Історія становлення української графіки.

Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту). Кожен із цих розділів має свою історію. Укр графіка (як і білоруська, болгарська, македонська, російська, сербська) бере свій початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є тільки дві літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці — це Ґ, яка відома з кінця XVI ст. і набула поширення в XVII ст., та Ї, що спершу вживалася замість колишньої літери Ъ (ёр) та на місці Е в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначення сполучення Й+І. Слід ще згадати про специфікацію в українському правописі літер Е, Є, відсутню в інших кириличних правописах.

Отже, якщо брати до уваги графіку, то укр правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Остаточне його становлення припадає на почXX ст. Від 1708 року змінилося накреслення літер: традиційну кирилицю замінено так званою «гражданкою» — спрощеним кириличним письмом.

З розвитком нової укр літ мови — від часу видання «Енеїди» Котляревського – виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які писали живою укр мовою, мусили шукати засобів передавати справжнє звучання слів, а не йти за їх давнім традиційним написанням. Пошук цей був великою мірою стихійним, а тому від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних (більш і менш поширених—іноді й суто індивідуальних) правописних систем. Найпомітніші серед них правописні системи О. Павловського, «Русалки Дністрової», П. Куліша, згодом Є. Желехівського. Як видно, у становленні українського правопису — вдосконаленні графіки й упорядкуванні орфографії — брала участь уся Україна: і Східна, і Західна. Синтез цієї праці зробили видатні українські вчені й культурні діячі: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, В. Лисенко, К. Михальчук, П. Чубинський у 1-му томі «Записок юго-западного отдела Русского географического общества», що побачив світ 1873 року в Києві. Це був перший справді фонетичний український правопис, якому, однак, випала нелегка доля. У 1876 р. царський уряд прийняв закон, згідно з яким укр твори могли видаватися за умови, якщо в них «не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания...» Українська графіка таким чином опинився поза законом, що тривало на підросійській Україні до революції 1905 року. У 1907—1909 роках виходить знаменитий словник укр мови за ред. Б. Грінченка, в якому практично застосовано принципи фонетичного укр правопису. Вони й стають законом для всіх видань укр мовою. Проте офіційного укр правописного кодексу не було. У 1918 році вийшов друком його проект, запропонований проф. І. Огієнком, у доопрацюванні якого згодом взяли участь акад. А. Кримський і проф. Є. Тимченко. Він був виданий у 1919 році під назвою «Головніші правила укр правопису». Всі подальші зміни й доповнення до графічного кодексу були внесені саме в цей офіційно затверджений текст, що став законом. Послідовником фонет підходу до орфографії виступив Корсун в альманасі «Сніпь», де дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука І незалежно від його походження лат літеру J, а літеру И - замість двох давніх літер Ы та И. Фонетичний правопис підтримав також Бодянський, поєднавши його з історико-етимологічним принципом І. Котляревського і фонетичним - слобожанським правописом. Переважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиц елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, ĕ після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко. У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували Бецький, Метлинський. У 60-80 рр. 19 ст. у Зах Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-німецько-го словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922. Графіка відтоді не переглядалася, якщо не брати до уваги, що з 1933 року й до нинішнього видання «Українського правопису» з неї було вилучено літеру Ґ.

ВИСНОВОК. Таким чином, укр. графіка була предметом дослідження багатьох століть разними вченими. Георгія Нарбута по праву можна назвати великим укр графіком. Визначним його досягненням і всієї укр графіки є «Укр абетка», в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, рисунка й кольору.

 

2. Поняття «гендеру». Гендерні стереотипи української культури (на прикладі творів О.Забужко).

Спосіб письма – чоловічий чи жіночий - рідко коли ставав предметом зацікавлення літературознавців, а сам тематичний комплекс у дослідженні літератури до недавнього часу зводився до певних стереотипів (“образ жінки у літературних творах (чоловіків)”). Від часу визнання ґендеру як категорії аналізу літературного твору та застосування фемінологічного підходу художня література стала стратегічним матеріалом для відкриття “жіночого”.

Ґендер означає стать у її культурному, а не біологічному розумінні. Властивості, які приписують жінці чи чоловікові, вважаються набутими, а не даними від народження. Ґендерний підхід до аналізу літературного твору підкреслює те, що у жінок та чоловіків різне сприйняття літературної діяльності, і включає в себе елементи декількох літературних методів.

