Голодомор 32-33 рр.

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 3Следующая ⇒

причини: 1 Форсовані хлібозаготівлі методом продрозкладки.2 Створення надзвичайних хлібозаготівельних комісій. 3 Штучним голодомором влада намагалась побороти опір селян колективізації й перетворити самостійного селянина на залежного

Дії влади: 1 ЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної власності " (Закон "про 5 колосків") За крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачався розстріл з конфіскацією майна, або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна 2 Очолював В. Молотов. 3 Була введена карткова система.

Наслідки: 1 Смертність населення України внаслідок голодомору становила від 3 до 3,5 млн осіб.

2 Голодомором був спланованою акцією влади і не мав природного характеру.

71. Комуністичні репресії в УСРС у 20-30-ті рр..

Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і пов'язані з ім'ям організатора і ідеолога репресій Й.В. Сталіна, фактичного диктатора Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести геноцид українців, чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), НКВС, розкуркулення, депортації цілих етнічних груп, гоніння проти «соціально чужих елементів» і «саботажників», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». З точки зору міжнародного права, такі злочини нічим не відрізняються від злочинів Нацистської Німеччини, класифікуються міжнародним законодавством як злочини проти людяності і згідно до Лондонського Статуту Міжнародного військового трибуналу підпадають під юрисдикцію Міжнародного військового трибуналу. у 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР.

72.Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях 20-30 рр Національна політика Польщі на окупованих територіяхЗахідноукраїнське населення виявилося єдиною великою спільнотою колишньої Австро-Угорської імперії, що після Першої світової війни не зберегла незалежності. Зазнавши поразки в національно-визвольних змаганнях, більшість його опинилася в складі Польщі, де до Східної Галичини додалися й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн осіб.Анексія західноукраїнських земельЗахідна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що "без Львова і Галичини не може існувати польська республіка". Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 76 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Відсталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Галичині і 96 % на Волині мешкали в селі, у містах переважно домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1926 pp. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спрямовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізничних працівників, дрібних чиновників.Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі "А" зосереджувалось 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрувати за кордон.

73. Створення та загибель Карпатської України

Початком історії автономної Карпатської України є отримання права автономії від Чехословаччини та сформування першого автономного уряду 11 жовтня 1938 року. Закінченням ж рамок існування Карпатської України можна вважати 17-19 березня 1939 року з повною окупацією Карпатської України Угорщиною. Серед цієї нетривалої доби Карпатської України можна виділити три етапи розвитку державності.Першим етапом можна вважати період існування першого автономного уряду А. Бродія до 26 жовтня 1938 р, який одначе завершився повною політичною поразкою в міжнародних відносинах та майбутню втрату Південно-Західної частини Підкарпатської Русі.Новий уряд А.Волошина в Хусті, який склав присягу 26 жовтня 1938 року продовжував діяльність уряду на здобуття самостійності в рамках автономії в майбутній федеративній Чесько – Словацько - Карпатоукраїнській державі. Хустський період роботи уряду, підготовка до виборів та скликання сойму складають другий період історії Карпатської України. В окремий, третій, етап розвитку Карпатської України можна виділити період з проголошення незалежності 15 березня до остаточної окупації Карпатської України Угорськими військами. Угорська історіографія часто умовно виділяє рамки даної теми на два етапи:

1.Окупація Угорщиною Південно-Західного Підкарпаття.

2.Підготовка до захоплення Карпатської України та міжнародне забезпечення правомірності захоплення "Угорської Русі" та включає сам період окупації.

