Тема 10 ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Основні терміни і поняття

 

Інвестиції, інвестиційна діяльність, інвестиційний процес, інвестиційна політика, інвестиційний механізм, інвестиційна модель, інвестиційний ринок, реальні й фінансові інвестиції, прямі й портфельні інвестиції, іноземні інвестиції.

Структура джерел фінансування інвестицій

 

Будь–яка економічна система не може існувати без формування та використання інвестиційних ресурсів. Вирішення питання пошуку інвестиційних джерел дає змогу підвищити ефективність функціонування економіки.

У більшості економічних праць джерела фінансування класифікуються за трьома напрямами: власні, залучені, позикові. Джерела фінансування можна розширити, додавши до трьох попередніх бюджетні інвестиції та безоплатні й благодійні внески. Кожний можливий напрям фінансування може бути представлений складовими, роль, обсяги і значимість яких значною мірою відріжняються з точки зору доступності, поверненості, ефективності, платності тощо.

Класифікацію можливих джерел фінансування інвестиційної діяльності підприємств показано на рис. 19.

Кожний період економічного розвитку країни передбачає надання переваги тому чи іншому методу фінансування інвестицій та, відповідно, і джерелам фінансування інвестиційних процесів. Так, в умовах адміністративно–командної системи господарювання відсутня така група інвестиційних коштів як залучені кошти інвестора та благодійні внески. На перехідному етапі, або етапі трансформаційних економічних процесів, домінуючим є фінансування інвестиційних процесів за допомогою залучених інвестиційних коштів, що дає змогу формувати реального власника і реалізувати права громадян на частку державної власності.

В умовах адміністративно–командної системи господарювання та в умовах формування і функціонування ринкових відносин інвестиційні джерела суттєво відрізняються.

На думку західних експертів та вчених–економістів, в адміністративно–командній економіці не існувало пропорційного співвідношення між введенням в експлуатацію та виведенням із неї засобів виробництва.

Нормативні терміни експлуатації обладнання не відповідали темпам інноваційного розвитку. Виходячи з практики функціонування обладнання на підприємствах, де вироблялися предмети споживання, можна зробити висновок, що дуже часто виникали ситуації, коли воно використовувалося за межами нормативних термінів експлуатації. При цьому на таке обладнання нараховувалась амортизація, а сумарна вартість ремонтних робіт при поточному та капітальному ремонтах здебільшого у кілька разів перевищувала вартість нового обладнання.

Паралельно з цим спостерігались надмірні обсяги інвестицій в основний капітал для фондостворюючих галузей промисловості. Пояснити такий стан речей можна, проаналізувавши джерела формування та напрями використання інвестиційних ресурсів.

Обсяг предметів споживання, що виробляються та споживаються, визначає економічний рівень життя населення країни, а обсяг засобів виробництва, що виробляється в країні, є свідченням інноваційного та матеріального потенціалу виробництва. Перший залежить від другого. Ця залежність проявляється не лише на поточний момент, а й визначає майбутній розвиток економіки: значне розширення споживання потребує попереднього нарощування виробництва засобів виробництва, тобто інвестування.

Основними факторами, які впливають на якість і обсяги інвестиційних процесів на підприємствах, є вартість інвестованого капіталу, ступінь ризику повернення інвестицій та час, на який інвестують кошти. Саме ці три фактори в різних економічних системах мають різну значущість та вплив.

Відмінностями формування інвестиційних коштів у країнах з різними системами господарювання є черговість у здійсненні процесів накопичення – інвестування, що визначає різні умови залучення та формування джерел інвестиційних коштів, ступінь ризику їх вкладення і час повернення цих коштів.

З розвитком ринкових відносин намітилася стійка тенденція до децентралізації інве«тиційного процесу та зміни структури джерел інвестиційних вкладень. При переході до ринкової моделі інвестування джерела фінансування інвестицій стають дедалі різноманітнішими. Це пов'язано з перерозподілом функцій держави і підприємства в інвестиційному процесі, розвитком інвестиційного ринку та інституціональ–них структур, функціональним призначенням яких є накопичення інвестиційних ресурсів з подальшим їх вкладенням у підприємницьку діяльність.

Отже, інвестиційний процес потребує значних коштів, акумуляція яких може відбуватися завдяки здійсненню, насамперед, інвестиційних змін: проведення економічно ефективної приватизації, формування правової бази і ринкової інфраструктури, розроблення та провадження виваженої інвестиційної політики.

Розглянемо можливості активізації необхідних інвестиційних джерел для забезпечення якісних змін і в розвитку української економіки. Незважаючи на суттєвий прогрес, якого було досягнуто в Україні протягом останніх років за рахунок ринкової саморегуляції, необхідність впливу держави на інвестиційний процес і, насамперед, на джерела фінансування інвестицій, які в свою чергу формують основу функціонування інвестиційної сфери в ринковій економіці, набуває актуальності. Держава повинна стати активним учасником інвестиційного процесу, проте способи участі її в інвестиційній діяльності можуть бути різними.