Одним із ключових моментів ґендерного підходу стала теорія жіночого письма , що знайшла своє втілення у конкретних літературних творах (тексти Маргарет Дюрас, Джосет Фера, Гелен Сіксу, Вірджинії Вулф, Колет та ін.), а також в однойменній феміністичній концепції. Теоретичні засади жіночого письма поєднують критерії, запозичені з інших наук (психоаналізу та лінгвістики) з методом деконструкції французьких постструктуралістів.

Оксана Забужко Роман «Польові дослідж з укр сексу» - укр бестселер, про це свідчить кількість його перевидань.

Критики: 1.категоричне неприйняття як «змісту», так і «форми» твору;2.— дещо прийма­ється, дещо відкидається; 3.намагається з'ясувати, в чому ж полягає новизна твору для укр культури.

Т. Щербаченко, наголосила з приводу усієї творчості письменниці: «гостра автобіографічність забужчиної прози штовхає до того, аби все її (наше?) жит­тя розглядати як жанр». Т. Гундорова, підкресливши, що О. Забужко намагалася написати жіночий роман, тобто твір масової літ-ри, який «зростається з інтелектуальним есеєм, переплітаючи прозу й віршовану мову, патріотику та риторику». Н. Зборовська вважає, що у «Польових дослідженнях» утверджується жіноча цінність національного світу. Вона стверджує, що темою роману є не людське зло, а проблема нереалізованості укр людини, вибір якої невтішний: між небуттям і буттям, що вбиває. Т. Гундорова констатувала, що Забужко показує окрему любовну драму як глибоку колоніальну трав­му, яка вразила цілий народ і зруйнувала інтимний про­стір роду»; О. Корабльова — що О. Забужко здійснила аналіз наслідків тоталітарного режиму у сфері сексуально­го життя, провівши аналогії між власною самотністю й са­мотністю України. Т. Гундорова оптимістично за­фіксувала напружений пошук порозуміння двох статей: «Попри радикально феміністичні коментарі, «Польові дос­лідж» передають ліберальну візію жіночого самоствер­дження, потребу любові, тугу за материнством». Н. Зборовська відмовляєть­ся назвати його «феміністичним романом».

“Польові дослідж зяв в літ-рі як опозиція чи протест проти образу жінки пропонованого 80-ками ,тобто жінки як обєкта сексуальної насолоди, жінки духовно пустої, немприйняття жінки як індивідіума. 90-ці інтерпретують образ жінки як вічне зло, від якого деградує чоловіцтво. Це перший укртвір, в центрі якого образ жінки ,який викладено у сповідально-звітницькій манері письма. Проблеми твору: національної самоідентифікації особистості; гендерного опозитивного світосприйняття; проблема розвитку посттоталітарного суспільства і розвитку людини в ньому; людської самоідентифікації (становлення особистості). Наскрізна думка: в Україні деградували сильні чоловіки і функцію сильної статі перейняла на себе жінка. Жіноча Духовність набагато вища за чоловічу ,що робить її життя складнішою. У романі – 1.відбув психоаналіз невідбутої жінки у невідбутому просторі, 2. жінка ,якій ніколи не вдастся досягнути самої себе.

Інші твори у них чимало автобіо­графічних мотивів (оповідання «Сестро, сестро», повісті «Дівчатка» й «Інопланетянка»). Іноді у них порушуються табуйовані теми, наприклад лесбійство у «Дівчатках».

  Стиль: Фраза О. Забужко може розтягуватися на сторін­ку. Хоча їй і притаманне синтаксичне членування, проте ця фраза езо­терична — «надиктована ззовні», нервова, тобто переваж­но вона не розгортається, а нагнітається. Слова, що ринуть самі собою, — жодного з них не дасться свавільно змінити. Здається, письменниця потребує надто багато слів для того, щоб серед них знайти потрібне. Можливо, саме тому її проза така багатослівна.

Творчість О.Забужко:

 - орієнтована на пізнання себе    

 - Головне: пошук власної ідентичність і що відрізняє жінку від інших

- Місце жінки у сучасному суспільстві і її роль у ньому    

 - Гендерна опозиційність: жінка – платонічне, якісне; чоловік – кількісне, фізіологічне.

Її турбують філософські питання, які переважно залиша­ються без відповіді. Довіряючи підсвідомості у творчості, вона водночас культивує раціональне ставлення до життя, порушуючи феміністичну проблему, продовжує оберігати традицію, наголошуючи на культурному контексті, не може відмовитися від ідеї опору. Образно: О. Забужко пе­ребуває на межі. Цим вона й цікава.

