Лекція 27. Активізація опозиційного руху у 1960-1980-х рр.
План:
Опозиція в другій половині 60-х-на початку 70-х років.
Дисидентський рух в Україні в другій половині 70-х -на початку 80-х років.
Релігійне дисидентство.
Опозиція в другій половині 60-х-на початку 70-х років.
Наступ неосталінізму, згортання демократичних процесів, започаткованих у роки «хрущовської відлиги», зневіра значної частини населення в комуністичних ідеалах, зневага до української культури викликали спротив частини українського суспільства, переважно - інтелігенції.
У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбувалися влітку 1965 р., виступили І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. І. Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педінституту, В Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», В. Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.
Але це не згасило наростаючу хвилю протестів. У листопаді 1965 р., захищаючи заарештованих і вболіваючи за стан української культури, до ЦК КП України та ЦК КПРС звернулися з листом композитор П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов. Листи-звернення до керівників УРСР і СРСР були однією з найпоширеніших форм протесту в ті роки. Серед «підписантів» були сотні представників інтелігенції. Крім уже названих, «підписантами» були І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, В. Стус, А. Горська та ін.
|
|
|
У 1967 р. в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління», на яке режим поклав обов'язки боротьби з «ідеологічними диверсіями», а по суті — з інакодумцями.
Іншою формою діяльності дисидентів стало поширення підготовлених ними книг, статей, відозв, що викривали і засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у руки. Така система поширення інформації називалася «самвидавом». У 1966 р. зі своєю першою «самвидавською» роботою «Правосуддя чи рецидиви терору?» виступив журналіст В. Чорновіл. У 1967 р. він завершив роботу над збіркою про долю 20 засуджених інтелігентів під назвою «Лихо з розуму», за що був ув'язнений.
У 1969 р. повернувся з в'язниці та відновив активну правозахисну діяльність В. Мороз. У 1970 р., його було заарештовано вдруге і засуджено на14 років Івано-Франківським судом.
Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. «самвидавського» журналу «Український вісник». До 1972 р. побачили світ шість його номерів.
|
|
|
Протесту проти тоталітарної системи дисиденти прагнули надати характеру масових заходів. Так, у 60-х роках виникла традиція - 22 травня вшановувати пам'ять Т. Шевченка. (Цього дня 1861 р. труну з тілом поета провезли через Київ до Канева для поховання). Навпроти Київського університету 22 травня збиралися шанувальники поета, читали поезії, грали на бандурах. Ці прояви національної свідомості викликали гостру реакцію властей. За таким сценарієм починалися і події 22 травня 1967 р.. Міліція розігнала біля тисячі учасників зібрання і заарештувала чотирьох із них. Обурені свавіллям, присутні рушили до ЦК КПУ з вимогою негайно звільнити заарештованих. Демонстранти розійшлися лише тоді, коли затриманих привезли вночі до будинку ЦК і звільнили.
Новим чинником правозахисної діяльності став рух кримських татар за повернення в Крим. У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію кримських татар.
На цей час дисидентство охоплює практично всю територію України, хоча основна кількість інакодумців припадала на міста Київ і Львів. З 1969 р. українські дисиденти налагоджують зв'язки зі своїми московськими колегами. Якщо російські дисиденти більш опікувались питаннями захисту прав людини то українські - питаннями національного відродження та розбудови держави.
|
|
|
Зростання масштабів інакодумства викликало роздратування та репресії з боку держави. Апогею ця кампанія досягла в 1972 р., коли в Україні було заарештовано понад 100 представників інтелігенції. Були ув'язнені В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Ігор Калинець та інші правозахисники. Практично всі вони були засуджені до тривалих термінів ув'язнення.
Деяких дисидентів, яких було важко звинуватити в порушенні відповідних статей Кримінального кодексу, оголошували божевільними і направляли до психіатричних лікарень спеціального типу, серед яких виділялася Дніпропетровська.
Арешти дисидентів 1972 р. стали першим актом політичних репресій, що розпочалися в Україні і дістали назву «великого погрому». Відбуваються масові чистки тих. кого пов’язували з автономістським курсом П. Шелеста. При цьому, залишаючись в тіні та особисто координуючи акцію, В. Щербицький переклав справу її здійснення на секретаря ЦК з ідеології В. Маланчука. За їхньою ініціативою від посад звільнені керівників, котрі симпатизували ідеям національного відродження.
Масові репресії 1972 р. на деякий час зупинили активність дисидентів. Однак, уже в 1974 р. побачили світ 7-й та 8-й випуски «Українського вісника», у відновленні виходу якого незаперечною була заслуга Степана Хмари. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 192; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!