Природа депутатського мандату

⇐ ПредыдущаяСтр 58 из 79Следующая ⇒

Термін «мандат» (від латинського mandatum - доручення) означає документ, що засвідчує права та повноваження будь-якої особи.[1] Таким чином, під депутатським мандатом прийнято розуміти документ, що доводить законність повноважень (прав і обов‘язків) депутата як члена представницького органу влади.

На нашу думку, тип депутатського мандату представляє собою концепцію, в якій закладено побудову відносин між парламентарем та виборцями. Законодавче закріплення того чи іншого типу депутатського мандату в подальшому визначає правовий статус парламентаря, його представницькі функції та ступінь залежності від волі виборців. Сучасне конституційне право виділяє два типи депутатського мандату: імперативний мандат та вільний мандат.

Під імперативним мандатом прийнято розуміти систему відносин, в якій депутат розглядається лише як уповноважений своїх виборців. Але слід зазначити, що в юридичній літературі не існує єдності в розумінні змісту імперативного мандату. Ряд авторів розглядає імперативний мандат як обов‘язковий наказ виборців своєму депутату. К. Арановський імперативним мандатом називає обов‘язок депутата слідувати інструкціям (наказам) виборців, якими депутат зв‘язує себе перед виборцями та несе відповідальність за невиконання своїх зобов‘язань, зміст яких полягає у відмові виборців підтримувати депутата на чергових виборах і навіть у відкликанні (достроковому припиненні повноважень) парламентаря, що не виправдав виказаної йому довіри. Відповідно, імперативний мандат складається з двох елементів: наказів виборців та права відклику депутата виборцями. Такий підхід має підтримку і серед інших авторів , але найбільш поширеним в юридичній літературі є поняття імперативного мандату, доповнене третім елементом – підзвітністю депутата перед виборцями, прихильниками саме такого підходу є Безуглов А.А., Богомолов М.Т., Коток В.Ф., Лучін В.О.

Становлення і нормативне закріплення імперативного мандату пов‘язане з епохою розпаду феодального ладу, історією середньовічного міста та розвитком права Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, в яких монархічна форма правління у ХІІ-ХVІ ст. почала набувати станово-представницький характер. Так, у Франції скликались Генеральні штати – орган при королі, що мав дорадчий характер. Кожен стан обирав своїх депутатів, які були представниками своїх виборців і були зобов‘язані строго слідувати їх інструкціям. Відносини депутата з виборцями будувались за принципом імперативного мандата, тобто обов‘язкового доручення. Депутати могли бути достроково відкликані зі складу представницького органу, а по закінченні сесії були зобов‘язані звітувати про виконання наказів та доручень виборців.

Головна функція парламентів минулого зводились до здійснення захисту підданих від занадто великих податків та повинностей, а самі законодавчі збори мали короткостроковий характер. Саме у сфері досягнення цієї мети імперативний мандат міг бути реальним та ефективним. В подальшому, у зв‘язку із зростанням кількості виборців, збільшенням обсягу парламентських повноважень, діяльність представницького органу стала більш складною. Передбачити зміст парламентської роботи, виявляти вимоги виборців, а після цього впроваджувати їх в актах парламенту виявилось складним завданням. Як наслідок, сама можливість конкретизації зобов‘язань депутатів перед виборцями була поставлена під сумнів. Крім того, принцип колегіального устрою парламенту ускладнював дію імперативного мандату.

Тому з часу буржуазних революцій принцип імперативності мандату почав поступатися на користь вільного мандату, кількість його прибічників залишалась значною. Прикладом цьому є Паризька Комуна 1871 року, яка законодавчо закріпила положення, згідно якого представники Національних зборів повинні були суворо дотримуватись “mandat imperatif” (точної інструкції) і могли бути змінені в будь-який час.[10] Паризька Комуна проіснувала сімдесят два дні, але її принципи в подальшому знайшли своє закріплення у марксистко-ленінській доктрині. Таким чином законодавство республік радянського та соціалістичного типу визначало відносини депутатів рад всіх рівнів з виборцями за принципом імперативного мандату.

В радянському правовому полі інститут наказів як один з елементів імперативного мандату вперше з’являється у доповіді про землю на ІІ Всеросійському з‘їзді Рад. Доповідь включала в себе пункт про наказ земельним комітетам на підставі 242 наказів місцевих Рад селянських депутатів. До виборчої реформи 1936 року накази вносились в нижчі представницькі органи, у випадку визнання наказу об‘єктивним наказ направлявся або до виконкому Ради для його реалізації, або до вищестоячої Ради, якщо положення наказу належали до компетенції такої Ради. З прийняттям Конституції 1936 року було запроваджено принцип прямих виборів. Ця система замінила багатоступеневі вибори, що, в свою чергу, викликало необхідність зміни процедури внесення наказів. Реформа 1936 року дозволила населенню обирати депутатів до всіх Рад, в тому числі і до Верховної Ради СРСР. Таким чином було закладено правові засади для розвитку інституту наказів виборців. Але в конституціях союзних та автономних республік, прийнятих у 1937 році, про накази не згадувалось.

Положення, присвячене наказам виборців з‘являється в статті 102 Конституції СРСР 1977 року та в подальшому знаходить своє нормативне закріплення в Конституціях радянських республік.

