Акцесорні (додаткові) зобов’язання.
Відомі ще з римського права, коли йдеться про додатковий характер зобов’язань, певну залежність додатково зобов’язання від основного. Така особлива характеристика як акцесорність притаманна усімспособам забезпечення виконання зобов’язань, крім гарантії. Варто зазначити, що вказане положення є основоположним для інституту забезпечення зобов’язань. Так, ч. 2 ст. 548 ЦКУ закріплює загальний принцип акцесорності для всіх видів забезпечення виконання зобов’язань, які є додатковими до основного договору, що забезпечується, і в повній мірі залежать від нього. У відповідності до ч. 2 ст. 548 ЦКУ недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню.
Незважаючи на значну поширеність забезпечувальних механізмів в сучасних умовах, особливо в сфері кредитування, питання акцесорності залишається малодослідженим. Вказаному питанню увага приділена у статті Михальнюк О.В. Акцесорний характер забезпечувальних зобов’язань // Вісник господарського судочинства. – 2009. - № 5. – С. 87 -95.
Вдало додаткове (акцесорне) зобов’язання визначено російським вченим В.В. Вітрянським як залежне від існування і дійсності основного договору, юридичну долю якого поділяє додатковий договір.
Показовою є також характеристика акцесорності у забезпечувальних зобов’язаннях, наведена І.Б.Новицьким. Говорячи про такий спосіб забезпечення як порука, видатний цивіліст зазначав, що правовідносини поруки «складаються з двох шарів зобов’язальних відносин: перший шар – основне зобов’язання між кредитором і головним боржником і як додаток до цього основного зобов’язання другий шар – зобов’язання з договору поруки (між кредитором і поручителем)»[4].
|
|
|
Отже, суть принципу акцесорності зводиться до того, що правочин щодо забезпечення має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання. Іншими словами, забезпечення не може існувати, коли відсутній предмет забезпечення.
Принцип акцесорності способів забезпечення виконання зобов’язань може бути сформульований у вигляді загального правила, згідно з яким між основним зобов’язанням та зобов’язаннями, що виникли на його забезпечення, встановлюється певна правова залежність, а саме: правочин щодо забезпечення має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання
Юридичні наслідки порушення принципу акцесорності знайшли своє закріплення в ч. 2 ст. 548 ЦК України, відповідно до якої недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. А, отже, якщо основне зобов’язання є недійсним внаслідок недієздатності сторін, недотримання форми правочину, встановленої законом і т.д., не має юридичної сили і забезпечення (причому вважається, що забезпечувальне зобов’язання і не виникало з самого початку). Якщо ж основне зобов’язання може бути оспорено як таке, що укладене під впливом погрози, обману, помилки тощо, забезпечення зберігає силу лише до цього часу. Тільки-но основне зобов’язання визнано недійсним, втрачає своє значення і відповідний спосіб забезпечення. Причому, виходячи із змісту ч. 2 ст. 548 ЦК України, правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вважається недійсним, а отже, у разі потреби можна застосовувати загальні наслідки недійсності правочинів, закріплені у ст. 216 ЦК України.
|
|
|
Виконання зобов’язання
Варто зазначити, що в радянський період побачила світ блискуча робота В. С. Толстого «Исполнение обязательств» (1973). Дотепер зберігають свою актуальність основні положення сформульованої В.С. Толстим концепції виконання:
1) виконанням є вчинення дії, що випливає із змісту обов'язку, який виник;
2) лише виконання дії, яка за всіма своїми елементами відповідає передбаченій в обов'язку, можна вважати її (дії) здійсненням. Тому автор не вважає виконанням заміну предмета виконання (так званий «сурогат» виконання); зарахування зустрічних вимог; вчинення кредитором за рахунок боржника дії, яку останній зобов'язаний був вчинити тощо.
|
|
|
З огляду на ці положення, В.С. Толстой дійшов висновку, що виконання обов'язку в зобов'язальному правовідношенні є вчиненням боржником дії, якої вправі вимагати від нього кредитор. Проте навіть за таким, ускладненого додатковими характеристиками (ознаками) визначенням, поняття виконання обов'язку (виконання) зводиться до вчинення дії.