Безперечно сам процес формування Карпатської України, ідей самостійності Карпатських Українців не можна обмежити тільки цими хронологічними рамками так, як самі передумови формування державності, державних урядових установ на основі діяльності партійних організацій Русинської та Народницької політичної течій. Сам цей процес складний і тривав на протязі 1920 -1930 х років. Отже, історія Карпатської України як автономної частини ЧСР в процесі формування державності та її незалежності вкладається в обмежені хронологічні рамки з 11 жовтня 1938 по 17-19 березня 1939 року.У критичний момент, коли агресор почав наступати Карпатська Україна стала на мужній захист свого суверенітету. Збройні сили Карпатської України, в особі Карпатської Січі, чеська армія, яка знаходилася тут, населення багатьох міст і сіл виступили проти переважаючих сил Угорщини та блоку сил фашистських держав. Не маючи ніяких шансів побороти переважаючі сили противника захисники Карпатської України мужньо тримали оборону, вояки Карпатської Січі віддали за свободу своє життя. Всі хто хотів могли в той момент стати на оборону держави. Оборона ускладнювалася нестатком озброєння, боротьбою з чеськими військами та місцевим угорським населенням; розладнаність, відсутність єдиного командування зумовили швидку окупацію Карпатської України угорськими військами і встановити власну адміністрацію. Трагічна доля Карпато - Української Держави збережеться в пам'яті віків. Карпатська Україна - найбільше досягнення українців в боротьбі за незалежність і самостійність до дев'яностих років двадцятого століття.

74. Приєднання Західної України до СРСР

У 20-30 роки Україна у складі СРСР досягла в своєму розвитку певних соціально-економічних успіхів. Разом з тим, система колевтивної безпеки, як у республіці, так і у всій країні Рад, в цілому залишалися не на належному рівні. 23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР, відомий під назвою (пакт „Молотова – Ріббентропа. У секретному протоколі до нього Гітлер і Сталін домовилися про поділ Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За таємним протоколом Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини. Кордоном розмежування „життєвих інтересів” рейху та СРСР визнавався північний кордон Литви. Польща практично прирікалася на загибель – вона мала бути поділена між Москвою і Берліном по лінії рік Нарев-Вісла-Сан (так званий 4-й поділ Польщі: перші три відбулися у 1772, 1793, 1795 рр.).1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, поклавши цим самим початок Другій світовій війні. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями і білорусами під приводом „надати допомогу українцям перед навислою загрозою”.За основною частиною договору про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. закріплялися нові кордони між СРСР і Німеччиною. За таємними протоколами українські землі Лемківщини і Холмщини, Підляшшя, Посяння (з населенням 1.2 млн. чоловік) були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У сферу впливу СРСР переходили Литва. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Північну Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.26-28 жовтня 1939р. у Львові пройшли Українські Народні Збори, які прийняли Декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР.Деякі політичні та економічні заходи, які проводилися новим режимом після возз'єднання, дали українцям конкретні поліпшення. Проте зміни відбувалися в умовах тоталітарного режиму що призвело до поширення репресій, депортацій і на західноукраїнських землях. Погіршувало ситуацію те, що краєм керували люди, направлені з інших регіонів СРСР, які не розуміли місцевої специфіки, не володіли українською мовою.Таким чином, входження західноукраїнських земель до складу СРСР було подією величезної історичної ваги і мало прогресивне значення, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися у межах однієї державної структури. Але здійснено це було тоталітарним режимом з порушенням норм міжнародного права,задопомогою секретних угод. Радянська влада була поширена і на західноукраїнські землі.

75. Початок 2 Світової війни. Бойові дії на території України у 41-42 рр.

Дру́га світова́ війна́ — наймасштабніша світова війна в історії людства. Почалася 1 вересня 1939 і тривала до 2 вересня 1945, коли на борту лінкора «Міссурі» підписано капітуляцію Японії перед союзними державами. Друга світова війна значно вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна (80 % населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн осіб у всьому світі. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн осіб, з них загинуло на фронтах 27 млн. Датою початку війни прийнято вважати 1 вересня 1939 року, коли Німеччина розпочала окупацію Польщі, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Велика Британія та Франція оголосили війну Німеччині через два дні, що дозволяє вважати початком світової війни саме цю дату. Інші дати, що розглядаються деякими авторами як дати початку війни: початок японської інтервенції в Манчжурію 13 вересня 1931 та початок другої японсько-китайської війни 7 липня 1937 року.Найбільші оборонні операції:1. (липень—вересень 1941 р.) – тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти".2.Героїчна оборона Севастополя (30 жовтня 1941 р. по 4 липня 1942 р.). За 8 міс. Ворог втратив тут майже 300 тис. осіб. 3.Оборона Одеси, що тривала 73 дні. (4 серпня – 16 жовтня 1943 р.) Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