Одночасно і в теорії радянського державного права не було єдиного погляду щодо визначення “наказів виборців” та організації роботи по їх здійсненню. Л. Галесник пропонував вважати наказами будь-які пропозиції виборців, виражені в довільній формі, направлені депутату в листах, заявлені на зборах виборців або особисто.В.Кучинський визначав накази як вказівки працівників своїм депутатам або Радам в цілому, затверджені загальними зборами виборців, що представляють інтерес всього населення або його більшості, яка проживає на відповідній території.

Наступний елемент імперативного мандата – відкликання депутата, в радянській правовій системі вперше було закріплено Декретом ВЦВК “Про право відкликання делегатів” від 4 грудня 1917 року. В той же час Декрет не передбачав механізму відкликання, ототожнюючи цей інститут з перевиборами, проведеними за ініціативою не менше половини виборців певного округу.

Третій елемент імперативності мандата – звітування депутатів перед виборцями – також не набув свого чіткого нормативного регулювання. Чи міг вважатись звітом депутата його виступ перед виборцями округу, від якого його було обрано? Чи міг вважатись звітом виступ по радіо, телебаченню, виступ у пресі, або тільки безпосередньо перед виборцями? Не були вирішені в повному обсязі проблеми визначення періодичності звітів, порядку їх проведення, оформлення їх змісту, кворуму зборів виборців.

Аналіз вищенаведених елементів імперативного депутатського мандату, що знайшли своє відображення в радянському законодавстві, доводить існування ряду недоліків у правовому регулюванні та практичній реалізації імперативного мандату, що призвело до появи різних точок зору на відсутність підстав закріплення імперативного мандату. М.Челяпов зазначає, що імперативний мандат є перепоною для швидкого вирішення нагальних питань. Г.Гурвіч обґрунтовував відсутність необхідності імперативного мандата тим, що джерелом влади представницького органу є не народ, а Конституція та законодавство. Парламент має власне право на здійснення державної влади, це право не походить від народу, і тому парламент має право вільно приймати будь-які рішення, не погоджуючи їх з позицією виборців. Але така позиція із заперечення імперативного мандата не відповідає сучасній доктрині конституційного права, що розглядає народ в якості єдиного джерела влади.

На основі вищесказаного можна зробити висновок, що в сучасних умовах державотворення імперативний мандат в буквальному значенні є нежиттєздатним інститутом. Навіть якщо розуміти імперативний мандат менш жорстко, а саме як обов‘язок парламентаря слідувати волі всіх виборців, коли вона прямо виражена, при вільній діяльності в решті випадків ми знову повертаємось до ситуації в якій, якщо парламентар вважає виражену волю своїх виборців такою, що не відповідає національним інтересам, він зобов‘язаний виконувати її або подавати у відставку чи піддатися відкликанню. Імперативний мандат не відповідає системному веденню суспільства, він базується на сприйманні суспільства лише як простої суми складових частин, а не як єдиного цілого з його особливими якостями та інтересами. Окрім того, серед теоретиків конституційного права інститут відкликання депутата достатньо часто сприймається як механізм можливого тиску на депутата]

Розвиток парламентської демократії, закріплення ідеї розподілу влади та проведення вільних виборів сприяли появі та становленню альтернативного типу мандату, що гарантує особливе становище депутатів, а також їх незалежність і непідзвітність перед виборцями – вільний мандат.

Одним з перших, хто виступив з обґрунтуванням необхідності закріплення принципу вільного мандата, був англійський державний діяч Едмунд Бьорк. В 1774 році він звернувся до своїх виборців з промовою, в якій висловив, що бажання виборців повинні здійснювати вплив на депутата, думка виборців заслуговує поваги, але, разом з тим, депутат “не повинен приносити в жертву вам або будь-якій людині чи групі осіб свою об‘єктивну думку, зрілий погляд, просвітницький розум ... Ваш представник повинен служити вам не тільки своїм мандатом, але і думками; і він представляє вас замість служіння, якщо підкорює свої думки вашій думці... Ви обираєте члена законодавчого збору, але, коли ви його вже обрали, він стає не представником Бристополю, а членом парламенту”.

Своє нормативне закріплення принцип вільного мандату отримав під час Великої французької революції, а саме у тексті декретів Національних зборів 1879 року, якими парламентарів звільнили від обов‘язку дотримуватись інструкцій виборців. Пізніше такі інструкції були заборонені взагалі.

Закріплення вільного мандату визначає, що парламент є інститутом державної влади і наділений делегованими повноваженнями на здійснення суверенітету від імені всієї нації. Як наслідок, доручення, інструкції або накази виборців депутату втрачають свою імперативність, оскільки депутат представляє не свій окремий округ, а всю націю. Вільний мандат забороняє здійснення на депутатів тиску під впливом відповідальності у формі відкликання депутата і тим самим посилює статус депутата.

Серед вчених дореволюційного періоду, які обґрунтовували необхідність існування вільного мандату, можемо виділити Б. Чічерина, який стверджував, що на повіреного покладається виконання не приватної волі довірителя, а обговорення та вирішення загальних справ. Повірений керується не стільки користю виборців, скільки користю держави. Представник діє незалежно від виборців, а іноді повинен навіть вчиняти дії несумісні з їх волею та інтересами, оскільки приватні бажання та висновки виборців можуть суперечити загальному добробуту.

Серед вчених сучасності можемо виділити Ю. Тодику, який у своєму баченні функціонування вільного мандату, зазначає, що депутат в парламенті повинен діяти на підставі власних міркувань в інтересах всього народу і що такий мандат передбачає можливість неспівпадіння загальнонародних і місцевих інтересів і, відповідно, містить необхідність віддавати перевагу загальним інтересам.