Держава має бути організатором інвестиційного процесу і головним інвестором з метою розвитку фінансового, матеріального, виробничого потенціалу країни, підтримувати певні темпи економічного зростання і виконувати роль гаранта.

Нині в держави немає іншого виходу, ніж безпосередньо брати участь у процесі накопичення суспільного багатства –бути водночас і ініціатором, і гарантом цього процесу. Тільки в такий спосіб можуть бути "подолані" існуюча виробнича рецесія і низька інвестиційна активність. В результаті буде досягнуто зміщення суспільних переваг на користь необхідності нагромадження виробничого капіталу і на цій основі забезпечено стале економічне зростання.

Звичайно, активне, хоча і структурно–вибіркове втручання держави в інвестиційний процес не сумісне з принципами "чистої" ринкової демократії. Однак, така інвестиційна політика не суперечить інтересам ринкових інвесторів, оскільки вона має бути спрямована на подолання наслідків попередніх поза–ринкових деформацій ринку капіталу. До того ж у перспективі повинні проявитися всі переваги такого втручання, головним результатом якого буде висока ефективність інвестицій.

В ринковій економіці роль держави як безпосереднього інвестора зберігається для базових життєзабезпечуючих виробництв і соціальної сфери, непривабливих для приватного капіталу, а також галузей, які мають важливе загальнодержавне значення. Так, особливу підтримку держави нині мають галузі нематеріального виробництва, що сприяють підвищенню наукомісткості і конкурентоспроможності товарів. У деяких західних країнах через бюджет перерозподіляється від ЗО до 50% ВВП. Разом з тим значення державного інвестування зростає не стільки з точки зору обсягу централізованих джерел, скільки з позицій державних гарантій, страхування та орієнтир для приватних інвесторів.

У вітчизняній економіці необхідність активізації інвестиційної ролі держави посилюється з огляду на те, що з об'єктивних економічних обставин приватний капітал не спрямовується у виробничу сферу (за винятком ряду галузей). Тому послідовна інвестиційна політика повинна розглядатися як важливий інструмент загальної стратегії соціально–економічного розвитку.

Друге завдання держави в частині інвестування економічного зростання стосується його участі у фінансуванні і кредитуванні інвестицій. Вирішення завдання державного фінансування і кредитування інвестиційної діяльності потребує вибору форм і напрямів інвестування.

Як відомо, фінансування і кредитування залежать від умов надання коштів. Фінансування передбачає надання коштів без умови їх повернення. Водночас кредитування передбачає надання певної грошової суми за умови повернення її через певний проміжок часу. Залежно від економічного еквіваленту кредитування може бути платним або безоплатним;

Фінансування може здійснюватися шляхом оплати певних витрат (об'єктів) підприємств і галузей в цілому, надання дотацій, субсидій, компенсацій. Державне фінансування передбачає безпосереднє виділення відповідних грошових сум господарюючим суб'єктам. Разом з тим воно може здійснюватися й опосередковано, через бюджети місцевих органів влади і управління. Таким чином, надання централізованої фінансової допомоги передбачає надання субвенцій. У країнах Західної Європи і США фінансова допомога держави здійснюється переважно саме у вигляді субвенцій. І це закономірне явище: по–перше, частина субвенцій має статус "інвестиційних", а по–друге, субвенційне фінансування здійснюється у формі дольової участі державного і регіонального бюджетів, а також передбачає суворе цільове використання і повернення коштів у разі використання їх не за призначенням.

Державний кредит може надаватися суб'єктами державного управління вітчизняним та іноземним юридичним і фізичним особам. Слід мати на увазі, що суб'єкти державного управління можуть бути різного рівня.

Державний кредит, як правило, може надаватися конкретному позичальнику через банківську систему або безпосередньо відповідним органам державного управління.

У першому випадку виділені бюджетні кошти передаються в державний банк, який продасть їх комерційним банкам як кредитні ресурси, що мають цільове призначення, а останні нададуть кредит тим юридичним особам, яким були виділені бюджетні кошти. Безумовно, держава переважно зобов'язує банки надавати кредити на пільгових умовах.

У другому випадку державний кредит надається позичальнику державними органами управління безпосередньо із державного бюджету. Але способи надання кредиту при цьому можуть бути різними. Наприклад, державний кредит може бути наданий певним платникам податку шляхом відстрочення сплати окремого податкового платежу в бюджет або частини податкових платежів (інвестиційний податковий кредит), а також надання податкових канікул. Крім цього, дедалі вагомішого значення в державній підтримці інвестицій набувають державні гарантії щодо реалізації інвестиційних проектів. В умовах ринкової економіки ця форма підтримки визнається найбільш ефективною

Сама проблема державного фінансування і кредитування стосується вибору напрямів розміщення коштів по галузях і підприємствах.

Концепція досягнення економічного зростання на основі вибору невеликої кількості чітких пріоритетів в інвестиційній діяльності зовсім не нова, оскільки була розроблена англійським економістом У. Ростоу ще в першій половині XX ст. і одержала назву концепції самопідтримуючого зростання.