3. Інформаційно-комунікативні технології на уроках мови та літератури. Комп’ютерні технології на уроках мови та літератури.

Інформаційно-комунікативні технології надають можливість застосовувати нові педагогічні інструменти: інтерактив, мультімедіа, комунікативність та продуктивність.

Необхідно навчити кожну дитину за короткий проміжок часу освоювати, перетворювати і використовувати в практичній діяльності величезні масиви інформації. Дуже важливо організувати процес навчання так, щоб дитина активно, з цікавістю і захопленням працював на уроці, бачив плоди своєї праці і міг їх оцінити.

Допомогти вчителю у вирішенні цього непростого завдання може поєднання традиційних методів навчання та сучасних інформаційних технологій , у тому числі і комп'ютерних . Адже використання комп'ютера на уроці дозволяє зробити процес навчання мобільним, строго диференційованим та індивідуальним.

Поєднуючи в собі можливості телевізора, відеомагнітофона, книги, калькулятора, будучи універсальною іграшкою, здатною імітувати інші іграшки і самі різні ігри, сучасний комп'ютер разом з тим є для дитини рівноправним партнером, здатним дуже тонко реагувати на його дії і запити, Якого йому так часом не вистачає. З іншого боку, цей метод навчання є досить привабливим і для вчителів: допомагає їм краще оцінити здібності і знання дитини, зрозуміти його, спонукає шукати нові, нетрадиційні форми і методи навчання.

Будь-яка педагогічна технологія - це інформаційна технологія , оскільки основу технологічного процесу навчання складає отримання і перетворення інформації.

 Комп'ютерні (нові інформаційні) технології навчання - це процес підготовки і передачі інформації, кого навчають, засобом здійснення яких є комп'ютер.

При підготовці до уроку з використанням ІКТ вчитель не повинен забувати, що це УРОК , а значить складає план уроку виходячи з його цілей, при відборі навчального матеріалу він повинен дотримуватися основні дидактичні принципи: систематичності та послідовності, доступності, диференційованого підходу, науковості та ін. При цьому комп'ютер не замінює вчителя, а тільки доповнює його.

Такому уроку властиво таке: 1. Принцип адаптивності: пристосування комп'ютера до індивідуальних особливостей дитини; 2.Керованість: у будь-який момент можлива корекція вчителем процесу навчання; 3.Інтерактивність і діалоговий характер навчання; 4. ІКТ мають здатність "відгукуватися" на дії учня і вчителя; 5. "вступати" з ними в діалог, що і становить головну особливість методик комп'ютерного навчання. 6.Оптимальне поєднання індивідуальної та групової роботи; 7.Підтримання в учня стану психологічного комфорту при спілкуванні з комп'ютером; 8. Необмежене навчання: зміст, його інтерпретації і додаток скільки завгодно великі.

Комп'ютер може використовуватися на всіх етапах: як при підготовці уроку , так і в процесі навчання: При поясненні (введення) нового матеріалу, закріпленні, повторенні, контролі.

При цьому комп'ютер виконує такі функції: 1. У функції вчителя комп'ютер являє собою: джерело навчальної інформації; наочний посібник; тренажер; засіб діагностики і контролю. 2. У функції робочого інструменту: засіб підготовки текстів, їх зберігання; графічний редактор; засіб підготовки виступів; обчислювальна машина великих можливостей.

При проектуванні уроку вчитель може використовувати різні програмні продукти: 1. Мови програмування-за їх допомогою вчитель може скласти різні програмні продукти, які можна використовувати на різних етапах уроку , але їх застосування для викладача-предметника важко. Складання проекту за допомогою мови програмування вимагає спеціальних знань і навичок і великих трудовитрат. 2. Можливо при підготовці та проведенні уроку використання готових програмних продуктів (енциклопедій, навчальних програм і т.п.). Використання комп'ютерної технології при вивченні хімії в середній школі відкриває широкі можливості для створення та використання складного наочно-демонстраційного супроводу на уроці або при виконанні лабораторної роботи. Крім того , при повторенні пройденого матеріалу учень самостійно відтворює всі демонстраційні експерименти, які вчитель показував на уроці. При цьому він може перервати експеримент, зупинити його чи повторити ту частину, яка погано засвоїла. Такий підхід розвиває ініціативу і сприяє підвищенню інтересу учнів до досліджуваного предмета. 3. Велику допомогу при підготовці та проведенні уроків надає вчителю пакет Microsoft Office, який включає в себе крім відомого всім текстового процесора Word ще й систему баз даних Access і електронні презентації PowerPoint. 4. Система баз даних передбачає велику підготовчу роботу при складанні уроку , але в підсумку можна отримати ефективну і універсальну систему навчання та перевірки знань. 5. Текстовий редактор Word дозволяє підготувати роздатковий та дидактичний матеріал. 6. Електронні презентації дають можливість вчителю при мінімальній підготовці і незначних витратах часу підготувати наочність до уроку . Уроки , складені за допомогою PowerPoint видовищні і ефективні в роботі над інформацією.