Законодавче закріплення вільного типу мандату, як наслідок, відкриває більше можливостей для професіоналізації депутатів порівняно з імперативним мандатом. Депутат, який впевнений у тому, що буде продовжуватиме свою професійну діяльність без погрози відкликання, має змогу відкрито і незалежно виражати свою думку. Одночасно вільний мандат суттєво зменшує вплив регіонального лобізму.

Торкаючись питання закріплення певного типу мандату парламентаря в країнах СНД, можна констатувати, що після розпаду СРСР в процесі правонаступництва молоді держави отримали у спадок імперативний тип мандата. Але під час формування власної системи законодавства вони поступово почали переходити до запровадження вільного типу мандата, що знайшло своє відображення у відповідних нормативно-правових актах цих країн.

В Україні перехід від імперативного типу мандата до вільного пов‘язано з прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України. Положення чинної Конституції України не містять прямого закріплення певного типу депутатського мандата, але принцип вільного мандата знаходить своє відображення в частині 2 статті 79 Конституції України і виражений в змісті присяги, яку депутати приймають перед Верховною Радою України: депутати присягають на вірність Україні, дотриманню Конституції і законів України, виконуванню своїх обов‘язків в інтересах всіх співвітчизників. Зміст цієї статті свідчить, що народний депутат України є повноважним представником народу в Верховній Раді України. Він покликаний своїми діями захищати суверенітет та незалежність України, піклуватись про добробут Вітчизни та українського народу. Водночас в переліку підстав для дострокового припинення повноважень народного депутата України (стаття 81 чинної Конституції України) не містить положень про можливість відкликання парламентаря виборцями.

Підсумовуючи вище викладене, треба зазначити, що закріплення того чи іншого типу депутатського мандату не пов‘язане з обсягом передбачених законодавством представницьких повноважень парламентаря, але прямо пропорційно впливає на можливості самостійного прийняття ним рішень в сфері реалізації отриманих повноважень.

Права і обов'язки нардепа

Закон України “Про статус народного депутата України” встановлює широкі права народного депутата у Верховній Раді України, у взаємовідносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об’єднаннями громадян України та іноземних держав, із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання.

У Верховній Раді України народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, які розглядаються на її засіданнях та засіданнях її органів, до складу яких його обрано. При цьому кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос.

Разом з тим народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.

На засіданнях Верховної Ради України та в роботі її органів народний депутат реалізує надані йому права відповідно до Конституції України, цього та інших законів України. Він бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до складу яких його обрано.

При опрацюванні та прийнятті законопроектів, постанов та інших актів Верховної Ради України поправки, пропозиції та зауваження, внесені народним депутатом, розглядаються і за ними приймаються рішення щодо їх урахування чи відхилення.

Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Верховній Раді України та її органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп, а голосування і позиція, висловлена народним депутатом в роботі Верховної Ради України та її органів, не може бути предметом розгляду у Верховній Раді України та її органах.

Народний депутат на пленарному засіданні Верховної Ради України має право в порядку, передбаченому законом про регламент Верховної Ради України:

• обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України;

• обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України;

• пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;

• виступати із законодавчою ініціативою у Верховній Раді України;

• звертатися з депутатськими запитами, вимагати відповіді на них;

• брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні;

• виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голосування;

• висловлювати власну думку з кожного питання, яке розглядається на засіданні;

• висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади, звільняються з посад Верховною Радою

України, а також щодо яких Верховна Рада України надає згоду на призначення і звільнення з посад;

• порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України;

• порушувати питання про довіру складу органів, утворених Верховною Радою України, а також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади яких Верховною Радою України надано згоду у випадках, передбачених Конституцією України;

• порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій;

• передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються Верховною Радою України.

Принагідно зауважимо, що на відкритих пленарних засіданнях Верховної Ради України на гостьових місцях мають право бути присутніми народні депутати попередніх скликань, крім тих, повноваження яких припинено достроково у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо них або за рішенням суду в разі невиконання вимоги про несумісність депутатського мандата.

Право законодавчої ініціативи народного депутата реалізується у формі внесення до Верховної Ради України законопроекту, проекту постанови, іншої законодавчої пропозиції.

Народні депутати мають право об’єднуватися в депутатські фракціїта депутатські групи, які утворюються, реєструються, діють, а також припиняють діяльність відповідно до закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України.

Організація роботи таких груп і фракцій регулюється законами України та прийнятим відповідно до них Положенням про депутатську фракцію (групу).

Народний депутат має право бути членом лише однієї зареєстрованої депутатської фракції (групи), вільно вийти зі складу депутатської фракції (групи), або може не входити до жодної зареєстрованої депутатської фракції (групи) (зміни до Конституції України, викладені в розділі 11, встановлюють, що “невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депу-тата України зі складу такої фракції” зумовлюють дострокове припинення повноважень народного депутата України).

Як член депутатської фракції (групи) народний депутат має право:

• обирати і бути обраним до керівних органів депутатської фракції (групи);

• брати участь у затвердженні Положення про депутатську фракцію (групу);

• пропонувати питання для розгляду депутатською фракцією (групою);

• вносити пропозиції до питань, які розглядаються на засіданні депутатської фракції (групи), виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій;

• брати участь в обговоренні будь-якого питання, яке розглядається на засіданні депутатської фракції (групи).