Цікавий той факт, що в якості практичного підтвердження своєї теорії У. Ростоу навів приклад радянської індустріалізації, коли було різко збільшено норму накопичення в національному доході (від 15,9% у 1926 р. до 26,4% у 1932 p.), швидкими темпами розвивалися провідні галузі (машинобудування, металургія, енергетика і хімія), що зумовило високі темпи зростання національного доходу – протягом 1928–1932 pp. вони становили у середньому 16,2% на рік.

Проблеми виділення конкретних пріоритетів інвестування (або, по–іншому, проблема ідентифікації "точок зростання") є дуже складними і при вирішенні потребують урахування комплексу умов і сучасних соціально–економічних завдань. Той або інший елемент економічної системи може бути віднесений до "точок зростання" в розумінні пріоритетів структурної політики, якщо він діє економічно ефективно, розширює обсяги залучених у сферу своєї діяльності фінансових, трудових та інших ресурсів, сприяє формуванню на базі "точок зростання" так званих "секторів зростання". Крім названих, до критеріїв "точок зростання" відносяться також експортна орієнтація і забезпечення імпортозаміщення, збільшення надходжень до бюджетів усіх рівнів.

Також важливою є дія експортного мультиплікатора як коефіцієнта, що показує відношення зростання національного доходу до початкового приросту експортних поставок. Додаткове збільшення експортних поставок, пов'язане з розвитком іноземного попиту, спричинює за інших рівних умов збільшення виробництва, що зумовлює додаткові доходи, які через витрати на споживання та інвестування впливають, у свою чергу, на зростання виробництва. Саме тому експортний мультиплікатор також є "інвестиційним стосовно відкритої економіки".

Необхідно також зазначити, що "інвестиційний" характер експортного мультиплікатора залежить від стану та динаміки обсягів виробництва в переробному секторі економіки. Якщо експорт сировинних ресурсів нарощується, а власні виробничі потужності з їх переробки не задіяні, то інвестиційної функції такий експорт не має, а скоріше навпаки – звужує сферу її застосування.

Таким чином, належність проекту до розряду експортних не є обов'язковим критерієм при визначенні пріоритетів інвестування. Виробництво розвивається швидше й ефективніше, якщо воно зорієнтоване на досить великий і диференційований внутрішній ринок збуту. За цієї умови формується тісний зворотний зв'язок: споживач – виробник, який за наявності потенційного зростання (що визначається розмірами ринку) одночасно "відслідковує" якість товару. Але цей зв'язок існує, коли держава здійснює політику захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів для розвитку вітчизняного виробництва. Прикладом реалізації державної політики згідно з ви–щевикладеними принципами може бути Японія. Так, "Новий економічний план Японії", прийнятий на період 1988–1992 pp., переорієнтував розвиток японської економіки з нестабільної зовнішньоторговельної основи у вигляді експорту на порівняно стійкий внутрішній попит.

Практично економічна роль держави вже не зводиться, згідно з мінімалістським підходом Фрідмена (інвестиційна теорія Фрідмена передбачає наявність двох постулатів – обмеження втручання держави в економічні процеси, зокрема у грошову сферу, і вільне та необмежене функціонування інвестиційних ринків), до підтримання правової бази, виконання ролі "третейського судді" і забезпечення функціонування грошової системи. Більше того, американські вчені зазначають, що "в останні роки на державу покладаються великі надії... у здійсненні різних форм об'єднання і посилення виробників".

Безпосереднє державне інвестування в певні галузі економіки дозволить створити сприятливий клімат для активізації вкладень приватних інвесторів. Отже, з одного боку, держава є ініціатором і учасником інвестиційного процесу, а з другого – через економіко–правове регулювання вона враховує і забезпечує інтереси приватних інвесторів. Залучення коштів приватних інвесторів як інвестиційного джерела на сучасному етапі економічного розвитку є найважливішим завданням. Аналіз показує наявність достатньо великих обсягів ресурсів, що не використовуються для інвестування економічного зростання.

Діяльність приватних інвесторів можна розглядати на концептуальному, функціональному і параметричному рівнях. На концептуальному рівні визначається задум інвестиції. Наприклад, інвестор вважає необхідним здійснювати певну разову інвестицію для підвищення рівня споживання в майбутньому. На функціональному рівні задум інвестора конкретизується. Тут розглядаються потреби, пов'язані, по–перше, з цілями інвестування і строками вкладень коштів, і, по–друге, з правами і пільгами акціонерів, ставиться завдання здійснити разову інвестицію з максимальною доходністю, прийнятним рівнем ризику і з розрахунком на імовірний виграш. Позначимо потреби масових інвесторів величинами N_K і N ₄ . Величина N_K характеризує пріоритетність для інвестора критеріїв доходності, зростання, ліквідності і збереженості вкладень, а величина N ₄ – горизонт планування інвестицій: коротко–строкових (до року) або довгострокових:

,

де  – пріоритет доходності вкладень;  – пріоритет зростання вкладень;  – пріоритет ліквідності вкладень;  –пріоритет збереженості вкладень.

