати теорію конвергенції. Англійський економіст А.Родрігес-Посе прослідкував особливості розвитку 110 регіонів Європи у період з 1977 по 1993 рр. і визначив за допомогою 5 селективних показників (валовий регіональний продукт (ВРП) на душу населення зіставлений з національним валовим внутрішнім продуктом (ВВП), питома вага локального ВРП в межах Євросоюзу, а також динаміка питомої ваги зайнятості у сільському господарстві, промисловості та обслуговуючих галузях) загальну тенденцію до європейських локальних утворень. Окрім того, він розрахував показники щорічної конвергенції і виявив, що європейські локальні утворення мають тенденцію до зближення, яка в середньому складає 1,2% на рік. Аналогічне дослідження провів його співвітчизник Армстронг для 85 регіонів Західної Європи, і його висновки співпали з дослідженнями Родрігес-Посе. Отже, регіони рухаються на зустріч один одному.
Країни-члени ЄС не мають єдиного погляду на проблему реалізації стратегії відкритого регіоналізму. Але всі усвідомлюють необхідність проведення важливих перетворень інституціонального, правового, політичного характеру, які мали б координальне значення і враховували інтереси як існуючих країн-членів, так і країн-кандидатів. Але у цілому комплекс політико-правових, економічних, соціально-культурних, інфраструктурних передумов та інтенсифікація зовнішніх факторів зумовлюють орієнтацію європейських країн на широкомасштабну та динамічну економічну інтеграцію, причому постійно вдосконалюючи її модель.
Дата добавления: 2015-12-20; просмотров: 16; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!