Народний депутат за погодженням з відповідною депутатською фракцією (групою) може бути обраний одночасно членом одного комітету Верховної Ради України і тимчасової слідчої чи тимчасової спеціальної комісії, а народний депутат, який не входить до складу депутатських фракцій (груп), може бути обраний членом одного комітету Верховної Ради України за власним бажанням і бути одночасно членом тимчасової слідчої чи тимчасової спеціальної комісії. При цьому Верховна Рада України забезпечує пропорційне обрання народних депутатів до складу відповідних комітетів.

Порядок здійснення повноважень народних депутатів в органах Верховної Ради України визначається Конституцією України, цим та іншими законами України.

Народний депутат, який є членом комітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, має право:

• вносити пропозиції про розгляд на засіданнях відповідного комітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії будь-якого питання, що належить до їх компетенції, а також брати участь в обговоренні питань, що вносяться на розгляд комітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії.

• отримувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій допомогу, необхідну для роботи у складі тимчасових спеціальних чи тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України;

• викласти власну окрему думку як додаток до рішення комітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України.

Дуже важливим є право народного депутата України на депутатський запит і депутатське звернення. Народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності (стаття 15 Закону).

У статті 17 Закону України “Про статус народного депутата України" встановлюються права народного депутата України у взаємовідносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав.

Народний депутат, який не має спеціальних повноважень на представництво Верховної Ради України, має право вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав лише від власного імені. У відносинах з посадовими особами, державними органами і громадянами іноземних держав народний депутат має право захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян і не завдавати своїми вчинками шкоди Україні, її громадянам.

Народний депутат наділений правом невідкладного прийому з питань депутатської діяльності керівниками та іншими посадовими особами розташованих на території України органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності, громадських організацій і політичних партій, а в разі пред'явлення посвідчення народного депутата України має право безперешкодно відвідувати органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також право безперешкодного доступу на всі підприємства, в установи та організації, розташовані на території України, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, режиму секретності. Вимоги про пред’явлення чи оформлення інших документів, а також особистий огляд народного депутата, огляд і перевірка його речей забороняються, якщо інше не встановлено законом.

Важливим є право народного депутата порушувати у Верховній Раді України або її органах питання про необхідність здійснення перевірок додержання законів органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та об’єднаннями громадян, розташованими на території України, чи їх посадовими особами, про проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес, і брати участь у таких розслідуваннях в порядку, встановленому законом.

Як представник державної влади народний депутат у разі порушення прав, свобод та інтересів людини й громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення. Уразі порушення законності народний депутат може подати депутатське звернення до відповідних посадових осіб правоохоронних органів чи органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль у відповідній галузі. Посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ та організацій, а також працівники правоохоронних органів, до яких звернуто вимогу народного депутата про припинення порушення законності, зобов’язані негайно вжити заходів щодо усунення порушення, а за необхідності - притягнути винних до відповідальності з наступним інформуванням про це народного депутата. У разі невжиття заходів щодо усунення порушення на посадових осіб покладається дисциплінарна, адміністративна або кримінальна відповідальність у встановленому законом порядку.

Народний депутат має право брати участь у розгляді в органах державної влади і органах місцевого самоврядування пропозицій та вимог виборців, інших питань, пов’язаних зі здійсненням депутатських повноважень, а також брати участь з правом дорадчого голосу в роботі сесій сільських, селищних, міських, районних у містах (у містах з районним поділом), районних і обласних рад та засіданнях їх органів. У разі потреби він має право залучати до участі в розгляді пропозицій, заяв і скарг, які надійшли на його ім’я, а також у прийомі громадян посадових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій. Керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування зобов’язаний бути присутній на прийомі народного депутата особисто або уповноважити на це замість себе іншу посадову особу за погодженням з народним депутатом.

Народний депутат має право одержати інформацію з питань, пов’язаних зі здійсненням ним депутатських повноважень, від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які зобов’язані надати йому таку інформацію в порядку і строки, визначені законом, і зустрічатися з виборцями, колективами підприємств, установ та організацій, об’єднаннями громадян, у чому йому повинні невідкладно сприяти їх керівники, а також інші права, передбачені Конституцією України та законами України.

У взаємовідносинах із засобами масової інформації народний депутат має право виступу з питань його депутатської діяльності не рідше одного разу в місяць у друкованих засобах масової інформації, на радіо (до 10 хвилин на місяць) та телебаченні (до 20 хвилин на місяць), безкоштовно, засновником (співзасновником) яких є органи державної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету. Редакції газет, засновниками яких є органи державної влади, зобов’язані публікувати подані народним депутатом матеріали не рідше одного разу на місяць обсягом до 1/16 загальної газетної площі. Редагування поданих народним депутатом матеріалів без його погодження забороняється. Народний депутат подає матеріали в підготовленому до друку вигляді: статті, коментарю, інтерв’ю тощо.

Права народного депутата України на забезпечення інформацією та на її використання регулюється статтею 19 Закону України “Про статус народного депутата України”. Апарат Верховної Ради України зобов’язаний забезпечити його актами Верховної Ради України, а на вимогу й актами Президента України, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади, рішеннями Конституційного Суду України, Верховного Суду України, офіційними матеріалами Рахункової палати і Центральної виборчої комісії. Органи влади Автономної Республіки Крим, органи державної влади та органи місцевого самоврядування при його зверненні зобов’язані надати йому офіційні матеріали про свою діяльність.