З часу видання в 1973 р. монографії В. С. Толстого «Исполнение обязательств» і протягом довгого періоду часу питання виконання зобов’язань не досліджувалося українськими (так само і російськими) вченими. Лише після суттєвого оновлення цивільного закону (насамперед, прийняття нових цивільних кодексів у пострадянських державах), що дало значний і різноманітний матеріал для проведення таких досліджень, з’явилися докторські дисертації та ряд монографій: в Україні - Боднар Т.В. (були названі вище) та в Росії - Сарбаша С.В. (Сарбаш С.В. Исполнение договорного обязательства третьим лицом. – М.: Статут, 2003. – 92 с.; Сарбаш С.В. Исполнение взаимных обязательств. – М.: Статут, 2004. – 96 с.; Сарбаш С.В. Обязательства с множественностью лиц и особенности их исполнения. – М.: Статут, 2004. – 111 с.).
|
|
|
Т.В. Боднар визначає виконання будь-якого договірного зобов’язання як сукупність фактичних та/або юридичних дій (у певних випадках – утримання від дій) сторін зобов’язання, спрямованих на реалізацію (здійснення) передбачених договором або законом їх суб’єктивних прав і обов’язків задля досягнення економічної і юридичної мети зобов’язання. У літературі також зазначається, що під виконанням зобов’язання слід розуміти вчинення дій, що становлять його предмет. Такі дії за всіма своїми елементами повинні відповідати діям, що становлять зміст договірного обов’язку (Краснов М.И. Реальное исполнение договорных обязательств между социалистическими организациями. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 12; Сібільов М. Договірне зобов’язання та його виконання // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2-3. – С. 419; Толстой В.С. Исполнение обязательств. – М.: Юрид. лит., 1973. – С. 12-18).
У результаті виконання зобов'язання суб’єкти отримують те, заради чого вони і вступали у договірні відносини. Іншими словами, досягається та правова мета, до якої прагнули сторони, укладаючи договір. Виконання зобов’язання, здійснене у відповідності із вимогами цивільного законодавства, є підставою для його припинення. Тому невипадково Т.В.Боднар виділяє виконання як самостійну, центральну стадію динаміки зобов’язального правовідношення[5].
В цивілістичній літературі виконання зобов'язання розглядається у трьох аспектах: як правовий інститут, як процес і як підстава припинення зобов'язання.
1) Як правовий інститут виконання зобов'язання — це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв'язку з виконанням зобов'язань (як договірних, так і позадоговірних). Особливістю інституту виконання договірних зобов'язань в праві України є розпорошеність його норм: по-перше, основоположні норми щодо виконання зобов'язання вміщені в ЦК України,; по-друге, норми щодо виконання майново-господарських зобов'язань вміщені, зокрема, в главі 22 Господарського кодексу України (статті 193-198), в інших нормативно-правових актах, а також у міжнародних договорах (конвенціях), учасницею яких є Україна; по-третє, цивільні відносини (зокрема, зобов'язальні відносини) відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.
2) Виконання зобов'язання — це процес. Якщо зобов'язання — це правовідношення у статиці, то його виконання — це динамічний стан зобов'язання, завдяки якому реалізуються (здійснюються) права і обов'язки сторін зобов'язання;
З) Виконання зобов'язання є однією з підстав його припинення. Як зазначено в ч. 1 ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
На думку Т.В.Боднар виконання зобов'язання можна поділити на три стадії:
1)підготовчу (організаційну), на якій боржник вчиняє підготовчі (організаційні) дії, спрямовані на безпосереднє пе редання виконаного (наприклад, підготовка продукції до відвантаження, навантаження її на транспортний засіб, оформлення товаросупровідних документів);
2) основну (матеріальну), яка включає два етапи — а) передання виконаного боржником (наприклад, передання продукції транспортній організації-перевізнику) і б) прийняття виконаного кредитором (наприклад, прийняття продукції кількістю і якістю);
3) заключну (техніко-юридичну), на якій відбувається підтвердження виконання зобов'язання (пред'явлення вимоги до кредитора про підтвердження виконання і виконання кредиторського обов'язку).
До дискусійних у науці цивільного права належать питання щодо поняття та юридичної природи дій із виконання обов’язку за зобов'язанням.
У літературі з цього приводу висловлені два погляди. Так, О.О. Красавчиков кваліфікує дії стосовно здійснення обов’язку як юридичний вчинок. Інакше вважає С.М. Братусь, до думки якого приєднується і В.С. Толстой: вчиняючи певні дії, боржник має на меті припинити обов'язок із кореспондуючим йому суб'єктивним правом. Дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, є правочином (ч. 1 ст. 202 ЦК України). Отже, дії щодо виконання обов'язку за всіма своїми ознаками підпадають під визначення правочину, а саме: правочину одностороннього. Ця позиція знайшла підтримку і в сучасній юридичній літературі. Зокрема, Т.В. Боднар поділяє позицію тих вчених, хто кваліфікує дії із виконання договірного зобов'язання як односторонній правочин, уточнюючи, що виконання обов'язку в договірному зобов'язанні є односторонньозобов'язувальним правочином, тобто таким одностороннім актом суб'єкта цього зобов'язання, завдяки якому відбувається вплив на правову сферу інших осіб. Односторонньозобов'язувальні правочини є «чистими» юридичними фактами: вони не регламентують змісту прав і обов'язків, а лише відповідно до норм об'єктивного права є підставами, що впливають на зміну чи припинення правовідносин.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 27; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!