Переваги використання ІКТ.1.Індивідуалізація навчання; 2. Інтенсифікація самостійної роботи учнів; 3. Зростання обсягу виконаних на урок завдань; 4. Розширення інформаційних потоків при використанні Internet; 5. Підвищення мотивації та пізнавальної активності за рахунок різноманітності форм роботи, можливості включення ігрового моменту: вирішиш вірно приклади - відкриєш картинку, повставляєш правильно всі букви - продвінешь ближче до мети казкового героя.

   Комп'ютер дає вчителю нові можливості, дозволяючи разом з учнем отримувати задоволення від захопливого процесу пізнання, не тільки силою уяви розсовуючи стіни шкільного кабінету, але за допомогою новітніх технологій дозволяє зануритися в яскравий барвистий світ. Таке заняття викликає у дітей емоційний підйом, навіть відсталі учні охоче працюють з комп'ютером.

Інтегрування звичайного уроку з комп'ютером дозволяє вчителю перекласти частину своєї роботи на ПК, роблячи при цьому процес навчання більш цікавим, різноманітним, інтенсивним. Зокрема, стає більш швидким процес запису визначень, теорем та інших важливих частин матеріалу, тому що вчителю не доводиться повторювати текст кілька разів (він вивів його на екран), учневі не доводиться чекати, поки вчитель повторить саме потрібний йому фрагмент.

Цей метод навчання дуже привабливий і для вчителів: Допомагає їм краще оцінити здібності і знання дитини, зрозуміти його, спонукає шукати нові, нетрадиційні форми і методи навчання, стимулює його професійний ріст і все подальше освоєння комп'ютера.

Застосування на уроці комп'ютерних тестів і діагностичних комплексів дозволить вчителю за короткий час отримувати об'єктивну картину рівня засвоєння матеріалу, що вивчається у всіх учнів і своєчасно його скоректувати. При цьому є можливість вибору рівня складності завдання для конкретного учня

Для учня важливо те , що відразу після виконання тесту (коли ця інформація ще не втратила свою актуальність) він отримує об'єктивний результат із зазначенням помилок, що неможливо, наприклад, при усному опитуванні.

Освоєння учнями сучасних інформаційних технологій . На уроках , інтегрованих з інформатикою, учні оволодівають комп'ютерною грамотністю і вчаться використовувати в роботі з матеріалом різних предметів один з найбільш потужних сучасних універсальних інструментів - комп'ютер, з його допомогою вони вирішують рівняння, будують графіки, креслення, готують тексти, малюнки для своїх робіт. Це - можливість для учнів проявити свої творчі здібності;

Але, поряд з плюсами, виникають різні проблеми як при підготовці до таких уроків , так і під час їх проведення.

Існуючі недоліки та проблеми застосування ІКТ: Ні комп'ютера в домашньому користуванні багатьох учнів і вчителів, час самостійних занять у комп'ютерних класах відведено далеко не у всіх школах; У вчителів недостатньо часу для підготовки до уроку , на якому використовуються комп'ютери; Недостатня комп'ютерна грамотність вчителя; Відсутність контакту з учителем інформатики; У робочому графіку вчителів не відведено час для дослідження можливостей Інтернет; Складно інтегрувати комп'ютер у поурочні структуру занять; Не вистачає комп'ютерного часу на всіх; У шкільному розкладі не передбачено час для використання Інтернет на уроках ; При недостатній мотивації до роботи учні часто відволікаються на ігри, музику, перевірку характеристик ПК і т.п; Існує ймовірність, що, захопившись застосуванням ІКТ на уроках , учитель перейде від розвивального навчання до наочно-ілюстративним методам.