Народний депутат має право ознайомлюватися з будь-якою конфіденційною та таємною інформацією з питань депутатської діяльності. Доступ до державної таємниці всіх ступенів секретності надається після взяття ним письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці.

Інформацію, яка становить державну таємницю і стала відомою народному депутатові України під час виконання покладених на нього повноважень, він має право використовувати лише для виконання цих повноважень, і не має права розголошувати її, якщо вона була йому надана під час підготовки чи розгляду питань, що були розглянуті на закритих засіданнях Верховної Ради України та її органів, або є конфіденційною чи таємною відповідно до закону і стала йому відомою у зв’язку з виконанням депутатських повноважень.

Народний депутат не зобов’язаний повідомляти про джерело інформації, яку він використовує.

Важливою складовою статусу народного депутата України є його обов’язки.

Народний депутат зобов'язаний:

• дбати про благо України і добробут українського народу, захищати інтереси виборців і держави;

• додержувати вимог Конституції України, Закону України “Про статус народного депутата України”, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів, присяги народного депутата України;

• бути присутній та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано;

• особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України та її органами;

• виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції (групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких його обрано;

• інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень Верховної Ради України та її органів;

• додержувати вимог трудової дисципліни і норм депутатської етики;

• як член депутатської фракції (групи) додержуватись вимог Положення про депутатську фракцію (групу); виконувати функцїї, закріплені Положенням про депутатську фракцію (групу), відповідно до Закону України “Про статус народного депутата України", закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України; представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спеціальній або тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано;

• як член комітету, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісїї бути присутній на засіданнях комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісїї, до складу яких його обрано, і брати участь у їх роботі; додержувати порядку і норм депутатської етики на засіданнях комітету, його підкомітетів, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії та робочих груп органів Верховної Ради України; виконувати доручення комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісїї, визначені їх рїїпеннями;

• завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України чи її органів керівників цих органів;

• постійно підтримувати зв'язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити населення, а в разі потреби повідомляти про них Верховну Раду України та її органи, вносити пропозиції та вживати в межах своїх повноважень заходи їх урахування в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організації!;

• інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік;

• розглядати звернення виборців відповідно до вимог та в порядку, встановленому Законом України “Про звернення громадян”.

Народний депутат розглядає всі одержані ним пропозиції, заяви та скарги виборців, узагальнює їх, за необхідності вносить відповідні пропозиції до Верховної Ради України та її органів, а також до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У разі потреби він надсилає пропозиції, заяви і скарги громадян органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам, установам та організаціям, до повноважень яких входить розгляд звернень громадян чи вирішення порушених у них питань по суті. Про результати розгляду пропозицій, заяв та скарг громадян органи та посадові особи зобов’язані повідомити громадянина, від якого надійшло звернення, і народного депутата в терміни, встановлені Законом України “Про звернення громадян”;

• проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верховною Радою України для роботи з виборцями.

У разі залучення до участі в розгляді пропозицій, заяв і скарг, а також у прийомі громадян посадових осіб органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій не пізніше як за три дні до початку прийому народний депутат повідомляє їх про час і місце проведення прийому, а також про орієнтовне коло питань, які мають розглядатися на прийомі;

• здійснювати безпосередньо або із залученням своїх помічників-консультантів, представників громадськості контроль за розглядом в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях пропозицій, заяв та скарг громадян, які надійшли на його ім’я;

• використовувати депутатські бланки лише для офіційних за-питів, звернень та листів, які він підписує власноручно. Народний депутат зобов'язаний також при оформленні на роботу у Верховну Раду України, а потім щорічно протягом здійснення своїх повноважень, але не пізніше як 1 березня року, наступного за звітним фінансовим роком, подавати до органів податкової служби України відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, у тому числі й за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї (дружина, чоловік, батьки, повнолітні діти), а також відомості про належні йому та членам його сім’ї (дружина, чоловік, батьки, повнолітні діти) нерухоме та цінне рухоме майно, вклади в банках і цінні папери.

96.Форми діяльності народного депутата:поняття,порядок направлення та розгляду:

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат у порядку, встановленому законом:

1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України;

13) бере участь у роботі депутатських фракцій (груп);

14) бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України;

15) виконує доручення Верховної Ради України та її органів;

16) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України;

17) бере участь у парламентських слуханнях;

7) звертається з депутатським запитом або депутатським шерненням до Президента України, органів Верховної Ради
України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування іформ власності у порядку, передбаченому зазначеним Законом і Регламентом Верховної Ради України.

Народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано. Кожен народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос. Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.

Народний депутат бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до складу яких його обрано (ст. 10 Закону України «Про статус народного депутата України»).

Відповідно до ч. З ст. 84 Конституції України голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.07.1998 р. № 11/рп/98 положення ч. 2 ст. 84 Конституції України треба розуміти так, що рішення Нсрховної Ради України, зокрема закони, постанови, інші акти, а також рішення Верховної Ради України щодо прийняття (відхилення) постатейно законопроектів, поправок до них приймаються лише на пленарному засіданні Верховної Ради України за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України кількості голосів на і\ підтримку.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.10.2002 р. № 17-рп/2002 положення частин 2, 3 ст. 84 та ст. 91 Конституції України щодо участі народних депутатів України у прийнятті Верховною Радою України рішень треба розуміти так, що коли за пропоноване рішення проголосувала визначена Конституцією України кількість народних депутатів України, воно вважається прийнятим незалежно від того, скільки народних депутатів України не брали участі у голосуванні. Неучасть певної кількості народних депутатів України у голосуванні не є складовою процесу прийняття рішень Верховною Радою України.