На параметричному рівні потреба ще більше конкретизується: потрібно інвестувати суму  так, щоб до терміну Т одержати  і придбати акцій на суму  за пільговою ціною. Цей рівень аналізу можливий для приватних інвесторів.

В Україні на шляху приватних інвестицій стоять вагомі перешкоди: ними можна вважати інфляцію, збитковість і дезорганізацію виробництва, високу "відтягальну" доходність альтернативних вкладень. Інфляцію не можна розглядати як нездоланну перешкоду. Навпаки, вона може сприяти переорієнтації власників заощаджень на вкладення в цінні папери, оскільки, крім одержання доходів у межах фондового ринку, метою інвесторів може бути захист заощаджень. Цей висновок підтверджують відомі економісти Л. Енджел та Б. Бойд, які вважають, що "все ж таки складно знайти більш надійну гарантію від інфляції, ніж звичайні акції'. Слід зауважити, що в деяких наукових працях захист заощаджень серед цілей інвесторів зовсім не розглядається. Вилучення з аналізу цього мотиву інвестора є невиправданим. Захист заощаджень як спроба обмежити або усунути негативний вплив інфляції на цінність заощаджень має розглядатися в системі мотивації інвестора, який діє на ринку акцій. Відповідні наміри інвестора грунтуються на сподіванні, що зростання курсової вартості акцій не буде меншим, ніж зростання загального рівня цін за відповідний період часу. Такі сподівання не виправдані у період поєднання в економіці спаду та інфляції. Про це, як правило, свідчать показники змін ринкової вартості акцій, які неспроможні змінюватись відповідно до коливання рівня інфляції. Лише в стабільній економіці за умов зростання валового внутрішнього продукту та досить помірного рівня інфляції може зростати вартість акцій у межах реального за своєю тривалістю періоду інвестування.

Оцінка характеру та власних цілей придбання акцій свідчить про те, що в системі мотивацій вітчизняного інвестора на ринку акцій поки що дуже слабко діє такий мотив придбання акцій, як захист заощаджень від інфляції. Лише 3% респондентів віддали перевагу акціям, вважаючи їх найбільш надійною формою захисту заощаджень від інфляції; тільки 15% опитаних поставили акції на одне з перших трьох місць серед запропонованих варіантів способів заощаджень. Українці в цьому питанні явну перевагу віддають нерухомості та іноземній валюті.

Збитковість та організація виробництва більше є наслідком розриву між виробничою і фінансовою сферами. Вони існують майже ізольовано одна від одної. З одного боку, у фінансовій сфері діють фінансові інституції, які багато в чому відповідають світовим вимогам. З другого бок, автономно функціонує виробничий сектор, у якому відбулась абсолютно незбагненна з точки зору ринкової економіки натуралізація господарських зв'язків, яка проявилась у підміні товарно–грошових відносин бартерними. Слід нагадати і про неринкову поведінку органів державної влади, яка проявляється в неплатежах за одержані за держзамовленням товари та послуги, в нав'язуванні в оплату неліквідних платіжних інструментів, у примушуванні підприємств поставляти продукцію неплатоспроможним споживачам.

Важливо зазначити, що йдеться саме про системні "особливості", а не про поодинокі "випадки". Банки не можуть інвестувати підприємств, які неспроможні одержувати гроші за свою продукцію. Органи влади не можуть нормально стягувати податків із таких підприємств і відповідним чином вирішувати соціально–економічні завдання. Через такий стан української економіки багато підприємств опиняються у становищі понаднормального ризику. Понаднормальні ризики – це той бар'єр, який гальмує будь–які позитивні процеси в економічній системі і веде до можливого колапсу. Зниження ризиків, структурні реформи і відповідне поновлення інвестування в реальний сектор – напрями, що спроможні забезпечити швидкий ефект в плані поліпшення динаміки ВВП і наповнення бюджету, а з часом воно може стати фактором, що стримуватиме відплив ресурсів з економіки.

Ризики, притаманні конкретним підприємствам, можуть бути знижені, повністю або частково вилучені завдяки їх реструктуризації. Хоча традиційно "реструктуризація" і в Україні, і на Заході вважається "удосконаленням діяльності підприємств", в українських умовах це місткіше поняття, що передбачає адаптацію реального сектора до зміни попиту за номенклатурою і якістю продукції, її вартісними параметрами. Нині частина вітчизняних виробників успішно впроваджують у виробництво нові управлінські механізми, які дають змогу реалізувати стратегію діяльності компаній, оптимізувати виробничий і збутовий "портфелі". Однак для більшості підприємств головним завданням залишається фактична переорієнтація з виробничого процесу на ринок.

Збереженість вкладень інвесторів у реальний сектор може забезпечуватися розмірами активів підприємств, використанням окремих форм страхування, а також інвестування підприємств, продукція яких має стійкий платоспроможний попит.

Таким чином, можна зробити висновок, що на поточний момент потреби підприємств в інвестуванні незадоволені, тому державі необхідно створити умови для знаходження інвестиційних джерел, які в своїй переважній масі виступають первісно у формі грошових ресурсів.