76. Німецький окупаційний режим на території України

Після того як у 1941 р. майже вся Україна була завойована німецько-фашистськими військами, на її території було встановлено окупаційний режим в особливо жорстокій формі. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальні війська, насамперед з числа есесівців. Окупанти швидко налагодили систему пограбування України, створили систему потужної експлуатації українського народу. З лютого 1942 р. розпочалося примусове вивезення української молоді на роботи до Німеччини як остарбайтерів — найупослідженішу категорію іноземних робітників. Загалом було вивезено 2,5 млн молодих громадян України, чимало з яких загинули на чужині, втратили здоров'я, в кращому випадку залишилися на Заході. Ті, хто потім повернувся, зазнавали дискримінації, їх часто заарештовували й ув'язнювали у радянських концтаборах, відправляли на заслання. Гітлерівці ставили за мету також винищення євреїв, циган та психічно хворих людей. Якщо на Західній та частково на Правобережній Україні нацисти створили гетто, то на Сході України вони проводили масові одноразові винищувальні акції. Так, відбувалися масові розстріли євреїв у Бердичеві, Житомирі, Дніпропетровську і багатьох інших містах та містечках. У Києві основним місцем винищення єврейського населення став Бабин Яр, де були розстріляні й десятки тисяч українців, росіян та представників інших національностей. Тільки восени 1941 р. гітлерівці знищили в Україні майже 1 млн євреїв. Що стосується комуністів, то, всупереч поширеному міфу, їх звичайно ставили на облік у гестапо і не переслідували, якщо тільки для цього не було особливих підстав (участь у русі Опору тощо). Дуже тяжка доля випала військовополоненим Червоної армії. Тільки в 1941 р. до німецького полону потрапило понад 3,6 млн радянських солдат і офіцерів (65% кадрової армії), які були приречені на повільну смерть від голоду та хвороб, у кращому випадку — на каторжну працю. Розенберг — німецький міністр окупованих територій, писав, що в лютому 1942 р. із 3,6 млн радянських в'язнів лише кількасот тисяч були здатними до роботи. Доля військовополонених могла бути дещо кращою завдяки гуманітарній допомозі з боку Червоного Хреста, однак СРСР не приєднався до Гаазької конвенції 1907 р. щодо військовополонених, крім того, Сталін цинічно відкинув усі пропозиції про допомогу. Відомо, що, згідно із сталінською настановою, всі без винятку, хто потрапив до німецького полону, вважалися зрадниками. Взимку 1941—1942 pp. у німецьких таборах від голоду й холоду загинули сотні тисяч полонених Червоної армії.

77. Антифашистський рух опору на території України у 1941-1942 рр. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом, у відповідь на запроваджений «Новий порядок» поширився антифашистський рух Опору. В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному 2 течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН, який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і антипольську діяльність, домагаючись основної мети – розбудови соборної України. Найефективнішою формою руху Опору став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 300 тисяч осіб. Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак, ці перші кроки супроводжувалися помилками і прогалинами в роботі. 29 червня 1941 р. Й.Сталіним була оприлюднена директива ЦК ВКП(б) про перебудову всіх організацій які діяли біля лінії фронту на військовий лад. У цій директиві йшлось про створення диверсійних груп для розгортання партизанської війни. 18 липняцю директиву доповнили постановою ЦК ВКП(б) про організацію руху Опору в тилу ворога. З’явилася потреба в виснаженні ворожих військ, саме це завдання було поставлене перед партизанськими загонами.

78. Бойові дії на території України у 1941-44рр.