Застосування сучасних інформаційних технологій у навчанні - одна з найбільш важливих і стійких тенденцій розвитку світового освітнього процесу. У вітчизняній загальноосвітній школі в останні роки комп'ютерна техніка й інші засоби інформаційних технологій стали все частіше використовуватися при вивченні більшості навчальних предметів.

Нові технології навчання на основі інформаційних і комунікаційних дозволяють інтенсифікувати освітній процес, збільшити швидкість сприйняття, розуміння та глибину засвоєння величезних масивів знань.

 

 

БІЛЕТ№24

1. Особливості нормування українського правопису.

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис кожної мови складається з підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту).

Укр правопис сформ на основі правописних традицій давньоруської мови, що грунтувалися на фонет принципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в укр писемності 14-16 ст. У кін16 - на поч17 ст. в укр правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч.19 ст. Протягом 16-18 ст. в ньому формуються нові традиції, пов'язані з переозвученням літер алфавіту відповідно до живої укр вимови. За істор традицією зберігалася літера ъ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько). Нову тенденцію до фонетизації укр правопису підтримали в 1пол 19ст. харківські письменники Гулак-Артемовський, створено новий (слобожанський) правопис + Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Писаревський та ін. Засадою слобожанського правопису було - писати так, як вимовляється, з послідовним використанням і дотриманням вимови літер російського алфавіту: звук і передавався літерами и (між приголосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких приголосних на позначення звука є: житиъ, синъ. Значно популярнішою виявилась орфографічна система Куліша у кін 50 рр. 19 ст. Кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетизації правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, відмовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ĕ, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вживалася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для укр письменників та видань до створення першого офіційного укр правопису у 1918 р. Послідовником фонет підходу до орфографії виступив Корсун в альманасі «Сніпь», де дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука І незалежно від його походження лат літеру J, а літеру И - замість двох давніх літер Ы та И. Фонетичний правопис підтримав також Бодянський, поєднавши його з історико-етимологічним принципом І. Котляревського і фонетичним - слобожанським правописом. Переважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиц елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, ĕ після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко. У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували Бецький, Метлинський. У 60-80 рр. 19 ст. у Зах Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-нім словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видає «Головні правила укр правопису», які не охоплювали всього обширу мови. 1926 р. «Проєкт укр правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника. Григорій Голоскевич видав «Укр правописний словник» (близько 40 тис.слів). У 1933 р. правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував укр та рос мови. З абетки вилучено букву Ґ, а укр наукову термінологію переглянуто і узгоджено з рос-укр словниками. Після початку «перебудови» питання удосконалення укр правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія. Гол досягненнями стало відновлення букви Ґ та К.в. (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Під час I Міжнародного конгресу україністів (1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, котрий мав би опиратися на весь істор досвід української мови. Ще 8 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української нац комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів. Початковою метою було підготування нової редакції правопису за 2,5 роки, але робота із підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції у січні 1999 р під назвою «Проект правопису 1999 року» чи просто «Проєкт».

ВИСНОВОК. Отже, укр. правопис розвивався до сучасного варіанту чимало століть. Бігіто суч укр письменників дещо відхиляються від чинних правил у написанні, н-д, запозичених неологізмів та іноземних власних назв — актуальний правопис не врахував усіх можливостей та деталей їх відтворення укр графічними засобами. У багатьох географічних, істор та худ книгах певні видавництва використовують суч способи транслітерації (з мов, що використовують лат алфавіт), без оглядки на правопис, що не дефініціює точного її використання.

 

2. Світоглядні константи в структурі жіночого письма к. ХХ – поч. ХХI ст.

Термін “жіноче письмо” є французьким, у 1970-х його пов’язували із творчістю та діяльністю Гелен Сіксу та Ксав’єр Готьє. 

Поняття жіночого письма в українській літературній критиці почало з’являтися зовсім недавно. Вивченню проблем жіночого письма присвячені праці українських дослідників С.Павличко, Т.Гундорової, В.Агеєвої, Н.Зборовської, О.Смерек та інших науковців. Словник термінів “Фемінологія” подає жіноче письмо як “інтелектуальну та художню практику, що знайшла своє обгрунтування в однойменній феміністичній концепції”. Ми вважаємо це визначення цілком коректним, оскільки поняття жіночого  письма є в однаковій мірі як наслідком теоретичних концепцій, так і результатом розвитку певної літературної практики.