Основні інвестиційні канали

 

Перетворення грошових ресурсів в інвестиції може відбуватися різними шляхами. Найбільш простий шлях вбачається в тих випадках, коли сам господарюючий суб'єкт, маючи певні власні кошти, використовує їх для розширення та удосконалення виробництва або створення невиробничих об'єктів.

Залежно від того, як саме здійснюється передача грошових ресурсів від постачальників до споживачів, на фінансовому ринку можна виділити два основних канали. Один з них –це ринок банківських кредитів. Банки акумулюють тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб, виплачуючи за залучені кошти певний процент, а потім надають кредити позичальникам (тим, хто здійснює реальні інвестиції) під більш високий процент. Таким чином, процес руху грошей від їх власника до позичальника опосередковується банками.

Можна стверджувати, що функцію фінансових посередників нині виконують переважно банки. Але не будь–яка банківська позика є інвестиційним капіталом. Класична функція банків – кредитування торгівлі, тобто поповнення обігових коштів підприємств і надання споживчого кредиту. Банк може вважатися постачальником інвестиційного капіталу тією мірою, якою позики мають середньо– і довгостроковий характер. Такі позики використовуються з метою розширення або модернізації виробництва. У певних ситуаціях банки, виступаючи в ролі стратегічних інвесторів, купують досить великі пакети акцій для безпосередньої участі в управлінні компанією–емітентом і опрацювання ефективної стратегії компанії.

Необхідність активізації участі банків в інвестиційному процесі випливає із взаємозалежності успішного розвитку банківської системи та економіки в цілому. З одного боку, комерційні банки зацікавлені в стабільному економічному становищі, яке є необхідною умовою їх діяльності, з другого –стабільність економічного розвитку багато в чому залежить від ступеня стійкості й гнучкості банківської системи, ЇЇ ефективного функціонування.

Інвестиційна діяльність банків з позицій розвитку економіки враховує ті вкладення, які сприяють одержанню доходу не тільки на рівні банку, а й суспільства в цілому (на відміну від тих форм інвестиційної діяльності, які забезпечують збільшення доходу конкретного банку, що пов'язано з перерозподілом суспільного доходу). Отже, критерієм віднесення до інвестиційної діяльності з точки зору макроекономіки є виробнича спрямованість вкладень банку.

Підвищена залежність банків від спекуляції на фінансових ринках і обмеженість сфер застосування банківського капіталу в реальному секторі економіки мали в період кризи руйнівний вплив на фінансовий стан значної частини банків. Разом з тим кризові події чітко показали небезпеку дис–танціювання банків від виробничої сфери і необхідність переорієнтації їх інвестиційної політики в напрямі пошуку прийнятних з точку зору прибутковості і ризику сфер вкладень капіталу в реальний сектор.

Активізація інвестиційної діяльності комерційних банків та інших фінансових посередників (пенсійних фондів, інвестиційних компаній і фондів, страхових товариств та інших фінансово–кредитних інститутів, що відіграють важливу роль у трансформації заощаджень в інвестиції в ринковій економіці) передбачає розроблення і реалізацію комплексної системи заходів щодо створення сприятливих умов, пільг і гарантій.

Стосовно споживачів капіталу, то їм також іноді вигідно налагоджувати безпосередні зв'язки з постачальниками капіталу. Банки часто не в змозі надати кредит на той термін, якого потребує позичальник. Банк може не мати потрібної суми кредиту, потрібної позичальнику для здійснення капіталомістких проектів.

У сукупності це приводить до того, що споживачі капіталу поряд з банківськими кредитами у широких масштабах залучають вільні кошти за допомогою використання акціонерного механізму. У цьому процесі суттєву роль відіграють кошти домо–господарств та інституційних інвесторів. Так, у США акціями володіють 51,4 млн громадян (21,1% усього населення), в Японії – И млн (9%), у Великій Британії – 3 млн (15,8%), у ФРН – 4,5 млн громадян (5,5%). Для порівняння зазначимо, що в Україні, за даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, налічується 35 млн акціонерів – фізичних осіб, що є результатом проведення масової сертифікатної приватизації в країні. Щодо інституційних інвесторів (інвестиційних компаній, інвестиційних фондів, приватних пенсійних фондів тощо), то вони переважно використовують кошти, які були передані їм домогосподарствами. Наприклад, у США загальна сума коштів, вкладених населенням тільки у відкриті взаємні фонди, дорівнює приблизно 2 трлн дол.

За певних обставин цей спосіб більше відповідає інтересам і постачальників, і споживачів інвестиційних ресурсів. Постачальники ресурсів часто можуть вкладати свої кошти на вигідніших умовах, ніж банківські вклади, і на триваліші терміни. Найчастіше достатньо простою є процедура вкладень, здійснювана шляхом купівлі–продажу цінних паперів. Крім того, якщо цінні папери мають досить високу ліквідність, тоді інвестор може в разі потреби легко повернути витрачені кошти, продавши належні йому цінні папери.