Під час голосування та здійснення іншої діяльності у Верховній Раді України депутат підпадає не тільки під тиск політичних факторів. На його голосування з конкретних питань намагаються вплинути й інші сили, які іменуються групами тиску. У багатьох країнах склалися цілі системи неформального впливу груп тиску на парламентарів. Це явище отримало назву лобіювання (від англ. лоббі — кулуари), оскільки такий вплив здійснюється не в залі засідань, а в кулуарах палат та поза стінами парламенту. У 1946 р. у США було прийнято закон про регулювання лобіювання, відповідно до якого лобістська діяльність підлягає реєстрації. У 1987 р. у Конгресі США було зареєстровано 23 тис. лобістів¹.

Народний депутат України має право законодавчої ініціативи, яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України:

1)законопроекту;

11) проекту постанови;

12) іншої законодавчої пропозиції (ст. 93 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про статус народного депутата України»).

Відповідно до ст. 86 Конституції України народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції (ч. 2 ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України»).

Депутатський запит уноситься у письмовій формі народним депутатом, а у випадку, передбаченому п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України, також на вимогу групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради України.

Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14.10.2003 р. № 16-рп/2003 положення ч. 1 ст. 86 Конституції України та відповідні положення частин 2, 3 ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України» треба розуміти так, що направлення запиту народного депутата України, з яким він на сесії Верховної Ради України звертається до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, не потребує прийняття рішення Верховною Радою України.

Положення п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України, абз. 2 ч. 4 ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України» необхідно розуміти так, що рішення про направлення запиту до Президента України приймається Верховною Радою України більшістю від її конституційного складу.

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший, встановлений Верховною Радою України, строк.

Якщо запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто в установлений строк, Президент України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов'язаний письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України, який вніс (які внесли) запит, і запропонувати інший строк, який не має перевищувати одного місяця після одержання запиту.

Народний депутат має право брати безпосередню участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації.

На вимогу народного депутата керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, якому адресовано запит, зобов'язаний повідомити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті питань завчасно, але не пізніше ніж за три дні до їх розгляду.

Відповідь на депутатський запит, внесений народним депутатом, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, який його вніс. Відповідь на депутатський запит, внесений групою народних депутатів, комітетом Верховної Ради України, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, підпис якого під запитом значиться першим, голові комітету Верховної Ради України. Від повідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено запит, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян, на ім'я яких було направлено запит.

Народний депутат, представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради України мають право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. По відповіді на депутатський запит може бути проведено обговорення, якщо на цьому наполягає не менше однієї п'ятої від конституційного складу Верховної Ради України.

При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні Верховної Ради України мають бути присутні у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України, керівники, до яких звернуто запит. Вони можуть уповноважувати інших осіб бути присутніми при обговоренні відповіді на запит лише у виняткових випадках із вмотивованим обґрунтуванням.

За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення (частини 5—11 ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України»).

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, а також має право брати участь у розгляді порушених ним питань.

Депутатське звернення — це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення,

зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі неможливості розгляду звернення народного депутата у визначений строк його повідомляють про це офіційним листом з викладенням причин продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати ЗО днів з моменту його одержання.

Народний депутат, який направив звернення, може бути присутнім при його розгляді, про що він повідомляє відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення. Посадова особа, відповідальна за розгляд звернення народного депутата, зобов'язана завчасно, але не пізніше ніж за день повідомити народного депутата про час і місце розгляду звернення. Вмотивована відповідь на депутатське звернення має бути надіслана народному депутату не пізніш як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян.

При цьому, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11.04.2000 р. № 4-ри/2000 \ народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з об- меженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 19.05.1999 р. № 4-рп/99¹ народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до тлів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ. Вимога чи пропозиція народного депутата України до керівників органів служби безпеки не може бути дорученням щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян. За відсутності у вимозі чи пропозиції народного депутата України достатньої інформації про злочин така вимога чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення оперативно-розшукових заходів. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 20.03.2002 р. № 4-рп/2002² народний депутат України не має права звертатися до органів і посадових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слідства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосуються проведення дізнання та досудового слідства у конкретних кримінальних справах.

Відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України» народні депутати України також наділені комплексом прав:

8) у взаємовідносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав (Глава 2 Закону);

у взаємовідносинах із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання (Глава 3 Закону); Глава VIII

3) при поселенні в готель та на транспортне забезпечення (Глава 5 Закону).

Складовою правового статусу народного депутата України є його обов'язки. їх поділяють на:

• загальні обов'язки (до яких можна віднести обов'язки дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави; додержуватися вимог Конституції України, законів, присяги тощо);

• спеціальні обов'язки (це, зокрема, обов'язки народного депутата України як члена депутатської фракції (групи); як члена комітету, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії; обов'язок підтримувати постійний зв'язок з виборцями тощо). Ці обов'язки визначено в розділі 3 Закону України «Про статус народного депутата України»¹.
97.Гарантії діяльності народних депутатів:

Гарантії діяльності народного депутата-це умовиі засоби,що безпосередньо і реально забезпечують безперешкодне і ефективне здійснення своєї діяльності.