 Жіноче письмо є експериментальною практикою, яка намагається описати (вписати) жіночність. Це письмо , яке (у патріархальному світі) ще не послуговується якоюсь певною зафіксованою власною мовою; сукупність мовних та поетичних засобів та прийомів, які покликані артикулювати на письмі специфічно жіночий досвід, марґіналізований або зігнорований у літературі. Головно, ця літературна практика не виходить за межі феміністичного руху і саме у ньому жіноча відмінність може знайти своє творче втілення.

Філософські основи жіночого письма. Одним із ключових моментів філософії жіночого письма є питання суб’єкта. Філософії Ніцше, Маркса та Фройда сповістили про кінець поняття універсальної сутності людини. Людина стає вже не суб’єктом, а об’єктом культурних дискурсів. Про універсальну суб’єктивність, яку презентує людина, чутно усе рідше. Немає Абсолюту, і місце суб’єкта у жіночому письмі , як і у постмодернізмі, залишається порожнім.

У жіночому письмі , як і у світоглядній картині постмодернізму, місце домінантного суб’єкта займає Інший/Інша. Однією із найрозповсюдженіших характеристик жіночого письма є відхід від центричного, сильного суб’єкта. Однак, слабкий суб’єкт не обов’язково є жіночим - ним може бути кожен марґінальний, недомінантний суб’єкт.

Становлення жіночого письма пов’язують із теоріями З.Фройда, Ж.Лякана та Ж.Дериди. Можна сказати, що його концепція з’явилася і завдяки і всупереч їхнім вченням. Феміністські філософи прийняли постулат Лякана про фалічну знакову природу мови та пропоноване Деридою сприйняття мови як індикатора патріархальних цінностей.

Ознаки жіночого письма:

1. Відкрита структура тексту, здатність до розширення, продовження, самопродукування; тенденція до відкритих форм “без початку та кінця”.

2. Синкретизм у використанні літературних жанрів (колаж, “patchwork”) із наданням переваги діалогічним, поліфонічним та епістолярним формам, формам автобіографії, щоденника .

3. Заперечення лінеарності (“сітка” замість лінеарної фабули), що позначене відкиданням традиційного синтаксису; повторюване використання паратаксису (який подається як метафора потоку, близькості, імпульсивної реальності); розірваність, поліфонічність наративного “я”, якому відповідає синтаксис декількох одночасних відношень; незвична пунктуація.

4. Тенденція до імітації усного мовлення на письмі (легкий ритм, постійне використання питань, вигуків тощо); несприйняття традиційних мовних зразків.

5. Процесуальність у письмі (акт писання як конститутивний елемент того, що написано).

6. Прагнення до дослідження неусвідомленого, потяг до поетичних/ естетичних експериментів у намаганні зобразити неусвідомлене.

7. Звернення до тематики дому, походження, мандрів, не-статичності, вигнання, що пов’язується із віднайденням “тожсамості”, яка визначається як багатозначна, розпорошена, асоціативна, необмежена.

8. Потяг до натуралізму, автентичності у зображенні жіночої фізіології - усе перетворюється у метафори та атрибути жіночності; органічна природа письма позначена ритмом та звуками “мови тіла”.

9. Деструкція часово-просторових координат; ігнорування зовнішніх/ внутрішніх меж в утопіях зображення закритих місцевостей або, навпаки, безкраїх просторів; поціновування внутрішнього часу (суб’єктивного, щоденного), протиставленого тривалості, протиставлення теперішнього майбутньому.

10. Використання типово “жіночих” метафор, запозичених із сфери природного, тілесного, що традиційно відповідають жіночій природі: тіло, вода, дім як рекурентні мотиви, метафори та символи.

11. Використання полісемії, що відкидає дефініції, однозначність дискурсу, тенденція до суб’єктивності, асоціативності.

12. Редуковане вживання особових займенників (про це свідчить їхня відсутність або цензурування).

13. Часто також трапляються розірваність наративної структури та синтаксису, вкраплення уривків текстів іншого характеру, стилю, жанру як вираз безсилля мови перед обличчям складної неоднорідної реальності.

Три види жіночої прози або жіночих практик писання (на позначення другого типу вводимо власний термін):

1) феміністична жіноча проза, яка наголошує на відмінності та послуговується феміністськими моделями жіночності;

2) “вуманістична” жіноча проза, позбавлена феміністичної домінанти, яка намагається, проте, артикулювати відмінність;

3) “універсальна” жіноча проза, що тяжіє до універсалізму у мовних зразках та способах відображення жіночих образів, або “астетева” проза. Твори жіночого письма знаходимо серед феміністичної та “вуманістичної” прози, а “універсальна” проза, якщо керуватися фемінологічним підходом, є наслідуванням чоловічих норм письма.