З точки зору споживачів інвестиційних ресурсів випуск цінних паперів має також певні переваги порівняно з банківськими кредитами. У споживачів капіталу з'являється можливість залучати кошти багатьох постачальників капіталу і забезпечити потрібні суми. Крім того, кошти можуть бути залучені на більш тривалий строк, інколи на необмежений термін, якщо йдеться про випуск акцій.

Процес фінансування інвестицій шляхом емісії цінних паперів нагадує рух позикового капіталу, де капітал надходить від власних заощаджень до споживача капіталу на певних умовах.

У випадку з позиковим капіталом продавець капіталу (кредитор) і покупець (позичальник) вступають між собою в певні відносини, зафіксовані у кредитному договорі. Суть цих відносин полягає в тому, що позичальник через певний термін зобов'язується повернути позичену суму грошей і заплатити за користування капіталом певну плату – позиковий процент, який є ціною позикового капіталу (капіталу як товару). При цьому власники грошових ресурсів виступають як продавці позикового капіталу, а споживач капіталу є покупцем позикового капіталу.

Подібні відносини між сторонами виникають і при випуску цінних паперів. Характер цих відносин зафіксований не в кредитному договорі, а в умовах емісії цінних паперів, а носіями цих умов є цінні папери. Якщо б цінні папери увесь час після закінчення строку позики залишалися в руках кредитора, то ситуація не відрізнялася б від ситуації з позиковим капіталом. Однак, як справедливо підкреслює Ю.Е. Петруня, "власне назва документа "цінний папір" свідчить про те, що сторони погоджуються вступити в особливі, що виникають на його ґрунті, відносини".

Особливості цих відносин порівняно з відносинами, що виникають при русі позикового капіталу, полягають у тому, що предметом угоди є не та чи інша сума капіталу, а цінні папери. При цьому споживач капіталу (позичальник) виступає в ролі продавця цінного папера, а власник заощаджень (постачальник капіталу) – в ролі покупця цінного папера. І якщо відносини, які виникають згідно з договором позики, що стосуються тільки даного кредитора і даного позичальника, не можуть бути перенесені на інших осіб, то інакше складається ситуація при випуску цінних паперів. Тут обов'язки емітента зберігаються за ним на весь період дії цінного папера. Однак права покупця (держателя) цінного папера, що випливають з умов випуску цінних паперів, можуть бути передані третій особі шляхом купівлі–продажу цінного папера (або в будь–який інший спосіб). Таким чином, цінні папери стають об'єктом купівлі–продажу і набувають властивостей специфічного товару. Як зазначав К. Маркс, цінні папери стають "товарами, ціна яких має особливий рух і особливим чином встановлюється. їх ринкова вартість одержує відмінне від номінальної вартості визначення, не пов'язане зі зміною вартості реального капіталу".

Цінні папери як носії тих відносин, які виникають між емітентом та інвестором при випуску цінних паперів, набувають властивостей специфічного товару. Права інвестора (покупець цінного папера) можуть бути передані іншій особі шляхом купівлі–продажу цінного папера. Передача цінного папера від одного держателя іншому не пов'язана з реальним рухом капіталу або майна емітента, тому цінні папери починають свій самостійний рух незалежно від тієї цінності, того майна, на основі яких виникли ці цінні папери. їх рух здійснюється на ринку цінних паперів, який в сучасних умовах стає необхідною ланкою інвестиційного процесу, одним з тих каналів, у яких заощадження перетворюються в реальні інвестиції.

В умовах слабкого розвитку акціонерних товариств вільні капітали надходили у виробництво переважно у формі позикового капіталу. Реальні інвестиції здійснювались у виробництво функціонуючими виробниками за рахунок власного і позичкового капіталів.

З розвитком акціонерної форми підприємств характер інвестиційного процесу суттєво змінюється. Звичайно, і в цьому випадку акціонерні товариства можуть здійснювати реальні інвестиції за рахунок власних коштів (нерозподіленого прибутку) або банківських кредитів, не вдаючись до фінансових інвестицій. Не супроводиться фінансовими інвестиціями і процес створення індивідуальних підприємств за рахунок коштів їхніх власників.

Однак зовсім по–іншому складається ситуація в разі організації акціонерного товариств». При створенні акціонерного товариства його засновники вносять до статутного капіталу майно, грошові ресурси, інтелектуальну власність. Внесок кожного засновника оцінюється в грошовій формі, і кожний засновник стає власником певного пакета акцій, відповідно до долі, вкладеної у статутний фонд товариства. Одна і та сама сума інвестицій набуває форми і реальних, і фінансових інвестицій. Причому реальні інвестиції не можуть бути здійснені без випуску акцій, тобто без фінансових інвестицій.

У разі збільшення статутного капіталу акціонерного товариства спочатку випускають нові акції, після чого здійснюються реальні інвестиції. Таким чином, фінансові інвестиції –необхідна ланка інвестиційного процесу. Реальні інвестиції неможливі без фінансових інвестицій, а фінансові інвестиції одержують своє завершення у здійсненні реальних інвестицій.

Розширення виробництва може здійснюватися також за рахунок позикових коштів, залучених на основі випуску боргових цінних паперів. Отже, і в цьому випадку процес реального інвестування здійснюється за допомогою фінансових інвестицій.