Існують 2 групи гарантій:1)Нормативно-правові(містяться в КУ,законі,постановах).2)Організаційно-правові-це необхідні умови,що забезпечують особам,обраним до ВР,сприятливий режим діяльності для безперешкодного і ефективного здійснення своїх прав і обов’язків.

Система гарантій:соціальні,матеріальні,деп..імунітет,індемнітет,процесуальні гарантії.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про статус народного

депутата України» ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата, крім випадків, передбачених Конституцією України та законами України.

Повноваження народного депутата та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Держава гарантує народному депутату необхідні умови для ефективного здійснення ним депутатських повноважень. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та їх підпорядкування, забезпечують умови для здійснення народним депутатом своїх повноважень у межах та в порядку, визначених Конституцією України та законами України, а громадські організації та політичні партії можуть сприяти йому в цьому.

Важливими гарантіями діяльності народного депутата є депутатський імунітет (депутатська недоторканність) та депутатський індемнітет.

Відповідно до ч. З ст. 80 Конституції України та ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований (хоча на всеукраїнському референдумі, проведеному 16 квітня 2000 p., громадяни України висловилися за виключення цієї норми з Конституції України). Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Обмежити імунітет народних депутатів рекомендують і в Україні, зокрема фахівці Комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи з питань дотримання обов'язків і зобов'язань країнами—членами Ради Європи².

Поняття «депутатський індемнітет» у теорії конституційного права розглядається у двох значеннях:

1) невідповідальність за висловлювання та інші дії при здійсненні мандата. Відповідно до ч. 2 ст. 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності М результати голосування або висловлювання у парламенті та ЙОГО органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Частиною 6 ст. 10 Закону України «Про статус народного депутата України» визначено, що голосування та позиція, вислов лена народним депутатом у роботі Верховної Ради України та її органів, не'може бути предметом розгляду у Верховній Раді України та її органах;

2) це винагорода парламентаря, що може складатися з різного роду виплат. Наприклад, до таких виплат за Законом України «Про статус народного депутата України» належать:

— щомісячний посадовий оклад народного депутата, що встановлюється Верховною Радою України (ст. 33);

— щомісячні відшкодовування витрат, пов'язаних з виконанням народним депутатом протягом усього строку депутатських повноважень цих повноважень, у розмірі місячної заробітної плати народного депутата, що не підлягають оподаткуванню (ст. 32);

— безкоштовне медичне обслуговування та путівки для санаторно-курортного лікування (ст. 33);

— оплата за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України проїзду народних депутатів України на всіх залізничних, автомобільних, повітряних, водних внутрішніх шляхах сполучення, а також на всіх видах міського пасажирського транспорту (за винятком таксі) (ст. 23);

— народний депутат на строк виконання депутатських повноважень забезпечується окремим технічно обладнаним службовим кабінетом у приміщеннях Верховної Ради України з розташуванням у ньому постійного робочого місця його помічни-ка-консультанта (ст. 28);

— за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України відшкодовуються витрати, пов'язані з організацією та проведенням зустрічей народного депутата з виборцями та звітів народних депутатів (ст. 28).

Народний депутат може мати до 31 помічника-консуль-танта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 р. № 379/95-ВР, зі змінами і доповненнями¹.

Помічником-консультантом народного депутата може бути лише громадянин України, що має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою. Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, :іа сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України. Народний депутат здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів (ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України»).

У зазначеному Законі також закріплено гарантії трудових прав народних депутатів України (глава 4), порядок забезпечення їх жилими приміщеннями (ст. 35) та інші гарантії здійснення депутатської діяльності.

Як гарантію забезпечення діяльності народних депутатів можна розглядати і відповідальність, що встановлюється Законом за невиконання його вимог. Це відповідальність за:

— невиконання законних вимог народного депутата України (ст. 36);

— посягання на честь, гідність депутата та вплив на нього, членів його сім'ї та родичів, помічників-консультантів народного депутата України (ст. 37);

— порушення гарантій щодо забезпечення діяльності народного депутата України (ст. 38).

98.Підстави та порядок дострокового припинення повноважень парламентаріїв України:

Стаття 3. Несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності

1. Народний депутат не має права:

1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час;

5) залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю;

6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

2. Народний депутат зобов'язаний додержуватись інших вимог та обмежень, які встановлюються законом.

3. Народний депутат, призначений (обраний) на посаду, що є несумісною з депутатським мандатом, і повноваження якого не припинено в установленому законом порядку, допускається до виконання обов'язків за такою посадою не раніше дня подання ним до Верховної Ради України заяви про складення повноважень народного депутата України.

Стаття 4. Дострокове припинення повноважень народного депутата України

Повноваження народного депутата припиняються достроково у разі:

1) особистої письмової заяви про складення депутатських повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті;

6) порушення вимог частини першої статті 3 цього Закону.

Стаття 5. Порядок дострокового припинення повноважень народного депутата України

1. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата відповідно до пунктів 1-5 статті 4 цього Закону приймається у десятиденний строк за поданням комітету, до компетенції якого входять питання депутатської етики, більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

2. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, розглядає відповідні матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк звертається до суду або повертає матеріали комітету з обгрунтуванням відмови у зверненні до суду. За дорученням ГоловиВерховної Ради України до суду з питання дострокового припинення повноважень народного депутата також може звернутися Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України.

Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, у разі повернення Головою Верховної Ради України матеріалів з обгрунтуванням відмови у зверненні до суду розглядає їх і у випадку незгоди з ними вносить пропозицію про розгляд цього питання на засіданні Верховної Ради України.

