Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 16 страница

Загальний правовий режим охоплює всі землі, придатні для потреб сільського господарства. Основне цільове призначення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-кому­нального господарства, залізних і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогоспо­дарського виробництва, згідно з ч. 3 ст. 23 ЗК надаються пере­важно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Особливий правовий режим поширюється на сільськогоспо­дарські угіддя з кадастровою оцінкою вище середнього рівня. До них належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги. Правовий режим цих земель полягає в їх пріоритетному використанні для сільськогосподарських цілей.

Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цінних сільськогосподарських угідь. До таких земель відпо­відно до ст. 150 ЗК належать зокрема: землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, землі при­родно-заповідного фонду, землі історико-культурного призна­чення тощо. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб допускається лише для будів­ництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових сверд­ловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Таке вилучення (викуп) здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, які у свою чергу повинні погодити питання про це з Верховною Радою України.

У літературі зазначається, що правовий режим земель сіль­ськогосподарського призначення передбачає вирішення 2 основ­них завдань: 1) забезпечення родючості цих земель, тобто охорони їх якості (якісний аспект); 2) забезпечення збережен­ня кількості зазначених земель, тобто запобігання зменшенню їх площ (кількісний аспект)¹.

Перше завдання вирішується шляхом проведення заходів, спрямованих на збереження і підвищення родючості ґрунтів; захист земель від водної й вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до їх деградації - від зараження бактеріально-паразитичними та карантинними шкідниками і хворобами рослин, заростання бур'янистими рослинами, чагар­ником і дрібноліссям, від інших видів погіршення стану земель. Крім того, вирішенню цього завдання сприяють рекультивація порушених земель, відновлення їх родючості, своєчасне за­лучення до господарського обігу (ст. 166 ЗК); а також збере­ження й використання родючого шару ґрунту і консервація земель (ст.ст. 171, 172 ЗК).

Вирішення другого завдання забезпечується шляхом регу­лювання надання і вилучення земель, встановлення жорстких обмежень щодо їх переведення до розряду несільськогосподарських. Неабияку роль у цьому відіграє закріплення у ЗК таких основних принципів, як пріоритетність земель сільсько­господарського призначення (ст. 23), планування їх використання (гл. 30), відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва (глави 23 і 24). Безумовно, виконання зазначених завдань в основному забезпечується державою, яка встановлює стан­дарти, норми, нормативи, правила, регламенти в галузі за­безпечення родючості земель.

Значною мірою проблема збереження й підвищення родю­чості земель вирішується на рівні управління їх використанням та охороною. Це управління здійснюється спеціально уповно­важеними державними органами (Мінприроди, Мінагрополітики, Держкомземом), основними функціями яких є облік, пла­нування, розподіл і перерозподіл земель, регулювання порядку їх експлуатації, здійснення контролю і забезпечення правового режиму використання та охорона земель. Наявність системи спеціально уповноважених державних органів, які здійснюють функції управління в галузі охорони та використання земель, є другим елементом правового режиму земель сільськогоспо­дарського призначення.

Однак усе зазначене вище не зменшує значущості таких обов'язків громадян — власників земельних ділянок сільсько­господарського призначення, як необхідність використання цих земель за їх цільовим призначенням, а також підвищення родю­чості ґрунтів й збереження інших корисних властивостей землі (ст. 91 ЗК). Громадяни України входять до кола суб'єктів право­відносин, пов'язаних з використанням земель сільськогоспо­дарського призначення. А суб'єкти, які здійснюють господарську діяльність на сільськогосподарських угіддях, є третім елементом правового режиму розглядуваної категорії земель.

Слід зазначити, що права й обов'язки суб'єктів правовідносин щодо використання земель залежать як від їх правового статусу, так і від особливостей конкретної земельної ділянки. Таким чином, четвертим елементом правового режиму земель сільсько­господарського призначення є права й обов'язки суб'єктів право­відносин.