Фінансові інвестиції є сполучною ланкою на шляху перетворення заощаджень в реальні інвестиції і одним з важливіших каналів, яким заощадження надходять у виробництво, і водночас вони можуть бути відносно самостійною формою інвестицій. Враховуючи те, що нині досить поширеною організаційно–правовою формою підприємств є акціонерні товариства, а також те, що розширення виробництва часто здійснюється за допомогою позикових коштів, залучених шляхом випуску цінних паперів, можна стверджувати, що ринок цінних паперів відіграє дуже важливу роль в інвестиційному процесі на шляху перетворення заощаджень в реальні інвестиції.

Розвиток акціонерного капіталу та акціонерних товариств суттєво вплинув на "субординацію" ринків у структурі господарства. У міру того, як акціонерні товариства (корпорації) займали провідні позиції в галузях та економіці в цілому (у цьому переконує світовий та певною мірою вітчизняний досвід), обіг акцій та інших цінних паперів на фондовому ринку почав бути своєрідним індикатором стану економіки. Фондові біржі не просто стали місцем купівлі–продажу цінних паперів, вони перетворились на нервові вузли економіки. Якщо в XIX ст. економічна криза виражалася в масовому перевиробництві товарів, то вже в першій третині XX ст. сигналом до початку небаченого економічного спаду став обвал на Нью–Йоркській фондовій біржі восени 1929 р. Після цього почалося розбалансування банківської системи, різкий спад попиту і пропозиції спровокував і товарне перевиробництво. Криза 1919–1933 pp. дала США та іншим країнам повчальний урок. Стало зрозумілим, що некерована і безконтрольна стихія на фондовому ринку спроможна знищити будь–які досягнення в інших галузях і на інших ринках. Підтримуючи найбільш ліберальні принципи економіки, водночас держава була вимушена в інтересах суспільства і бізнесу взяти під суворий контроль як реєстрацію акціонерних товариств, так і функціонування фондового ринку.

Сама природа акцій та інших цінних паперів створює інколи передумови для нечесних дій. Оперуючи фіктивним капіталом, фондові біржі спроможні спустошувати економіку, провокуючи ринкову капіталізацію фірм. Наприкінці XX ст. ситуація в США складалася так, що ринкова капіталізація американських корпорацій майже вдвічі перевищувала річний ВВП країни. Значну роль у цьому процесі відіграли корпорації, що діяли в сфері нових інформаційних та комунікаційних технологій, і так звані незалежні інтернет–компанії. Якщо за річним діловим оборотом у 2000 р. компанія "Microsoft" посідала 79–е місце серед 500 великих фірм США, то за ринковою вартістю своїх акцій – третє. "America on Line" у тому ж році займала відповідно 271–е і 9–е місця. Приклад лише двох компаній свідчить, якою може бути невідповідність між роллю корпорації в реальному секторі та її місцем на фондовому ринку.

Між тим саме фондовий ринок є і найбільш гнучким інструментом переливання капіталу між галузями і навіть між країнами, точніше – між компаніями різних країн. По суті національні кольори фондового ринку поступово стають інтернаціональними. У 2000 р. іноземці володіли 35% ринку державних цінних паперів, 20% ринку * корпоративних облігацій і 7% ринку акцій. Американським же корпораціям належало 40% світового фондового ринку при частці США у світовому ВВП 30%. Тому в сучасних умовах ступінь відкритості економіки великою мірою залежить від ступеня залучення національного фондового ринку у відповідні світогосподарські процеси. І хоча сам по собі фондовий ринок досить відчутно впливає на реальний сектор, однак у розвинутій економіці провідною ланкою все–таки є базова економіка. Це наочно проявилось у США під час світових фінансових потрясінь 1997–1999 pp. і під час різкого спаду обсягів фондового ринку в 2000–2001 pp., коли традиційні корпорації зберегли свої позиції, а економіка США в цілому, хоча і сповільнила темпи зростання, але зростала й далі. Це свідчить про те, що не слід ні перебільшувати, ні нехтувати тією роллю, яку відіграє фондовий ринок у сучасній розвинутій економіці.

Сучасний стан та структура вітчизняного фондового ринку є наслідком процесів трансформації економічної системи, які відбулися в Україні протягом останніх років, політики держави як емітента при здійсненні випуску державних цінних паперів, а також впливу на український фінансовий ринок криз останніх років на світових фінансових ринках.

Всебічно досліджували інвестиції у фінансові активи У. Шарп, Г. Александер і Дж. Бейлі. Проте в Україні з її нерозвинутим фондовим ринком проблеми вкладень у цінні папери не стали актуальними. На думку В. Гейця, склад учасників фондового ринку обмежений, основна маса акціонерних товариств на ньому не представлена. Недостатній розвиток фондового ринку гальмує інвестиційні процеси, а отже, стримує структурну перебудову економіки, без якої неможливо підвищити її конкурентоспроможність.