За рішенням Верховної Ради України Голова Верховної Ради України зобов'язаний звернутися до суду для вирішення питання про дострокове припинення повноважень такого народного депутата. Верховна Рада України своїм рішенням також може зобов'язати звернутися до суду з питання про дострокове припинення повноважень народного депутата Першого заступника чи заступника Голови Верховної Ради України.

3. У разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) повноваження народних депутатів припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання

99.Інститут глави держави.Загальна характеристика інституту президентства:

100.Умови,порядок заміщення посади та припинення повноважень Прежидента України:

Стаття 15. Види виборів Президента України

1. Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними.

2. Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України.

3. Позачергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ).

4. Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:

1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

Стаття 16. Порядок призначення виборів Президента України

1. Вибори Президента України призначаються Верховною Радою України. Про призначення виборів Президента України Верховна Рада України приймає постанову.

2. Верховна Рада України приймає постанову про призначення чергових або позачергових виборів Президента України з підстав, визначених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим Законом.

3. Верховна Рада України приймає постанову про призначення повторних виборів Президента України на підставі подання Центральної виборчої комісії.

Стаття 17. Строки призначення та проведення виборів

1. Чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України.

2. Верховна Рада України призначає чергові вибори Президента України не пізніш як за дев'яносто днів до дня виборів. Верховна Рада України забезпечує опублікування рішення про призначення чергових виборів Президента України у засобах масової інформації.

3. Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за дев'яносто днів до дня виборів.

4. Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев'яностоденного строку з дня:

1) проголошення Президентом України особисто заяви про свою відставку на засіданні Верховної Ради України;

2) опублікування рішення Верховної Ради України про підтвердження неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

3) опублікування рішення Верховної Ради України про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

4) прийняття постанови Верховної Ради України про призначення позачергових виборів у зв'язку із смертю Президента України.

5. Постанова Верховної Ради України про призначення позачергових виборів Президента України у випадках, передбачених пунктами 1-3 частини четвертої цієї статті, приймається відповідно в день проголошення Президентом України заяви, зазначеної у пункті 1 частини четвертої цієї статті, прийняття рішень, передбачених пунктами 2, 3 частини четвертої цієї статті.

6. Виборчий процес позачергових виборів Президента України розпочинається з дня, наступного за днем, зазначеним у пунктах 1-4 частини четвертої цієї статті.

7. Повторні вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев'яностоденного строку з дня прийняття постанови Верховної Ради України про призначення повторних виборів.

8. Постанова Верховної Ради України про призначення повторних виборів приймається не пізніш як на п'ятнадцятий день після дня внесення до Верховної Ради України відповідного подання Центральної виборчої комісії.

9. Виборчий процес повторних виборів Президента України розпочинається наступного дня після офіційного опублікування постанови Верховної Ради України про їх призначення.

Стаття 18. Порядок обчислення строків

1. Усі строки, визначені у цьому Законі, обчислюються в календарних днях.

2. Першим днем строку, який відповідно до Закону має початися у зв'язку з настанням певної події, є день, наступний після дня настання вказаної події.

3. Останнім днем строку, який відповідно до Закону має закінчитися у зв'язку з настанням певної події, є день, що передує дню вказаної події.

Право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки (далі — партії (блоки), а також самовисуванням у порядку, визначеному Законом. Партія (блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України (ст. 10 зазначеного Закону).

Щодо оцінки норми Закону про існування самовисування як форми реалізації права висування кандидата на пост Президента України, то у літературі з конституційного права слушно зазначається, що, якщо йдеться про реалізацію політичної реформи, метою якої є структуризація суспільства та оптимі-зація державної влади, то, безперечно, що політичні партії мають стати єдиним суб'єктом висування кандидатів на виборах Президента України. Виборець має чітко усвідомлювати, за яку політичну силу він голосує як на парламентських, так і на президентських виборах. А відтак знати, чого йому чекати від керівництва держави, якщо він обирає представників однієї і тієї ж політичної сили і до парламенту, і на президентську посаду або, якщо голосуватиме за представників різних політичних партій чиїх блоків¹.

Стаття 11. Виборчий процес

1. Виборчий процес - це здійснення суб'єктами, визначеними статтею 12 цього Закону, виборчих процедур, передбачених цим Законом.

2. Виборчий процес здійснюється на засадах:

1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес;

2) політичного плюралізму та багатопартійності;

3) публічності та відкритості виборчого процесу;

4) рівності всіх кандидатів на пост Президента України;

5) рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу;

6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів на пост Президента України до засобів масової інформації;

7) неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до кандидатів на пост Президента України, партій (блоків).

3. Початок виборчого процесу визначається строками, встановленими Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим Законом.

4. Виборчий процес включає такі етапи:

1) утворення територіальних виборчих округів;

2) утворення виборчих дільниць;

3) утворення окружних та дільничних виборчих комісій;

4) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення;

5) висування та реєстрація кандидатів;

6) проведення передвиборної агітації;

7) голосування у день виборів Президента України;

8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів Президента України.

5. У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи:

1) повторне голосування;

2) підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та результатів виборів Президента України.

6. Етапи, передбачені частиною п'ятою цієї статті, мають місце лише у випадках, передбачених цим Законом.

7. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або офіційною публікацією подання Центральної виборчої комісії до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 633; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 53 54 55 56 575859 60 61 62 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!