Здійснювалися в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 з метою надання допомоги Червоній армії (див. Радянська армія). Спочатку велися на захопленій гітлерівськими військами тер. України, а потім, після її визволення, — на тер. зарубіжних д-в у рамках руху Опору. Попервах партизани обмежувалися нападами на невеликі ворожі гарнізони. Влітку й восени 1941 характерною була взаємодія загонів і груп, що залишалися в тилу противника, з регулярними військами, які відступали. Всього на різних ділянках рад.-нім. фронту в Україні тоді діяли 165 загонів, зокрема в смузі Південного фронту — 44 загони, які налічували 2600 партизанів. Пізніше бойові дії партизани вели гол. чин. у пн. лісистих р-нах Сумщини та Чернігівщини. Докорінний злам у бойовій діяльності партизанів відбувся невдовзі після Сталінградської битви 1942—1943, коли рад. тил зміг надати їм значну матеріальну допомогу. Ств. в рад. тилу Український штаб партизанського руху (УШПР) організував для потреб партизанів вир-во радіостанцій, техніки, мінно-підривних засобів, підготовку радистів і спеціалістів мінно-підривної справи. 1942—44 було організовано 2205 літаковильотів у тил противника, з яких 1694 досягли мети й доставили партизанам 1532 т вантажів, 4374 спеціалістів мінно-підривної справи, медиків, командирів. Було вивезено в рад. тил 2446 хворих і поранених партизанів. Окупанти змушені були задіяти для боротьби проти партизанів 1942 — 120 тис. осіб, 1943 — 242 тис., а 1944, незважаючи на різке скорочення окупованої тер., — 192 тис. осіб. У періоди найбільшого розмаху збройної боротьби партизанів в Україні чисельність гітлерівських військ, які спрямовувалися на боротьбу з партизанами, сягала 1/10 ч. заг. їх кількості, що діяла на укр. території. У ході визволення України, особливо її Правобережжя, дедалі більшого значення набувала безпосередня взаємодія партизанів з регулярними військами при визволенні від окупантів багатьох населених пунктів, у т. ч. міст Овруч, Луцьк, Рівне, Одеса. Особливо актуальною була така взаємодія в лісових та заболочених р-нах Полісся, визволення яких лише регулярними військами призвело б до значно більших людських втрат. За даними УШПР, від 1941 по верес. 1944 рад. партизанами на тер. України було вбито й поранено солдатів і офіцерів противника, поліцейських, партизанів Української повстанської армії та цивільних осіб, що служили чи працювали в нім. установах, — 464 682; вчинено аварій: ешелонів — 4958, бронепоїздів — 61, при цьому розбито й зіпсовано: паровозів — 5294, вагонів, платформ та цистерн — 5981, літаків — 211, танків і бронемашин — 1566, гармат — 719, автомашин — 13 535, тракторів — 1444, с.-г. машин — 2231. Знищено: пального — 66 087 т, ліній зв’язку — 1990 км, мінометів — 102, кулеметів — 264, автоматів і гвинтівок — 1799, снарядів та мін — 20 290, патронів — 782 тис. Висаджено в повітря й спалено: залізничних мостів — 607, шосейних мостів — 1599, електростанцій — 59, водокачок — 42, з-дів — 402, складів — 915, вузлів зв’язку й радіостанцій — 248. Після визволення тер. України УШПР перекинув у тил ворога спец. партизан. групи для надання допомоги зарубіжним борцям руху Опору. На місцях ці групи виросли в з’єднання, загони й бригади. У їх складі воювало 17 000 осіб. Від 1 жовт. 1944 і до кінця війни вони вивели з ладу 10 050 солдатів і офіцерів противника, підірвали 42 залізничних ешелони, знищили 55 танків і бронемашин, 330 автомашин, 9 літаків, 11 гармат, 24 міномети, 34 кулемети, захопили 12 танків і бронемашин, 82 автомашини, 124 міномети й кулемети, висадили в повітря 59 шосейних і залізничних мостів, розгромили 4 гарнізони противника.

Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 16; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!