П'ятим елементом правового режиму зазначених земель вчені вважають наявність ефективного правового механізму за­безпечення їх належного використання. До такого механізму належать:

— норми, виконання яких запобігає порушенню правового режиму цих земель і забезпечує їх пріоритет земель перед землями несільськогосподарського призначення, а також норми, що не допускають вилучення з господарського обігу цінних сільськогосподарських угідь;

— норми, застосування яких усуває умови, за яких можливе порушення правового режиму цих земель, наприклад, заборона фінансування проектно-дослідницьких робіт до прийняття від­повідним органом рішення про попереднє узгодження місця розміщення конкретного об'єкта або судового рішення у разі виникнення спору;

— покарання за порушення правового режиму земель сіль­ськогосподарського призначення. Відповідальність у вигляді штрафів передбачена за знищення межових знаків, самовільне заняття земельної ділянки, псування і знищення її родючого шару тощо;

— норми, виконання яких дозволяє відновлювати порушення режиму використання розглядуваних земель. Згідно з ними, наприклад, самовільно зайняті земельні ділянки повинні бути повернуті за приналежністю без відшкодування витрат, поне­сених за час незаконного користування ними.

Таким чином, під правовим режимом земель сільськогоспо­дарського призначення треба розуміти встановлений законодав­ством України спеціальний порядок їх використання.

Усі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва, мають пріоритетний режим використання. Це означає, що вони повинні надаватися, насамперед, для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК). Визначення придатності земель для потреб сільського господарства провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

Земельним законодавством встановлені певні обмеження щодо укладення договорів із земельними ділянками, призначе­ними для сільськогосподарських цілей. Вони полягають насам­перед у визначенні переліку видів земель сільськогосподарського призначення, повністю виключених із цивільного обігу, тобто тих, що не можуть бути об'єктами права приватної власності. До них належать, наприклад, техногенно-забруднені землі, на яких не забезпечується одержання продукції, яка відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), а також деградовані та малопродуктивні землі, які вилучаються з цивіль­ного обороту (ст.ст. 170, 172 ЗК).

Щодо земель, які знаходяться у приватній власності, зе­мельне законодавство може встановлювати особливі правила укладання договорів. Наприклад, відповідно до ст. 130 ЗК по­купцями земельних ділянок сільськогосподарського призначен­ня для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також юридичні особи України, установчими документами яких передбачене ведення сільськогосподарського виробництва. Пе­реважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно про­живають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування.

Крім того, згідно з п. 15 Перехідних положень ЗК до набран­ня чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель не допускається: купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та кому­нальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земель­них ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місце­вості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу зе­мельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), запроваджується за умови набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, визначивши особливості обігу земель державної та комунальної власності і земель товарного сільськогосподар­ського виробництва.

Важливо зазначити, що заборона щодо відчуження вказаних земель має місце і у відношенні правочинів (довіреностей), укладених під час заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) сільськогосподарського призначення, в частині їх купівлі-продажу або іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земель­них часток (паїв) на майбутнє, є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Виробнича діяльність, пов'язана з господарським викорис­танням земель сільськогосподарського призначення, повинна не погіршувати їх стан, а сприяти відновленню та поліпшенню родючості ґрунтів, їх корисних властивостей. Тому власники земельних ділянок і землекористувачі повинні вживати заходів для захисту земель від водної та вітрової ерозії, селів, під­топлення, заболочування, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природ­них та техногенних процесів. Вони також повинні здійснювати рекультивацію порушених земель, заходи щодо підвищення родючості останніх та поліпшення їх інших корисних власти­востей. Всі, хто здійснює діяльність, пов'язану з порушенням поверхневого шару ґрунту, мають здійснювати зняття, складу­вання, збереження останнього і нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, чи на іншу ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей.

При вилученні (викупі) земель сільськогосподарського при­значення для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, тимчасовому занятті сільськогосподарських угідь для інших видів використання, обмеженні використання остан­ніх або погіршенні їх якості тощо власникам землі і земле­користувачам мають відшкодовуватись збитки і втрати сільсько­господарського виробництва.

98. Права та обов'язки сільськогосподарських землекористувачів.

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадянам земельні ділянки сільськогосподарського призначення надаються для задоволення в основному потреб їх родин у продуктах харчу­вання, а також для відпочинку, дозвілля, ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського ви­робництва садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. Для досягнення зазначених цілей громадяни можуть об’єднуватися у садівницькі чи городницькі некомерційні об'єд­нання у формі товариства або споживчого кооперативу.

Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільсько­господарським виробничим кооперативам, господарським товарним, державним сільськогосподарським підприємствам, суб'єкти ведуть товарне виробництво з метою реалі­зації продукції та одержання прибутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства землі сільськогоспо­дарського призначення надаються сільськогосподарським на­уково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам. Сільськогосподарське виробництво ведуть не тільки сільсько­господарські підприємства та організації, а й деякі несільськогосподарські підприємства, яким також надаються відло­миш землі. Насамперед це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію В основному для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації без прав юридичної особи або самостійним суб’єктом (юридичною особою). В останньому випадку земельні ділянки надаються цим господарствам з урахуванням їх організаційно-правових форм. Для ведення підсобного сільського господарства землі сільськогосподарського призначення нада­ються й релігійним організаціям та об'єднанням. Отже, зазначені землі можуть надаватися юридичним особам для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.

Основні площі земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо ведуть сільськогосподарське виробництво, — сільськогосподарські виробники. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" сільськогоспо­дарський товаровиробник — фізична або юридична особа неза­лежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасо­вищ і багаторічних насаджень тощо) або поголів'я сільсько­господарських тварин у власності, користуванні, в тому числі іі на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу. Це обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське госпо­дарство.

У сільському господарстві найбільшого поширення набули: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільсько­господарські підприємства. Порядок створення, діяльності, реор­ганізації та ліквідації суб'єктів сільськогосподарського вироб­ництва окремих організаційно-правових форм визначається законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єк­ти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділені на такі групи:

1) засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головним предметом діяльності яких є вироб­ництво товарної маси продуктів харчування і сировини;

2) підприємці, чия діяльність заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах господарювання, правосуб'єктність та статутна діяльність яких спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграр­них підприємств-товаровиробників;

3) установи, чия правосуб'єктність та статутна діяльність передбачають надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг, спря­мованих на забезпечення підприємницької діяльності аграр­них товаровиробників.

Більшість суб'єктів, які використовують землі сільськогос­подарського призначення, були створені внаслідок паювання земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Це відбувалося шляхом надання кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства сертифіка­та, що засвідчував його право на земельну частку (пай) з визна­ченням розміру останньої в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. При цьому земельні ділянки на місцевості не виділялися, а існували у документальному вира­женні до того моменту, поки у встановленому законом порядку не було здійснене таке виділення відповідно до земельних серти­фікатів з видачею державних актів на право приватної власності на землю.

Зміст правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян, визначають залежно від характеру сільськогосподарського виробництва. Так, згідно зі ст. 22 ЗК громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність, зокрема, для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільсько­господарського виробництва.

Правовий режим земель особистих селянських господарств регулюється ст. 33 ЗК. Відповідно до неї громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Правовий режим земель, призначених для ведення садів­ництва, спрямований насамперед на задоволення потреб грома­дян такому їх використанні. Ці землі можуть використовуватися для закладки багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхід­них будівель, господарських споруд тощо.

Громадянин — член садівницького товариства може прива­тизувати земельну ділянку без згоди на це інших його членів. Однак розмір земельної ділянки для ведення садівництва, яка може приватизуватися безоплатно, не повинен перевищувати 0,12 га (ст. 121 ЗК). Громадяни — власники садових ділянок можуть вільно розпоряджатися ними, якщо вони не вилучені і не обмежені в обігу. Громадяни мають право одержувати (придбавати) сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних потреб, але й для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Займатися виробництвом товарної сільськогосподарської продукції можна шляхом ведення особистого селянського або фермерського господарства. Селянське господарство не має статусу юридичної особи. А виробництво товарної сільсько­господарської продукції розглядається як підприємницька ді­яльність. Тому громадянин — власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським вироб­ництвом, повинен зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського фермерське госпо­дарство є юридичною особою. Так, відповідно ст. 31 ЗК до складу його земель входять земельні ділянки, які належать на праві власності цьому господарству як юридичній особі, а також громадянам — членам фермерського господарства на праві при­ватної власності. Фермерське господарство може орендувати земельні ділянки. У літературі зазначається, що у власності громадянина-фермера можуть бути лише сільськогосподарські угіддя, на яких немає виробничих будівель чи споруд, оскіль­ки такі будівлі та споруди разом з ділянкою, на якій вони знаходяться, складають єдиний об'єкт нерухомості й повинні знаходитись на балансі фермерського господарства як юридичної особи'.

Ще однією особливістю правового режиму земельних діля­нок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, є те, що звернення стягнення на них допускається лише у тих випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 ЗК). Набуваючи право власності на земельну ділянку, грома­дянин водночас набуває комплекс земельних прав та обов'язків, що утворює зміст цього права.

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 112; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!