Процес приватизації став найважливішим фактором формування і розвитку вітчизняного фондового ринку, заклавши в ньому суттєві відмінності від його аналогів у промислово розвинутих країнах. Ці відмінності можна вважати такими: якщо звичайні акції є породженням реального інвестиційного процесу та обміну акцій на реальні активи, то акції, що склали в подальшому український фондовий ринок, мають своєю функцією обмін на фіктивні активи у вигляді сертифікатів, і за ними не було реального інвестиційного процесу. Ця обставина істотно вплинула на формування фондового ринку і рух акціонерного капіталу, що свідчить про діалектичний взаємозв'язок перетворення власності в створенні умов для розвитку ринків та ринкової інфраструктури.

Частка акцій підприємств, випущених внаслідок акціону–вання державних підприємств у 1998–2001 pp., становила понад половину від загального обсягу зареєстрованих ДКЦПФР емісій акцій, у той час як акцій, випущених на загальних підставах (тобто з метою розміщення самим підприємством серед інвесторів для залучення додаткових коштів), було лише близько 20 %.

Слід зазначити, що така структура первинного ринку свідчить про те, що переважна більшість операцій з випуску акцій підприємств не приводила до залучення реальних інвестицій в економіку, а лише обслуговувала процес приватизації та акумулювання доходів державного бюджету від продажу належних державі часток у корпоратизованих підприємствах.

Таким чином, держава, здійснюючи приватизацію за неінвестиційними правилами, фактично визнала її такою, що має цінність сама собою. Можна припустити, що владні структури покладалися на перспективність масового зростання приватної ініціативи та зацікавленості, забезпечення подальших можливостей у рамках акціонерних товариств для залучення інвестиційних коштів. Але в самому процесі приватизації остання мета практично не досягалася.

Курсова поведінка акцій підприємств, акціонованих у порядку приватизації, не відображала реальних інвестиційних процесів чи економічної ефективності цих підприємств. Тому й фактори, що впливали на поведінку акцій названого типу, були відповідні (не зовсім звичайні для класичного фондового ринку): прагнення до перерозподілу власності через формування контрольних пакетів акцій. Тим не менше, сегмент фондового ринку, породжений акціями приватизованих підприємств, був важливим прискорювачем інституціональ–них перетворень. Це стає можливим внаслідок взаємозв'язку і взаємозумовленості усіх елементів, що становлять систему інституціональних перетворень.

За сучасної ситуації стан фондового ринку викликає глибоке занепокоєння, оскільки ця надзвичайно важлива сфера ринкової економіки не відповідає вимогам і потребам не лише близького майбутнього, а й сьогодення. В усьому світі цінні папери виконують роль фінансових інструментів, через які здійснюється залучення, розподіл та перелив інвестиційних капіталів у різні сфери економіки, насамперед у ЇЇ реальний сектор.

Крім того, в економіці багатьох держав фондовий ринок став індикатором стану всієї економіки. За сучасного рівня інформаційної технології і маркетингових досліджень легко уникнути перевиробництва товарів, тому економічні спади супроводяться не перевиробництвом, а скороченням випуску товарів і падінням котирувань акцій відповідних компаній. Так, у США в 2000 р. діловий оборот 500 надвеликих корпорацій зріс на 13,5%, а їх валовий прибуток – тільки на 8,4%, але в 1999 р. приріст прибутку дорівнював 28,7%. Для пояснення цього слід проаналізувати велику низку факторів, однак з повною упевненістю можна стверджувати – тут свою роль зіграв і фондовий ринок, коли на Нью–Йоркській фондовій біржі індекс Доу–Джонса завдавав неприємностей і дивився вниз частіше, ніж угору.

Необхідно звернути увагу на формування і функціонування інститутів ринку, що мають можливість здійснювати діяльність інвестиційно–фінансового характеру щодо приватизованих підприємств. Це положення стосується банківського сектора економіки, інвестиційних фондів і фондового ринку в цілому наслідок того, що вони беруть участь у механізмі перерозподілу власності і є основними постачальниками інвестиційних ресурсів на ринок.

Звідси випливає, що для розвитку і залучення інвестицій у реальний сектор економіки необхідне системне здійснення усіх складових інституціональних перетворень з постійним удосконаленням інвестиційного механізму фондового ринку та системи виконання законодавчих норм.

Таким чином, у сучасних умовах проблема пошуку джерел інвестування та залучення їх до реального сектора економіки, через участь інституціональних інвесторів у їх капіталі, може бути вирішена в міру формування фондового ринку в Україні.

Крім того, проблема формування структури фінансування інвестицій та динаміки їх розвитку в Україні повинна вирішуватися реалізацією комплексу заходів державної інвестиційної політики прямого і побічного характеру.

Заходи прямого характеру "задають" загальну спрямованість процесу і генерують принципові можливості самофінансування інвестицій на підприємствах.

Заходи побічного характеру визначають масштаби, джерела та відтворювально–технологічну структуру іноземних інвестицій.

Найбільш актуальні, важливі й проблемні аспекти такого впливу на потік інвестицій у реальну економіку буде розглянуто в наступному підрозділі посібника.

 

Власні інвестиційні

---

Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 284; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!