У сфері жіночого письменництва, фігурують імена Ніни Бічуї, Ірени Карпи, Юлії Міщенко, Тані Малярчук, Марії Матіос, Ліни Костенко, Софії Андрухович, Оксани Забужко, Євгенії Кононенко, Соломії Павличко, Ганни Чубач.

У будь-яку епоху на творчість жінки впливали певні провідні культурні течії, активність яких була спричинена досягненням апогею певних глобальних проблем, твердою необхідністю розв’язання конкретних питань, боротьбою поколінь, статей, людей із діаметрально протилежними світосприйняттями тощо. У літературному жіночому просторі діяли поетеси, прозаїки, есеїстки, які якщо й не були цілеспрямованими феміністками, «емансипантками», то принаймні вирізнялися чітким усвідомленням власного «Его», стійкістю, волевиявленням.

 

3. Сучасні технології контролю та оцінки начальних досягнень учнів: метод портфоліо, тести.

Контроль та оцінка знань, умінь та навичок учнів - невід'ємний структурний компонент навчального процесу.

Сприяє:

· розвитку пам'яті, мислення та мови учнів;

· систематизації їхніх знань;

· демократизації навчального процесу, його інтенсифікації;

· диференціації навчання;

· отриманню об'єктивної інформації (зворотнього зв'язку) про хід навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Викриває прорахунки навчального процесу та служить їх запобіганню.

Основні завдання контролю:

 - виявлення рівня правильності, об'єму, глибини та дійсності засвоєних учнями знань;

- отримання інформації про характер пізнавальної діяльності, про рівень самостійності та активності учнів в навчальному процесі;

- встановлення ефективності методів, форм та способів їх навчання

Основні функції контролю:

- навчальна; - стимулююча; - діагностична; - виховна; - оціночна.

Форми здійснення контролю

Традиційні: усні поурочні опитування, письмові поурочні опитування, домашня робота, екзамен, перекази, диктант.

Інноваційні: рейтингова система, тест:клоуз-тест, тест із закритими відповідями, творчий тест, тест із зворотнім зв’язком, тест «мала група зворотній зв’язок»; портфоліо, автоматизований контроль, опитування: розширене,експрес-опитування, тихе опитування, тихе опитування у дошки, тиха відповідь з місця, коноп, магнітофонне опитування, опитування п’ятьох, ланцюжок, шольц-методика; обмін текстами, визначення понять, відгадай про кого говоримо, підготовка до екзамену, шефи, я-зірка, взаємоконтроль, мнемо турнір, взаємодиктант, шукаю помилку, ланцюжок.

Метод порт фоліо

Портфоліо – робочі папки, що містять цільовий доробок робіт з дисципліни і складені учнем за допомогою вчителя.

Переваги:

-підвищення ролі самооцінки;-розвиток критичного мислення;-об’єктивність інформації про навчальні досягнення через стандартизованість процесу перевірки; -висока валідність; -адекватність щодо сучасних потреб освіти.

Педагогічні передумови використання:

- участь учнів у відборі робіт;- зміщення акценту з незнання учнів на індивідуальні досягнення;- ясність цілей роботи;- розробка зрозумілих критеріїв оцінювання;- педагогічний супровід роботи.

Типи порт фоліо: робоче, протокольне, процесне, підсумкове.

Метод тесту

Вчені: С.Ю. Ніколаєва, І.В. Коломієць, Х.Дуглас Браун, Дж. Хант, М. Гронланд

Тестовим завданням є мінімальна одиниця тесту, яка передбачає певну вербальну чи невербальну реакцію тестованого.

Переваги: об'єктивність, підвищує ефективність навчального процесу, оптимально сприяє повній самостійності роботи кожного учня, є одним із засобів індивідуалізації в навчальному процесі, завжди передбачає вимір, надає вчителеві змогу перевірити значний об'єм вивченого матеріалу малими порціями та діагностувати оволодіння цим матеріалом.

Класифікація тестів:

За наявністю/відсутністю варіантів вибору:

 тести закритої форми (альтернативні (взаємовиключні

варіанти), множинного вибору, встановлення відповідності, відтворення послідовності), тести відкритої форми.     

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 366; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!